Вже майже рік як моя дружина живе в імперії. Тепер у мене є все.
Проте нічого не хочеться.  Змінювати машину немає потреби - вона дизайнується самочинно. Будинок насичений гаджетами настільки, що здається це він живе моїм життям, а не я у ньому. Працювати, коли маєш все, також смішно.
Займатися спортом, коли тобі на першу ж вимогу надішлють очищаючий та омолоджуючий еліксир – то мазохізм. Одружуватися вдруге в облом, та й офіційно ми не розлучені, а отримати  згоду дружини у силу ряду обставин є практично неможливо, навіть якби я того і хотів. От вони, деякі короткі підсумки її від’їзду.
Хоча, мушу визнати, різні прикольні штучки, які вона мені постійно пересилає - добряче скрашують моє розчарування. але…От як би я …
Та чого вже там.
            Все  вже  сталося та не так як гадалося.
Коротше кажучи, все розпочалося із прожекторів.
Так, зі звичайнісіньких прожекторів.
Скажіть :
- А у Вашому місті також ночами світять прожектори на околицях ?
- А чи ви не спробували дізнатись про це трохи більше ?
- А Вас вдовольнити сміховинні пояснення охоронців ?
Коротше, ці три А-А-А, це вам не три веселі G-G-G колумніста Дена Севіджа за якими існує пересічна більшсть людської біомаси, включно зі мною.
Подумати тільки ! Лише якийсь нещасний рік тому моя дружина виправляла такі речі, а саме так - колумніст на комуніст…
Як кажуть – коментарі зайві.
І де тепер вона, а де осьо я…разом із тими всіма копіпастами та копулістами.
Ехе-хе…(рясні сльзи, соплі, вирване волосся  etc.)
Стоп. Про що це я ?
Згадав, про прожектори.
Так от, наче набридлива мелодія - ці кілька світлових променів полишали мене тільки вдень,  незмінно повертаючись щовечора.
Така реакція була викликана епізодом із «Дня триффідів», де тих хто міг бачити приваблювали світловим променем у нічному небі. Чомусь мені здалося, що це знак для тих хто здатен  щось змінити у цьому житті.
Ясна річ, було зрозуміло, що це абсурд, проте відігнати повністю ці параноїдальні думки не вдавалося. І чи не щоночі я видивлявся з балкону на світловий промінь, до якого деколи додавався ще один.
Та коли, якось, однієї ночі з’явився третій прожектор - я не витримав.
Припаркувався біля села  Вульки та й пішов нічним лісом.
Місце було добре знайомим і мало змінилося відтоді, як років із 15-ть я перестав ходити сюди для збору грибів та ягід. Не ходив, бо зробив аналізи дарів лісу. Які страшні концентрації ртуті та свинцю зацідила в природу ВО «Іскра»…
Мої роздуми перервав охоронець приватного  кемпінгу навколо ще недавно загального озера.
- Шановний, місць вже немає, прошу не підходити до огорожі.
- Та ні, я просто гуляю. – автоматично вирвалось у мене і я пішов  геть з лісу.
Вже біля виходу машинально підібрав якусь брошурку, що самотньо валялася поряд стежки. Брошура була розірвана і кілька листів навіть висіли на дротяній огорожі. Сміття потрібно прибирати, отож я зібрав його основну масу й поплентався собі далі, розчарований і пристиджений. Та і що я хотів знайти – скарби Голконди ?
Вже вдома, випивши кави на балконі, помітив, що залишився лише один промінь світла, який поволі блукав поснулими хмаринами. Два інші прожектори згасли.
А вже ранком я знову помітив брошуру  та вже не в лісі, а на підлозі мого авто.
Так  прибрав я рідний ліс – і додому все відніс. Українець, одним словом.
Я взяв брошуру і прочитав:

Імперія – тупик чи вихід в Унітарію.

. . . Ми  обнишпорили нашу планету і знаємо її так само,
    як діти знають свій мйданчик для ігор.
Р. Бредбері
Але що знають діти про свій майданчик?
… Майже нічого.

Як соромно, бо ці слова Великого Романтика я сприйняв як просто натяк до тривіальної експансії людства поза тісні  рамки Землі.
Одне  запитання та два слова  - … Майже нічого - докорінно змінили моє ставлення  до Р. Бредбері.
Неможливо осягнути неосяжне – твердив Козьма Прутков, але оскільки за його ж твердженням люди подібні ковбасам – чим їх начинять з тим вони і ходять. Отак і мені було невтямки та і ліньки по-справжньому задуматися над словами Справжнього Фантаста.
Майже нічого – значить пора дорослішати і бодай розпочати вивчати реальність, а не ті еверести відвертої брехні і забобонів, які безсоромно іменуються сучасною наукою.  
Вступу та значної частини початку не було.
Брошура нагадувала щоденник Йогана Крейслера  пошматований та ще не обписаний котом Муром.
На кількох сторінках було щось подібне до тесту, але тесту дивного, на кшталт кросвордів з «Крокодилу», які так не любив мій науковий керівник, якого запитання «Лице у амбала» та відповідь «Будка» - приводили у справжній гнів.
Я глянув на кілька питань, вони були дивними.
Якби Салтиков-Щедрін писав коментар до поданих фактів, то повторив би класичне....хочеться зарізатися огірком,- оскільки у своїй «Історії одного міста» крім усього іншого він показав немилосердні махінації з фактами, нагромадження очевидних небилиць, які повторюються без тіні сорому доти доки вони вже забалакуються в доконаний факт. Як правий був Джордж Орвел, коли писав про Міністерство правди і механізм заміни правди брехнею.
На наступному аркуші були тести про державний устрій, про науку, культуру, мистецтво…
Чому я сам не заповнив той тест і не вислав за вказаною адресою ?!
Чому не записав адресу, чом не глянув на лист, який прийшов згодом дружині разом із талонами книжного клубу та іншим непотребом ?!!
Ніколи не забуду того моменту, коли у вітальні знайшов лист
«Любий, я поїхала в Імперію. Не турбуйся, деталі згодом. Нагодуй дітей…»
Нагодуй дітей.
Жінки завжди утримують у своїй оперативній пам’яті купу різних заморочок.
…Нагодуй дітей.
І ні слова, що вони також заповнили ті анкети, які відсканували та видрукували того ж вечора. А вже через кілька тижнів і вони відбули.
Тепер я вже знаю – люди відбувають щодня тисячами і ніхто не помічає, одні докрадають, інші догулюють останні дні людства.
Заздрю цим блаженним, які живуть собі наче не бачать очевидних знаків та ознак та кілька разів не день перевіряю поштову скриньку – а раптом і мене…