Історія третя, кавова, в якій розповідається про ще одну забаганку морського царя.
Петро чимчикував площею Ринок. Він кудись поспішав, тому вирішив обійти Ратушу, тримаючись якомога далі від Нептуна. А ну ж Морський Цар знову якесь завдання вигадає! Та це була даремна обережність. Біля палацу Бандінеллі на хлопця чекав неабиякий сюрприз!
– Будь-ласка, ваша пошта! – сказав хтось, і в повітрі одразу солонувато запахло морем. Голос лунав звідкись зверху. Петрик підняв голову і побачив, що два дельфіни, які прикрашали вхід до будинку, ожили. Один з них власне, говорив до хлопця, а інший говорити не міг, бо тримав у мордочці великий конверт із сургучевою печаткою. Дельфіни привітно помахували хвостами, здіймаючи невідомо звідки цілу хмару солених бризг. Було видно, що їм неабияк подобається працювати поштарями. Петрик виглядав розгублено:
- Що відбувається?
Морські створіння теж розгубилися: - Не розуміємо, чому ти так здивувався, одержавши листа на пошті!
– Це пошта? – перепитав Петрик., - а й справді, тут написано “Пошта”.
– Ну це колись була пошта, не проста, а королівська! Звідси можна було відправити листа аж до Гданська. Не так давно! Років чотириста тому!
– Ага, це багато що пояснює, – посміхнувся хлопчик. Він обережно взяв конверт, зірвав сургучеву печатку і хотів було його прочитати, та побачив, що від води все чорнило розтеклось в одну велику пляму. Зате підпис можна було легко розібрати: “Цар Нептун”. Дельфін теж побачив пляму і сказав:
- Що ж в листі йшлось про те, аби ви з своєю командою прибули сьогодні ввечері до Його Величності. Але дочекайтесь, доки розійдуться усі туристи з площі Ринок. Він хоче вам показати Декого, хто потребує вашої допомоги.
“Ох, невже ще одну свою доньку?” – подумки жахнувся Петрик. А вголос сказав: – Гаразд. Я прийду.
***
Нове завдання
Коли ввечері стемніло, Петрик підійшов до Ратуші і побачив Нептуна в приємному товаристві. Це був не натовп туристів, не молодь, що вдень полюбляє обсідати фонтан з усіх боків... Просто на плечі в Морського Царя сиділа маленька чорна гава в фіолетовому капелюшку і про щось розповідала йому на вухо. Було одразу видно, що гава – то справжня львівська пані.
- Добрий вечір! – привітався хлопчик.
– О! А ми вже й зачекалися – сказав Нептун. – Маю честь представити вам Пані Гаву. Пані Гаво, це – Петрик. Він допоможе Вам знайти найсмачнішу каву на світі.
– Я? Ох! – Тільки і зміг вимовити хлопець.
– Ой, це так мило з Вашого боку, - просто-таки защебетала Гава. – Не хвилюйтесь, Вам не доведеться їздити по всьому світі! Мої тітки живуть в Канаді, Аргентині та Бразилії, тож каву звідти я вже куштувала. Привезіть мені кілька кавових зерен з Європи.
– Гаразд, – знизав плечима Петрик.
Вже вдома він запитав у мами:
– Як гадаєш, де найсмачніша в Європі кава?
– Не знаю... Може у Відні? – відповіла мама.
- Отже, Відень – тихо повторив Петрик.
***
Три бажання
Добре, що шведська русалка подарувала мандрівникам чарівний корабельний компас, який уміє сам знаходити потрібну дорогу. Ось і цього разу “Сметана” долетіла до Відня і зупинилась перед невеличкою крамничкою. Чого в ній тільки не було! Гасові лампи, старовинні іграшки, листівки, посуд... Не було тільки кави. Зате у кутку на купі всякої всячини Петрик побачив щось справді цікаве: кофейник з довгим носиком, на якому було написано: “гід по Відню”.
– Можна глянути ближче? – спитав він продавця.
– Ой, якщо вас цікавить, - забирайте, забирайте, я дарую вам цей прекрасний кофейник! – зрадів той, – Придбаний та подарований товар поверненню не підлягає! До побачення!
Коли Петрик з Васьком опам’ятались, вони вже стояли на вулиці з кофейником в руках.
– Щось тут не так – кіт обережно заглянув в носик посудини, а потім і під кришку. – Але ж там пусто – розчаровано сказав він.
– Здається, я знаю, що робити! – ляснув себе по лобі Петрик. Але ходімо краще на корабель – там спробуємо!
“Сметана” тихо дрейфувала над Віднем. Для городян вона була невидимою, тож мандрівники тут були в безпеці. Петрик взяв кофейник за ручку і обережно потер його стінку. В повітрі запахло кавою.
– Добрий день, добрий день, добрий день!!! Я – джин-гід по Відню! Виконаю ваші три бажання! Перше – можу навчити вас танцювати віденський вальс! Друге – можу багато-багато говорити про Відень!
– А третє? – спитав кіт.
– Можу багато не говорити. Але перші два бажання вдаються краще – підморгнув йому Джин.
– Що ж почнемо, з другого – запропонував Петрик. Нам треба привезти до Львова якусь особливу каву.
– О, розумію, всі туристи полюбляють сувеніри... – затараторив джин й раптом замовк. – Ви зі Львова? – тоді нам на Кольчицькиштрассе.
По дорозі Джин розповів мандрівникам неймовірну історію. Неймовірно, але виявляється, кілька століть тому саме наш земляк навчив віденців пити каву! Юрій Кульчицький (а саме так його звали), народився недалеко біля Самбора. Завдяки своїй мужності і кмітливості він прославився у війні проти візира Кара Мустафи, коли турецькі війська взяли Відень в облогу. Кульчицький, переодягнувшись в турецький одяг, відважно пройшов через ворожий табір і передав важливий лист союзникам Відня. Завдяки цьому допомога прийшла вчасно і турецькі війська було розбито, Відень звільнено з облоги. Оборонці міста захопили багато цінних трофеїв. Серед них були і мішки з кавовими зернами. Та ніхто не знав, що це. Ніхто, крім Кульчицького. Тож він взяв собі ці мішки і почав варити каву, таку, як її пили турки – міцну та гірку. Не дивно, що віденцям вона не припала до вподоби. Тоді Юрій додав до напою цукор і молоко. Оце вже була справжня смакота – кава по-віденськи! Всім кортіло її скуштувати. Кульчицький відкрив кав’ярню у Відні і розбагатів. Мешканці міста любили і поважали його і навіть назвали вулицю в його честь, а на будинку, де була кав’ярня, поставили бронзову статую нашого славного земляка. І вулиця, і пам’ятник є у Відні і досі.
- Хвилиночку будь-ласка, - сказав Джин, коли вони знайшли потрібний будинок.. – Фокус-покус... – і він витяг мішечок з-за статуї. – Прошу, дорогі гості, - сувенір на згадку про Відень – кавові зерна з запасів самого Юрія Кульчицького!
Петрик взяв дарунок і сказав:
- Дякуємо за каву і за гостинність, та нам вже час вирушати в дорогу. Чи не порадите, куди ще можна заїхати за особливою кавою?
– Невже ви сподіваєтесь, що десь є місто, краще за Відень? – Джин був розчарований і спантеличений.
– У Відні нам дуже-дуже сподобалось, але зрозумійте, ми повинні привезти зерна з різних країн! Інакше Цар Нептун перекриє всю воду в нашому місті! – улесливим голосом мовив кіт Васько. – Ви вже дуже допомогли нам. Тож допоможіть ще трішки!
– Що ж, - замислився Джин, - залізаючи назад в кофейник, - ось вам моя порада – шукайте в Празі золоту змію. Більше вам нічого не можу сказати. До побачення – і він гримнув кришкою.
– Вибачайте, якщо ми Вас образили, Ви – прекрасний гід, справді прекрасний! – хором прокричали мандрівники йому услід.
Коли вже “Сметана” підіймалась над містом, Джин виглянув з кофейника. В одній руці він тримав горнятко з кавою, в іншій – тарілку зі знаменитим віденським штруделем. – Ох ці невдячні туристи – кудись в небо сказав він і відкусив великий шматок солодкого.
***
Чому золота змія не кусається
Коли Петрик і Васько прибули в Прагу, вони цілковито розгубилися. Не знали, куди мають іти, і де шукати змію в місті? Тим більше золоту! Та й узагалі, чи варто її шукати? А ну ж вона зла й небезпечна? Довелось придбати путівник. Там Петрик прочитав: “Золота вуличка у Празі. На цій маленькій вулиці в давні часи жили ремісники, які працювали з золотом, і алхіміки, що намагалися винайти філософський камінь. Середньовічні люди вірили, що за допомогою його вони зможуть будь-що обернути в щире золото. Взагалі, Прага була особливим містом, – саме тут жив імператор Рудольф Другий, який захоплювався усім таємничим і зібрав при своєму дворі багато чаклунів і алхіміків.”
- Алхіміки, змії, - жахнувся Васько. – Я, звичайно нікого не боюсь, крім собаки з другого поверху, але все це не дуже приємно.
– Що поробиш, - сказав Петрик, - давши слово – держи!
І друзі вирушили на пошуки Золотої вулички. Хоча насправді, вирушив Петро, а Васько понуро плентався за ним, сердито бурмочучи щось собі під ніс. На його велике полегшення, змій вони не зустріли – ні звичайних, ні тим більше золотих. На вулиці, яку вони шукали, були кумедні маленькі різнокольорові будиночки з похилими дахами. Біля одного з них Васько і побачив мишу, та за старою звичкою, почав тихо підкрадатися до неї. На щастя, Петрик теж це помітив, тож випередив свого друга і голосно привітався з незнайомцем.
– Доброго дня! – сказав він. – Ми мандрівники з України, хотіли запитати у вас, де можна знайти золоту змію.
Ясно, що після такого привітання Васькові було вже незручно вчиняти замах на мишу, тож він випростався і зробив вигляд, наче нічого й не було.
-Чесно кажучи, спершу я подумав, що ваш друг хотів мене з’їсти – засміявся Рудольф.
– Ну що ви, як можна – обурився Васько, - як я можу собі таке дозволити! Це ж міг бути міжнародний скандал! До того ж, якби я з’їв вас, у кого ми б могли спитати, де шукати золоту змію?
– Може, спершу завітаєте до мене, я якраз приготував кнедлики? А потім ми разом пошукаємо те, що вам потрібно! – запропонувало мишеня.
Петрик не сумнівався у тому, що Васькові більше засмакував би сам Рудольф, аніж приготовані ним кнедлики, тому ввічливо відхилив запрошення. – Ми поспішаємо, тож, якщо можете, допоможіть.
– Охоче. Отож, ви шукаєте будинок під золотою змією? – поцікавився новий знайомий.
– Не маємо гадки – зізналися Петрик і Васько. І одразу ж запитали: - А що, такий справді є? Як це?
– Все дуже просто, - почав пояснювати Рудольф. Колись в нашому місті на будинках не було номерів, їх заміняли будинкові знаки. Кожен знак був особливий – фігурка якоїсь тваринки, наприклад, слона або півня. Або музичні інструменти – три скрипки. Так і казали: “ми живемо в будинку під скрипками!” Ходімо, я вам покажу!
Коли вони нарешті підійшли до будинку під золотою змією, Рудольф поцікавився:
- А що саме ви хочете тут знайти?
– Так, нічого особливого, - недбало сказав кіт. – Розумієте, наш давній приятель – Морський Цар попросив про послугу...
Коли він завершив свою правдиву, (а місцями – не дуже) історію, Рудольф вигукнув:
- Так ви шукаєте каву? Так-так, знаю я одну історію про цей будинок! Колись давно жив тут один аптекар. У ті часи про каву в Празі ще не знали. І от аптекар вирішив пригостити мешканців цим напоєм. Спершу пражанам кава не сподобалась, бо була гірка. Та аптекар був кмітливий і знайшов вихід: почав запевняти усіх, що це – рідкісні і просто-таки чудодійні ліки! Довелося всім звикати до нового напою. З тих пір в нашому місті каву п’ють залюбки. Доречі, в цьому будинку живе моя тітка. Можливо, у неї ще залишилось кілька зерен тієї першої у Празі кави!
О чудо! Через кілька хвилин Петрик вже тримав дорогоцінні зернятка, сховані в хусточці.
– Бачиш, а ти хотів його з’їсти! – тихо присоромив він кота.
– Так, тепер я розумію, чому кажуть, що іноді корисно посидіти на дієті – не розгубився Васько.
Мандрівники подякували за все Рудольфу і спитали, де ще варто шукати особливу каву.
– Звичайно в Італії! – мрійливо примружилось мишеня.
– В Італії?! – Ні, напевне туди ми не поїдемо! Не сьогодні! Іншим разом! Ні Васькові, ні Петрику не хотілось знову зустрітися з Сиреною.
Повернувшись до Львова, друзі одразу вирушили на площу Ринок.
– Ми якраз вчасно! Бачиш, в них зовсім кава закінчилась – Васько показав лапою в бік фонтану. Гава в капелюшку сиділа на плечі Нептуна і уважно його слухала. А Морський Цар тримав в руці маленьке порожнє горнятко і, очевидно, щось про нього розповідав.
– А, хлопці, підходьте ближче, послухайте цікаву історію! – крикнув він. – Погляньте, який подарунок я привіз для пані Гави з Німеччини! Що ж, з ним не посперечаєшся – зашепотів Васько. І вони почули ще одну дивовижну історію.
Багато років тому китайці винайшли порцеляну. Посуд із неї був дуже гарний і жахливо дорогий. Його купували усюди, – і в Європі також. Багато хто намагався розгадати секрет виготовлення порцеляни, та нікому це не вдавалось. І ось, триста років тому жив один алхімік Йоган. Він був хвалько, хоча й талановитий, і запевняв усіх, що знає, як добути золото з будь-якого металу. Про це дізнався король, і наказав ув’язнити нахабу в замку Альбрехтсбург, що в маленькому німецькому містечку Мейсен. Алхімік мав сидіти там, до тих пір, поки не перетворить олово в золото. Ясно, що золото в Йогана не вдавалось, зате випадково йому пощастило розкрити секрет порцеляни! З того часу мейсенська порцеляна відома у всьому світі! І саме таке горнятко Цар Нептун і привіз Гаві з Німеччини. Це й справді королівський подарунок, бо такий посуд дуже дорого коштує.
- А ми вам також щось привезли – Васько простягнув мішечки з кавою.
– Дякую, хлопці, але я вже знаю яка кава найсмачніша в світі! – засміялась Гава.
– Львівська? – вгадав Петрик.
