Уже шостий день рухалась гарнача, ховаючись по лісах і оминаючи людні дороги. Сеньйор Ледезма йшов понурий трохи попереду своєї кибитки, тримаючи повіддя. Його чорна борода давно вже не бачила леза, сорочка рясніла бурими плямами од крові кроликів. Четверо облізлих собак плуталися в нього під ногами, і подеколи Ледезма піднімав на них гарапника, цвьохкав і знову запихав за пояс. Коли чоловік голосно лаявся і плювався, бича шкіра кибитки відхилялася, звідти визирала зовсім юна миловидна циганка, кидала на батька співчутливий погляд, і швидко ховалася в шатрі.
Ще здалеку зачувши людське житло, пси нашорошувались і нюхали повітря. Тоді сеньйор Ледезма смикав повід і повертав обоз геть від стежки, у гущину або навіть у глибокий яр. Цієї осені жандарми були особливо люті. І хоч їхня трупа зроду не грала жодної кумедії про кардиналів чи Папу, її вожак волів бути обережним. Він ішов сторожко, як рись, помічаючи кожну вибоїну, кожен камінчик під ногами. Немовби то й не він колись брав на абордаж торгові судна під проводом самого Едуардо Бломара, знав як свої п’ять пальців Карібське море і без жалю підвішував на реях купців за ситі горлянки. Але вже хтозна скільки років не заряджав Ледезма свого мушкета, не сипав смачними буканьєрськими лайками, од яких аж солодшало в роті…
Сонце припікало, від голоду шлунок наче шматували жандармські хорти. Води теж лишалося заледве на півдня. Можна було б її зачерпнути й з річки, але недавно цими краями прокотилася холера, і часто на берегах можна було знайти під’їдені лисицями трупи корів і бізонів. Ледезма напружено мізкував, як йому підвести гарначу до найглухішого села, підживитися, набрати води, і продовжити мандри. Подейкували, що зовсім неподалік, ну може в тижні ходи, мешкає достославний гранд, який дає прихисток усім бродячим акторам. Ледезма просувався в той бік, де мав бути його маєток.
У низинці неподалік заманячило село. Ледезма примружив одне око, приклав до чола долоню і пильно подивився туди. Здається, там було всього дві чи три гасьєнди. Село ніби впиралося у гору, а по боках було оточене лісом. Ніде поблизу Ледезма більше не побачив людських поселень – тільки величезні навислі брили і суцільні крони дерев. На свист вожака з усіх чотирьох шатер визирнули закудлані голови. Чоловік коротко вказав рукою в бік села і рушив туди сам. Уже за три сотні брасів вожак дав знак обозу спинитися. Поставивши дві кибитки впритул одна до одної під глухим кутом, чоловіки заходилися споруджувати балаган. Марія, дочка Ледезми, тим часом витягала з шатра завісу, густо обльопану грязюкою знизу, та цілий жмуток тонких мотузок. З дальньої найменшої кибитки повагом вилізла ще одна стара циганка. Обтрусивши спідницю прямо на собі, вона дістала з шатра казан, наносила гілляк, розпалила вогнище, сіла коло нього і смачно закурила. Двоє підлітків з голими животами спритно підбігали допомагати то там, то там, часто діставали потиличники і ляпаси, прудко втікали, але за мить поверталися знову.
До балагана вже сходилася цікава публіка. Селяни несли мутнуватий кальвадос у суліях, чималі грудки козячого сиру та інжир у кишенях. Селянки йшли впорожні, тільки тулили до грудей оберемки червоних, рожевих та жовтих гібіскусів, часом обмахуючись ними як віялами. За деякий час гості вже сиділи на колодках і витріщалися на завісу, яка ходила ходором, і з-під якої часто визирали то руки, то ноги акторів. Чоловіки відверто нудьгували, ледачо розмовляли про врожай. Жінки пишно стискали губи та весь час поправляли вишиті хусточки, на яких сиділи.
Вистава почалася. З-за лаштунків випурхнула Марія в червоній пов’язці поперек чола, на якій замість золотих монет дзвеніли бляшані. В руках дівчина тримала бубон. Труснувши ним у себе над головою, вона заспівала малагенью про дівочі груди, про очі і брови, про зверхність та презирство до упадань закоханого тореро. Сільські дядьки аж беззубі роти пороззявляли, витріщаючись на груди, очі і брови циганки, та мріючи про те, що їм, на відміну від нещасливого тореро, циганка може б і не відмовила, якби не осоружні дружини та домашній скот, що його скоро годувати й доїти. Жіночки теж прискіпливо оцінювали гнучкий стан актриси, порівнюючи його зі своїми міцно збитими статурами та чогось ховаючи поглибше в пазуху ріденькі разочки сіруватих перлин.
Ледве дівчина встигла проспівати два куплети, як десь поряд, у кущах, пролунав постріл, гілки розсунулися і на галяву вступили четверо піших жандармів в сіро-зелених строях. Циганка скрикнула, кинула бубна на землю і сховалася за лаштунки. Селяни сиділи налякані.
- Геть звідси, мужлаї! – кинув найстарший, товстий і вусатий, у бік селян, - А з вами ми зараз поговоримо!
Наче сполохані гуси, покинувши на лавках сир, пляшки і прив’ялі букети, селяни посипалися з галяви. Спотикаючись та стиха лаючись, вони чимдуж бігли до своїх дворів, з грюком зачиняли за собою хвіртки на всі засуви. Акторам же вистачило б і одного жандарма на галяві, аби тремтіти і вкриватися холодним потом…
Наймолодший із жандармів стояв, задоволено посміхаючись і погладжуючи пальцем шомпола. Ще двоє посідали на колодках, чекаючи наказів. Старий походжав трохи віддалік у зашкарублому від давньої крові плащі і цвьохкав патиком по своїх чоботах. Його сьогодні дуже чекала вдома рідня, адже вранці в нього народився син. Йому хотілось якомога швидше владнати справу з цими покидьками, хоч, на відміну від молодих, він не знаходив ніякого задоволення в таких от каральних справах. Але робити було нічого. Бродячий театр, та ще й циганський – це вже не один, а цілих два злочини заразом.
Поки старий отак роздумував, сеньйор Ледезма знайшов у шатрі свого мушкета, зарядив його і ліг між колесами кибитки, націлившись в наймолодшого жандарма. І коли командир крикнув циганам „Виходьте!”, буканьєр таки вистрелив йому в голову…
Командир насупився і дав ледь помітний знак двом, що сиділи на колодках, іти за лаштунки. Спершу звідти почулися постріли, а тоді жандарм із золотими зубами рвонув завісу і вона посунувся по шворці й опала на землю. На уявній сцені лежали двоє вже мертвих підлітків і ще трохи корчилась стара циганка.
- Догнати! – кинув старший жандарм гвардійцям і сам підтюпцем побіг до спуску з гори, над яким стояв балаганчик.
Пролунало ще три постріли. Старий не йшов далеко вниз. Він і звідси добре бачив, як хапалися за груди і падали носами в землю двоє молодиків. Харцизяка буканьєр ще трохи попручався, аж поки допотопним своїм мушкетом не розніс самому собі пальця. Хлопці пристрелили його з двох боків. Один влучив у плече, а другий – у скроню. Ледезма тепер валявся на землі, дряпаючи нігтями величезну брилу. Старий жандарм облишив його вмирати в судомах і пішов оглянути кибитки. Нічого такого там не було. Ні грошей, ні коштовностей. Хіба що непоганий мідний чайник та величезне дзеркало, що невідомо як могло вціліти в дорозі. Вусань подумав про себе, що треба буде завтра прийти та забрати.
Гвардійці тим часом тягли попід руки ту молоду циганку. Сорочку на ній вони розірвали, намиста її розсипали в траву, і тепер її голі перса сяяли, нічим не прикриті. Дівчина спершу пручалася, але два удари прикладом по голові заспокоїли її, і вона тільки відхекувалась та мимоволі посмикувалась. З розірваної спідниці світилося стегно і старий почув, як унизу живота йому стрімко теплішає.
- Прив’яжіть її. – сказав він, кашлянувши.
Гвардійці струсили завісу з мотуззя і прив’язали циганку за руку. Марія вже розуміла, що з нею робитимуть, і крізь сльози голосно молилася Святій Квітерії, покровительці скривджених дівчат. Її шкіра вкрилася гарячим потом, а груди ходили ходором.
- Молиться, диви ти, хвойда! Зна’ , як і ноги розставляти, і молитви возносити поганим ротом.
Жандарм з золотими зубами підійшов до колодок, назбирав великий жмут покинутих там прив’ялих квіток і підступив до циганки. Дівчина замовкла. Гвардієць вдарив її в обличчя, вхопив за підборіддя і крикнув:
- Ротяку розтуляй, блуднице циганська!
Циганка, розуміючи, що пручатися марно, відкрила рота. Жандарм запхав їй у горло мало не цілий букет – разом зі стеблами й листям. Марія надсадно закашлялася, хотіла виплюнути, але гвардієць зірвав з її голови хустку і зав’язав дівчині рота.
- Це я тобі квіти дарую, комедіантко, – і зареготав. – Але квіти потрібно відробити спершу. Ану розваж оцих от поважних сеньйорів своїм танцем. Танцюй!
І хльоснув її нагайкою. Але молода циганка сиділа нерухомо, по її щоках текли сльози, а груди стиналися, наче у пропасниці.
– Ти бач, хвойда, ще й огинається! Танцюй, диявольська поплічнице! Танцюй! Кому кажу!
І жандарм почав що було сили шмагати дівчину нагайкою. Тонка шкіряна петля вгризалася у тіло, залишала кровоточиві рубці, але циганка не зрушила навіть з місця, сиділа, мов заклякла, і тільки здригалася від кожного удару. Осатанівши від люті, жандарм схопив її за волосся і потяг на центр сцени:
- Танцюй, я тобі кажу, бо пристрелю, мов шолудиву собаку, – жандарм уже хрипів, обличчя його стало майже синім, очі налилися кров’ю. Він скинув рушницю й націлився прямо дівчині у чоло.
Раптом хвиля дикої радості прокотилася її обличчям. Вона випросталась і всміхнулася наче й ні до кого. Хтось із молодих жандармів кинув їй бубна. Вона струснула ним, легенько вдарила і почала танцювати. Але танець був геть іншим, аніж пустотлива малагенья, яка ще годину тому скликала публіку… Звучання бубна було різким і дражливим, жандармам вчувався в ньому то посвист куль, що летять у їхні груди, то дзвін циганських ножів, викуваних із такої міцної сталі, що годі переламати, то крики жінок і дітей, закатованих ними у незчисленних рейдах. А вона все танцювала. Здавалося, вже стала така легка, як опале листя, і тільки мотузка тримала їй руки, не давала злетіти в небо. Її ноги вправно рухалися у такт бубну, а серце її, жовте наранхове серце таки ж злітало вгору, пульсувало, ділилося навпіл і бризкало на жандармів канонадою повстанців… Летіло до шибениць, припадало до скалічених босих ніг, тулилося і лікувало відтяті святі голови. Дрібний холодний піт проступав на чолах гвардійців, їхні зіниці ширшали, ніздрі роздувалися, ноги втрачали відчуття твердого ґрунту.
Першим схаменувся старий жандарм:
- Зупиніть цю відьму! Вона зачаклувала нас усіх!
Але циганка і не думала спинятися – вихором кружляла навколо мотузки. Жандарми відчули, що повітря від того танцю стає густим і тягучим, а по їхніх плечах і грудях густо стікає наранховий сік упереміш з насінням. Він пахне гостро, так гостро і задушливо, що їм уже нічим дихати.
- Спинись, клята хвойдо! Спинися!!!
Дівчина кружляла все швидше. Тоді старий жандарм вихопив шаблю і вдарив нею дівчину навідмаш. Вона впала додолу. І враз усе припинилося. Жандарми полегшено зітхнули. Марія стікала кров’ю, але була ще жива.
- От відьма! Звести на той світ нас хотіла. Нічого, ми тебе навчимо, як із жандармами жартувати! Напхайте їй тих квітів ще й у ніздрі! Хай нюхає! Щоб і дьябло збагнув, кого приймає до себе!..
* * *
Пізно ввечері, коли застигле тіло Марії вже безсило висіло на мотуззі, з найдальшого шатра, озираючись, вилізла замурзана дівчинка років десяти. Вона підійшла до колодок і почала пожадливо їсти сир та плоди інжиру, спритно відшукуючи їх серед трави. Наївшися, дівчинка копнула мертвого жандарма ногою в обличчя, затулила Маріїні груди обривками сорочки, поцілувала її в зап’ястя і навіть спробувала розв’язати мотуззя, але не змогла. Підібрала з землі зсохлу шкуринку, схожу на цукат, поклала собі до кишені і перехрестилася.
- Прощай, сестричко, - тихо прошепотіла наостанок і швидко пішла до села.
