У великій кімнаті під ошатно вбраною ялинкою сиділи маленький хлопчик і його плюшевий ведмідь. Обох звали Мишками.
Хоч називались вони однаково, та були геть не схожими одне на одного. Мишко-хлопчик мав темно-русяву кучеряву чуприну, а Мишко-ведмідь – коротку білу шерсть.
Познайомились вони зовсім недавно – у вівторок. Перед тим, в понеділок, Мишкові виповнилось цілих п’ять років і він вирішив стати полярником. Тож у вівторок тато купив в магазині іграшок справжнього полярного плюшевого ведмедя, аби син потроху звикав до майбутньої професії.
Хлопчик дуже зрадів такому подарунку.
– Я назову його Мишком, – сказав він, міцно обнімаючи ведмежа.
- Гм, а як же я вас розрізнятиму? – спитала мама. – Приміром, коли я кликатиму: «Мишко, обідати!», хто приходитиме на кухню?
- Ну, тут все просто, - пояснив Мишко-хлопчик. – Якщо на обід будуть цукерки і ванільне печиво, – то я, а якщо суп і фрикадельки, - то Мишко.
- Ясно, – сказала мама.
ПОЛЯРНА ЕКСПЕДИЦІЯ
Дочекавшись, коли понеділок і вівторок закінчаться, прийшла середа, і Мишко – майбутній полярник, – вирішив випробувати себе на Північному полюсі.
Він узяв Мишка-ведмедя за лапку і пішов на кухню. Там обоє всілись перед холодильником і уявили, що це – айсберг в Північно-льодовитому океані.
Та не минуло і п’яти хвилин, як перед ними вмостився Барбарис. Барбарис – то був собака з мисливської породи бігль. З мисливської породи – то означає, що він любив полювати. А понад усе Барбарис любив полювати на смаколики, що лежали у холодильнику.
- Барбарисе, ану йди звідси! – скомандував Мишко. – Ти не бачиш, що ми з ведмедем у полярній експедиції?
Але Барбарис бачив тільки холодильник, тому нікуди не пішов, а всівся зручніше і почав метляти хвостом.
Врешті прийшла бабуся і виставила усю полярну експедицію геть з кухні.
І тоді Мишкові спала на думку чудова ідея – перенести північний полюс з кухні у вітальню – під ялинку. Тим паче, що мама розвішала на ній сніжинки, північних оленів, сніговиків і навіть справжні мандаринки й пряники.
Така експедиція припала до душі обом Мишкам. Вони вирішили залишатись під ялинкою доти, поки не закінчаться усі запаси їжі.
ВИМІРЮВАННЯ ХОЛОДУ
Коли залишились лише ті пряники, до яких не дотягнутись, полярна експедиція зайшла в глухий кут.
- Тату! – зарепетував Мишко (тато ж був на материку – тобто на кухні, а рації у хлопця не було) – А що ще роблять у полярній експедиції?
- Ну… наприклад, вимірюють холод, - підказав тато. – Зачекайте хвильку… - і він щось зашепотів до мами.
Мама спершу була проти вимірювання холоду, але потім все ж погодилась і передала на льодовик морозиво пломбір у стаканчику.
Тато загорнув його в брунатний папір (як і годиться загортати посилки у далекі країни) і переправив через льодовитий океан просто до експедиції.
-М-м-м, як смачно, - пробурмотіли обоє Мишків, замурзавши морозивом носи.
«Морозиво – це найприємніше в тяжкій праці полярника» - думав Мишко-хлопчик. – Краще за морозиво може бути тільки дружба з білим ведмедем.
«Смакота! - думав другий Мишко. – От мені пощастило, що я – полярний ведмідь, а не гімалайський. Хто зна, чи їм коли-небудь доводилось таке куштувати…»
- Ну як, виміряли холод? – з материка запитав тато.
- Аякже! – відповіли учасники експедиції.
- І скільки того холоду було? - поцікавився тато.
- Повний стаканчик! – відказав Мишко, вилізаючи з-під ялинки. Тепер, коли холод виміряно і припаси їжі закінчились, він міг спокійно піти з дідусем і Барбарисом на прогулянку до парку.
А Мишко-ведмідь задрімав під ялинкою. Йому снилось, що він пригощає гімалайського ведмедя морозивом.
Тим часом з ялинкової іграшки виліз маленький павучок і почав напинати срібну павутинку з одної гілочки до іншої. В ту мить, коли павутинка торкнулась ведмежого носа, ялинка засвітилась блакитними вогниками-іскринками, а сам ведмідь Мишко прокинувся в незнайомому лісі…
КАЗКОВА ПІВНІЧ
… Це був казковий край, де жили всі-всі герої північних казок, які коли-небудь були написані і прочитані. Там були і північні моря, і безкраї снігові пустелі, і айсберги, і хатки іглу – помешкання ескімосів. Але сам Мишко потрапив до невеличкого селища, оточеного лісом і велетенськими скелями. Там у різнокольорових дерев’яних хатках мешкали:
Стара лапландка Пімпедора [1] ;
Бабуся Байбярикян та її п’ять корів [2];
Художниця Маргретте (коли приїжджала на зимові канікули) [3];
Добрі подруги Айно і Маріка;
а ще – Північний вітер, північні олені і лосі, білі полярні сови, качки-мандаринки, білі зайці, дикі вовки, росомахи, снігурі, синички і навіть один коник з Даларнії. В лісі і між скелями мешкали тролі. Найменші тролі були заввишки як полуничний кущик, а найбільші – як найвища скеля.
Але Мишко нічого про це ще не знав. Тому він вирішив роздивитись навколо, аби дізнатися, куди він потрапив. І першими, кого він зустрів, були качка-прачка [4] і качка-мандаринка. Качка-мандаринка продавала на березі річки мандаринки. А качка-прачка прийшла до ополонки щоб випрати п’ять светриків і сім кольорових рушників. Там вони випадково зустрілися, і стали до розмови. А коли через годину качка-прачка згадала про своє прання, то усі светрики і геть усі рушники міцно попримерзали до криги.
- Ой лишенько! – зойкнула качка-прачка і схопила дзьобом край рушника.
Качка-мандаринка покинула свій крам, схопила качку-прачку за крило і вони почали тягти замерзлу білизну як ріпку.
Тут надійшов ведмідь Мишко, який ніколи не читав казки про ріпку. Тому замість тягнути качку-мандаринку-яка тримала качку-прачку-яка вхопилась за замерзлі рушники, Мишко підійшов просто до ополонки і смикнув за рушника. А що не так давно він добряче підкріпився морозивом, то мав тепер неабияку силу, і усі светрики і рушники миттю вилетіли з ополонки.
- От якби їх ще хтось і пополоскав! – радісно сказала качка-прачка.
- Аякже! – сказав Мишко і почав полоскати рушники аж піна ополонкою пішла.
А качки тим часом почали його про усе на світі розпитувати.
- Ведмідь сплюшевий? – казали вони. – Ні, ми про таких не чули. Там за селом, ще далі на північ, живуть на кризі білі ведмеді, моржі і тюлені, може, ти звідти?
Але Мишко сказав, що там, звідки він родом, немає тюленів, а є мама і тато, малий Мишко, а ще пес Барбарис і ялинка.
- Ялинка, ялинка і в нас є! – сполошилися качки. Тобі треба знайти на пошті листоношу – він знає всі стежки в селищі. Хай проведе тебе до нашої ялинки.
А ТИМ ЧАСОМ ВДОМА…
Поки Мишко-ведмідь мандрував, Мишко-хлопчик рюмсав у ванні. – Уууууу! – голосив він, сидячи на маленькому ослінчику. Його сльози капали кролику Віллі на праве вухо, – цього старенького плюшевого кролика мама вирішила випрати і посадила в миску чекати своєї черги.
Праве вухо Віллі змокло майже до нитки. Звичайно, кролик міг образитись за це. Адже коли ваше вухо мокре від сліз, то зовсім не так приємно, коли б воно намокло від води з шампунем, що смачно пахне!
Все ж Віллі не ображався. Він міг також сказати: «Фе, годі рюмсати, ти ж як-не-як майбутній полярник!» Та кролик розумів Мишка, - його друг загубився, це ж справжнє горе!
І Віллі вирішив допомогти знайти плюшевого ведмедя, хоча й гадки не мав, як це зробити. Та раптом він побачив в мисці мильно-бульбашкового ведмедя! (Такі ведмеді часто з’являються там, де є піна. А це був той самий ведмідь, що з’явився з піни, коли Мишко полоскав рушники в ополонці).
Мильно-бульбашковий ведмідь повільно пропливав від одного краю миски до іншого, наче хмарка небом, і махав Віллі білою лапою. – Еге-гей! – закричав він до кролика. – Я чув, що ви шукаєте ведмедя! Напевне, це той сплюшевий ведмідь, якого я бачив з ополонки! Шукайте його біля великої ялинки! – і він сховався за край миски.
- Дякую тобі! – сказав Віллі. Кролик непомітно вийшов з ванни і пішов шукати Мишка під великою прикрашеною гірляндами ялинкою, що стояла в дворі між їхнім і сусідніми будинками.
Тим часом тато покликав маму у коридор і вони почали про щось таємниче перешіптуватись, а потім разом зайшли до ванної кімнати. Тато тримав ведмежа, трохи схоже на Мишка, але з бантиком
- Поглянь-но, що я знайшов в магазині! – сказав тато. – Це – полярна ведмедиця!
- Бачиш, у неї на носі полярна зірочка! – показала мама.
Мишко витер сльози. Ведмедиця і справді була гарна, але ж з Мишком вони проводили стільки часу в полярних експедиціях, сміливо вимірювали холод, їли морозиво… «У нас була справжня чоловіча дружба! А цю пані хіба що згущеним молоком пригощати, чи що… Хоча, Мишкові вона б, напевне, сподобалась…» - подумав хлопчик.
Вигляд у нього був такий пригнічений, що навіть Барбарис не витримав. Він приніс кісточку з своїх запасів і поклав перед Мишком, аби хоч якось його розрадити.
- Дякую, Барбарисе, - усміхнувся Мишко. – Ми обов’язково його знайдемо! Адже ти – мисливський собака!
ПОШТА
Як і нарадили качки, Мишко вирішив розшукати листоношу. Він вирушив стежкою, вздовж якої густо росла морошка. Морошка – то північна ягода, нею полюбляють ласувати олені і лосі.
По дорозі Мишко побачив вказівник. На дерев’яній дощечці, вкритій інеєм і бурульками, він прочитав: «ДО ПОШТИ – ІЩЕ ТРІШКИ». – От добре! – зрадів Мишко і почалапав далі.
Пошта розташовувалась десь приблизно посередині селища. Там працювала тролиха Тудса – продавала конверти і марки усім, хто хотів написати листа або просто колекціонував марки. Втім, робила це Тудса вкрай неохоче, бо й сама їх колекціонувала.
Тому коли Мишко ледь переступив поріг пошти, Тудса закричала:
- Чого прийшли, знову за конвертами?!
Що й казати, Тудса була доброю і лише трішки – сварливою.
- Я шукаю листоношу, - сказав Мишко.
- А, заходьте, заходьте, любий відвідувачу!, - зраділа Тудса і сховала конверт в шухляду. – Наш поштар скоро повернеться.
Вже за мить рипнули двері і Мишко побачив великого сохатого лося. З правого боку на ньому висіла важка сумка з листами і пакунками, а на рогах сиділа маленька синичка.
- Ось і Лось! – сказала Тудса. – Проведеш ведмедя до головної ялинки?
- – Так, авжеж, я ще й сам не бачив як її того року прикрасили, – погодився Лось-Якось.
- А ти зумієш відшукати дорогу? (Лось працював листоношею всього два дні).
- Не сумнівайтесь! - якось хитро мовив Якось.
Кілька хвилин по тому Мишко зрозумів, у чому хитрість – дорогу Лосю підказувала маленька синичка, що сиділа у нього на рогах.
- За березою поверни ліворуч! – цвірінькала вона. А тепер, за трьома дубами праворуч! І знову праворуч!
Що й казати, з таким компасом не заблукаєш! Лось-Якось йшов широким кроком, але й Мишко не відставав. Раз у раз над ними пролітала полярна біла сова – починало вечоріти. Слідом йшов Полярний вітер і ніс повні жмені сніжинок. То тут, то там запалювались ліхтарі, і вони світили теплим жовтим сяйвом, а сніжинки іскрились у їх світлі.
ТЕРМІНОВО-ТЕРМІНОВО!
Раптом надлетіла ще одна синичка. Вона кинула в сумку Лося-Якося маленький конверт і зацвірінькала:
- Терміново-терміново! Лист від Маріки для Айно з рецептом новорічних пряників! Слід доставити негайно! – і полетіла геть.
- Вона така схвильована, напевне, синички полюбляють пряники? – здивувався Мишко.
- Не надто – відказала синичка-компас. – Синички люблять сало! Особливо взимку.
- О! – зрадів Мишко, - в моїй країні також дуже люблять сало!
- Справді? Ото пощастило вашим синичкам, їх напевне, усі взимку пригощають! – аж замріялась пташка-компас.
А тим часом Лось теж замислився. – Хм! – сказав він Мишкові. - доведеться повертатися. Але тебе, Мишко, я проведу до старої Пімпедори. Від її хатки до ялинки – рукою подати.
СВЯТО ДЛЯ ПАВУЧКІВ
Лапландка Пімпедора домовилась з подругами - художницею Маргетте і бабусею Байбярикян піти на ковзанку. Було вже опів на сьому, Пімпедора спізнювалась. Вона дуже метушилась, швидко допила каву, кинула в сумку карамельки для подруг і почала шукати ключі.
Тож коли Мишко постукав в двері і зайшов, лапландка не звернула на нього ніякої уваги.
- Хювяя пяйвяя! – сказала вона і вибігла з хати.
Мишко розгубився. Ну звідки йому було знати, що «хювяя пяйвяя» - це по-фінськи «добридень»? Від розгубленості він присів на ослінчик. Раптом щось залоскотало його лапку. Зігнувшись, Мишко побачив, що то – маленький павучок.
- Привіт! – привітався Мишко.
- Привіт! – прошелестів павучок.
- Скажи, а ти знаєш павуків, що живуть на головній ялинці? – спитав ведмідь.
Павучок скрушно похитав головою:
- Жоден павук не зможе дістатися до головної ялинки взимку! В мороз там надто холодно, і ми мерзнемо в лапки… Але я б дуже хотів побувати біля ялинки!
І тут Мишкові спала на думку геніальна ідея. Він зняв свій плетений вовняний шалик і сказав:
- Павуче, залазь на мій теплий шарф, а буду тебе тягнути на ньому, як на санчатах!
- Як добре! – зрадів павучок, - нарешті моя мрія здійсниться!
Віг гукнув усе свої сімейство – сімох братиків і сестричок, двох бабусь, двох дідусів і маму з татом. Мишко спробував перерахувати усіх цих «пасажирів», та двічі збився з рахунку. Тому він просто взявся за китичку шалика і потягнув павуків до ялинки.
Головна ялинка селища була подарунком найбільшого гірського троля. Колись вона виросла просто у нього на носі (з тролями таке часто трапляється). І якось під Новий Рік, коли ялинка була ще маленькою, він обережно пересадив її з свого носу на площу просто посеред казкового селища. З того часу взимку її прикрашали гірляндами, кульками, пряниками, зірочками і всякою-всячиною.
Маленьким павучкам дуже сподобалась подорож до ялинки, а поки вони туди їхали, бабусі, добре роздивившись в’язаний шалик, зв’язали усім внукам і внучкам теплі шкарпетки. Тож тепер вони могли запросто бігати по снігу і більше не мерзли в лапки.
Мишко заліз під ялинку, а найменший павучок потягнув павутинку від кінчика його носа до найближчої іграшки – великого червоного сердечка. Тільки він це зробив, як налетіли сніжинки і…
НАРЕШТІ ВДОМА!
У двері подзвонили. Хлопчик побіг відкривати і радісно скрикнув. Барбарис, ступаючи гордо як лев, ніс в зубах ведмедя Мишка і кролика Віллі.
- Барбарис знайшов їх у дворі під ялинкою! – пояснив дідусь. - Наш Барбарис – справжній мисливський пес! Він відшукав в місті ведмедя і зайця! Та вони обоє такі замурзані, наче поросята. Цікаво, як же вони туди потрапили? Оце так таємниця!
***
Мама випрала Мишка-ведмедя і поставила його на батарею – сушитися. А щоб йому не було нудно, посадовила біля нього малу Ведмедицю з зірочкою на носі.
Мишко з дідусем поїхали до магазину, купувати шампунь для кролика Віллі. Та Мишко-ведмідь не сумував, бо йому подобалось розмовляти з малою Ведмедицею. - Якщо бути добрим і допомагати іншим, то обов’язково знайдеш потрібну дорогу, навіть якщо ти заблукав, - казав він їй. І вони дивились на небо, всіяне тисячами і тисячами зірок.
Герой дня, - Барбарис, теж примостився біля вікна. Він мовчки дивився у вікно, і хто знає, про що він думав тоді. Можливо, уявляв себе полярною собакою – лайкою. Або шукав на небі сузір’я Гончих псів. Чи просто вгадував, що смачненького принесе Мишко із магазину…
А зверху, з зоряного неба за ними спостерігала Велика Ведмедиця, і плюшевим ведмедям навіть здалося, що вона їм підморгнула.
ПРИМІТКИ
1. стара Пімпедора – добра стара жінка з казки фінського письменника Сакаріаса Топпеліаса «Принцеса Ліндагуль». Не плутайте її зі злою довгоносою Пімперіпосою з казки шведського письменника Акселя Валленгрена.
2. А мудра старенька Байбярикян з якутської народної казки «Бабуся Байбярикян, - та, що в неї п'ять корів»
3. За дивним співпадінням королеву однієї з північних країн Європи теж звуть Маргретте, і вона також художниця. У вільний час Її Величність створила театральні декорації до казок Андерсена – свого відомого співвітчизника.
4. Та сама качка, про яку письменниця зі Львова Марія Людкевич написала вірш «Качка-прачка». В тому вірші нічого про північ не сказано, але скоріш за все качка-прачка з родиною переїхала в казковий північний край, бо тут у неї є компаньйонка до розмови – качка-мандаринка, завжди охоча потеревенити.
