Страх. Страх оволодів ним. Від давлючого жаху несила дихати, не можна промовити й слова. Очі були відкриті, відкриті весь час, але тільки зараз відчув різкий біль – надто яскраве світло.
Біла стеля, білі стіни. Знову тут. Щось стукотіло, так голосно, що від того стукоту здавалось ось-ось розірветься голова. Удар...ще удар. Він рвучко звівся, підсуваючись вище на ліжку. Серце стукотіло, тріпотіло пташкою. Побачене минуле й теперішнє змішалось в один незрозумілий клубок.
- Я бачив себе збоку, я був в другому світі, я побачив... - хлопець схопився руками за голову. Ранкову тишу прорізав тужливий, моторошний крик, більше схожий на гук самотнього, загнаного в кут вовка.
…Сни. Вони частина нашого життя, інший світ, деколи спасіння, частіше ж прокляття. Ми можемо прожити ціле життя в одному сні, померти й відродитись вже іншою людиною. В снах можна зробити, майже, все, крім одного – лишитися самим собою.
Тепер мене часто навідував один і той же сон: стою сам-один в темряві, непроглядній пітьмі, яка окутує, як чорний м’який оксамит, не знаю, де і що зі мною, проте одне знаю точно - десь тут є вогонь, світло до якого потрібно лиш дійти, але де воно ?! І ось так стою, не сміючи зробити й кроку. Прокидався під ранок, з краплинами холодного поту на обличчі. Лежав у напівтемряві й просто дивився в стелю, як тоді, в клініці. Куди ж йти ? Де те світло ? Вже не страшно, просто потрібно знайти стежку, єдину стежку, яка приведе до світла.
Тепер здоровий, принаймні так говорять лікарі. Настільки здоровий, що нічого не відчуваю. Абсолютно. Виписуючи, лікар сказав:
- Знаєш, Славо, тільки між нами, - зараз твій фізичний стан не відрізняється від того, що був півтора року тому. Навіть став гірший, внаслідок вимушеної бездіяльності та відсутності фізичних навантажень. Щодо психіки... Тести показали – психічно здоровий. Проте, на моє переконання ніякого психічного захворювання й не було. Що сталося – загадка. Що буде далі – загадка ще більша. Але тільки ти можеш знайти відповіді. Або не шукати. Жити так, як раніше. Якщо вийде...
Він нічого не сказав, мовчки взяв довідку й пішов. Біля виходу чекали батьки.
- Ну ось і все – подумав наш герой – кінець історії. Щасливий. Так думав і не вірив собі. Хтось з давніх мудреців сказав: «Ми часто, початок вважаємо кінцем». Хто зна...
Життя, як відомо не стоїть на місці. Особливо в містах. Випавши з нього, майже, на півроку, Славко так і не ввійшов у звичну колію. В аспірантуру поновитись не вдалося, хоча правду кажучи, майже, не старався. Звичайно, можна було підключити батькових знайомих, але хлопець відмовився. Знову взятись за якісь наукові дослідження було б надто нестерпно. Поникавши в пошуках роботи, зрозумів, що нічого не вміє, крім як копирсатися в старожитностях й давніх похованнях. Тому, плюнувши на все, Славко пристав на батькову пропозицію і зайняв скромну посаду лаборанта в Інституті археології.
Чесно кажучи, мене ніколи не відрізняла розвинута інтуіція чи якесь шосте чуття, проте зараз відчуття справдились. Думки плутаються, нагадуючи старий клубок ниток, тож давайте по-порядку.
Почалось все із сну. Так, того самого кошмару, який мучив мене останнім часом. Знову опинився в непроглядній пітьмі, мені страшно, страшно так, що не можу навіть поворушитися, не те, що зробити крок. Тут десь має бути вогонь, світло, треба його лише знайти – гарячково думав я, не сміючи навіть повернути голови. Зненацька, щось почало стрімко насуватися, щось невидиме і безтілесне обплутувало пітьмою. Темрява проникала всередину, було відчуття занурення, так, колись, не вміючи плавати, впав в ставок і йшов на дно, захлинаючись і несамовити б’ючи руками й ногами по воді. Проте, тоді вирятували, а зараз немає кому витягти за чуприну мою душу. Світло, де ж ти ? Пітьма здавлювала, ноги почали підгинатись... І тут я згадав хто-зна де почуту фразу: «Не знайдеш світла іншого, допоки не запалиш вогню власного». Несвідомо розтулив судомно стиснутий кулак: посеред долоні розпливалось незрозуміле сяйво, нагадуючи маленьке синювате полум’я. Мерехтливий вогник освітив потойбічну ніч. Раптом десь далеко спалахнув ще один промінчик світла, далі ще, і ось вже пітьма зникає, я вдивляюся в далечінь і... яскраве світло засліплює так, що очі самі закрилися, а коли відкрив, то побачив лиш стелю своєї кімнати.
Той ранок запам’ятається назавжди. Було передчуття чогось, якоїсь події. Це можна порівняти з чеканням свята, щось на кшталт Нового Року або Різдва. Тому підхоплений невидимою силою і, навіть не поснідавши, я мерщій подався в Інститут.
Він зайшов в Інститут з передчуттям ПОДІЇ. Довгий коридор супився примарними тінями. Славко йшов, і внутрішнє хвилювання все більше наростало. Зненацька відчинились одні з дверей і з них вийшов... Хлопець аж назад подався від несподіванки. На нього впритул дивися керівник тої дивної експедиції до Кам’яної Могили. Якусь мить вони просто дивились один на одного. Потім, ніби встрепенувшись професор подав руку і почав розпитувати про життя-буття. Славко відповідав спочатку коротко, відривчасто, але, вловивши в голосі свого колишнього наставника теплоту, розповів дещо. Вчений побажав здоров’я, а ще запропонував:
- Повертайся в мою групу, я постараюсь все влаштувати. Мені не вистачає толкових помічників - уважно подивившись в очі спантеличеному хлопцеві, додав - подумай, я серйозно. Тоді наша експедиція зірвалась. Коли тебе повезли почався буревій, позносило палатки. Ми припинили розкопки. Встигли тільки забрати артефакти. Так що прийдеться починати все спочатку.
Керівник ще раз потис йому руку й пішов. Вже біля самих дверей обернувся, і до Славка, ніби десь здалеку долинув голос:
- До речі, всі артефакти сюди привіз. Залишив в твоїй лабораторії. Подивись, якщо буде час
Двері зачинились м’яко клацнувши. Цей звук вивів хлопця з ступора. Невже знову ? По тілу хвилею пройшло противне тремтіння. Може, кинути все до дідька і втекти, доки не пізно ? Але він не міг. Славко тільки тепер відчув, що втекти вже не зможе. Власне, в нього була єдина дорога з тих пір, як на руці опинився той чортів браслет. Зненацька, відчув те що раніше не відчував. Рішучість. Вперше за багато днів точно знав, що потрібно робити. Я – історик, вчений. Давнина дає загадку. Ну що ж потрібно її розгадати. Зараз все здавалося дуже простим. Пізніше, згадуючи свій стан, був упевнений, якби знав за що берусь, ніколи в житті не доторкнувся до артефактів з своєї експедиції. Проте, це вже було пізніше...
Знахідки експедиції, дбайливо спаковані в герметичні пластикові пакети, акуратно розложені на столі. На кожному з них - бірка з інформацією. Різноманітні залишки посуду, зброї – жалюгідні оскілки колись могутньої держави. Я несвідомо брав в руки то один, то інший пакет, безцільно крутив його в пальцях і знову клав на місце. Де ?! Де той триклятий браслет ? І тут зненацька пролунав Він. Ледве чутний сріблястий звук. Лоб покрився краплинами поту. Невже знову ? Хлопець якось обм’як і тяжко опустився на стілець. Невидючим поглядом вперся в купу артефактів на столі. Потім ще раз уважно все обдивився. Ага, ось де – закотився під папери. Руки злегка тремтіли, поки я добував браслет з пакета. Він лежить переді мною у всій свої моторошній, предковічній красі. Тепер мав змогу роздивитись краще. Трохи заспокоївшись, вирішив не вважати на жодні звуки. Тепер тільки я і Він.
Браслет сріблясто виблискував в променях вранішнього сонця, проте це було не срібло. Уважно оглянувши артефакт прийшов до рішення - це все ж таки сталь або щось дуже схоже на неї. Було дивно - за стільки років, ця річ не потемніла, не втратила своєї форми й своєрідної краси. Обережно повертаючи кільце сюди й туди, намагаюсь проникнутись його духом, побачити душу того, хто вирізбив цей незвичайний орнамент.
Ось йде одна ламана лінія далі інша, потім ще й ще, утворюючи безперервний меандричний узор, на який насувається химерна в’язь рослинних мотивів безперечно кельтського походження, а ось тут... що це таке !? Рука гарячково мацала в шухляді. Ага ось воно. Під склом лупи явно було видно голову якоїсь істоти з двома загнутими зубами, довгим носом-хоботом. Та це ж мамонт ! Цілий звірячий ансамбль дивним способом вплітався у тонку в’язь орнаменту. Коли невідривно дивитись на браслет та щей поволі крутити його, складалося враження якоїсь безкінечної круговерті, без початку й кінця.
Я досліджував цю дивину години три. Розглядав до болю в очах, крутив так і сяк, фотографував у різних ракурсах, навіть намагався описувати, проте головне питання залишалось відкритим – до якої епохи все це належить і скільки йому кінець-кінцем років ? Поламавши голову над загадкою ще деякий час, я плюнув і вирішив віддати загадковий артефакт на радіовуглецевий аналіз. Нехай хімікам буде робота, а за цей час можна буде проаналізувати ще трохи знахідок експедиції. Так і зробив. Проте вже не міг ні на чому зосередитись. У всьому ввижалась та безкінечна орнаментована круговерть. Так промучився до самого кінця робочого дня. Описував посуд, а на боках різноманітних горнят то сплітались то розправлялись меандри, мелькали голови мамонтів та інших стародавніх тварюк. Навіть тієї ночі наснилось, ніби все ходжу й ходжу, але весь час по колу, а коли глянув під ноги побачив, що ходжу по браслеті і тільки це усвідомив, як зненацька голова мамонта почала більшати, насуватись, повітря ставало все меньше й меньше і тут...слава богу вже ранок і я прокинувся.
Трохи полежавши з відкритими очима, несподівано сам до себе усміхнувся. Вперше за багато днів відчувалась якась легкість, грайлива безтурботність, бажання щось робити. Попри неспокійні сни, відчував себе бадьорим. Зненацька зловивши такий імпульс нічим не вмотивованого щастя. схопився з постелі, одягнувся й з апетитом поснідавши, поспішив на роботу. Інститут, як завжди, зустрічав своїм сірим громаддям, що на фоні похмурого безколірного неба, завжди справляло доволі гнітюче враження, проте сьогодні – це суворий храм науки, і я відчував себе його жрецем. Браслет кликав і цей поклик відчувався кожною клітинкою організму.
...Ось вона, прадавня сторінка в товстенній книзі історії нашої Землі. Як же вони називали Їх? Хто був той, що вирізьбив таку красу. Шаман? Ніби крізь сивий туман, виднілось поселення. Високі, могутні мисливці повернулись з полювання. Вони принесли здобич. Рід не буде голодати. А ось, окремо від усіх стоїть самотня хижка. Через підсліпувате віконце видніється тільки світло. Там живе Він. Його бояться й поважають. А він лише слухає небо... Так заповідав йому батько, а тому його батько, і так велося хто зна з яких часів. Він різьбить кільце. Так треба. В давні часи знайшли шматок небесного каменю. Боги заповідали зробити з нього оберег для цілого Роду. Вони не наказували, а просто радили. Завжди робили так: ніколи нікого не примушували, а якщо гнівались то просто відвертались від Роду, забували про нього. А що може бути страшніше за самотність у цілому світі, без Рідних Богів та Прапредків ? Тому шаман і різьбив оберег. Виводив тонкі безкінечні лінії життя Роду, вплітав туди Предковічних, показував звірину різну, творив свій світ... Так чинив кожен з їхнього роду – показував свій світ, світ в якому живе його Рід, щоб знали діти й онуки, щоб безкінечним було Коло...
Нічого цього не знав Славко. Тому так марно ламав голову над дивним, химерним, переплетенням знаків, узорів, звірів різних історичних епох. Він поки що нічого не знав.
Було вже темно. Але я не помічав темряви. Навіть лампи не ввімкнув. Глухий кут. Цей дивний браслет не давав мені спокою. Дивний... Це м’яко сказано дивний. Що ж воно таке ? Явний візерунок палеоліту і тут же переходить в мотиви неолітичних культур. А ще ці мамонти. Та нехай вже мамонти, але ось явно видно силуети якихось гігантських кішок з довжелезними іклами. Це що виходить, шаблезубі тигри ?! Ану подивимось, що про них говорить Інтернет. «Смилодоны или саблезубые тигры (лат. Smilodon от др.-греч. σμιλη — нож, и οδων — зуб) — вымерший род саблезубых кошек, представители которого жили с 2.5 млн до 10 тыс. лет назад в Северной и Южной Америках...». Оце так – виходить вони не жили в Європі. Хто ж вирізьбив їх – той хто бачив чи той хто чув про них по переказах ? Не наука, а якесь божевілля. Темрява ставала все густішою, лише екран монітора самотньо блимав в цій непролазній пітьмі. Голова просто таки макітрилась від усіх цих нестиковок, недоречносте і просто таки безглуздих співпадінь. Знічев’я клацнув вимикачем настольної лампи. Сніп яскравого світла на мить зовсім осліпив. Безпорадно закліпавши, прикрив долонею очі. І тут ніби хтось штовхнув - я згадав давнє прислів’я: хочеш знайти початок - йди з кінця. Ну, звичайно ж ! Щоб розмотати цей клубок потрібно почати з того місця де все закінчилось – з Кам’яної Могили.
Знову туди. Стало холодно. Гидкий холод пронизав тіло. Страшно. Страх знову скував мене. Невже все спочатку ? Перевів невидющий погляд на стіл. В світлі лампи браслет сріблясто виблискував, весело переливаючись своїми візерунками і завитками. Він ніби сам випромінював світло, спокійне місячне світло... Пройшло трохи часу і я зітхнув. Десь подівся страх. З чола стременів піт, ніби тільки видерся на височенну гору. Втер піт долонею. Ну що ж, тепер точно знаю, що потрібно робити. Клацнув вимикачем. Штучне світло більше не потрібне.
