«Коли Хміль, збудувавши імперію, передав надбане синові, дехто зітхнув із полегшенням. Здавалося, що Тиміш І не настільки суворий, як його батько. Проте він не випустив із в’язниці Олексія, а його сина Петра стратив за спробу бунту. І Варшави не відбудував. Згодом ілюзії про м’яке серце гетьмана розвіялися. До Тимоша наміцно приклеїлося прізвисько - Залізний П’ястук.
Гетьман скоса глипнув на Яна Добровецького, що благав відновити зруйновану Хмелем столицю Речі Посполитої, але твердо вирік: «Ні! Батько сказав, що не буде більше цього гнізда непокори! Все, не проси! Змирися. Та й Краків ближче, тож до краківського полковника мої гінці добудуться швидше».
Тиміш любив свого побратима, який від смерті вирятував під час бою за Сучавську фортецю, але гетьман був політиком. Політики ж обходяться без сентиментів, коли йдеться про долю держави, а тим більше - щойно народженої імперії.
- Патріарх Юрій до вас, - писар шепнув до гетьмана настільки голосно, аби Добровецький теж почув.
Ян миттю второпав, що аудієнція добігла кінця, тож спитав у гетьмана дозволу піти. Тиміш його відпустив.
У кабінеті зустрілися двоє братів-володарів: гетьман і патріарх. Кожен ніс на раменах частку своєї відповідальності. Старший відав землями, військом, молодший кермував душами. Обидва зміцнювали велику Козацьку імперію, що поглинула уламки Речі Посполитої, Османської Порти та Московської держави.
- … ти ще молодий, - провадив своєї Юрій, - щодня молюся за твою покійну дружину, та час подумати про спадкоємця. Кому залишиш те, що започаткував батько, а ти примножив?
- Ти знову про Маргариту іспанську? Вона католичка і зовсім юна, - буркнув гетьман, що й досі не міг забути своєї Розанди.
- Перейде на нашу віру.
- Чи віддадуть за мене? – спробував оборонитися від натиску брата Тиміш.
- Віддадуть, ще й руку поцілують із вдячності. З гетьманом раді породичатися б усі. А я надішлю туди ченців. Не можна залишати душі у католицькій єресі, - примружився Юрій, уявляючи, як єдино правильна віра поступово заволодіє землями аж ген до океану і далі, далі…»
Редактор понуро зиркнув на відвідувача. Альтернативна історія, уривок з якої прочитав гість, підняла в душі намул гіркоти. «І так зле, а він ще й роз’ятрює рану!» - хвилею піднялася лють на письменника, котрий розтривожив своєю писаниною кусючий рій думок про теперішніх недолугих правителів – недалекоглядних, жадібних, позбавлених державного мислення. Найгіршим, однак, було знання, що ніхто інший - народ - виштовхував нагору саме таких очільників. Які вівці, такі й барани-проводирі…
Роздратований редактор завів платівку про трирічний план видавництва, в котрому й шпарини для твору відвідувача нема. Йому вдалося здихатися гостя доволі швидко. Щойно за письменником зачинилися двері, він із полегшенням зітхнув: «Ще один… фантаст, дідько їх забирай! Понавигадують …»
Відвідувач опинився за дверима зі своїми невеселими думками: «Ой, Тимоше V, і навіщо ти, батьку, наказав мені вирушити зі своєю книгою в цей сумний паралельний світ, щоб піднести дух тутешніх нащадків козаків?.. У нас все інакше, а вони тут… Чим я їм допоможу, батьку, як вони самі собі допомогти не хочуть?.. І не вірять, що можуть».
Редактор запустив скайп. Він сподівався поговорити з сином, який давно мешкав у Канаді. Не вдалося. Михайло Іванович щоразу рідше розмовляв з Олегом. Так-так, у сина ж робота, дружина, діти… Та й різні часові пояси. Голкою штрикнула неприємна думка: «Не треба було його відправляти туди на навчання… Коли Віруня померла, Олег навіть не зміг приїхати, аби попрощатися з мамою… Я ж тут вікуватиму сам-один. Онучка лише раз тримав на руках, ще дрібним пуцьвіріньком, а малу Кетрін… Катрусю, значить? Її тільки в скайпі й бачив». Але редактор рішуче відмахнувся від сумніву. «Хіба у цієї країни є майбутнє?.. Добре, що Олег далеко звідси», - чоловік похитав сивою головою.
Майбутнє було деінде: діти, неначе зміцнілі молоді лелеки, покидали рідний край. Але лелеки напровесні прилітають додому, а діти не вертали…
