Це був дуже гарний: зелений та не загазований вихлопами мікрорайон, будинки стояли майже впритул до лісу, доглянутого й зеленого. На балконі одного з таких будинків стояла дівчинка-старшокласниця, правою рукою вона тримала біля очей бінокль, лівою тулила до вуха мобільник:
– Підходить, нахиляється… Ні, він дуже уважний, зосереджений такий… Присягаюся, Настусько, якщо цей кандидат у однокласники таки доведе до пуття свій експеримент – я дозволю йому зі мною зустрічатися! Не доведе? Ну чому ти така прозаїчна! Добре – давай парі.
Дівчинка дуже любила природу, вчилася в школі з поглибленим вивченням біології і мріяла врятувати Світ від загибелі.
Хлопчаку було начхати на природу, але йому дуже подобалась дівчинка з сусіднього під'їзду, він знав, що та навчається в школі з поглибленим вивченням біології і, аби потрапити до тієї школи самому, юний закоханий вигадав тему для біологічного досліду та, відповідно – майбутнього вступного реферату. У зеленому й доглянутому приміському лісі був мурашник. Хлопчак вирішив дослідити руду лісову мураху на предмет наявності в тієї не лише загальновизнаного інстинкту, а й зародків логічного мислення. Неподалік від мурашиної купи хлопчак устромив у глинистий горбок тоненьку паличку, майже паралельно до землі – спершу дубчик підіймався вгору, а похиленим кінчиком майже торкався ґрунту. В отому "майже" й полягав сенс: необачна мураха мала пробігти дубчиком у потрібному їй напрямі, в кінці ж зручного "хідничка" на крихітку чекала несподіванка. Слід було або повертатися довгим, майже безкінечним шляхом назад, або зістрибнути з дубчика на землю – зовсім не високо!
Який варіант вибере заклопотана споконвічними інстинктами комаха? Ось і вона, до речі – замість продиратися первісними хащами прілого листя та глиці, кебетна мураха значно переганяє своїх кревних, здершись на похилу гладеньку паличку та добряче розігнавшись. Експеримент почався.
– Він увесь – сама зосередженість! – захоплено вигукнула в мобільник дівчинка на балконі. – Справжній майбутній учений!
"Може хоч цей, – лінькувато подумав невеличкий (зрозуміло – за людськими мірками) зелений чоловічок на невидимій для землян орбітальній летючій тарілці-лабораторії, – а то останніми часами все трапляються якісь дегенерати: ані доля Всесвіту такого не цікавить, ані доля їхньої занехаяної Землі! От хоча б передостанній суб'єкт: ніби вдумливий, книжку про перспективи розвитку планети написав. Викрали, пардон – телепортували, завели мову про шляхи порятунку цивілізації, запропонували співпрацю. То він одразу: "А що особисто я з цього матиму? А де текст контракту?" Тьху… Довелося повернути на землю, природно – з виразними ознаками ретроградної амнезії… Треба постаратися, бо вже керівництво позирає невдоволено, нахваляється самого телепортувати на далеку батьківщину, ще й пільг позбавити, і галактичний рік за три не зарахувати!" Спостерігач пильнував за хлопчаком та транслював керівництву інформацію про хід акції.
Мураха заклопотано бігла гладенькою поверхнею палички, хлопчак не зводив з комахи очей, дівчинка не відводила від хлопчака бінокля, Спостерігач – квадраскопічного далекозора. На загубленій у іншому куті Галактики планеті Керівник Спостерігача з навколоземної летючої тарілки не відводив очей від дисплея гіперсвітлового скайпу, уважно пильнуючи свого підлеглого. "Може хоч цього разу поталанить, – зітхнув Керівник, – а то все вихоплюємо з цієї Землі якихось недоумків! Як тоді, коли телепортували з планети перспективного вченого. Перед ним відкривалися небачені обрії, здавалося – чого тобі ще? То він одразу запікся розмірами матеріальної компенсації, та почав вимагати, аби йому влаштували участь у найпопулярніших телешоу… Здрібнів землянин, здрібнів… А були такі сподівання! Всесвіт на межі катастрофи і участь у всегалактичній мозковій атаці представників Землі була б зовсім не зайвою, але де ті мізки? Прийнято рішення запросити молодого, не зіпсованого ще бацилою марнославства та споживання, землянина. Допитливого, щирого. Але це остання спроба, якщо й цього разу претендент розчарує, все – проект закривається, а земну цивілізацію доведеться просто знищити, як баласт…"
Проворна мураха швидко наближалася до кінчика палички, що ледь тремтів на висоті двох мурашиних тулубів над землею. Хлопчак пильнував за мурахою, дівчинка та Спостерігач – за хлопчаком, Керівник – за Спостерігачем.
І раптом комаха зупинилася. Ще б їй було не зупинитися, адже прямо під паличкою, якраз під місцем, де пробігала мурашка, лежала соковита, апетитна личинка гусені – не інакше, як упала щойно з дерева. Мураха крутнулася та щодуху помчала паличкою назад, уже добре знайомим їй шляхом – аби встигнути до несподіваної здобичі першою. Хлопчак розчаровано підвівся – все це йому вже неабияк набридло, та заніс ногу, аби добряче ко́пнути кросівкою зловорожий "експеримент". Дівчинці перехопило подих. Спостерігачеві перехопило подих. Керівникові Спостерігача перехопило подих. Але хлопчак зупинив ногу…
Кілька великих лискучих мурашок чимдуж перли апетитну соковиту личинку вздовж палички, туди, де ледь тремтів над поверхнею землі її кінчик. Мурасі на паличці нічого не залишалося, як повернутися та кинутись у напрямку попереднього руху, назирці за своїми родичами-носіями. А ті піднесли жадану здобич якраз під нахилений кінчик палички, поклали її та зникли, так само несподівано, як і з'явились. Не довго барячись, щаслива мураха зістрибнула з кінчика палички прямісінько на личинку.
Мурашиний Бог на вершині свого мурашника зітхнув з полегшенням: "Ледве встигли! Це ще добре, що маю таких вишколених служників, а якби не мав? Хто б іще порятував цей дідьків Світ, як не моя Імперія! А ті, з неба, їй-богу смішні – думають, що їх ніхто не помічає. Та в мне он аж антени на голові плавляться від їхніх гіперсвітлових теревенів!"
