Подивися на небо в ясну ніч і подивися в своє серце – ти не побачиш там морального закону, бо моральному закону навчили тебе твої батьки й сусіди, а ти їм повірив. Ти побачиш Зірку в собі і безмежжя прекрасних сузір’їв у небі – їх стільки, скільки може оформлювати-фантазувати-творити твій Розум. Ти можеш придумувати їм назви чи номери все своє життя, і всіх не назвеш, не порахуєш. І всі вони сягають неуявних просторів, часів і вимірів. І всі вони – лише малесенька, крихітна часточка малесенької часточки Великої Вкуреної Вутки
Откровення Великої Вкуреної Вутки 1.7.1
Банка – ідеальна пастка для хтивих павіанів.
Боря – хтивий павіан.
Велика мавпа – ідея Бога.
Бог – ідея Ташлинського.
Хтивий павіан Боря цього ранку, як і щодня, прийшов до свого офісу в банці. Ранок сьогодні особливий – джунглі вирують, як ніколи. Найбільша мавпа племені має битися з Найбільшою мавпою племені Бамува.
Приємно вдихаючи аромат виторгуваного за 25 бананів шматочка сушеного калу директора, Боря розслаблено сперечався з сусідом, як швидко їхній вождь завалить вождя чужинців.
Через прозорі стіни згори було приємно дивитися на ниций соціум поза банкою....
У дитинстві Боря мріяв стати космопавіаном, але коли перестав бути малим мавпеням і перетворився у хтивого червонозадого павіана, змінив мрію, і тепер він прагнув стати Найбільшою, або, хоча б, Веееликою Мавпою. Реального шляху просто так стати Найбільшою Мавпою не було, тому в нього з’явилася мрія "зробити кар’єру" у банці. Мавпи, які щодня тусували в банці, носили на шиї кретинські шкурки від червоних бананів, але це його не лякало. Слухняні павіани-з-банки через деякий час починали отримувати багато хавла і жиріли, що дуже приваблювало до них молодих самок, а ті, хто особливо відзначився на службі, отримували двохколісні колісниці. Веееликі мавпи банку мали колісниці чотирьох- і навіть шестиколісні (У Головного Павіана, Найбільшої Мавпи їхньої соціальої групи була, о диво! аж восьмиколісна).
Цивілізація мавпопавіанів трималася на константі – ціні на кал. Контролювала випуск калу особисто Найбільша Мавпа. Вона ж і визначала ціну на нього стосовно бананів і кокосів. Довгі роки ціна була такою стабільною, що ніхто й не думав питати, скільки щось коштує, бо всі й так це знали. Однак в останні роки Найбільша Мавпа і Веееликі Мавпи, які теж мали право продавати кал, змушували віддавати все більше й більше бананів. Бо загроза з боку сусідніх племен зростає, а значить, треба більше калоресурсів, щоб захищати свій соціум. Купувати доводилося все більше, бо з’явилося нове Роз’янення про кількість калу, яким треба мазатися для підтримання свого статусу, і скільки жертвувати на намазування Ідола...
Отримані ж банани і кокоси вносилися до особливого скарбу Найбільшої Мавпи, який охороняли бойові шимпанзи. Цього літа ціна на кал була втричі вищою, ніж попереднього, і здоровий глузд підказував, що колись ця система має розвалитись. Але вона все не розвалювалась – Павіани підкорювали все нові й нові племена, і охочих до купівлі Веееликого калу ставало все більше й більше..
Сидячи в банці, Боря дуже надувався, а коли увечері між дерев Павіанополіса зустрічав макак, з якими грався у дитинстві, іноді дозволяв собі висловити дещо зверхнє до них ставлення, бо не роблять вони нічого, тільки бавляться та по деревах стрибають. Водночас було соромно, що бананів і кокосів видають поки мало, тому коли його питали "скіко?" він гордо відповідав, як робили й інші колеги по банці: "це комерційна таємниця".
У ті рідкісні моменти, коли в банці йому з колегами доводилося-таки щось робити, займалися вони, в основному тим, що придумували, як змусити інших мавп приносити їм більше бананів та кокосів. Методи були різні й іноді такі "несправедливі", що Борі аж ставало соромно. Але тільки на початку. Потім, після тім-білдінгу–роз'яснення Веееликої Мавпи, його керівника, прийшло розуміння, що так і треба, справжньому павіанові всілякі емоції типу жалю тільки заважають, не дають відповідально виконувати свою важливу працю.
Життя у банці прекрасне – щодня молода шимпанза приносить свіжі банани й кокоси, за частину з яких, якщо дуже пощастить, можна виміняти дещицю калу Найбільшої Мавпи.
Останнім часом серед співробітників банки поширився новий звичай, який до них потрапив чи від загадкового племені лемурів десь далеко на Сході, чи від напівбогів, що приїздили вклонятися ПавоПавіАннові – Образу ПраМавпи, великому Ідолові у центрі їхнього міста. Колись у давнину Прамавпа принесла себе в жертву, і з того утворився Космос, де жили павіани й напівбоги та всілякі менш розвинені істоти типу шимпанзів, макак, гібонів, та зовсім недорозвинених стрибунців і літунів...
Новий звичай полягав у тому, що павіани взялися носити з собою красиві видовжені мушлі, які можна прикласти до вуха і чути звук, якщо ж гострий кінець мушлі відбити, у нього можна дудіти чи говорити. Найбільша Мавпа племені сказав, що всі ці мушлі взаємопов'язані, тому мавпа, яка каже щось у мушлю, може сміливо думати, що інша мавпа з такою ж мушлею біля вуха чує, що каже перша. Все це видавалося дивовижним, мавпи не дуже й повірили, але їм подобалося говорити мушлям і вдавати, що вони час від часу чують у них щось важливе. Найбільшій Мавпі навіть довелося видати офіційне Роз’яснення: насправді передача голосу відбувалася не містичними мушлехвилями, а всезагальним мавп'ячим Розумом, який єдиний у всіх мавп всіх племен. Мушлі ж їм продавало плем’я Гібонів, яке жило на узбережжі океану. Плем’я поводилося як дурне і абсолютно нецивілізоване – воно обмінювало мушлі на кокоси і відмовлялося від калу Вищих Мавп, попри те, що вартість кокосів падала, а калу, навпаки, зростала. Говорили, що гібони домовилися про поширення говоріння і слухання мушель з Веееликими мавпами, подарувавши кожній по такій мушлі, і ще по цілій колісниці, повній плодів манго. Так це чи ні, Боря не знав, але у певний момент помітив, що по селищу розкидано багато об’їдків манго, а знайомі йому Веееликі Мавпи говорять у мушлі і гордовито демонструють нові колісниці. Боря задумався: як можна бути впевненим, що одного дня мушля не заговорить до нас чиїмись чужими голосами, а ми цього й не помітимо. Кожна мавпа мала доступ до частини їх племінного розуму, але за допомогою магічних раковин могла налаштувати своє індивідуальне сприйняття на прийом і деяких інших частин Розуму, наприклад поки що закритих від павіанів, чи навіть на Егрегори сусідніх племен. Але якщо цим займатися, можна збожеволіти; тож Боря, як і всі інші павіани, уникав таких спокус. Серед підкорених павіанами для сексуальних втіх макак поширювалися плітки, що плем’я-з-над-моря планує захопити їхню територію і чує насправді все, що Веееликі Мавпи говорять у мушлі, але Боря в це не вірив. Це ж неможливо. А морські мавпи такі добрі й привітні...
І, взагалі, навіщо та мушля, якщо все павіанство – одне ціле і легко можна думати разом хороші думки і без мушлі?
Через деякий час, однак, виявилося, що павіани, які користуються мушлями, все частіше "випадають" зі спільного племінного думання і вже не можуть разом думати правильні думки. Через це вони ставали незадоволені, сварливі і незвично агресивні. А ще у них притуплялося почуття небезпеки, і кілька навіть дуже по-дурному загинуло в лапах тигрів, так і не помітивши сигналів небезпеки племінних вартових.
Усе їхнє плем’я споконвіків вклонялося єдиноістинній ПраМавпі, нероздільно маніфестованій у світі Павіанів як омфалос ПавоПавіАнн. Саме він благословляв будівництво нових колісниць, керував погодою та ходом війн з сусідніми племенами. ПавоПавіАннові вклонявся увесь Космос – іноді навіть напівбоги в чорному з білим, і напівбоги в усьому чорному – приїздили на чотирьох і шестиколісних колісницях вклонятися ПавоПавіАнну, якого вони чомусь звали Нерукотворним НаноПавіаном і вважали витвором інопланетних істот.
І навіть страшний напівбог Смерті – Ловець Павіанів мусив вклонятися (хоча такого ніхто й не бачив) ПавоПавіАннові.
Щоб потрапити в банку і стати цивілізованим, Борі, як і всім іншим привілейованим банкопавіанам, довелося вивчити доктрину мантреалізму. Основна ідея цього похмурого і всеохопного вчення полягала в тому що Космос – це пісня ПавоПавіАнна, священна мантра "Мо". При достатньо частому повторенні вона випрямляла сприйняття мавпами космосу і часу до цілковитого збігу з істинними. Тоді мавпа, що слідувала цій практиці, могла узріти Прамавпу і злитися з нею. Достатньо часто мантру повторювало всього кілька старих павіанок, більшість же племені задовольнялося лише картиною реальності омфалоса, який благословив павіанів на керування іншими мавпами. Цей "побутовий мантреалізм" спричинив явні перекоси в уявленях племені про цілі й шляхи становлення. Основою розвитку була проголошена не старанна інтроспекція (як в "застарілій" версії мантреалізму), а космопавіанавтика. Мавпи племені вірили самі (і активно нав'язували цю думку сусіднім, слабшим племенам) в те, що якщо зробити колісницю на 48 коліс і розігнати її по високій горі вгору, то вона може долетіти до Місяця, а якщо запхати в неї хтивого павіана, то і він долетить до Місяця і зможе осквернити його. Звичайно, достатньо будь-якій наділеній мізками мавпі про це задуматися, як ставало зрозумілим, що маєш справу з брехнею, тому Найбільша Мавпа і Веееликі Мавпи колись заборонили думати про неможливість польоту в колісниці на Місяць і сумніватися у необхідності його осквернення хтивим павіаном. Заборона прижилася, і з часом молоді павіани перестали думати незалежно і почали вірити в те, що на розігнаній сорокавосьмиколісній колісниці хтось якось таки долетить до Місяця і осквернить його. Чи це вже відбулося колись у давнину – не важливо. Насправді ніхто не долітав таким способом до Місяця і не оскверняв його, бо до Місяця в колісниці хрін долетиш – спалять промені з Ока Правічної Мавпи, туди можна долетіти лише по-справжньому, але Вожді Павіанів розпустили чутку, що один з них туди таки долетів. І щоб народ у це вірив, навіть таємно змайстрували жолоба, з якого колись давно-давно ніби розганяли колісницю з тим павіаном.
Боря не хотів мати неприємностей – адже неправильне розуміння мантреалізму було другим за тяжкістю злочином після прямого ослуху Найбільшій Мавпі. А тому Боря часто співав про те, що одного разу одного павіана посадили в колісницю, розігнали швидко-швидко і відправили на Місяць. Однак це була неправда, і дехто про це знав, але більшість мавп не парилися – їм було затишніше і зручніше вірити в те, що один з їхнього великого міста побував на Місяці; і це значно краще, ніж думати, що будівництво колісниць – дурне заняття.
На Місяці павіани після смерті живуть вічно, легко й щасливо, банани самі падають в рот вже почищені, а прекрасні мавіани дають пережити немислимі у Космосі сексуальні задоволення. Фішка, однак, в тому, щоб злітати туди не помираючи, побачити й пережити всі ці радості, а потім повернутися і похвалитися перед одноплемінниками, про що потай мріяв кожен.
Обмазуватися калом начальства серед касти павіанів, що вдень сиділи у банці, було не просто модно, – модно було пахнути калом якомога більшого авторитета, мазатися ж калом – життєво необхідно. На цьому трималася економіка, політика і право їхнього племені – перелік осіб, чиїм калом можна намазуватися, чітко визначено, щоб потрапити до нього, треба сягнути високого рівня сексуального та бойового авторитету. Найбільша Мавпа особисто визначає, хто з Веееликих мавп може продавати скільки калу своїм підлеглим. Підлеглі ж розуміли, що їхній статус прямо залежить від того, чиїм калом вони пахнуть, наскільки свіжо та інтенсивно. Деякі мавпи воліли навіть зекономити на їжі, але оточити себе найвитонченішими пахощами. Наприклад, начальник банки, в якій сидів Боря, щодня видавав на-гора досить велику купу калу (а жер він не обмежуючи себе ні в чому). Продавав він його не особисто, бо він для цього заповажна особа, а його довірена шимпанза. Добутися до його калу Борі було дуже важко, бо шимпанза розподіляла його між найважливішими і найтовщими мавпами, тому коли добути ласого шматка не вдавалося, зазвичай можна було прихопити непоганий шмат калу безпосередніх підлеглих Головного Веееликого Мавпа Банки.
Не всі у племені мазалися калом. Була нечисленна спільнота диваків, що не визнавала цього звичаю і викликала через це подив основної маси населення. Вони також відмовлялися збирати кокоси і не ходили в банку, як їх туди не припрошували. Однак попри показну зневагу і здивування, ніхто цій групі не перечив, бо якби вони теж заявили права на частку Начальницького калу, на загал би припадала ще менша пайка.
Ці дивні мавпи не воювали з сусідніми племенами і не будували колісниць, натомість вони вважали, що можна долетіти до Місяця, стрибаючи з дерева на кактус павіанопою, в чому активно тренувалися: спершу стрибали на м'які і ніжні кактуси, поступово – в міру натреновування, переходили на все більш і більш колючі, а далі починали нарощувати висоту – це називали "загартовуванням павіанопи". Особливо просунуті легко вбивали їжака одним ударом сідниці, але всі ці етапи, на проходження яких ішли роки, були тільки підготовкою до вирішального стрибка, який можна було здійснити лише раз в житті, – вдало або ні, – стрибок на священий махакактус лтойепь.
Казали, що коли старанно тренуватися протягом всього життя, бути чистим серцем і не паритися кількістю кокосів на своєму складі, то кактус може відпружинити хтивого павіана так, що той-таки долетить до прекрасного Місяця. Лтойепь насправді мав тверді голкоподібні виступи, зовсім не гострі, однак вважалось, що тренуватися тре на найстрашніх і найгостріших кактусах, щоб у момент останнього стрибка контакту з твердою частиною кактуса не помітити взагалі і не відволіктися від Мрії-про-Місяць.
Боря в молодості також кілька разів (так щоб ніхто не бачив) спробував стрибнути голою павіанопою на колючки, виявив, що це боляче і потім треба довго діставати з себе голки, взагалі, вважав це заняттям для недолугих макак.
З однією з таких стрибучих, гнучких і юних макак Боря й зупинився погомоніти повагом, йдучи додому після роботи. Боря захотів перевірити, наскільки її знання мантреалізму відповідають визначеним для макак нормам, щоб, якщо знань виявиться недостатньо, повідомити про це Веееликим Мавпам або запропонувати макаці якось домовитися вже з ним. Тому він, грізно надуваючи рожеву попу, запитав:
– Хто, хто створив космос, нанизавши його на вічний омфалос? Може, це Тінь Мавпи?
– Ні, о могутній павіане-з-банки, як ти солодко сьогодні пахнеш, ми ж всі віримо у Вічну й безсмертну Найбільшу Мавпу і у її Божественне походження (ходили чутки, що Найбільша Мавпа насправді час від часу помирає і її місце займає нова, але сумніватися в цьому було заборонено – така єресь суперечила основним догматам мантреалізму), перед тим, як ПраМавпа стала Космосом, вона наділила Найбільшу Мавпу силою нанизати Космос на Омфалос.
– Чому так? Може Найбільша Мавпа помирає? – спробував спровокувати привабливу макаку.
– Я вірю, що Найбільша Мавпа насправді не помирає, а таємничо щосонцестояння знову й знову нанизує Космос на Омфалос, щоразу оновлюючи велику цивілізацію Павіанів.
Викрутилася, – подумав Боря, тихцем доповнивши відповідь словами з Писання: "і поклала начало Великим Павіанам, схрестившись із Першопавіаном, і стала правити ними". І зайшов з іншого боку:
– Коли ти помреш, ти опинишся на Місяці біля ПраМавпи чи повернешся до Найбільшої Мавпи-творця і зіллєшся з нею?
– І буду одесну Мавпи-творця і зіллюся з предками і ПраМавпою.
– Як це так і те й інше? То що, виходить, тебе двоє? – Боря грізно наблизився до макаки.
– Ні, я одна, о горе мені, горе – заголосила злякана макака.
– Ти не можеш пояснити базових положень Мантреалізму! Що мені з тобою робити? Я зараз віддам тебе Веееликим Мавпам і вони здеруть з тебе хвіст і вуха.
– Ой ні, о могутній Павіане, не здавай, я вивчу мантреалізм, і послужу тобі, як скажеш...
Досягнення.
Вони давалися важко, але Боря усвідомлював, що він їх уже вартий.
Йому 4 роки, і три з них він провів у банці. У нього вже три червоні банани на шиї, і він їх давно зав’язує не сам, а приставлена молода і хтива шимпанза... Але все одно – до статусу Веееликої Мавпи йому ще дуже далеко. Кар’єрне зростання навчило Борю чекати. Воно ж і принесло йому дещицю павіаномудрості. Його вже мало турбувало питання про Політ на Місяць, хоча він досконало знав усі Писання, що його стосувалися.
З віком прийшло розуміння, що павіанство не полетить до зірок. Бо немає “павіанства”. Є лише розрізнені спільноти сплячих істот, керовані сплячими і жадібними лідерами, єдине, що їх об’єднує, – це спільна племінна думка, але й та вже не така чітка й яскрава, як була колись. Молоді макаки її не чули, відмовлялися навіть вірити в саме її існування. Сааман сказав, що це початок кінця їхньої цивілізації.
Сааман добре бачив занепад мавп'ячого суспільства, але вважав своїм покликанням давати мавпам закваску кореню Джі, яку збирав при повному Місяці і переберечував у таємній печері біля водоспаду. Сказано й записано, що поки павіани п’ють корінь Джі, вони правитимуть іншими мавпами і будуть врятовані від лап привидів кагуарів у посмерті. Корінь давно вже нікого не рятував, і Боря намагався його уникати. Якось, повернувшись з банки, він стомлено нюхав сліди біля свого дерева, коли Сааман запропонував йому закваску з крученої ліани Ай. О, Боря надовго запам’ятав той жах. Напившись, він побачив Тінь Мавпи, але не Добру Сонячну, а Злу Земну, і вона його ледь не розчавила, ледь не засмоктала у світи, де розчиняють поганих павіанів. Його немилосердно галюцинувало протягом кількох годин – у кожному листкові ввижалися очі кагуарів, гілки сичали ядучими зміями, і навіть рідне болото щомиті намагалося схопити його за хвіст своїми водоростями.
Опісля Боря тікав, уже здалеку внюхавши Саамана, подумки ненавидячи і бажаючи йому смерті від падіння на голову кокосового горіха. Ні про який корінь Джі вже не йшлося. В дитинстві він мріяв, що Сааман приведе його в радісний світ, де можна гратися різнокольоровими теплими кокосами та летіти у прекрасній колісниці на Місяць, а в результаті йому зробили погано і лячно. Було відчуття, що його вкотре обдурили.
Великим досягнення для Борі був дозвіл перебратися на нове дерево. Воно росло неподалік від болітця, і коли Боря після банки був втомлений, удома він міг годинами дивитися на тіні і силуети, що ворушилися в болотній еладі. Це була лише маленька затока болота, але Боря мріяв про те, як одного разу за заслуги його переселять на сам берег, де він буде споглядати багато більше всього цікавого і зможе навіть побачити ту Золоту Тінь Мавпи, що про неї зрідка, об’ївшись кореня Джі, говорив Сааман.
Сааман був єдиним, кому дозволялося мити Ідол ПавоПавіАнна. Сааманом – називав себе сам, час від часу приходячи до їхнього племені. Якимось чином йому дозволяли мити Ідоли інших племен, і в кожному місті у нього було своє дерево та кілька хтивих і юних шимпанз-помічниць, які завжди зустрічали його ігристим шимпанзьким та вишуканими масажами з натиранням маслами кокосів і ліани Ай. Боря одночасно ненавидів, зневажав і заздрив незрозумілому Сааманові. А той розповідав, що не тре ні стрибати на кактус, ні сидіти в банці, ні будувати колісниці, щоб дострибнути до Місяця... І Веееликі Мавпи його чомусь за це не розривали у шмаття...
Серед макак ходили чутки, що саме Сааман і був тією мавпою, що верхи на променистій колісниці побувала на Місяці і його-таки осквернив, Боря згадав, що натяками чув таке від самого старого, але молодий Боря тоді не вслухався у старечі теревені, адже Сааман не носив ні мушлі, ні бананів на шиї, більше того, мав пару стулок гігантської вустриці, і під настрій приходив до банки, у якій сидів Боря з іншими павіанами, і дражнив їх, доводячи до сказу: – прикладав одну стулку до вуха, ніби щось в ній чує, і говорив у іншу. Через скло банки слів не було чутно, і Боря з товаришами намагалися не звертати уваги, однак це не вдавалося, і їм ставало ніяково, і дещо тоскно та паскудно, бо щось у дурній поведінці Саамана вказувало на те, що дурньою займаються якраз вони, а не хитра мавпа, яка їх мавпує.
Боря недовго тішився з нової колісниці. Одного ранку до їхнього племені приїхав вождь віддаленого потужного союзу Макак. На такій Величній десятиколісній колісниці, що Боря аж завив від суміші задрощів і захвату...
Колісниця швидко котилася по головній вулиці їх міста, за нею підтюпцем бігла численна охорона, а Боря відвернувся від видовиська, відчувши погляд молодої макаки, яка з захватом розглядала його сильні м’язи; ніздрі макаки розширилися – вона прекрасно чула, чиїм калом він сьогодні обмазаний. Раптом – тріск. Невідома сила підняла його в повітря і гепнула головою об землю, зверху посипалися уламки чогось, що, як він з жахом зрозумів через мить, могло бути лише уламками його колісниці. Довкола стояв регіт – поки він роздивлявся хтиву макаку, колісниця Вождя Макак врізалася в його скромну двоколіску, розбила її вщент і велично покотилася далі. Ця пригода викликала неабияке пожвавлення серед натовпу: павіани, макаки, шимпанзе і гібони – всі реготали, верещали, кудахкали й веселилися, як могли.
Боря стояв над залишками колісниці в ступорі: всередині порожньо і уривками неслись недоладні короткі думки: тре тьоті Дуусі занести намисто з квітки Ку, як же тепер жити – я стільки років працював, щоб отримати колісницю? Може, її можна зремонтувати? Але це ще дорожче, ніж придбати нову… Що тепер про мене подумає Та з банки, коли я прийду пішки? Як наді мною потішатимуться підлі макаки і шимпанзи... Чому життя таке несправедливе? Може, податися в інше плем'я? Що б про це сказав Сааман? Може, ну його все нафіг?
Нафіг не вийшло, і Боря навіщось схопив шматок важкої колісниці і потяг додому до свого дерева.
Розбита вождем Макак сусіднього, тепер вже союзного, племені, розхуярена-в-хлам колісниця, в компенсацію за яку начальник Борі в банці відсипав йому невеликий пакаван кокосів, палила душу праведним гнівом. Так несправедливо, стільки чесно й старанно вкалувати і тут… Як Боря не просив і не звертався до Закону племені, нової колісниці банка йому не видала. Боря відчував себе безсилим і приниженим. Він нічого не міг зробити, а якби й на щось наважився, великі павіани б побили його і відідрали в рожеву павіанопопу прямо на загальному зборищі племені. А після такого про омріяне місце справа від Головної Веееликої Мавпи Банки можна вже ніколи й не мріяти.
З відчаю наступного дня він пішов, старанно повторюючи мантру Мо, просити справедливості у ПавоПавіАнна, але й тут зазнав невдачі: могутній ПавоПавіАнн злісно дивився на Борю, здавалося, його грізні попи і фалоси готові накинутися, розірвати і проковтнути його. Я явно щось зробив не так і прогнівив Його. Боря впав у пилюку, гірко ридаючи. І раптом десь всередині він почув: "Змирися. Це випробування. Сходи до Саамана".
Іти до Саамана по нові приниження не хотілося – йому й так тепер щодня доводилося наслухатися кепкування в банці, по дорозі в банку і назад додому.
І Боря вирішив приховати, задавити свій гнів і продовжував плигати з веселою хтивою посмішкою, як і раніш. У банці він всіляко показував, що за колісницею не шкодує і вважає, що інцидент з ним пішов тільки на благо зграї, бо зміцнив стосунки між племенами.
Пізніше начальник, бачачи, що Боря не рипається до якихось дурних дій, поблажливо дозволив йому носити чотири червоні банани на шиї і позачергово видав цілу порцію свого калу, що немало підняло статус Борі.
Але щось гнітило. І невдоволення від життя, і прихована образа, і нерозуміння, що ж робити далі, бо до отримання нової колісниці він точно вже не доживе. І Боря вирішив таки знайти Саамана, спитати якоїсь поради. Раптом він щось розумне скаже.
Треба йти його шукати.
Сааман, цей недо- чи пере-павіан, вічно блукав невідомо де; його бо приймали у всіх племенах, хоча він не носив на шиї бананових шкурок, тільки навіщось мав жмуток пальмового листя перед статевим органом, якого за ними було погано видно.
Сааман жив на самій межі Павіанополіса, на старому дуплястому баньяні над скелею, яка круто височіла над лісом, де водилися небезпечні кагуари і тигри.
Борю зустрів непривітно:
– Чого прийшов?
– Погано мені. Дай мені кореню Джі!
– А ти впевнений, що саме він тобі треба?
– Ну а то – коли сумно й погано всі їдять корінь Джі.
– А сенс – з’їси ти того кореня, поскакаєш з макаками, але ж колісницю ти вже нову не заробиш, павіани так довго не живуть.
– А що ж робити?
– Я пам’ятаю малого веселого павіана, який мріяв стати космопавіаном. Хочеш, я відправлю тебе на Місяць? Це краще, ніж доживати віку в банці.
Смисл полетіти на Місяць, звичайно, є. Адже це мрія кожного з них. Але ж це наче ненасправді. Боря сумнівався:
– Я ж знаю, на Місяць насправді не літають. Це нас так дурять.
– У тому-то й справа, що вас дурять двічі. Перший раз – кажучи, що літають. А другий – тихенько додаючи, що не літають. Брехня другого рівня і закриває правду першого рівня. У нас тут так: те, в що вірять щиро і наївно, – правда. Я знаю всі відкриті Павіанам шляхи, щоб потрапити на Місяць. Їх є три: перший загальновідомий і тому неефективний – розігнати всіма племенами колісницю по жолобу. Його давно придумали Веееликі мавпи, щоб владарювати над малими. Другий – стрибання голою павіанопою на кактус. Він діє, але тільки якщо знати таємницю кактуса. А таємницю тобі вже ніхто не відкриє, бо тим, хто осквернив себе мазанням калом, не можна. Але ти хоч і дурний Павіан, але хороший в душі, і я тобі відкрию Секрет. Є ще й третій шлях. Він потребує абсолютної віри. Це шлях, який Великий ПавоПавіАнн відкрив лише Сааманам, щоб вони за своє служіння племені мали завжди змогу потрапити на Місяць. І я готовий тобі його відкрити. Хочеш?
Боря задумався. Такі пропозиції, він добре знав, даються тільки раз у житті. І хоч Сааман явно божевільний, вірити авторитетам банки Боря вже не міг.
Він згідливо кивнув Сааману. Той повагом повів його до кручі:
– Стрибай і кричи Мо!
Боря здивовано огледів божевільного:
– Та ти що, там же за триста павіанозростів.
– Ти можеш повірити мені, жрецеві ПавоПавіАнна, тому, хто показав тобі Тінь Мавпи, і потрапити на Місяць. Або ти можеш повернутися в банку. Вибір твій.
Боря не міг себе змусити. Від однієї думки про такий стрибок закрутилася голова. Ні, як це так. Все в ньому гарячково протестувало проти очевидного самогубства. Вже зовсім у паніці, не тямлячи себе, Боря вдихнув і стрибнув вперед зі страшним криком Мооооо...
Сааман постояв хвильку, дивлячись у прірву, замислено пробуркотів:
– Ого, яке дурне, я й не думав, що він такий довірливий... От би мені так... Цікаво, він справді на Місяць потрапив? Виступ скелі закривав дно ущелини, і Сааманові, щоб упевнитися у власній вірі, довелося в обхід спускатися вниз, щомиті озираючись, чи не підкрадається кагуар. Раптом знизу долинув ритмічний шум. І знову. Це ж скрекіт, який видають летючі колісниці напівбогів! Сааман обережно зупинився перечекати – останнім часом напівбоги часто ловили й викрадали гібонів і павіанів. Задумався. Він багато чув про Стрибок від своїх попередників, але не знав, правда це, чи чергова байка типу історії з колісницею. І завжди хотілося перевірити. Він нарешті спустився по довжелезній ліані вниз. Тіла не було ніде. Тільки з-над джунглів долинав сморід летючої колісниці напівбога, який вів кудись за ліси. Сааман швиденько заліз на височенну сосну, огледівся. Верхівками дерев котилися хвилі – від нього швидко віддалялася летюча колісниця страшного Ловця Павіанів.
