Усе проминає, але наприкінці всього залишається любов. Григорій Сковорода
«Ласкаво прошу! Тут була, є і буде любов!» - таке гасло зустрічає кожного, хто зумів дістатися сюди. Ці величезні літери ваблять, причаровують і дарують надію. Я не знаю жодної душі, якій би не кортіло потрапити сюди. І, умільйонне відламавши роги-цурпалки, що досі прокльовувалися знову й знов, болюче виростивши дивовижні крила та нарешті прорвавшись крізь ґрати «Я», ніхто не хоче втратити мене, так важко здобуту любов.
Мене часто називають ілюзією. Ховаючи погляд у товщу ніяковості від жорстокості животіння в тілі, кажуть: «Таке життя…» Чого в тих словах більше? Байдужості? Безсилля? Та що вони, інфіковані «таким життям», можуть запропонувати собі - нещасним, зневіреним, змученим щоденною боротьбою із реаліями існуванням? Людина скніє у тісняві крихітного помешкання – тіла, поруч із такими ж людьми, замурованими у свої тулуби. Вона їсть білки, жири, вуглеводи, вітаміни. Вона тут живе, гарує. Ґудзики, врешті-решт, пришиває.. І коли їй у цій в’язниці вже вити хочеться, людина роззирається, гукає інших, а навкруги, у вулику безнадії, товчуться такі ж, розтривожені їдучим димом самотності в’язні, до яких годі пробитися через мури тіл, метушні, статей і відстаней, шкідливих для здоров’я звичок і корисних для виживання навичок, релігій, різних часових поясів.
Я змагаюся з «таким життям», яке не хоче мені поступатися. Але воно, «таке життя», неминуче слабне, а я, начеб ілюзія, територія любові, складена з тисяч творців та їхніх точок дотиків, дужчаю й зростаю. І, хоча «таке життя» панує, я перемагаю.
Людей - мільярди… Тож на всіх, кажуть, не вистачає. Чого? Тепла, ніжності, просторіні, польоту, чистоти. У реалі не душі, а громадяни, службовці, працівники. Тулуби, які приносять користь навіть своєю смертю, бо все йде на переробку. Безвідходна утилізація тіл в ящиках чи без. Адже органічна оболонка – це речовини, що знадобляться рослинам, яких споживатимуть тварини, котрих з'їдять нові тіла інших людей. А люди іноді протестують, відмовляються бути хімічним асорті, і тоді я їм кажу, що й вони – любов за подобою Бога-а-а…
«От насниться ж…» - здивовано думаю я свою думку, стрімко падаючи в колодязь яви, прокидаючись і ще хапаючи за хвіст сон, який все ж вислизає, блискавично розмивається, стає нереальним. Територія любові… Отакої. Що це було?.. Жартівливе і риторичне питання. Але мені зараз не час вилежуватися, розмірковуючи про химери зі снів. Бо треба вмитися, зібратися, приготувати та з’їсти сніданок і бігти-бігти-бігти.
Перед тим, як вискочити з хати у круговерть нового дня, ніжно цілую шорстку щоку свого коханого (їжачок мій неголений!), котрий ще спить.
