Іра, Вітасик і національна форма медитації.
Треба уміти сумувати. Уміння сумувати можливо найбільше житейське уміння в нашій країні.
Коли ми з Вітасиком сиділи тихими літніми вечорами на лавочці у парку, пили пиво і жалілися один одному на свої проблеми я любив повторювати слова Еклезіаста: «Суєта суєт і усе суєта». А він постійно відповідав: «Значить твоя тупа філософія про суєту також суєта».
Сум нашого брата майже дорівнює депресії західної людини. Дарма там так жахаються депресії. Нам цього не зрозуміти. У країні, де ще до сих пір сам факт відвідувань психолога для більшості рівний уже готовому діагнозу, уміння сумувати майже необхідно. Журитися в рідному українському вимірі означає майже медитацію. Усвідомлення своєї нікчемності у цьому світі і нікчемності усіх наших спроб задовольнити своє маленьке самолюбство є першим кроком до саморефлексії у масштабах країни.
А от Іра не знала як це сумувати, коли нічого не хочеш і нікого не хочеш. Вона була людиною західного типу: вічно усміхнена, весела, постійно у роботі і турботах. Маленький світлий чоловічок. Вона була богинею в усіх відношеннях, а тому їй не зрозуміти відчуття того, що ти невдалий проект Бога, живий приклад збою божественного замислу.
Вітчизняний рецепт боротьби з депресією небезпечний. Посидіти з друзями, випити, викурити сигарету, почути якийсь брутальний анекдот, пожалітися на життя і піти шліфувати свій стан пивом. Такий антидепресивний курс загрожує новою хворобою – алкоголізмом. З іншої сторони, американці ходять до психолога, психіатра і психоаналітика, тоннами їдять антидепресанти, розслабляються біля ігрових автоматів у Лас-Вегасі. І що? Також не допомагає. Приїжджають з Вегаса і розстрілюють на вулиці випадкових людей з автоматичної зброї. А як останній акорд, апогей суму – пускають собі пулю в лоб. Чий спосіб побороти депресію кращий – треба ще подумати.
Вітасик знав тонкі способи втечі від депресії (від неї можна лише утекти, але якщо ви хоча б раз по справжньому сумували – від цього ви уже не вилікуєтеся). Коли комусь з нас ставало паскудно на душі, він ішов до холодильника, брав з відти спеціально приготовлену на цей випадок пляшку горілки. Ми сідали на кухні, пили по трошки і усю ніч розмовляли. Для нас головне було не мовчати. Він розказував про свої пригоди молодості. Я – про прочитані у молодості книжки. Потім ми переходили до обговорення знайомих жінок. Ми цинічно обговорювали їхні жіночі принади. Якщо і цього було мало, говорили про фільми, які недавно передивилися. Закінчувалося усе тим, що ми виходили в під’їзд, мовчки курили і лягали спати.
В національній меланхолії є і зворотна сторона. Сум поступово тебе з’їдає з середини. Він спалює усе, чим ти колись пишався. Хто пишався своєю красою – у того лице стає попелястим і з’являються зморшки. Хто козиряв своїм розумом, того сум перетворює на зацикленого на своїх проблемах мудака. Хто будував свою кар’єру і пишався своїми успіхами у чомусь, того смуток перетворює на пасивного невдаху, що до нічого не прагне.
Коли на мене находила хандра і я сидів на ліжку, дивлячись в підлогу, Іра підходила до мене, сідала поруч на ліжко, брала мене за руку і повторювала:
― Світлим! Треба бути тільки світлим. Лише світлих хороших людей пам’ятають. Усе інше полуда. Усі інші – витратний матеріал історії. Будь світлим, я тебе прошу, будь лише світлим мій герою…
