Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 51017
Рецензій: 95762

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 33624, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.212.99.208')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Пригодницька проза

Подумаєш, Херсон

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 25-07-2012
Прогуркотів, здіймаючи іржаву куряву якірний ланцюг, шубовснув у воду якір, Боцман Каримов у мікрофон доповів на місток, судно течією розвертало вздовж берега.
- Так стояти будемо, - відповів у динамік місток. Боцман закріпляв стопори на якірному ланцюгу, а хлопці за його наказом заходилися піднімати на носовому флагштоку чорну кулю – значить судно стоїть на якорі. Для тих, хто розуміє усі ці флотські сигнали, звісно.
- Тпру, злізай, приїхали, - підсумував боцман. – Херсон.

Дениско недовірливо подивився на стіну комишу за бортом і зелені галявини латаття між судном і берегом. Механіки саме заглушили головний двигун, стало незвично тихо й почулося кумкання десятків, та де там – сотень жаб.

- Оце і є ваш Херсон? – розчаровано запитав Дениско.
- Коли піжони з нижнього рейду почнуть дражнити вас жабодавами, ви тепер знатимете, що їм відповісти, хлопці. Ми жаб не давимо, ми їх об’їжджаємо. Це верхній рейд, мореходи. Тут стають на якір усі судна ріка-море. „Моряки” кидають якір на нижньому рейді. А Херсон – між ними.
- І рибалки? – навіщось спитав Сергійко.
- І рибалки. Ну, скоро побачите. Вільні, йдіть до каюти мийтеся-брийтеся, чепуріться. Скоро рейдовий катер підійде.

- Ось що, хлопці, - трохи згодом сказав капітан Борис Павлович. – В мене справи на борту. Якщо хочете на берег, прикріплю вас до когось з моряків, щоб не заблукали. Тільки ось до кого?

- До боцмана! – не змовляючись, вигукнули Дениско з Сергійком.

Рейдовий катер „Асканія” підійшов під борт за півгодини. Вільні від вахти моряки й ті, хто мав справи в Херсоні, пострибали на його палубу й розсілися на лавках. Потім „Асканія” так само підходила чи не до кожного судна на верхньому рейді, а їх таки в цей день трохи зібралося. Стояли тут „Дніпровці” й самоходки 559-го проекту, які йшли на Дунай, на Сербію та Австрію, величезні „Волго-Дони”, які йшли на Болгарію, „Сормівські” та „Волго-Балти”, що прямували на Середземне море, присадкуваті„Славутичі”, які везли кучугури окатишів на румунський Галац, вухасті „Орелі”, яких за схожу на вуха форму їхніх крил містка дражнили „чебурашками” – нехай типи цих суден нічого не скажуть пересічному читачеві, зате авторові не буде соромно, якщо ці рядки потраплять на очі бувалому морякові. Ні, ні „чешок”, ні „Амурів”, ні „Бугів” не було, автор в цьому переконаний. Хіба що ще кілька отих дунайських трюмних барж з хатинкою на кормі, в якій мешкали шкіпер і матрос. Дениско ж десь-таки мусив їх побачити, щоб занотувати до свого записничка. Дунайські ж баржі й ліхтери іноді потрапляють на Дніпро. Що там до того Дунаю? Чотирнадцять годин ходу морем на буксирі.

Правий берег річки також змінювався. Якимись безладно забудованими біленькими хатками, цегляними парканами й причалами моторок розпочалися передмістя Херсона, щоб продовжитися білим вуликом турбази „Лілея” на схилі високого урвистого берега, посеред зелені парку, що спускався до пляжу. З середини цього схилу стрибав на постаменті  у небо річковий бронекатер часів війни з двома гарматними баштами. На радість боцману Каримову бронекатер був щойно вифарбуваним. Ніякої корозії.

Лави вздовж бортів і в салоні катера заповнювалися новоприбулими з інших суден моряками, моряки зустрічали знайомців, яких років сто не бачили, віталися, підсаджувалися, і починали розмови за життя незмінним: „ О, привіт! Ти на чому сидиш?”. Усім своїм щойно віднайденим знайомцям боцман Каримов замість логічного „на лавці” відповідав поважно: „На „Таврії”, боцманом”. І лише одному, якого не бачив дуже давно, почав пояснювати докладніше:
- Та я вже півтора роки третім помічником був у Ленському пароплавстві. Аж тут 91 рік. Все кинув, повернувся, а тут штурманів, як собак нерізаних. Кажуть, можемо тебе взяти тільки боцманом. Нічого, краще боцманом у Неньці, ніж капітаном у ненців.

Усі незнайомі міста стають зрозумілими, варто подивитись на них з води. Ніщо не складе враження про Дубай краще, ніж позолочені вікна його хмарочосів посеред пустелі у призахідному сонці, побачені з Перської затоки. Якщо ви не бачили берегів Босфору, ви не були в Стамбулі. Якщо ніколи не дивилися з Дарниці на обриси Лаврської дзвіниці  й неіржавіючої Мать-ківщини з мечем та щитом у небесній блакиті, що ви знаєте про Київ?

Херсонська Батьківщина була не така кремезна, як її київська копія, - неозброєна, з віночком, і явно молодша за віком, хоча й примостилася на античній колоні. Як невістка супроти свекрухи. Ну так, Києву ж вже більше 1500, а Херсону лише 200 років. Але встановили її так само – на правобережному схилі над Дніпром, в оточенні голів солдатів та матросів, які жваво нагадували своїх колег-голованів з острова Пасхи. На пласкій безкозирці багатостраждального матроса на прірвою схилу саме вистрибував якийсь шибеник-прибічник паркуру. Від меморіалу збігали до набережної широкі гранітні сходи, а далі починався порт – якесь величезне океанське судно з оголеним носовим бульбом, що нагадував полегшену версію тарану на грецьких трієрах, саме швартувалося під елеватором, полохаючи цілі хмари голубів, горобців та чайок.

І далі, окрім якихось п’ятисот метрів набережної під гранітним вітрильним фрегатом на постаменті, хлопці вже не бачили вільних берегів. Свою берегову лінію херсонці воліли використовувати не для краєвидів, а для причалів. Рейдовий катер проходив ледь не під товстими зеленими швартовими на яких всілися й балансували хвостами, як канатоходці, цілі зграї чайок. Щоб прочитати назву чергового судна, доводилося задирати голови до неба й шукати знайомі літери. Бо незнайомі таки теж траплялися. За традицією, назви суден навіть пакистанці, греки та єгиптяни пишуть рідною мовою, і лише дублюють латинкою. Прапори посеред упізнаваних турецьких півмісяців, сусідських аквафрешів і рідних жовто-блакитних теж іноді траплялися геть незнайомі.

- Ось чий це синьо-жовто-червоний триколор з орлом? – зацікавився Сергійко.
- Молдова, - гмикнув боцман Каримов, вказуючи порт приписки Кишинів на кормі судна.
- Україна вигідно обміняла два кілометри  автодороги до Рені на два кілометри причальної лінії на Дунаї, тож Молдова тепер має свій порт, вихід у море й флот. Не смійтеся хлопці, вже не один український судновласник під той молдавський прапор втік, бо в них податків менше платити треба. В мене однокурсник вже кілька років на такому судні працює.
- А оце ж чий, зелений з півмісяцем і п’ятьма зірочками?
- Туркменістан, - не можна було зрозуміти, жартує боцман, чи говорить серйозно.
- Та ні, справді Туркменістан. Вони через Волгу й канал потрапляють у Азовське море, а там – тримайся світовий океан.

Гуділи зустрічні буксири, що штовхали поперед себе цілі каравани барж. Піднімали й опускали стріли портальні крани в порту і навіть на протилежному, лівому березі, посеред плавнів, в затонах, де також вантажили якісь баржі й іржавіли на якорях якісь старі пароплави. На широкому просторі плесу, що утворився при злитті кількох річечок з головним руслом Дніпра, бовваніло ще з десяток „моряків” на якорях, що чекали своєї черги до причалів під жовтими карантинними прапорами. А далі під берегом стояли величезні плавучі доки з написами ТИХИЙ ХІД на сірих бортах. „Асканія” таки виконала цю вимогу – збавила хід, загуділа сиреною і стала повертати у вузьку „вуличку”. Річка Кошева, рукав Дніпра, на якому розташувався Морвокзал, причали річкових трамвайчиків і кілька старих дебаркадерів. „Асканія” впевнено швартувалася до одного з них.

- Ну я так не граю, - сказав Сергійко. – Жодного „рибалки”.
- Не хвилюйся. Вони там далі по Кошевій. За горбатим мостом. На судноремонтному заводі стоять, - втішив боцман.
- Що, сумує керченська душа за хамсою й барабулькою? – спитав Дениско у друга.
- Терпіти не можу солоної риби, об’ївся в дитинстві, - пхикнув Сергійко.
- О, матиму з ким постувати на сніданках по понеділках, - подумав Дениско, але вголос не сказав.

„Асканія” завела швартови й моряки гуртом потяглися на дебаркадер.

- Про всяк випадок, якщо загубимося в цьому шаленому трьохсоттисячному мегаполісі, серед його дівчат та гопників,- сказав Боцман Каримов. – Рейдовий катер на верхній рейд відходить щодві години. 14-16-18 і так далі. В непарні години він йде на нижній рейд. Звіримо годинники.

На підтвердження того, що морякові справді непереливки посеред урбаністичних пейзажів, боцман ледь не потрапив під тролейбус, що розвертався на кінцевій зупинці, ледь вони відійшли від морвокзалу. Він, як заведено, погавкався після цього з водієм для повернення самоповаги, і нишком пояснив хлопцям:

- Ну так, все забуваю, що ми не на Кіпрі, вже звик спершу дивитися праворуч за останній рік.

Ось тут і настав зручний момент для автора нагадати, що він пише історичну повість, а не сучасний молодіжний роман, бо наступними словами боцмана Каримова були такі:

- Мені в Київ треба подзвонити. Тут неподалік є переговорний пункт. А потім – вдаримо по морозиву.

Ми дуже швидко звикаємо до всіх новинок технічного прогресу. Ось і мобільні телефони вже, здавалося б, так давно і так міцно увійшли у життя школярів та моряків, що вже й забулося, як воно було якихось десять років тому. Якщо зараз ви телефонуєте знайомому моряку, а він одразу скидає дзвінок, не намагайтеся передзвонити. Значить він на березі, але за кордоном, і не хоче щоб ви влетіли у скажено дорогий роумінг. Зараз надішле вам СМС-ку. Що там пишуть? Антверпен? А я вам що казав. А колись моряки вимушені були телефонувати з-за кордону додому просто з вуличних телефонних будок. А в нас були окремі міжміські переговорні пункти, місцезнаходження яких пересічний моряк назвав би вам, не задумуючись, у будь-якому порту Чорного моря, таким постійним гостем він там був.

- Три квартали прямо, ліворуч, одразу за Суворівською, - пояснив би боцман Каримов, якби його, спитали, куди йти. Але хлопці спитали інше:
- А морозиво – це обов’язково?
- Ну, умовний рефлекс дніпровського річковика. Прийшли в Херсон – купи дитині морозиво, - розсміявся боцман.
- А в нас перехідний вік, - сказав Сергійко. – Вина ще не дають, а морозива вже не хочеться.
- Не в тропіках, на вино претендувати, ич - сказав боцман.

- Чим вас там годують? – перш за все спитала мама, Ольга Миколаївна, варто було Денискові до неї додзвонитися.
- Оселедцями й морозивом, - відмахнувся Дениско. Про вино він зважено вирішив промовчати. Все одно ж не дають. Не в тропіках. Він швиденько поговорив з домом, вийшов з кабінки й став чекати. Наступним прожогом вискочив Сергійко. Ще ніколи таким збудженим Дениско його не бачив. Очі палають, щоки розчервонілися... Ну, майже ніколи. Коли портфелями за школою билися – саме те.
- Ну коли вже цей боцман наговориться? – став нетерпляче гасати переговорним пунктом, заглядати боцманові до кабінки й ледь не стукати у скляні двері. Але досяг лише того, що боцман послав його купити ще жетонів на касі.
- Ну, ось що, - не втерпів Сергійко. – Скажеш боцманові, що я буду на катері о 16-й годині, як і домовлялися, - і поки Дениско шукав причин, щоб він цього не робив, той вже вискочив з переговорного пункту і припустив кудись вниз по вулиці.

- Стиць-гриць! – тільки й сказав боцман, довідавшись про втечу гребця зі своєї галери. – Де його тепер шукати?

Дениско й сам вже кілька хвилин думав. Справді, де? Інтуїція інспектора Коломбо, уважного до дрібниць, вже начебто підказала йому правильну відповідь.
- Щось він про рибалок багато розпитував, поки на катері їхали.
- Добре. До рибалок, - погодився боцман і вже ловив якусь машину. Не таксі, просто автівку. Їм же не шашечки були потрібні, а на Острів. Ну, це район такий, справді на острові, за горбатим мостом. Там усі херсонські суднозаводи розташувалися.

Ось чим Денискові сподобався Херсон, що їхати щоразу було недалеко. Начебто й велике місто, а все поруч. Круть, верть, злізай прихали. І не тільки цього разу.
- Судно як називається, пам’ятаєш? – спитав боцман Каримов, поки їхали.
- Яке? – не зрозумів Дениско.
- Колишній траулер капітана Ватаманюка, - пояснив боцман. – А ти думав, куди оце наш спринтер чкурнув? Судячи зі швидкості, саме туди, – Дениско навіть образився, що в цьому дуеті роль нетямухи-Ватсона, схоже, дісталася не боцману, а саме йому.
- Ні, не пригадую.

З горбатого мосту через Кошеву вони одразу побачили оті траулери. Праворуч від мосту, по двоє в ряд під причалом. Або, як кажуть моряки, в два борти. Траулери чимось нагадували боцмана Каримова. Такі ж невеличкі, але міцно збиті й неголені. Тобто – геть іржаві.
- Ось що буває , кадете, коли судно не фарбувати цілий рейс, - скрушно зітхнув боцман. Не було його боцманських сил дивитися на це іржаве неподобство.
І тут несподівано втрутився таксист, який виявився ніяким не таксистом:
- Ну, фарба рибу не ловить. На промислі нема коли фарбуватись, план давати треба. Ви звідки, хлопці? – зауважив водій.
- З Укррічфлоту, - сказав боцман.
- А, жабодави, - єхидно протягнув не таксист.
- Ми жаб не давимо, ми їх об’їжджаємо, - тут таки вдало втулив домашню заготовку Дениско, і всі розреготалися.
- Твій хлопець? – спитав водій у боцмана. – Палець в рота не клади. Боєць!
- Практикант, - пояснив боцман. – Біля прохідної судноремонтного зупини.

Грошей дивак не таксист з них не взяв, бо колеги. Ще й сказав на прощання.
- Якщо це той Ватаманюк, про якого я думаю, шукайте на „Альтаїрі”. Керченської ж приписки траулер? Ну ось. Привіт йому з „Денеба”.
- З вашими рибалками, весь планетарій привласнили, - засміявся Каримов. – Дякую, колего.

Прохідна була як прохідна.
- Щоб я не казав, мовчи й кивай, - сказав Каримов, перш ніж штовхнути її скляні двері.

З першого ж погляду заводську вертушку на вході й доблесного стрільця позавідомчої охорони в кашкеті з зеленою околицею на вахті стало зрозумілим, що їхня погоня завершилася. Втікач-Сергійко безпорадно стояв перед цією нездоланною перешкодою і вже лише безпорадно нив:
- Ну викличте когось з „Альтаїра”!
- В них не завели береговий телефон, - незворушно відповідав червононосий стрілець.
- Ну пропустіть мене самого!
- Ти що, малий, жартуєш? Не дозволяється. Чекай, поки хтось йтиме. Попрошу, щоб викликали, так вже і бути.

Добре, що Дениско все ж таки згадав наказ боцмана лише мовчати й кивати, й не кинувся одразу до втікача з докорами. Бо боцман і не думав зупинятися перед цією перешкодою.
Він тицьнув стрільцеві просто перед ніс якесь розкрите посвідчення. Буркнув:
- На „Альтаїр”, це зі мною, - і , не зупиняючись, за руку провів Дениска на режимний об’єкт.
Сергійко від такого втратив здатність говорити й зміг лише обурено фиркнути.
- Стій! – вигукнув стрілець. – Ось тут хлопчик до вас на „Альтаїр” проситься. Знаєш такого?
- Так, це син нашого капітана. Ватаманюк. Можеш глянути по судновій ролі. Пропусти його, я проведу до причалу.
Червононосий стрілець, звісно ж, не став перевіряти ні за якими папірцями, пропустив і Сергійка.
- Ну, раз капітанів, нехай іде, тільки прямо на причал, не вештайтесь заводом. А це твій? – кивнув на Дениска.
- Мій, - ні секунди не вагаючись, підтвердив Каримов, підштовхнув обох „дітей лейтенанта Шмідта” у спини й лагідно виштовхав з прохідної.

Ось тут і сталося те, на що Дениско очікував ще всередині прохідної. Боцман облишив Денискову руку і миттю схопив Сергійка за вухо.

- Ай! Не маєте права! – заволав Сергійко.
- Так, самі обов’язки! Робити мені нічого, в педагогіку з вами оце цяцькатися!– погоджувався боцман Каримов.
- Ну мені дуже треба було! – виправдовувався Сергійко. – Я в Керч подзвонив, і мені сказали, що „Альтаїр” на цьому тижні став на ремонт у Херсоні!
- Ну і що тобі той „Альтаїр”?

І тут Дениско ледь не присів від несподіванки, бо скидалося на те, що десь поруч увімкнули реактивний двигун. Вж-і-і-і-і-у!!!!!! Аж волосся дибки стало. Тож подальшу розмову боцмана з Сергійком він лише спостерігав на мигах.
- Вж-і-і-і-і-у!!!!!!
- Ну ось підемте разом, побачите! Дуже треба!...
- Вж-і-і-і-і-у!!!!!
- Звісно, що разом, - відпустив нарешті проштрафлене вухо боцман.
- Вж-і-і-і-і-у!!!!!
– Я охоронцеві обіцяв, що відконвоюю тебе прямо до борту. І ще обіцяв не вештатися.

Звільнене Сергійкове вухо розпливалося млинцем і наливалося червоним.
- - Нічого, до практики в радиста заживе, - „заспокоїв” боцман Каримов. - Куди далі йти знаєш? Ніколи не стояв на цьому заводі.

Реактивний двигун нарешті стих.
- Це піскоструй, - пояснив боцман. – Струменем піску очищають від ракушки днище суден на стапелі.

Легко сказати – не вештатися. Але ж завод – такий великий. Той причал з іржавими траулерами в два борти, який вони бачили з мосту, був лише невеличкою його частиною. „Альтаїра” серед них не було. Інші причали були у великому затоні за сірими плавучими доками й величезними кранами. Дениско з Сергійком роздивлялися повністю витягнуті на берег сейнер и на стапелях, підводний борт яких був чи не втричі більшим за надводний, порослий водоростю та мушлями.
- - Вж-і-і-і-і-у!!!!! – це саме їх щойно піскоструїли.

Підняті ж у доку траулери вже не здавалися невеличкими. Виявляється, у них, як у айсбергів, більшу частину борту складала підводна частина. Але іржавими від цього бути вони не перестали. Дениско вже зізнанням справи роздивлявся роз’їдені, як губка, пластини цинку на днищі. І по цих іржавих айсбергах, по виставлених довкола них, як довкола будинків, будівельних лісах, метушилися якісь зварники, малярі, корпусники й інші робітники в брезентових робах теж вже знайомого фасону. Шипіли пульверизатори, вищали болгарки, стукотіли пневматичні молотки. В торці причалу вони вже наочно бачили результат цього метушіння – свіжопофарбований і лискучий, як нова копійка, траулер похитувався на хвилі від заводського буксира й вантажив на дерев’яний настил палуби якесь спорядження.

- „Альтаїр”? Біля японського складу! – спрямував нарешті їхні пошуки якийсь зварювальник. Якщо бути точними – газорізальник, який щойно відрізав своїм автогеном якусь залізяку, й вона з грохотом впала й покотилася по сталевому листу. Одразу по цьому над головами в них, на високому заводському димарі, щось протяжно загуділо.
- Обід! – пояснив зварювальник.
Усі робочі шуми, брязкання, стукання, шипіння й завивання одразу увірвалися, і вже в повній лункій тиші вони подалися причалами в напрямку отого „японського складу”.

Дякувати реактивній піскоструйці, Дениско так таки й не знав, що ж так вабило його товариша на тому іржавому „Альтаїрі”. Але зрозумів, варто їм було наблизитися до отого „японського складу”. Величезна, чорна, аж лискуча, волохата водолазна сучка породи ньюфаундленд вискочила на причал і скаженим галопом помчала їм назустріч, гавкаючи й підвискуючи. Дениско аж зажмурився, хто його зна, що в цієї псини на думці. Але водолазиха з розгону скочила лапами на груди Сергійкові й заходилася вилизувати його своїм розплесканим рожевим язиком аж до досі настовбурченого червоного вуха.

- О, Борисичу! – привітав їх біля трапу старий вахтовий матрос у ватяній фуфайці і плетеній шапочці, попри спеку.
- А я знав, що ти сьогодні по неї прийдеш. З учорашнього дня Маргошка нічого не їсть і ганяє по причалу, як навіжена. Ось як воно відчуває? А батько ж де?
- На верхньому рейді, - сказав боцман Каримов замість Сергійка. – Справи у нього на судні.
Водолазиха Маргоша ганяла довкола Сергійка й терлася, повискуючи, об його ноги, як якась кішка. А хвостом могла б бити мух, як мухобійкою – вихляла їм зі швидкістю середнього вентилятора.
- Ну добре, я зараз старпома викличу, - сказав старий матрос і двічі дзеленькнув якоюсь кнопкою.
- Блін Клінтон, чим я тут займаюся! – несподівано зажурився боцман Каримов. - Лише годину з чвертю тому мене покинула найкраща дівчина з акторського факультету інституту Карпенка-Карого, майбутня, чим чорт не бавиться, заслужена Роксолана України, а в мене натомість якийсь дитячий садок, а тепер ще й щенячий майданчик на палубі!
Старий вахтовий матрос подивився на Каримова й тільки крякнув:
- Ну так теє. Знеболювальне в них було. Валентин.
- Ігор, - простягнув йому руку боцман. Так хлопці вперше почули ім’я свого боцмана.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Сім футів під кілем!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 26-07-2012

Повне занурення

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мар'яна Тарнавська, 25-07-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88335704803467 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …