«Тихо!» - закричав Андрійко, гримнувши дверима своєї кімнати. Дитячий крик, схожий на звуки сирени, заполонив квартиру. – Замовкни! Замовкни! – кричав дев’ятирічний хлопчик, ховаючи голову в подушки.
Крик не припинявся. Але з часом став трохи тихішим, схожим на скавуління щеняти. Андрійко сів на ліжко і теж розплакався. Як він ненавидить Сашка. Це через нього! Через нього все тепер не так. Малий весь час хворіє і мама знає, що він навряд чи одужає. І все одно вся увага йому, а від нього одні лише проблеми.
Через Сашка пішов батько. Що б там не говорила мати, Андрійко знає, що винен у всьому його брат. Коли малого не було, вони жили по-іншому, набагато краще. Мама любила тата, а тато любив маму. А ще вони просто обожнювали Андрійка і ні в чому йому не відмовляли.
Тепер все змінилося. Сашко хворіє і на його лікування не вистачає грошей. Мама стала більше працювати, її майже не буває вдома, і з ними завжди сидить тітка Галина – стара потворна сусідка, яка ще й любить випити.
Мама повертається додому втомленою і роздратованою. А потім усю ніч сидить коло Сашка. Вона почала на всьому економити. Ніякого нового одягу, ніяких іграшок. Коли Андрійко просить йогурт, чи шоколадку, мати сердиться. «Потерпи», - просить вона. «А скільки, скільки ще терпіти?» Йому так хочеться чогось солодкого, смачного. Ті гидкі каші і супи, які останнім часом доводиться їсти, вже просто не лізуть у горлянку.
Коли мати сказала, що Андрійко може деякий час обійтися без іграшкової приставки, він влаштував жахливу істерику. Не допомогло. Приставка все одно зникла, як і нова мамина шуба.
Дитячий плач нарешті припинився. Замість того Сашко почав сильно кашляти і Андрійку довелося йти до його кімнати. На ліжку, вкритий двома ковдрами, лежав худенький півторарічний хлопчик. Перемагаючи якусь внутрішню відразу, старший брат торкнувся рукою його чола. Холодне, але мокре і липке від поту.
У кімнаті стояв затхлий запах ліків і хвороби. Так хотілося тут провітрити, але мати заборонила робити це до її приходу. На вулиці зима і Сашку може погіршати.
Андрійко поглянув на годинник. Очевидно, тітка Галина вже не повернеться. На гроші, які їй заплатила мати, купила собі пляшку і забула про все на світі. Якби вона збиралася повертатися, то навіщо б інструктувала Андрія, коли і як давати ліки молодшому брату. Але те, що тітка Галина йде раніше, ніж треба – таємниця. Вона просила нічого не розповідати матері, а з нею краще не сваритися. Кілька разів йому вже діставалося від няньки, а рука у тітки сильна.
От якби позбутися її назавжди. Їх обох…
Андрій дістав із тумбочки пляшечку із рожевим сиропом від кашлю. Змусити Сашка його випити – завдання не з простих. Дитина з усіх сил пручалася і вибила у Андрійка з рук ложку з ліками. Рожева рідина вилилась на ліжко. «Ну і спи в мокрому!», - Андрійко сердито пхнув хлопчика. А потім повторив свою спробу, насильно виливши малому сироп до рота.
Коли Андрій покидав кімнату брата, дитина заливалася плачем. Він знав, що до них зараз знову стукатимуть сусіди знизу і вимагатимуть заспокоїти дитину. На матір і так скоса поглядає більшість сусідів. А вона, винувато посміхаючись, пояснює, що її дитина тяжко хворіє.
Вмостившись у вітальні на старому скрипучому дивані, Андрійко увімкнув телевізор. Цей вид розваг у них поки ще лишився. Але і його він скоро втратить. Хлопчик знає, що Сашці потрібне нове лікування. А ще він знає, що мама дала в газету об’яву про продаж телевізора. Уже було кілька дзвінків, але поки що вони ні про що не домовились.
Андрій навмисне збільшив гучність, щоб не чути дитячих криків. Нехай кричить, все одно він до нього не піде.
Сашкова хвороба дуже серйозна. Через неї у малого слабкий імунітет і він весь час застуджується. Лікарі говорять матері, що шансів на його одужання дуже мало. А ще вони пропонували віддати Сашка до спеціалізованого інтернату для хворих дітей. Мати відмовилась, а Андрійку так хотілося, щоб вона його кудись віддала. Коли Сашко проводив час у лікарні, у квартирі панували тиша і спокійно. А вдома через нього немає ніякого життя. І чому він не помирає?
Дитячі крики продовжувались. «Ну коли, коли він замовкне?»
Несподівано увага хлопця переключилася на блакитний екран. Там розповідали про Північний полюс і звірят, які, не витримуючи лютих морозів, гинули на снігу. Все це здалося Андрійку настільки страшним, що він швидко вимкнув телевізор.
В цей час крики Сашка уже стали нестерпними. Андрій змусив себе встати і піти до його кімнати. Дитина, скинувши із себе ковдру, здригалася від плачу.
- Хочеш їсти? – запитав його старший брат. Він взяв до рук миску з молочною кашею. Зачерпнувши ложку, підніс її до дитячих вуст. Сашко відвернувся.
- Ти замерз? – поставив наступне запитання Андрійко. Його рука, яка вже потяглася поправляти дитячу ковдру, зупинилася в повітрі.
Він швидко підбіг до вікна і торкнувся скла. Холодно, аж м’язи зводить. Потім він притулився обличчям до вікна. Приємний холод розійшовся усім тілом. Він радісно засміявся. Вперше за багато днів.
- Зараз я принесу тобі ліки, - крикнув він брату, вибігаючи із його кімнати.
Знайти їх було не важко. Таблетки, без яких їхня мати останнім часом не може заснути…
Коли Андрійко, ставши на стілець, намагався відімкнути балконні двері, його переповнювала невідома донині ейфорія. Думки швидко зіштовхувались і плутались. Від: «Вони замерзли… Усі ці звірята», до: «Мама повернеться тільки через дві години. А надворі так холодно…»
Двері на балкон були відчиненими зовсім не довго. Лише кілька хвилин. Андрійко швидко виніс на балкон щось велике, загорнуте у сіру ковдру. Коли він повертався, щоб зачинити двері, ковдра знову була в його руках.
Балконні двері зі скрипом зачинилися. Але не на клямку. Через деякий час Андрійку доведеться сюди повернутися.
Той незрозумілий предмет лишився лежати на дошках. На балконі було темно, і тільки коли місяць на кілька секунд визирав з-за хмар, щоб оглянути підзвітну територію, можна було розгледіти силует маленького хлопчика, вдягненого лише у тоненьку піжамку з намальованими на ній ведмедиками. Згорнувшись на підлозі калачиком, він спокійно спав.
Неподалік завивав морозний вітер. Він розносив вечірнім містом холод, який пробирав до самих кісток.
Коли у вхідних дверях клацнув замок, Андрійко сидів на дивані коло телевізора. Світлана увійшла до кімнати з двома великими пакетами. Побачивши матір, хлопчик відразу кинувся до неї.
- Привіт!
- Привіт! – сказала вона, важко опускаючись на стілець. – Як ви тут?
- Все нормально.
- А тьотя Галя?
- Щойно пішла.
- Чому тут так холодно? – занепокоїлась Світлана. – Ти відчиняв вікно?
- Ні, - поспішив заперечити хлопчик. Він швидко перевів погляд на балконні двері. На щастя, слідів снігу, принесеного звідти, ніде не було. – Просто надворі сьогодні дуже холодно.
- Це правда, - кивнула Світлана. – Піду погляну, як там Сашко.
- Малий спить. Він щойно отримав ліки. Не треба його зараз будити.
- Добре. Кілька хвилин відпочину. Я і справді вже не тримаюся на ногах.
Вона пересіла на диван. Андрійко вмостився поруч. Тільки тепер, обіймаючи сина, Світлана помітила, як палає його обличчя.
- Ти не голодний?
- Ні.
- Як минув день?
- Добре. Сьогодні Сашко вже менше плакав і кашляв.
- Дякувати Богу!
- Мам, скажи, а коли ми підемо на ковзанку? Раніше ж ми завжди ходили.
Її обличчям пробігла ледь помітна тінь.
- Знаю, золотко. Тільки твій братик зараз хворіє. Потрібно трохи зачекати.
- А якби він…, - Андрій не договорив.
- Якби він що?
- Видужав.
Вона тяжко зітхнула і міцно обняла старшого сина.
- Ти навіть не уявляєш, як я цього прагну.
- А тато, тато б тоді повернувся?
Світлана нічого не відповіла, а Андрій був у такому піднесеному настрої, що не помітив, як сильно після цього запитання змінилося материне обличчя. Інколи біль буває настільки різким, що його нічим не замаскуєш.
- Мам, думаю, ми скоро сходимо на ковзанку, - сказав хлопчик, ще сильніше до неї тулячись. – У нас все буде добре. От побачиш.
- Зроби тихіше звук, - попросила Світлана. – Щось у мене розколюється голова. Та й Сашко може прокинутись.
Андрійко вимкнув телевізор.
- Подивлюся пізніше, - сказав він матері. А потім подумав: «Все одно тепер телевізора ніхто не продаватиме…»
