…Сонце пекло. В наскрізь прогрітому повітрі висіло марево, стояв духмяний аромат степової трави. Легенький вітерець перекочував хвилі ковили, розбурхуючи величезне море, яке огортало, ховало в своїх надрах кожну живу істоту. Тиша, тільки коли не коли крикне пташка чи засвистить ховрах. Хотілось впасти в цю запашну пропасть і просто дивитись в безмежну синяву неба, нічого не думаючи, ні про що не хвилюючись.
Та серед царства тиші і спокою була недоречність. Чотири людські істоти, які брели, падаючи і знову зводячись, поміж високих трав.
Дивними здавалися ці люди поміж пишного розмаїття степового зела. Першим йшов чоловік років сорока п’яти, а може й більше. Вітерець ворушив довге пасмо волосся, що спадало з виголеної голови. Вся постава дихала якоюсь могутньою силою. Міцна м’язиста рука стискала руків’я меча, яким чолов’яга опирався, ніби костуром. Чорними, ніби вугілля очима він втомлено вдивлявся в далечінь.
Далі брела жінка. Її ноги зранились й побились, їдка пилюка припорошила лице, подерта одіж не захищала від сонця. Але ні пилюка, ні виснаження не могли сховати дикої краси. Чорноволоса, з дивним розрізом очей кольору лісового джерела. Замикали ходу двоє молодих хлопців. Вони здавалися братами, бо скидались, як лицями так і одіжжю. Обидва мали високий зріст, вдягнуті були лише в подерті полотняні сорочки, що були рясно помережані оберегами, та такі ж полотняні штани щоправда заправлені в чоботи. В обох голови поголені, лише на тім’ї залишався жмут волосся. Обличчя вкривав бруд і кіптява. В міцно стиснутих правицях виблискували скіфські мечі.
Здавлось, ніби якась невідома, але могутня сила вхопила їх і викинула із звичного світу в цей, де сонце, полин і тиша. Хто вони, чому тут ? Навіщо ці люди йдуть все далі в пущу геть від житла людського ?
- Ану підберіться, он байрак, там є джерельце. Зробим головний перепочин, ніч буде непроста.
Вони натрапили на справжній острівець прохолоди й благодаті серед цього спекотного раю. Тут же било невеличке джерельце. Подорожні кинулись до нього. Вони жадібно пили й не могли напитись. Трохи втамувавши спрагу, чоловік присів на траву, жінка з втіхою простяглася поряд. Лише хлопці чогось ще стовбичили, не сідали.
- Відпочивайте, чатових виставляти не будемо – махнув рукою й ті відразу ж попадали на смарагдовий килим.
Очі непорушно дивилися на жучка, що швиденько перебираючи лапками, біг по краю його сорочки. Він дивився на полотно, а перед зором раз пораз здіймалися язики вогню, чувся дикий крик і тупіт воїв. Чоловік стулив повіки й жахливе марево останніх днів заструменіло болючим потоком.
Називався чоловік Велеяром. Був одним з найшанованіших мудреців не тільки в Руській землі. Знали його й франки та бретонці, приїздили і з далеких Східних земель. Чоловік глибокого розуму і знань великих, вірним товаришем був Великому князю й радив не лише словами. Вогнедар очолював загін особливих охоронців.
...Так велося споконвіку. Батьки приводили отрочат років восьми-дев’яти до Дворища Волхвів, прихистку Роду. Там приймали всіх, але через деякий час залишалось їх не більше п’ятдесяти. От цим й належало стати охоронцями Святого гаю й звичаю. Тоді й наставала для хлопчаків тяжка пора. Якщо попередні седмиці піднімали рано, заставляли чомусь в певному порядку махати руками й ногами, а потім після обіду саджали за довгі столи й вчили святі знаки росські писати, то потім все стало набагато складніше. День поділявся на періоди в кожний з яких вони мали займатись певним ділом. Вставали з першим промінням сонця й кріпили тіло рухами заповітними: то махали руками, ніби жайвір крилами, а то потягалися, як ведмідь , що після зимової сплячки прокинувся. Й дихали при цьому глибоко, як тур або швидко й переривчасто, ніби вовк. Все це показували їм навчителі особливі.
Ще вивчали отроки трави різні помічні чи як хворість нападе, а чи ворог зранить. Літ через двоє волхви залучали молодих воїнів до таємного знання тілом своїм володіти й без зброї жодної від ворогів відбиватись. І, що саме головне, закладали в голови їхні поняття про Білобога й Чорнобога, про боротьбу їх вічну в якій виграти не судилось нікому... Й росли воїни славні, захищаючи землю свою й Богів до скону. Так велося з-покін віків.
…Загинув Могутній князь. Бився з печенігами яко тур, але зітнула йому голову нерозумна рука. Разом з ним погинули майже всі його косаки. Печеніжичі повідрубували їх чубаті голови й понасилювавши на списи возили стойбовищем. Ось він переможений й упосліджений князь, а разом з ним і вся його дивовижна дружина. Раділи печеніги. Даремно. Бо залишилося сім богатирів. Порубаних, знівечених, але живих. Вирішили будь-що добутися до святого Міста. Через п’ять днів їх було вже троє: Велеяр і двоє молодих косаків. Загинули б і вони, якби не купецька валка, що підібрала воїнів у Дикому полі, зосталися б їхні кістяки в степу на поживу лисам та стервятникам.
Привезли до Міста ледь живих. Рани гноїлися і життя з кожним подихом виходило з тіла. Із колись могутніх воїнів перетворились на живих мерців. Так би й випустили Святий Дух з тіл своїх, якби не одна жінка. Верховна жриця Марени – Великої грізної Праматері прийняла в свій заповітний терем. З допомогою своїх учениць за три місяці поставила богатирів на ноги, хоча й дуже кволі були, проте живі. Поступово набирав сили Велеяр і ось вже знову зміг «стежкою Сварога ходити» й помаленьку в «метелиці» кружляти. Починала відновлюватись й школа косацька на Волховському Дворищі. Та косо на те дивилися бояри й всілякі порадники нового князя. Вони крутили молодим і слабким володарем, як хотіли. Саме через ядуче нашіптування відмовився Ярополк від священних охоронців, мовляв, не вберегли батька то й мене не вбережуть, маю сильну дружину, варягів – досить і цього. Косаки ж нехай охороняють Священний Гай. Насупився на таку мову Велеяр та робити нічого. Покинув всі державні справи, й одна в його турбота була - молоді воїни Рода. А землю прадавню тим часом негаразди роздирали. Сини спорились за престол батьків. Один, піддавшись на вмовляння варязьких вождів, пішов в Землю Великих лісів й спричинив загибель меншого брата. Середульший злякався та й втік до варягів. Згодом, привівши дружину та вбивши свого брата, став великим князем.
Велеяр не любив його за безпутність та слабкодухість. Але все ж таки пішов до нього на пир. Пирували у великій залі. Вздовж були поставлені широкі дубові столи, які вгинались від наїдків та напитків. Чого тут тільки не було ! Цілком засмажені лебеді й гуси, дикі вепри, відбірні шматки оленин, довжелезні осетри. В казанках стояла уха з щук, також варені лини. Подавали зайчатину з капустою, хрін з поросятиною, ріпу, сушені яблука й груші та ще багато всього. І звичайно поміж гостями гуляли здорові братини з медом та ромейським вином.
Раз по раз піднімались чари за здоровля князя та славної дружини. Гості вже було добряче напідпитку. Розмови ставали все голосніші. Кожен говорив щось своє і не слухав сусіда. Варяги затягли дикої воїнської пісні. Гам стояв такий, що у Велеяра аж у вухах лящало.
- Ходімо звідси – сказав джурі й неквапом рушив попід стіною, за спинами гостей до виходу
- Гей, дядьку ти куди ? – почув зненацька і на плече лягла чіясь важка рука.
Велеяр поволі обернувся. Перед ним стояв високий, товстий чоловік з розкошланою бородою, вдягнутий хоч і в дорогу, проте страшенно запацьорену одіж. Ймення мав Мерило, промишляв купецтвом, але славився, як страшенний гуляка.
Волхв глянув на джуру. Молодий Ратко вже розвертався в бойову позицію та, підкоряючись ледве помітному рухові, помалу зайшов за спину і зник.
- Ти чо мовчиш, позакладало ?- знову грубо поспитавсь Мерило
- Негоже так розмовляти із старшими, чоловіче
- А то ти указивай. Ти чо не уважаєш князя ? Гостям не був даний клич розходитись. А колі так то сиди собі і не рип...
Останнього слова він не доказав. Велеяр зробив невловимий рух рукою і Меря впав, ніби мішок з січкою. Він не сповзав по стіні, повільно не опускався, а впав зразу, неначе вражений блискавкою.
Замовкли гуслі. Ті, що далі посхоплювались й посунули дивитись, що там сталося. Побачивши таке діло, приятелі Мерила почали добувати мечі.
- Що там таке ?- поспитався князь
- Волхв побив Мерила
- Мерила ? Ану тягніть цього волхва сюди.
- Та це ж той, що був охоронцем вашого батька
Князь був вже добряче напідпитку, й тільки зараз розчовп що до чого.
- Ну все одно приведіть його, а то на пиру беззаконня чинить
Та Велеяр вже був оточений тісним кільцем косаків. Без латів, озброєні лише мечами, проте ніхто не смів підступитись до них, бо знали про дивну силу цих воїнів Роду. В світлиці запала напружена тиша. Гридні не знали, що діяти й поглядали на старших воїнів та князя. Косаки стояли колом в позиції, не опускаючи мечів. Велеяр був серед цього кола й мовчки дивився вперед. Зненацька почувся стогін, далі кашель, пирхання. Мерило потроху очунював. Бравий вигляд наче рукою зняло. Він стогнав і крутився на долівці, мов рак.
Раптом всі заметушилися: хто піднімав Мерила, хто біг по костоправа, деякі сідали за столи щоб продовжити учту. Волхв кивнув своїм учням. Ті опустили мечі й зникли так же нечутно, як і з’явилися. Біля нього залишився тільки вірний джура Ратко.
До Велеяра підійшов чашник:
- Волхве, тебе кличе князь
- Ну раз кличе то підійду зараз
Він неквапом підійшов до місця, де пирували воєводи:
- Доброго здоров’я князю і його дружині
- Доброго здоров’я, Велеяре. Сідай. Вибачай Мерила, нестримний він у хмільному. Не знав, хто ти є.
Волхв промовчав, тільки голову нахилив.
- А що бачу ти виховуєш хлопчаків потроху. Он як збіглися, коли до тебе приятелі Мері посунули
- Я не хотів каліцтва і крові. Здалося - мечі зупинять п’яниць. Бо інакше голіруч прийшлося б. Постраждали вони. Негоже на пиру в княжому теремі ображати гостей.
Воїни аж очі витріщили. Дехто з молодших захихотів, а один понурий варяг не витримав:
- Ти що, справді подолав би з десяток воїв з мечами? Може ти й хороший воїн, як кажуть, не бачив. Знав я берсеркерів та й ті такого не могли. А то ти з своїм гупаком чи як там. Не вірю я в це, не стрічав ще в бою таких.
- Варяже, на цій землі кружляли в гопаку ще в ті часи, як предки твої ходили в шкурах диких звірів і їли сире м’ясо, бо не знали вогню. А що в бою косаків не стрічав, то це точно, бо давно б уже пирував у Вальгаллі...з Одіном.
Варяг аж засопів від люті, проте нічого не сказав. Князь захихотів, пощипуючи рідкий вус:
- Складно говориш. Але чого ж тоді загинув мій батько, якого охороняли такі могутні богатирі ?
Обличчя суворого воїна пересмикнулось. Давня згадка спалахнула кривавим видінням: ось він, Велеяр, відбивається від цілої купи кочівників, один за одним падають його товариші, зненацька він чує могутній рик Великого, з усіх боків оточеного печенігами, чує переможне гикання ворогів, й більше нічого, тільки кривавий туман перед очима...
- Ми бились, як ніхто не бився. На кожного косака припадало до десяти коноїдів. Їх підганяло царьградське золото. Греки тоді позбулись вовка біля воріт, а зараз хочуть захопити і його лігвище, втовкмачивши дітям його, що не вовки вони, а зайці. Могутній пішов, й на те була воля Роду...
Так відповів волхв, спокійно карбуючи слова. По цьому поклонився й пішов тихою ходою, хоча в душі ревіла лють.
- Дивний він – сказав начальник надвірної охорони.
- Вже розум потроху всихає - відповів князь, потягнувшись до чаші з вином - досить про нього, пиймо.
В розпашіле обличчя Велеяра війнуло нічною прохолодою. Великий Віз показував майже північ. Спроквола, неквапом йшов до Священного Гаю. Вулиці міста спорожніли й крім декількох запізнілих перехожих були порожні. Волхв підійшов до воріт й грюкнув кільцем.
- Хто ?- поспитались з вежі
Тихо назвав умовне слово. В брамі нечутно відкрився невелекий прохід, якраз так щоб могла пройти одна людина.
- Добрий вечір, пане - охоронець схилив голову в шанобливому вітанні.
- Доброго вечора, Зоряне
- Пане там – охоронець зам’явся – гість до вас
- Гість? Я нікого не чекаю. Ви що, впустили його ?
- Ну так, прийшлося
- Зоряне, ти не знаєш звичаю чи перший раз на чатах ?!
- Але пане, він заговорив мовою Богів, назвав умовний знак про допомогу, той що можуть називати лише Наймудріші, ви самі говорили про цей сигнал і, що того хто прийде з ним негайно вести до вас.
- Де він ?
-Ну, поки хлопці його в курені стережуть
- Нехай приведуть до мене в світлицю
- Добре
У Велеяра зробилось тривожно на душі. Прихід без попередження одного з Наймудріших не віщувало нічого доброго. Він попрямував до своєї світлиці. Химерне то було житло. Звичайний терем ззовні, хіба що з дивними візерунками навколо вікон і дверей, всередині - не було схоже на жодну кімнату в місті. Ні світло, ні темно, в повітрі панувала суміш запахів з трав, старих пергаментів, обладунків та зброї. Стіни всуціль обвішані дивовижною зброєю та латами –це були трофеї не лише його, а й предків, здобуті у незліченних битвах. Тут тьмяно вилискували кожана броня, стовбурчились волохаті шоломи кочівників, висіли їхні луки й шаблі, також були мечі і шоломи візантійців, бойові сокири варягів, тонкі та гострі мечі хинців, навіть гладіуси та пілуми легіонерів мертвої імперії, готські щити, дивні ножі чорних, як ніч нубійців. Наступна кімната служила книгозбірнею. Там на вербових стелажах лежали давні пергаменти з усього світу. Далі була кімната, де волхв відпочивав та мислив.
Велеяр зайшов в кімнату з трофеями і не встиг навіть присісти, як в двері постукали.
- Заходьте
Спочатку в світлицю вступили двоє косаків з оголеними мечами. Вони стали лицем до дверей і лише потім в кімнату зайшов гість. Він був у довгому одязі, якоїсь темної барви, каптур закривав верхню частину обличчя і кидав тінь на нижню. Зненацька каптур злетів й світло лампи впало йому на обличчя. Видовжене, з різкими рисами, тонкими губами, воно було схоже більше на скорботну маску. Тільки очі... Очі були схожі на дві чорні вуглини, що горіли дивним палким вогнем. Й ці очі вперлись у Велеяра. Старий зупинився...і вже через мить розкрив руки для обіймів.
- Бран, це справді ти ?! Я вже й не сподівався зустріти тебе в Праві.
- Я й сам не надіявся. Хрестаті, хай їм пек, мало не відправили мене до Ірію та матір Природа й дух дубів не дали мені згинути.
Бран був друїдом хто зна в якому поколінні. Він міг прослідкувати свій рід до часів Великої зими. Кельт приходився родаком Велеяра з боку матері, яка походила з стародавнього друїдського роду.
- Ну що ж сідай, та підкріпись чим Бог послав
Бран злегка схилив голову, дякуючи. Зняв свій балахон і присунувся до столу.
- Ратко, принеси-но попоїсти чогось та випити. Гість зголоднів з дороги.
Мерехтливе світло лампи злилось воєдино з місячним сяйвом, створюючи в кімнаті дивне світіння.
Поки Бран неквапом їв, Велеяр нишком його роздивлявся. Давно ж вони не бачились.. Звідтоді, як їздили в гості до діда з покійною матір’ю. А він мало змінився. Такий же м’язистий, хіба що пошрамований більше та малюнків на тілі стало густіше, а так ще нівроку...
- Спасибі тобі, брате за їжу та прихисток – зненацька перервав думки волхва кельт. – Ти вже не осуди мене, якщо приніс в твій дім турботу, але в мене вже нікого не залишилось в цьому світі рідних по крові людей.
Велеяр мовчав. Знав друїда і його вдачу. Чекав розповіді.
- Ти, либонь, знаєш – почав Бран – що донедавна Маг Слехт була місцем, де ще зберігався стародавній дух наших богів, де росли тисячолітні дуби, біля яких творили требу мої предки.
Вчення Ісуса Галілеянина на острови принесли римляни ще коли Бретань була їхньою. Друїди боролись проти римлян, їхньої культури. Ми завжди ставали на бік повстанців. Коли імперія розпалась, легіонери пішли та залишилось небезпечне насіння, яке з часом проросло. Бретань заполонили безліч проповідників, мандрівних монахів, юридивих. Вони проповідували страх і покору, слабкість й недолугість. Спочатку ми не зважали, потім привселюдно пояснювали неприродність їхньої релігії. Та було вже запізно... Місцеві барони побачили вигоду в покорі та рабстві. І ще здавна мали зуб на друїдів за незалежність й закритість. Священні гаї оголосили прихистком демонів, а нас служителями зла. Почалось знищення... Тисячолітні дуби рубали, друїдів спалювали, наші срібні ріки стали багряними. Залишилось єдине, найсвятіше місце, куди вони ще не дісталися – Маг Слехт – священна долина, місце, де в прадавні часи відбулась зустріч носіїв сонячного світла й суворих мисливців, місце зустрічі тих, що дали початок нашим родам. Так ось, там зібрались останні із Справжніх, нащадки найдавніших друїдських родів.
Але настав той день... Ще гралися між деревами діти, жінки поверталися від струмка. Вони налетіли вихром. Нас хтось зрадив. Кіннота... піхотинці, лучники, які стріляли без впину. Ми билися до останнього. Воїни-вовки показали, як вміють жити і вмирати кельти. Я ще й досі чую виття. Вони роздирали солдат просто на шматки та тих було надто багато. Я бився серед них і бачив, як «вовки» гинули один за одним, як їх піднімали на списи й всаджували пучки стріл. Це були мої учні... На мене кинулись з усіх сторін. Я впав... Біль, щось тепле текло по обличчю. Руки... Не можу дихати. Темно... Зненацька відчув різкий біль, ледве відкрив очі. До мене підійшов священник, миршаве кривоноге створіння, він гидко усміхався:
-Ти, здається, Бран, єретик і чарівник, свята церква попереджала тебе й твоїх єретичних послідовників, але ти ніяк не згоджувався стати на наш бік, покаятися. Тепер вже пізно. Але я тебе охрещу і помреш ти хрещеним.
З мене зірвали сорочку і я побачив, як солдати несли розпечене тавро у вигляді хреста.
Бран замовк. На обличчі блищали краплі поту. Він закотив сорочку:
- Дивись.
Велеяр повільно перевів погляд на оголений торс друїда. М’язисту спину перетинали багряні шрами. Хрест... Стародавній символ гармонії і єдності став позначати жорстокість і бездушність. Волхв несвідомо торкнувся оберега, що висів на шиї.
- Так вони позначили всіх кого залишили в живих і тих кого вбили. Мене ще для вірності штрикнули списом й залишили вмирати. Та я вижив. Випадково підібрали дріади. Видужував довго й болісно. Дріади застосовували цілющі трави й стародавні закляття, навіть допомогу Тих, імена яких не годиться називати вголос.
Я вижив, та залишився мертвим. Моя дружина й син залишились там, в Маг Слехт, у Ірій відправились пирувати Найсвітліші. Тепер залишився єдиним з них. Мені не стало місця в Бретанії, тож вирішив прийти сюди на предковічну землю. До тебе, Велеяре. Приймеш?
Кельт запитливо глянув на волхва.
- Ти мій брат. Кров не водиця. Відпочивай. Це твій дім. Ратко! Проведи гостя.
Бран міцно стис руку Велеяра й, уникаючи погляду, тяжкою ходою пішов за Ратком.
Жрець Рода деякий час просто стояв посеред кімнати. Було далеко за північ. Він чітко бачив перед собою очі друїда, наповнені слізьми. Один з наймогутніших воїнів і мудреців відомого світу плакав. Що ж це ? Волхв тяжко опустився на ослін. Тієї ночі він так і не заснув...
- Вставай ! Ратко, вже ранок ! Прокидайся – Велеяр потрусив за плече джуру.
- Га? Де? А це ви вчителю ! А, що ж це я, проспав ?!
- Нічого, вчора день був трудний. Біжи, розбуди гостя, він буде з нами на молитві.
Ратко здивовано глипнув на волхва, але не сказав нічого й спішно майнув до гостьової кімнати.
Велеяр тим часом готувався до учінь і тренувань. Глянувши у вікно, побачив косаків, які зібрались і вже чекали на нього.
Кожного ранку, з першим промінням сонця всі воїни Роду збирались на молитву: віддати шану Роду, молитися Сварогу, славити Дажбога, просити помочі в Перуна й налаштовуватись на цілий день важких занять. Всі косаки сідали колами, відповідно до віку й ступеня посвячення. Центральне місце займав Велеяр з старшими волхвами, потім сідали старші учні, далі молодші, найдалі сиділи ті хто недавно пройшов відбір. Кожен з косаків молився, так як навчали його дома, на рідній землі, ніхто не вказував їм, що думати при цьому. Проте в якусь незбагненну мить їхні думки й прагнення зливались воєдино й кожен відчував себе частиною великої сім’ї, органічно відчував тепло, що розходилось по його тілу й силу, яка наповнювала кожну жилку. В цю мить очі відкривались самі собою й, не змовляючись, косаки, як один вставали й розходились по заняттях. Молитва була обміном силою й духом між бійцями, вона з’єднувала їх душі воєдино, залишаючи при цьому душу кожного окремою й не схожою на інші. На молитву не пускали чужих. Ніколи. Навіть князів.
Край неба вже відсвічував кривавим багрянцем, коли Велеяр з п’ятьма іншими Вчителями вийшли до косаків. Учні вишикувались і вклонились своїм наставникам. Це було привітання, а не вияв покори, знак поваги й ніяк не підкорення. Справжній боєць має бути вільним та гордим і схиляти голову повинен лише перед дідами й Богами, так заповідали предки, так чинили воїни Роду з прадавніх часів і навіть перед смертю, якою б жахливою вона не була, гордо випростовувались, знаючи, що будуть жити вічно в пам’яті прийдешніх поколінь й так велось з-покон віку.
Велеяр став в центрі майдану й рукою окреслив в повітрі коло. Учні почали сідати відповідно до свого посвячення. Зненацька волхв відчув на собі погляд. Він оглянувся – біля входу до його світлиці стояв Бран, схрестивши руки на грудях, і пильно спостерігав за ними.
- Готуйтесь, зараз розпочнемо - сказав і попростував до кельта
- Брате в мене є до тебе справа одна
Друїд уважно глянув на нього
- Я згоден
Велеяр запитливо подивився в очі кельту
- Так, я згоден. Знаю звичай. На молитві тільки свої.
Дажбожий погляд вже зорів над майданом, коли волхви підійшли до косаків. Учні були здивовані, та де, навіть Вчителі стояли в деякому замішанні. Хто він, цей чужинець ? Сторонній на молитві – такого ще не бувало. Але його привів Найсвітліший – тому чекали.
Вогнедар сказав просто:
- Це Бран, Бран МакКуілін – повторив, обернувшись до Вчителів. Ті знічено переглянулись. Раніше чули лише в переказах, дивних і химерних, схожих більше на казки, а тут він стоїть перед ними в плоті й крові ! - Він буде навчителем з цілющих трав - потім подумавши, волхв додав - й ватагом Вовків.
Бран стояв поряд з родичем й дивився перед собою. Кожною частинкою власного єства вдчував теплу хвилю, яка огортала з усіх сторін. Він закрив очі.
- Я дійшов. Дійшов додому.
Промайнула єдина думка і зникла.
Сонце зійшло. Коло замкнулось.
