До того як я познайомився з Поповичем, темною стороною моєї натури, я гордо носив прізвище Попович.
Я з Поповичем познайомився чисто випадково. Я сидів на лавці, курив, пив пиво, куплене за останню п’ятку і думав як маю добратися до дому. До мене підійшов Попович.
― Здоров, - сказав Попович, - я Попович.
― Здоров, - відповів я, - і я Попович.
― Попович Поповичу не рівня.
― Можливо, погодився я. А заодно і поцікавився, - ти часом не син Мирослава Поповича – філософа?
― Ні, - сказав Попович, - хоча люблю пофілософствувати. А ти часом не онук Поповича космонавта?
― Нє, - заперечив я і додав, - хоча, коли вип’ю, не іду по дорозі, а буквально лечу, малюючи за собою уявну мертву петлю.
― Попович, - продовжував діймати мене Попович, - а як ти плануєш добиратися до дому?
― Як, як? Пішки.
― Ну тоді я піду з тобою.
І ми пішли. Іти треба було довго, через усе місто. Не пройшовши навіть пів шляху, Попович почав нити, що він утомився, його болять ноги, голова, руки, печінка і непогано було б випити пива щоб похмелитися. І узагалі він безробітний, без грошей, перспектив. Я не витримав і сказав:
― Ну то іди працювати і не винось мені мозок.
― Робота, - з недовірою подивився на мене Попович, - там же треба працювати.
― Ясно, - ствердно мовив я, а сам подумав: «Звідки ти такий звалився на мою голову».
― Добре, дякую, що провів, - сказав я Поповичу, підходячи до дому.
― Та облиш ти, - поблажливо глянув він на мене, - я перекантуюся у тебе кілька років.
― Тільки в мене немає місця, хіба що поселю тебе на горищі, - почав я вигадувати, щоб якось його позбутися.
― Добре, на горищі так на горищі, - несподівано погодився Попович.
― Ну що ж мені з тобою робити, заходь, - змушений був погодитися я.
Відтоді Попович почав жити на моєму горищі. Ми з ним відразу не зійшлися характерами. Я любив читати книжки, а він – пити. Мені подобався рок енд рол, а йому – п’яні матюки. Він кожної ночі вмикав голосно музику на своєму мобільному телефоні і водив легковажних дівчат на моє горище. Через нього я не висиплявся і ходив цілий день роздратований. Попович до того ж почав на мене погано впливати. Коли я випивав сто грам горілки з профілактичною метою боротьби з депресією, він постійно вмовляв мене випити ще і ще, поки у пляшці нічого не залишалося, а потім підступно питав мене, чи я часом не хочу ще пива? Після третьої пляшки пива я вмикав Поповича і на автоматі ішов до дому крізь двори спальних будинків, де отримати кілька разів по морді було легше, ніж вийти з цього лабіринту і врешті решт доплисти до дому. Навіть не знаю, чому мені не спало на думку виштовхати Поповича з свого життя розмашистими копняками під зад. Було щось в ньому таке до глибини душі рідне, від чого виникало враження, що ти живеш, перебуваєш у середині цього дивного процесу, а не він пропливає крізь тебе. Врешті решт, щось таке рідне і знайоме почало виходити мені боком. Попович по тихеньку, але систематично почав красти мою душу. Не скажу, що в цьому він був перший. Проблема в тому, що він був єдиний. Починалось усе невинно. Інколи (майже кожен день) ми збиралися на кухні повечеряти і попити трохи (майже завжди багато) «червоненького» або «біленької». Після половини пляшки «біленької», або після двох пляшок «червоненького» і до того як іти пити пиво, Попович наче гіпнотизував мене, примушуючи включати Поповича. Ну а після цього йому удавалося легко виривати з Поповича у мені усі подробиці мого життя. За рік такого курсу народної анестезії режим Поповича вмикався у мині автоматично. Попович заволодів моєю душею. Я і далі сидів на лавці, курив, пив пиво куплене на останні гроші, але усе було уже не так, люди що проходили повз були уже не такі. Психологія невдахи перемогла. Думки перетворилися на пустельну річку, що тече маленьким повільним потічком і зникає десь у піску, впадаючи в нікуди. На обличчя лягла тінь жертви, що відзначалася зневагою до себе. Очі помутніли від самобичування. Чоло поморщилось в екстазі самозабуття. Попович мене переконав, що невдаха – це не тільки соціальний, економічний чи побутовий ярлик, невдаха – стан душі. А точніше, стан прекрасної душі, яка усвідомила, що суєта суєт і усе суєта і узагалі навіщо смикатися. Живи коли живеться. Люби коли любиться. І навіть не пробуй смикатися. Усе одно не вийдеш із медитації самозабуття.
― Попович, - сказав я Поповичу, - може розійдемося по добрій волі.
― А то що, - з викликом відповідав Попович.
І в таких ситуаціях я не знав що відповісти. А він продовжував свердлити мозок.
― Правильно, кивав Попович у мою сторону, - мовчи і слухай що тобі кажуть старші, розумніші і красивіші за тебе.
А я лише думав: «Не треба ля-ля. Тут ще треба розібратися хто красивіший, розумніший. Також знайшов мені старшого». А моя дівчина (її звали Віта) слухаючи це усе тільки повторювала: «Як тобі не соромно. Він не винний, що поселився у тобі. Не чіпай Поповича, він хороший».
Інколи в голову вкрадалася підступна думка: «А що, якщо Поповича убити»? За принципом «він, або я». Два однофамільці в межах одного квадратного метра – ні, це уже забагато. Достоєвське питання «маю я право, чи я твар тремтлива» (по моєму так це питання перекладалось на українську) не стояло. Врешті решт, одним Поповичем більше, одним менше, яка різниця? Він сам напросився. Стримувало одне – вбивство Поповича легенько пахнуло самогубством. Якщо у Поповичі убити Поповича, що ж тоді від одного і іншого залишиться? Але робити з ним щось треба було.
Останньою краплею для мене стало те, що Попович почав душити мене у вечері. Коли я лягав спати, він, як невідомий древній бог, спускався з горища і почав хапати мене за горло. Попович в мені наростав. Я, збираючись із силами, виштовхував його із себе. А він тихенько, повільно задкував і так же тихо повторював собі під ніс
― Нічого, нічого. Не нині, так завтра, але ти усе одно будеш моїм. Ти уже мій.
Однієї такої ночі, коли Віта залишилась у мене ночувати, вона сіла біля мене на ліжко і серйозно сказала, що мене розлюбила і іде до Поповича.
― Попович – це я, - з досадою я сказав. А вона зневажливо:
― Ти не справжній Попович, він справжній Попович, а ти так – імітатор.
― Ну усе, це уже занадто, - в мені усе закипало як в вулкані. – Досить з мене.
Я піднявся до Поповича на горище. Він спав і хропів так, що здавалося, наче скло у віконних рамах труситься. Його туша лежала на старому матраці, широко розкинувши руки, наче запрошуючи в обійми. Я до нього підійшов, вчепився йому у горло двома руками і з нервовим збудженням почав усе тісніше і тісніше змикати свої пальці. Попович прокинувся, із звірячим жахом глянув мені прямо в очі і кілька разів смикнувся. Через хвилину усе було закінчене.
― Ну і хто тепер розумніший, красивіший і узагалі старший? – запитав я риторично.
Не дочекавшись відповіді, я почав спускатись, маючи на думці відсвяткувати своє звільнення. При вході на горище мене чикав Попович.
― Ну що, усе? – з розумним видом запитав мене Попович. Попович мертвий? Ну от і добре, а ти Попович боявся.
Попович Р. В.
