Моя колишня сусідка Ольга весь свій вік на мужиків дивилась, як кіт на сметану. Казала: в мене батько був злий, як собака, то я ласки шукала, бо в дитинстві її не знала, в сім’ї, значить. Як тільки школу закінчила, так і подалася з села – шукати тої ласки. Наче то така трава, що росте десь далеко, тільки в якомусь особливому місці, й не кожному на очі втрапляє. Шукала спочатку в технікумі, потім в інституті, а згодом – на своїх роботах. Де тільки не робила! А стільки разів переїжджала! Казала: під лежачий камінь вода не тече, а на одному місці жінка втрачає… як це вона казала? ану ж чи згадаю? ага: свіжість сприйняття. Ну, що з часом вона не може глянути на чоловіка так, наче вперше його бачить. І себе не може показати… свіжо. Око, мовляв, замилюється, і все та всі довкола стають наче тлом. А Ользі треба було, щоб щоразу – як уперше. Та все ж двічі вона таки заходила в одну річку: верталася до своєї першої, ще шкільної любові, а пізніше – до першого чоловіка. І завжди в неї були напохваті, для надто цікавих, переконливі пояснення. То вона хотіла перевірити свої почуття через роки – бо ж, мовляв, з часом люди змінюються і змінюються їхні погляди й оцінки, а отже й стосунки. То вважала, що має повернути своїй дочці батька, раз не виходить знайти їй доброго вітчима. Втім, я думаю, що все те – свята брехня. А якщо й не брехня, то не вся правда. Просто Ольга жадна до любові! Так казала моя мати, і в цьому я з нею погоджуюся.
Однак, правда й те, що гребла вона любов не тільки до себе, а й від себе. Щедра була в цьому ділі і не скупилася на глибокі «чувства» – і де вони тільки в неї бралися? Наче мала не душу, а бездонну криницю, з якої скільки не тягай води, а вона, мов із центру Землі, все прибуває й прибуває – чиста, п’янка й приворотна. І стояли до тої криниці мужики в черзі й тоді, коли Ольга вже й п’ятий десяток була розміняла! Знаю, стільки кислого та гіркого вона ковтнула від чоловіків за свій бабський вік, стільки сліз через них пролила – та її вода не стала ні оцтом, ні полинним настоєм, ні ропою! Ось що найдивніше! Моя мати казала, що Ольга – просто курва, але з цим я не згодна. Бо та Ольга у сорок два знову вийшла заміж, і вийшла щасливо, – а я ніколи заміж не ходила…
Ох, якби ж то в моїй криниці та було стільки води – хіба б я скупилась? І байдуже було б мені, ким би мене називали, – на чужий роток не накинеш платок, а кожен живе свою долю і тільки з нею ночує. А моя жіноча доля – пустеля. Суха, скільки не копай. Моя мати казала, що так краще, ніж роздавати себе направо й наліво. Та це – з якого боку подивитись. Я дивилась на Ольгу зі свого – і готова була, якби можна, помінятися з нею долями. Особливо після останнього сусідчиного заміжжя. Бо ж її Сергій не одну ніч мені ввижався – і в тих видивах я бачила себе такою вродливою і щасливою, що прямо зі сну кидалася до дзеркала: це я чи не я, бо хіба ж зі мною може таке статися?.. Відтоді я обходила їхню хату, як чорторий, і навіть голови в їхній бік старалась не повертати.
Як піде на прірву, то хоч возом упирайся, а скотишся на дно. Мабуть, справді доля кожної людини визначена ще з народження і, хоч круть, хоч верть, хоч у небо плюй чи з ранку до ночі поклони бий, а буде тільки так, а не інакше? Ото живе чоловік, живе, день до вечора – вік проживе, як під кущем, звиняйте, нужду справить, – а потім каже, що то йому таке життя собаче було на роду написане. Може, й написане, як перевіриш? А може, то просто виправдання, бо ж плив за течією і думав: раз не упираюся вітрові, то й винесе він мене прямісінько в море щастя – бо ж дме туди, куди Бог дивиться. А воно не винесло! Ну, значить, доля... А інший, бува, все життя гарує на те щастя, як воляка, гребе, гребе, з ніг падає, так прагне проти вітру встояти, – а все одно пшик. Дивишся збоку: та заслужив же чоловік те щастя, і перед Богом, і перед людьми заслужив, – то за що ж карається? Може, й справді така йому доля судилася? Бо ж воно, те щастя, від наших зусиль і бажань ну зовсім не залежить! Дуже несправедливе воно до людей. Ні заслужити його, ні заробити, ні випросити, ні дождатися. Ні покірністю не вмилостивити, ні на арапа не взяти.
Ось моя мати, приміром. Заміж ускочила – як у гречку, а назад було зась. Майже п’ятдесят років покірно й вірно служила: чоловікові, лежачій свекрусі, чотирьом дочкам. Від свого «супружника», в якого хоч і були золоті руки, та залізні кулаки, мала дякою за все те щоденні побої, лайку й крик – і ні хвилини спокою чи того щастя, про яке вона школяркою читала в гарних товстих книжках. А як трудилася! Всю себе віддавала на вівтар сім’ї та її благополуччя! Щоб було все як слід і не гірше, ніж у людей. Щоб було у хаті й біля хати. І щоб у дітей був батько, бо яке воно без батька – на безбатченків і вітер плюється. Ну і що? Єдине щастя, якого вона діждалася, – пережила свого деспота-чоловіка. Дочки ж не стали чекати такого розрубування гордійового вузла – щойно сп’ялися на ноги, розбіглися по світу й заходилися шукати собі чоловіків за принципом: аби не такий, як батько. Познаходили. Підкаблучників і ледарів, яких ще називають альфонсами. І почалася веремія: розлучення, пошуки інших, цивільні шлюби, збігання-розбігання, і все ті ж безбатченки…
Долі моїх сестер схожі з Ольжиною, ось тільки вони стали злі, як собаки, і на мужиків дивляться мало не з ненавистю. Бо вже й самі як мужики – зі штанів не вилазять, курять, п’ють і всю чоловічу роботу тягнуть самотужки, щоб не просити чужих і не розплачуватися «натурою». Я думаю, їхні криниці теж висохли – до дна. І вони, підозрюю, теж потай заздрили Ользі, коли, приїжджаючи, бачили, що в криницю нашої сусідки ще й досі падають зорі й зазирає місяць. Ольга мужичої роботи не робила ніколи. Ольга дома знає тільки хату, а по господарству мотається її новий чоловік, який навіть на грядку її не пускає. Щоб вона, випадково, собі фарбовані нігті не замастила землею й не мала темних кіл під очима від постійного недосипання. Щоб була завжди гарною, як півонія, й усміхалася до нього, як травневе сонце до бузку.
Може, й справді чоловіки більше цінують не жіночу працю, а те, як жінки «дають» їм у ліжку? Так мені колись давно був роз’яснив секрет любові сильної статі колишній зять, сестрин чоловік. Так і сказав: «Мені однаково, що вона пекла, що варила, чи добре виполола грядку, чи в неї свиня погодована і чи побілені стіни. Головне – щоб мені було солодко з нею вночі і щоб вона харашо підставляла щоразу, як я захочу». Я тоді, мабуть, залилася рум’янцем, як буряковим квасом, а він зареготав і нахабно щипнув мене за сідницю: «Дай хоч мені, бо й умреш дівкою! Може, в тебе там мед, а ти й сама не знаєш! Оно вже в голові сивина світиться, а там – і досі затичка. Чи, мо’, вже хто розпечатав? Так я борозни не спорчу…» Я тоді довго плакала й ловила себе на розпусній думці, що якби той Олег не був моїм зятем, то, може, я б йому й дала. Уночі такої гидкої думки я не стидилася, бо ж уночі не тільки всі кішки сірі – у темряві не видно й великої родимої плями на моєму обличчі. А ще вночі себе дужче любиш і жалієш – якщо не любиш когось іншого. Уночі хочеться, щоб любов прибувала й відбувала, робила кругообіг, як вода. Тому вночі я більше відчувала себе як у пустелі: наче тіло моє загорнуте не в простирадла, а засипане розпеченим колючим піском. Безплідним піском. Неживим піском.
Іноді мені здавалося, що цю мою пустелю відчувають усі. Бо ж і справді: давно вже за сорок, а вслід тільки пси озираються – в надії, що я їм кину якийсь гостинець, коли виходжу з продуктової крамниці. Сільські чоловіки були звикли до мого обличчя й проходили повз мене, як повз стовпа, тільки й того, що механічно кивали головами – віталися. А щоб глянули як на жінку… Схоже, це родима пляма на щоці заховала мене від їхніх поглядів усю – з голови до п’ят. Пам’ятаю, якось, приїхавши до Харкова в службових справах, йшла з вокзалу темним провулком і до мене причепився п’яний чолов’яга. Він настійно пропонував «повеселитися» удвох, бо йому цього вечора нібито сумно вертатися в свою порожню квартиру. Я тоді боялася не його домагань, а того, що він відсахнеться од мене, щойно ми вийдемо на світло ліхтаря. Так і сталося: залицяльник миттю протверезів і здимів, а я, притулившись до найближчої стіни, ковтала сльози і проклинала всі на світі ліхтарі.
Отоді-то я чи не вперше й подумала, що ліпше народитися курвою, яку всі клянуть, ніж дожити до старості, як казав Олег, «із затичкою». Звікувати такою собі порядною, доброю, працьовитою старою дівою, яку всі поважають, жаліють і якою затикають усі дірки. Бо це не в мене затичка. Це я сама – затичка. Де є пустота, там і я – затичкою. Бо природа, як відомо, не терпить порожнечі. А Бог не терпить безплідної смокви – і карає її.
А може, це не покара – а те призначення, яке Він сам мені вибрав?
…Я одна із сестер лишилася в селі, біля матері. Бо найменша – і калічка. Кажуть: це не каліцтво, а лише ґандж, але для дівчини такий ґандж – все одно що каліцтво! Я могла б, звичайно, теж утекти світ за очі, та жаль було матері: вона після смерті батька не знала де себе діти і що робити зі свободою, яка так раптово впала на її вже сиву голову. Може, ця родима пляма й не завадила б мені зустріти свою «половинку», може, вона мене десь і чекала, та тільки ж, як казала Ольга, «треба було сраку підняти з насидженого місця – то, може, десь би всілася не на тверду табуретку, а на золочений трон». Ет, замолоду побоялася, матір послухала: мовляв, на чужині будуть на мене пальцями тикати всі кому не ліньки, а біля її спідниці хоч якийсь захист од чужих недобрих очей.
От і вийшло: де народилася, там і знадобилася. Спочатку вона мене няньчила, а згодом – я її. Може, й справді знадобилася б на щось інше? Ольга каже, що я дурна, хоч і добра. Ольга – не мати, правду скаже. Ольга ніколи правду не ховала – ні в кишеню, ні за пазуху – недарма ж її в селі не люблять. Не тільки за прямолінійність, а й за те, що живе, як хоче, ну і, звісно, за те, що врешті знайшла своє щастя. А таким завжди заздрять. Тільки плювала вона і на нелюбов, і на плітки, і на ту заздрість…
Я не випадково згадала про смокву. Коли мені повернуло за тридцять, я заговорила з матір’ю про те, що хочу дитину. Від кого завгодно, бо ж заміж мене ніхто не візьме. Господи, як вона розкричалася! Мало мені, казала, трьох нещасних старших дочок, у яких ростуть діти сиротами, бо вони не схотіли терпіти своїх чоловіків, так ти ще збираєшся в мою хату привести байстря! Бач, що надумала! Стільки літ прожила правильно, як слід – жодної тобі плітки, жодного кривого слова, – а це в селі велике діло! – а оце здуріла. Страм на мою голову хочеш зібрати з усього світу?! Не смій, кажу тобі! Не гніви Бога й долю. Видать, Він знав, чого тебе так помітив. Отакий знак на лиці – і ти з ним у блуд хочеш кинуться? Вже краще з моста у воду…
Не погодилася вона й на те, щоб я всиновила якусь сирітку. Сказала, що вже надто стара, щоб чужим дітям згодовувати свої останні роки. А ще порадила запастись терпінням і ждать жданого. Мовляв, Господь Сам обов’язково пошле мені щасливу долю, якщо я її гідна. Або ж – ту, якої я гідна. Або ж – ту, яку Він мені уготував. «Сиди на одній сраці – тепліше буде», – процитувала наостанок слова своєї матері – моєї бабусі, і поставила жирну крапку в нашій розмові. Більше ми на цю тему не говорили ніколи.
Коли мати померла, мені було сорок п’ять. Черговий мій зять, якого старша сестра Олена «виписала» по газеті десь із-під Воронежа, вже на похороні, єхидно усміхаючись, прошепотів мені перегаром у вухо: «Помни: сорок пять – баба ягодка опять. Ты теперь одна – делай, шо хош. Шоб потом не жалеть, как писал классик, о бесцельно прожитой жизни». Я тоді на нього гарикнула, мов собака: не лізь у моє життя, а він хазяйновито пройшовся поглядом по всій моїй постаті, як по власній вулиці, і плюнув собі під ноги: «Да кому твоя жизнь нужна? И ты сама? Живешь травой – умрешь травой. Только и знаешь – работу да заботу о, так сказать, ближних».
І знову я плакала. І хіба одну ніч? Бо правду він сказав, та хіба словами її виправиш? А від тих моїх сліз пісок моєї пустелі став ще й солоним…
І тоді я пішла до Ольги. Почула, що її чоловік у тривалому відрядженні, то й зважилася. Купила пляшку вина дорогого й велику коробку цукерок. Зайшла ніби з тої причини, що нема мені з ким свій день народження відсвяткувати, та насправді – за порадою: як мені отакій жити далі? Бо чомусь думала, що «курва Ольга» знайде для мене потрібні слова.
Вона усміхнулася з порога – якось силувано, наче крізь сльози. Заходь, каже, я зараз сама хазяйную. У тебе якесь лихо? – спитала я, бо те лихо лежало глибокою тінню на її писаному обличчі, а під очима розпливалися рожеві плями.
– Ох, лихо, ще й яке… – вона важко зітхнула й глянула на мене якось знизу вверх, хоч була вища зростом. – Сідай, розкажу, все одно таке довго не сховаєш… Вагітна я, Олено.
– Вагітна?! – від несподіванки я лантухом осіла на стілець.
– Два місяці. А Сергій дитини не хоче… – Ольга шморгнула носом. – Каже: пізно вже, у мене, ну, тобто в нього, оно двоє внуків скоро в школу підуть, і твоя Валька через місяць і тобі внуча подарує… Жене мене на аборт… А мені не можна робить аборт… А він каже, що покине мене, якщо народжу, бо це стид і страм… Олено-о-о-о…
Я мовчала і слухала. І відчувала, що набухаю як вулкан перед виверженням: гаряча лава підступає мені до горла – й ось-ось вирветься на волю, щоб зруйнувати все довколишнє мирне, спокійне життя. Життя, в якому для мене нема щастя, а в когось його стільки, що не знають, де й дівати.
Перед моїми очима стояло обличчя її Сергія – вилицювате, смагляве, завжди гарно виголене, обрамлене ранньою, але густою і все ще кучерявою, сивиною. Я не уявляла, що з його вуст могли злетіти такі жорстокі слова: роби аборт! Я не чула їх! Я чула тільки Ольжин голос, і не йняла йому віри! Втім, чужа душа, звісно, темна ніч, а любов, як відомо, зла й сліпа – не завжди найкращих вибирає…
– Олю, – прошепотіла я тихіше трави, тамуючи в горлі вибух, – ти не бійся, він тебе не покине. Це він зараз так каже, а коли ти народиш…
– Я теж не хочу цієї дитини! – раптом закричала Ольга і її очі зблиснули так люто, що я мимоволі підняла руку до лиця, щоб захиститися. – Я жити хочу! Хоч на старість навтішатись життям для себе. Із Сергієм! Ми ж тільки два годочки разом, ще й не облаштувалися тут до пуття… З мене хватить і внуків, бо ж ясно, що моя доця підкидатиме їх мені, як зозуля. Моя ж порода!..
І тоді вирвався з мене отой вулкан – і розлився по підлозі. Могутній, гарячий, але покірний, як ковила в степу:
– Олю, Оленько, прошу тебе, благаю, народи цю дитину – для мене! Я її заберу, всиновлю, вирощу… Хочеш – виїду з нею звідси, далеко-далеко, щоб не муляти очі ні вам, ні людям… Я її любитиму, я її нічим не обидю ні разочку… Я їй усе віддам, бо кому ж мені оддати все моє?... Ти ж знаєш, я давно хочу дитину… Знаєш, що мати мені не дозволяла взяти чужу, а своєї я ніколи не матиму… Ти ж знаєш – у мене ж усе є: і гроші, й до грошей, і спеціальність така, що я будь де добре зароблятиму. Мені од вас нічого не треба. Якщо хочете, я вам заплачу, тобі заплачу… Зараз так роблять, тільки не треба афішувати… Народи, молю тебе, Оленько!..
Тепер мовчала вона. Мовчала вражено й аж перелякано, а я говорила, говорила, говорила… Cповзла на підлогу й, обхопивши її коліна руками, дала волю всім своїм піскам, що тепер дійшли до точки плавлення й заливали собою все довкола – так, що в Ольги не було жодної змоги вирватися з облоги мого виверження. Не могла вона вставити в цей потік і словечка – бо мої слова змикалися круг неї щільним кільцем, як солдати в бойовій наступальній лаві.
Потім ми плакали обоє – кожна за своїм. Я пішла додому аж під ранок, вирвавши з Ольги обіцянку, що вона обдумає мою пропозицію і, якщо вважає за потрібне, порадиться з чоловіком…
А вже наступного дня вона прийшла до мене сама і, дивлячись кудись у куток, сказала, що Сергій згоден, і навіть береться допомогти все влаштувати. Тільки одна умова у них до мене: щоб я назавжди виїхала із села ще до того, як вона народить, і, якщо я не проти, вони куплять мою хату – за дуже хороші, за словами Сергія, гроші.
***
Кучеряве хлоп’я років п’яти прошепотіло крізь сон: «Мамо», і сивочола миловидна жінка з темною плямою на обличчі, яка, однак, її не псувала, а тільки привертала до себе увагу, відразу ж схилилася над дитиною, забувши про свою співбесідницю. Хлопчик, не розплющуючи очей, обняв її за шию – і лице Олени залила рожева хвиля ласки і щастя, в якій її родима пляма стала майже непомітною:
– Я тут, синку, не тривожся. Ми вже скоро приїдемо, потерпи ще трішечки. Водички хочеш? Тут трохи душно, як-не-як літо…
Хлопеня мотнуло заперечливо головою й уляглося на полиці зручніше:
– Не хочу. Буду ще спать. Мені снився тато. Я хочу до тата…
– Я теж хочу, сонечко моє. Але тато далеко-далеко, до нього їхати не день і не два.
– А скільки? П’ять?
– Може, й п’ять, а мо’, й більше, Сергійку. Але спочатку ти маєш вирости, а для цього щó треба?
– Спать! – Сергійко солодко потягнувся й знову мирно скрутився калачиком.
Сусідка навпроти – старенька бабуся інтелігентного вигляду, яка після почутої сповіді вже, вочевидь, і не сподівалася на сон, усміхнулася й скористалася можливістю сказати бодай слово, яке їй здалося доречним:
– Гарний хлопчик. Мабуть, на батька схожий: смаглявий який, і кучері густі-густі…
– Він найкращий! – вихопилося в Олени, й вона враз залилася рум’янцем, мов дівча, яке випадково проговорилося й видало свою найбільшу сердечну таємницю.
