І мати була дома, і тітка Галька була. Баби Наді щоправда не було вже. Її вже два дні не бачила дівчинка. Спершу вранці баба встала і почовпла на грядку, як і завжди. Мати ж не полотиме, і Галька не полотиме. Тож баба й почовпла. А тоді, скоро вже, ну недовго так, тільки но дівчинка поснідала, коло грядок зчинився гвалт. Мати підпирала кулаком величезного синця і кричала, що бабуся Надя вснула прямо на помідорах. Люди йшли мимо, гнали корів, хрестилися в бік бабуні і плювалися в материн бік. Дівчинку тоді одвели до іншої баби, до Насті. Але їй там не подобалось. Ні оті картинки по стінах, які називалися „святі окони”, ні сама гостроноса й дрібна баба Настя. Дівчинка тягнулася до столу, силувалась узяти цукерку з великої полив’яної миски, а баба оскирялася на неї, як стара щука, що її колись піймав дівчинчин вітчим, і казала:
- Отак от, отак от, моя дитинко. Ось бабуся Настя зараз устане та й дасть тобі канхветика. Дасть канхвееетика тобі. Бабуся вже стареееенька, старенька бабуся. Пенції зовсім мало получає, а канхветики купує, аякже, купує канхветики, і тобі дає…
Баба Настя не підходила до столу, а прослизала. Шелестіла по клейонці рукою, довго перебирала цукерочки, так довго, що дівчинка вже плакати хотіла, нарешті діставала одну і потім ще довгесенько тримала її у дівчинки над головою:
- Аякже, ти ж унучка моя, унуууучечка, то я й тобі даю канхвееетики…
Зненацька баба Настя голосно стукала ціпком по підлозі, і, хитро примружившись, схилившись до дівчинки, дихала їй у личко цибулею і шипіла:
- Хоч у тебе батьки є, батькииииии!.. А батьки довжні своїх дітей обхажувать, удівать, чепурить… Годувать!
Після кожного слова баба Настя грюкала ціпком об підлогу і стрясалася своїм худим тілом. Тицяла нарешті ту цукерочку, але тепер дівчинка вже не хотіла солодкого, натомість ще дужче хотіла плакати і тікати од баби. Але додому було ой як далеко, та ще й через ліс.
Хоч дома варили позавчора дуже добрий компот і смажили багато риби, і капусняк, і ковбаса з магазину була, і консерви – їж скільки хоч. Дівчинка ще не бачила, щоб дома було стільки їсти. Але мати надвечір знову пила з тіткою маленькими чарками гірку горілку, а потім хворіла. Тітка Галька пила через раз і хворіла трохи менше за матір. Вона ще потім довго мила нові білі тарілки, стягнені з горища ради того, що бабуся Надя вснула на помідорах. Мила здорові зелені склянки, кричала, плювалася слиною, припадаючи на одну ногу підходила до матері, била її мокрим віхтем по спині, але мати вже була дуже хвора і не прокидалась. Дівчинці було шкода матері. Домивши посуд, тітка Галька садовила дівчинку на коліна, гладила по голівці і цілувала, тільки не губами, а носом, з якого стирчав здоровенний кущ волосся. І вуса в тітки Гальки були, та ще кращі, ніж у дядька Вітька. Тітка Галька мабуть думала, що їй ті вуса дуже личать і нічого з ними не робила.
- Чепурить! Школьну хворму купувать! Портхвель купувать! Гофлі й колгатки купувать! Зошити купувать! – волала баба Настя до чорних картинок на стіні, нарешті облишивши дівчинку.
- А вони шо?.. – раптово змінювала тон баба, ніби хотячи піймати бозю на гарячому – Повпиваються, врикотяться на кроватях і лежать! Осавули отакі! Гайдабури отакі-во!
Дівчинка відступала трохи вбік, щоб не заважати бабі молитися, розмотувала цукерку і лизала її язичком, боячися повністю взяти до рота – ну щоб не так швидко з’їсти. Але бабину увагу привертав шелест папірця і вона знову поверталася до дівчинки. Мотала головою і переходила на справжній крик:
- А я казала отій товаряці, отій матері твоїй, простітутці! Катю, Катюню, зіма прийде, прииийде зіма! Схочеться тобі вареничка солоденького…
На цьому місці баба рвучко вистромляла руку з кишені, крутила з неї величезну дулю, тикала дівчинці в личко, і, точно витримавши паузу, знову говорила облесно і співуче:
- А немаааааааааааа...
Її очі сповнювалися невимовною радістю і щастям. Ніби нічого не можна було й уявити кращого на світі за те, що в дівчинчиної хворої мами взимку не буде жоднісінького вареничка.
Баба Настя відсапувалась, кланялась своїм незмінним глядачам на стінах, і дибала на своїх кривих ногах до канапи. Акуратно ставила ціпочок коло столу і всідалася – так обережно, ніби та канапа була обтикана здоровенними цвяхами-сотками. Дівчинка старалась не дивитись на її запраний, але чистісінький халат, з-під якого стирчали сухі курячі ноги, на червоні тапочки з синіми смужками…
У бабусі Наді ноги були втричі товщі, тапочки порвані й брудні, а поділ драного плаття завжди був зеленим од бурякової гички. Бабуся Надя не балакала до стін, вона ходила в колгосп доїти корів, приходила і пахла молоком. Бабуся Надя варила дуже добрий борщ із квасцем, одтоплювала сир, і дуже часто бігала по двору і весело кричала, коли дядько Вітько ганяв її і матір сокирою. Дівчинка тоді й собі виходила на поріг і теж усміхалася тим дорослим забавкам. Часто і мати, й бабуся Надя після тих іграшок надворі крадькома злизували кров з губів, або стирали її брудними хустками з лоба. Дівчинка теж тицяла пальчиком у ранку, а бабуся Надя реготалася та приказувала:
- Ото ловко бабусі Наді, ото ловко! Насмішив нас із мамкою дядько Вітько, їй бо насмішив.
Останню молитву баба Настя вже правила просто з канапи, взявши між ноги ціпка. Перехрестившись і набравши в груди побільше повітря, вона видихала:
- А ото не треба було, - баба знову витримувала ефектну паузу, сковтуючи слину, - Не треба було зводить зі світу мого Григорія!
Останню частину фрази баба проговорювала, карбуючи кожне слово окремо.
- Не треба! І бахурів водить було…
Пауза. Стукіт ціпка об підлогу. Пауза якась довша, ніж звичайно. Певно, баба забулася.
- Не тлеба! – підказувала тонесенько дівчинка і стукала червоним сандаликом об ніжку стільця.
Баба Настя ствердно кивала головою:
- Отож шо не треба! Отож шо не треба, дитино моя! Бахурів водить додому –
не треба! Скиртувать з бахурами – не треба! Картоплю брать з бахурами – не треба! Тягаться по ставках з бахурами – та й не трееееба! Треба чоловіка глядіть!.. Було!
Дівчинчин тато Гриня застрелився в сосні. Одійшов зовсім недалеко од хати, од грядки, де мати полола, встромив у рота ружжо і стрельнув. Так розказувала бабуся Надя. І то був мабуть єдиний випадок, коли вона хрестилася.
Тим часом баба Настя вже видихлась. Дівчинка знала, що скоро вона замовкне, покладе під подушку свого гаманця, схилиться головою на бильце і захропе. Зі столу, поки баба спатиме, за дівчинкою дивитимуться її окуляри, які все бачать, бо баба в них колись працювала у касі і рахувала гроші.
Поки дівчинка досмоктала цукерочку, поки спробувала дістати з миски ще одну, але не змогла, по хаті пішли перші голосні хвилі бабиного спання. Дуже обережно дівчинка підійшла до столу, майже не тямлячись віж жаху, стягла окуляри і кинула їх у помийне відро. Кинула й заплющилась, чекаючи, що окуляри ось зараз закричать: „Ану стій, дитино моя! Ми все бачииимо, ми грооооші рахували!”
Але нічого такого не сталося. Бабине хропіння тільки ще дужче набирало обертів. Дівчинка вийшла з хати, підперла двері віником, щоб часом бабу Настю хто не вкрав, поки вона спатиме, і почимчикувала з двору.
Забрівши в гарячу літню пилюгу, дівчинка скинула сандалики і поволеньки пішла до лісу.
Вже скоро обабіч замаячили великі червонуваті сосни, запахло гаряче ялинкою. Дівчинка сміялася, висолоплювала язичка, ганялася за пташками й метеликами. Раптом її щось боляче кольнуло в ніжку. Вона сіла на глицю і подивилась – із самісінької п’яти стирчала здоровенна зелена скалка, аж задираючи шкіру, а з-під неї цебеніла кров.
Дівчинка спершу задоволено дивилася, як весело біжить кров і забарвлює руду глицю в гарний червоний колір. Тицяла пальчиком коло ранки, підносила пальчик до обличчя – кров яскраво сяяла, виблискувала на сонечку, яке вже припікало не так сильно, як раніше. Піднесла руку до щічки – аж вона мокра. І ногу почало якось тягнути, а потім по ній наче мурашки побігли.
Вона сміялася й плакала заразом. А потім їй чогось дуже захотілося спатки. Та й сонечко вже тільки ледь-ледь торкалося вершечків сосен. Отож дівчинка підклала під голову долоньку і спокійненько заснула…
