Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46958
Рецензій: 91367

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

ЛЮБÁ, ЛЮБА, ЛЮБОВ…

© Наталка Фурса, 04-08-2012
     Вона була така солодка й гаряча, що я відчув себе в розтопленому меду – і завмер. Щоб він загус і стулив нас докупи надовго. Вона відстогнала свою втіху – і теж принишкла поруч зі мною. Тільки наші серця гупали, мов дзвони на Паску, і ми їх слухали – німі од радості, що нас пустили до раю нехрещеними. І я подумав, що, мабуть, пора таки зважитися. Що з цією жінкою я міг би одружитися. Бо вона мені подобається сильніше за інших. Може, навіть більше, ніж подобається.
     Бо мені вже скоро п’ятдесят. І двадцять п’ять із них я розлучений зі своєю Любов’ю. І стільки ж моя Любов прикута до інвалідного візка. Мені її жаль, дуже жаль, але що я ще можу зробити для неї? Моя мати називає мене ненаситним жеребцем. Цим же словом вона згадує й мого покійного батька. Бо і він дуже любив жінок і мав їх цілий гарем. Таким був, кажуть, і мій дід. Тож хіба я винен, що мені всю дорогу штани тиснуть в одному місці? І що живу не десь на Сході, де без проблем можна було б улаштувати так, щоб і овечки були ситі й не ображені одна на одну, і вовк не відчував себе постійно голодним.
     Справді, єдине, що я міг би ще зробити для своєї Любові, – залишатися їй вірним. Але це – єдине! – вище моїх сил.
     Коли моя Любов стала моєю жінкою, я був найщасливішим у світі чоловіком. Дихати без неї не міг. Любив так, що серце захлиналося в грудях од трепету, щойно про неї згадував. Якби можна, той й на роботу носив би її з собою – в кишені. Як талісман. Щомиті потай гладив би, а коли ніхто не бачить, витягав би і обціловував.
     Яка вона була гарна! Побачивши її вперше, я отетерів. Бо зрозумів одразу: це – доля, це – Вона, це – назавжди! Підійшов і… запропонував заміж. Поки ми танцювали під «Лебедину вірність», вона дивилася кудись із-за мого плеча і мовчала. А коли музика стихла, хлюпнула ясною блакиттю мені в очі і сказала – просто й дуже серйозно: «Я згодна».
     Господи, Ти ж пам’ятаєш, як я тоді літав! Які великі й сильні були в мене крила! Я обіймав ними не тільки мою Любов – я весь світ пригортав до себе, до себе, до себе… І, здавалося, міг його ощасливити.
     Я ж раніше думав, що так не буває. Що то тільки в книжках і на екрані показують таку любов, – щоб у дівчаток смоктало під ложечкою, а ми, хлопці, не ловили ґав. І я не ловив ґав. Вони самі сідали в мої долоні – як приручені.
     На весіллі друзі казали мені, що я тороплений. Бо ж хто у двадцять, зразу після дембеля, жениться? Довкруг же такий квітник розкішний – і кожна квітка жде-виглядає відважного джмеля. А в мене, мовляв, перспективи – як у Казанови чи Дон Жуана! Хіба не бачиш, казали мені, любá рада піти з тобою туди, де трави похилі? Я і чув – і не чув. Я дивився на свою наречену і казав собі, що ніколи не називатиму її Любою, а тільки Любов’ю. Бо моя Люба – не любá. Бо моя Люба – єдина. Бо вона – Любов. Крапка!
    Її полюбила й моя мати. Якби не вона, я, може, мав би нині нову сім’ю й рідше задивлявся на інших жінок. Бо коли моя Любов після пологів тяжко захворіла й ескулапи, одводячи вбік очі, заявили, що ця хвороба невиліковна, що через пару років моя жінка стане повним інвалідом, а потім може й дахом поїхати, мати сказала мені: «Тримайся, сину! Це твій хрест. Ми будемо з нею до кінця, коли б він не настав. Тримайся, бо вона подарила тобі дочку. Ти ж знаєш, що їй не можна було родити, а вона продовжила наш рід».
    Я й тримався. Я робив усе, що міг: возив її до столиці, носив на руках по клініках, тикав професорам медицини пухкі конверти й торби з ікрою та коньяками, купував щороку путівки в санаторії… Їй не легшало. Дочкою займалася більше мати, бо ж я або на роботі, або по господарству, або коло моєї Любові. А коли їхав у далекий рейс, мати доглядала й за нею, бо ж весь вік проробила фельдшером.
     «Одвези мене в якийсь інтернат чи що, – сказала якось моя Любов, дивлячись, як я майструю для неї стілець із діркою посередині. – Я ж знаю, щó буде далі, бо ж сама медик. А ти… ти ще знайдеш собі жінку – гарну і добру. Таку, яка буде нашій Олечці замість матері. А тобі – замінить мене. Дивися, ще одне дитя тобі народить. Бо ж ти здоровий чоловік, а я – каліка…».
    Вона казала це, й очі її були темні й мокрі. І дивилися через моє плече в бік дверей. У дверях стояла моя мати й тримала за руку трирічну Олю…
    Нікуди, звісно, я її не одвіз. Єдине, на що погодився, – оформити розлучення. Дуже вже вона наполягала на цьому – навіть голодовку була оголосила. Той папірець, який засвідчив мою свободу від уз Гіменея, нічогісінько не змінив: ми й далі живемо під одним дахом і спимо в одній кімнаті. Тільки з подружнього ложа я невдовзі перебрався на розкладушку, а потім – на диван. Але я вночі (коли, звісно, не на роботі) завжди поруч. Бо ж Любові вночі часто стає гірше – і тоді терміново треба подати води й ліки або бігти в лікарню, якщо ні пігулки, ні уколи не помагають.
    Той папірець, казала мені Любов, більше потрібен їй, бо так їй нібито легше переживати мої зради. Бо він означає, що вона вже не має на мене як мужчину жодних прав. «Я, – казала, – знаю, що ти не можеш без жінки. Я все розумію – і не дорікаю тобі. Хоча мені було б легше, якби… якби…» Оте «якби» застрягало їй у горлі й вона змовкала. Оте «якби» можна було розуміти так: якби я не жила у твоєму домі. Або: якби ти мені не зраджував.
Оте «якби» виконати було неможливо. І врешті вона змирилася. І я змирився.
     З часом вона говорила все менше, і її слова вже треба було вгадувати. Потім уже тільки очима – то просила, то плакала, то кричала. І мені постійно доводилося дивитися в ті очі, щоб не проґавити момент, коли я можу їй допомогти.
    Але я не мати Тереза. Це моя мати – як та Тереза: більше живе у нас, ніж у себе дома. Більше любить мою хвору Любов, в якої тільки під нігтями нічого не болить, ніж мене – свою єдину дитину. І коли я не на роботі, а «десь», вона шукає мене, обходячи сільські забігайлівки й самогонні точки, а також самотніх жінок, яких – усіх без винятку самотніх! – вважає повіями, що зваблюють її сина й хочуть, щоб він кинув матір свого дитяти напризволяще. Коли вона мене, трапляється, знаходить, то кричить на весь куток, що я ненаситний жеребець і що вона мені якось уночі яйця одріже. І що хай у мене горло пір’ям заросте, бо скільки ж можна пить оте отруйне пійло?
    Кажу ж: я не мати Тереза. І не святий. Бо не можу добровільно зректися земних утіх – заради якогось там спасіння на небесах. Я пробував – нічого не вийшло. То хай би вже одрізала, чи що! Бо коли мені кортить жінки, не помагає ні горілка, ні навіть оте, звиняйте, що попи називають рукоблудством. Один із них мені так і сказав, що все це – і заглядання на чужу жінку, і пияцтво, й онанізм – гріхи смертні. Ну то що ж зробиш, як я не здатен побороти свою натуру? Бо те кортіння заливає мене всього, мов потоп, і я в ньому тону. А мені тонути не можна, бо я, хоч і непрощенний грішник, та потрібен моїй Любові, яка воістину свята!
    З усім іншим я можу впоратися. Можу зробити поручні у ванній кімнаті, стільчик для справляння нужди, переобладнати візочок, щоб моїй Любові було зручніше. Можу нести її, покручену паралічем і легку, як висохла гілка, куди треба і скільки треба. Прошуся в додаткові рейси, щоб мати преміальні на її лікування. Роблю вдома все, що треба, ще й столярую на замовлення – знову ж таки, щоб була копійка, бо ті кляті гроші не падають мені з неба! А коли я з нею, то саджаю її на той стільчик і кладу в ліжко. І виношу горщик. І підмиваю. І готую їй сніданки й вечері. І годую з ложки. І ставлю щодня на столик поруч квіти – ті, які сам вирощую на подвір’ї. Або несу її в сад – щоб вона сама милувалася на півонії та троянди, яких не бачить з вікна.
    До цього важко звикнути. Але я не скиглю. І моїм горілчаним братчикам, які п’ють за мій рахунок і то жаліють мене, то називають дурнем, кажу: це можна витримати! Навіть двадцять п’ять років! Якщо дуже любиш і розумієш: ти – єдиний і ти ж – крайній.
Ось тільки дивитися їй в очі… Оце витримати майже неможливо! Бо в її очах така мýка, така гіркота, такий докір і водночас – наче вина… А в моїх блищить або горілка, або втіха – і я не хочу, щоб вона бачила той блиск.
    А вона ж його бачить!
    …Вони казали, що моя Любов проживе од сили п’ять рочків. Вони казали: готуйтеся до неминучого, яке може статися будь-коли. А ще – радили здати її туди, де за нею буде спеціальний догляд, бо це, мовляв, дуже тяжкий випадок. А моя Любов без тих суперспеціалістів живе вже чверть століття! Тільки зробилася як рослина, одні очі світяться.
За цей час виросла наша дочка. Недавно вийшла заміж у столицю. Працює там у лікарні – стала медиком, як мати й бабуся. Любов про те нічого не знає – вже п’ять років наче блаженна. Іноді мені здається, що й мене не впізнає. Кажу до неї: «Моя Любове, якщо тобі щось болить, заплющ очі». А вона дивиться тими очима, як вікнами – прямо в небо. І в їхній блакиті мене вже немає. І блакить така бліда-бліда, наче її сльозами вимито чи кислотою випечено.
    Господи, як мені її жаль! Мати каже: якби було жаль, то не топив би себе в горілці. Я мовчу, проштовхуючи клубок у горло ковтком із рукава. Мати каже: у тебе нема ні стида, ні совісті, безбожна твоя душа! Я й не спорю. Якби Він був, моя Любов була б здорова – бо хіба ж за народження дитини жінку так можна карать?! Мати каже: треба достойно приймати удари долі, а ти своїм «достоїнством» трусиш наліво й направо, бодай би воно тобі одсохло! Я зціплюю зуби, бо воно не одсихає.
    Тільки не знаю, чи вистачило б у мене сили витримати ті «удари», якби не горілка і не жінки. Як вип’ю, легше додому йти. Я тоді заходжу в хату тихо-тихо, бо знаю, що моя Любов уже спить. Стою за шторкою і до-о-овго дивлюсь на неї, аж поки мені клубок у горлі не застряне. Бо я тоді весь – один суцільний жаль до цієї жінки, якій Бог не дає ні життя, ні смерті і до якої я навіть не припнутий – прирослий. Вона спить, як янгол небесний, а я стою, притулившись до одвірка, земний і винуватий, і відчуваю, що ноги підломлюються підо мною. Тоді я осідаю на підлогу і… молюся, просячи в Господа розв’язки – як ласки для нас обох. Не знаю, чи чує Він мою п’яну молитву, за яку мені вранці буває стидно. Мабуть, не чує, або ж не зважає, бо знає, що то не я – то випита мною горілка волає до Нього.
    А коли я з якоюсь жінкою, то наче трохи забуваю мою Любов. Дивлюся в живі очі іншої, пещу не покручене хворобою чуже тіло, милуюся, як воно бубнявіє й аж розквітає під моїми руками – і, здається, сам наливаюся життям. І те життя ллється через край і звільняє мене – ненадовго, неповністю, але звільняє! – від моєї щоденної мýки. І я можу терпіти свою долю далі. І доглядати мою Любов. Винувато одводячи очі. Навіть зараз, коли вона вже не шукає мого погляду, я одвожу його щоразу, коли знаю, що від мене пахне іншою.
    Справді, їх було за ці роки багато – отих інших. Але серед них не було любих – тобто будь-яких. І любих не було – не любило моє серце більше нікого. І Люб – теж, бо тільки почую це ім’я – стає перед очима Вона і застує світ. І я тоді не можу їй зрадити – ні на п’яну, ні на тверезу голову.
    Якось я почув, як молилася моя мати. Господи, просила вона, дай сили моєму синові, бо ж йому важче, ніж мені, бо ж він – чоловік. Господи, хрестила вона собі груди, прости йому, що в ньому так багато любові до жінок, бо хіба ж він винен у тому, що Ти йому стільки її дав? І пошли Царство Небесне його батькові, якому я не могла її простити. І помилуй та звільни оту нещасну, що карається не за свої гріхи…
    Я тоді не спав усю ніч і думав про свою матір. І вирішив, що вона – святіша й милосердніша за матір Терезу, якій не випало любити зрадників – сина і чоловіка. І тому я не ображаюся, коли мати називає мене ненаситним жеребцем.
    Але я не жеребець. Я довго вибираю жінку, з якою ляжу в ліжко. Це завжди самотні – покинуті, розлучені, матері-одиначки. Голодні на чоловічу ласку й готові злизувати її з рук, як косулі – сіль. Мені їх жаль – і я даю їм те, що можу дати. Оту ласку. І більше нічого. І вони це знають. Жодна не вимагала і не просила в мене більшого. Жодна не приходила до моєї Любові з проханням відпустити мене до неї. І, думаю, жодна не ображалася на мене. Бо я жодну не обдурив і не обділив.
    Та жодну й не любив.
    Траплялися серед них такі, на яких можна було б і оженитись. І якби я наполіг на своєму праві, думаю, моя мати мене б не прокляла. Але досі я не заводив такої розмови – бо з нами була ще й Олечка. Але тепер… Дасть Бог, вони мене зрозуміють, моя дочка і мати. Бо ж я для них, як мені здається, не такий уже й поганий батько і син…
    Але я ще й мужчина. Живий мужчина! І мені ще хочеться хоч жменьку щастя. У себе вдома, а не десь поза Уманню. Звичайного щастя, яке є в усіх одружених чоловіків. І може, оця жінка, яка зараз лежить поруч, зможе його мені дати. А я – їй. Бо й вона його заслужила. Наковталася лайна житейського стільки – аж згіркла! Стала такою колючою, що я два місяці тримав облогу, то відступаючи, то знову йдучи на приступ її недовіри. Отрутою бризкала межи очі, наче я їй ворог одвічний, наче це я – один я! – допік її до печінок. То ж і вислухав на свою голову – за все наше чоловіче поріддя! І мовчав – як винуватий. Бо її сльози справді були солоні.
   Та врешті вона стала моєю. Бо ж хіба справжня жінка відштовхне щиру і щедру чоловічу ласку? А я ж бачив, що вона – справжня: бездонна, спрагла, пристрасна і сласна. Така, як я.
І я припав до неї, мов до криниці, і пив її жадно, бо прийшов із пустелі. І давав пити їй – стільки, скільки вона хотіла. Щоб вона не стала пустелею.
    Я з нею – єдиною! – не забув, а згадав свою Любов. І згадав, що таке щастя. Воно зараз б’ється в мені, як натомлена пташка, що прибилася до затишного житла, зігрілася і тепер шукає там місця для гнізда.
    Як вона віддавалася мені, Господи! Так дерево розчахується від удару блискавки – даючи вогню випекти всю свою серцевину і не ховаючи од нього жодної клітини, з якої могла б відродитися завтра. Такі жінки люблять серцевиною, тобто зливаючись із чоловіком в одне ціле, вони перестають існувати для себе.
    Такі жінки вранці зникають з твого життя назавжди – як випитий твоїми очима міраж, за яким знову сухі піски. Або залишаються з тобою до смерті – щоб той міраж зробити оазисом, в якому можна щасливо жити. А життя ж у мене лишилося, може, років п’ять. А може, й двадцять п’ять… Як у моєї Любові: думали – п’ять, а воно – всі двадцять п’ять…
   Ось вона розплющить натомлені втіхою очі – й оті очі глянуть на мене запитально: щó далі? нам щойно було дуже добре удвох – щó далі? І щó мені сказати? Що було не «дуже добре», а прекрасно? І що «далі» нічого нема? Чому нема? Ми ж обоє нібито вільні! Ми нічого ні в кого не крали! І чому б нам не бути щасливими й далі – бодай настільки це можливо?
   Але чи можу я запропонувати цій жінці… запропонувати… жити разом, утрьох, – зі мною і моєю Любов’ю?.. А якщо й справді… спробувати так? Кому буде від того гірше? І ми з нею будемо доглядати мою Любов, мою блаженну Любов, мою напівживу Любов, біля якої мені одному так важко лишатися живим...
    Знаю, що це якось наче не по-людськи. А хіба всі ці роки у мене щось було по-людськи? Мене легко судити. Казати: жінка прикута до ліжка, страждає, а він гуляє, п’є, а тепер надумав ще й привести в хату іншу, з якою злягатиметься мало не на очах нещасної! А ви спробуйте самі жити отак, як я – щодня, двадцять п’ять років, і ще бозна скільки, бо ж остаточний строк, на який вас і її засуджено, нікому не відомий. Однозначно одне: це – найвища міра покарання. Бо воістину це той випадок, коли «тільки смерть розлучить нас». Але при цьому ви знаєте, що навіть не маєте права піти з цього життя першим. Ні піти, ні, тим більше, втекти. Тож помилування не буде. І чуда не буде. Бо ваша Любов – приречена... Через скільки часу ви почнете просити в Бога для себе повноцінного життя, а для неї – смерті? Ану, якщо чесно! Отож краще мовчіть зі своєю мораллю, правильні та вірні! Ви ж не можете мені нічим допомогти! Нічим!
   А ця жінка, якщо захоче, зможе!
   І можливо, це Сам Бог послав її мені в підмогу. Щоб я не був один – і не був з багатьма. І водночас щоб не зрікся своєї Любові…
   Авжеж, я знаю, Господи, що це – не любов! Це пристрасть, яка змивається сльозами. І я заплющую очі – і плачу, відчуваючи, як солодке стає гірким. Моя рука лежить на грудях жінки, з якою мені так добре і якій я не хочу додавати болю. Вона знімає мою руку і, мабуть, нахиляється наді мною, бо за мить я відчуваю її поцілунки на моїх повіках. І чую її слова – такі тихі, що, можливо, вони мені вчуваються; вони звучать як відповідь на всі ті запитання, які роздирають мені душу: «Хочеш, я розділю з тобою все – без любові? І без любові можна, повір».
   І я хочу вірити, що можна і без любові. Бо життя таке довге, тож має вистачити сили терпіти його до кінця. Бо життя таке довге, що в ньому обов’язково має бути щось схоже на щастя.
   Але мої губи кажуть інше:
   – Без Любові я не можу, люба.
   – Я не Люба. Я Надія, – каже вона, мабуть подумавши, що я помилково назвав її ім’ям моєї дружини, і її голос тонко тремтить, наче од холоду.
   – Я знаю, – зітхаю я, проводжаючи поглядом її руку, яка сахається мене і хапливо ховається в рукав блузки – так, що стає схожою на одчахнуте крило пташки, котра забилася грудьми об землю.
   І думаю про те, що ніколи не можна вірити жінці, яка згоджується жити з тобою без любові. І про те, чи в мене стане сили любити і її – бо ж я не маю права пропонувати їй менше.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Сильно.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 08-08-2012

Надзвичайно образний, пречудовий

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 06-08-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся Гулько-Козій, 04-08-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.64256000518799 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …