- Манюню, чи не хочеш вкрасти у життя три доби абсолютно для себе? – виспівали у мене за спиною. Рвучко повернулась. Обпік мене пристрасним поглядом. Давно на мене так не дивились, відмітила подумки. Але ж це з біса приємно – особливо коли сам Бунчик! У першу мить все ж відчула моторошний острах. Далі мовлені слова солодко запахли гріхом... Шалена авантюра – думка лиш мигнула, а уста вже витворили змовницьку усмішку.
- Чому б ні? – відповідала, вже геть обпалена укритим полум’ям. «Вкрасти»... Саме слово щось перевернуло в моєму нутрі. Було в тому щось дуже гріховне, спокусливе. Сам того не тямлячи, цей майже незнайомий чоловік пропонував втілити в життя мою давню мрію – відчути себе хвойдою, віддатись комусь не задумуючись, як це чинять «діви ночі» – погасити давню хіть, яка не знати коли й до кого запалала, і потім ніколи не зустріти цієї людини, не мати з нею жодних взаємин. Та все це в теорії. Якось одразу задзвеніло у вухах мамине: «Хіба я так тебе виховувала???» (достоту як у «Сестрах Річинських»!) Та це було радше не гальмо, а батіжок, який підстьобував. Здається, процес виховання не закінчиться ніколи. Тепер виховує ще й чоловік: «Не кури у ліжку, не хлепчи каву, не закривай на ніч кватирку!» – заборони, заборони. Увесь мій світ, здається, зітканий із суцільних заборон, яких щодня більшає, як застережливих знаків у Львові перед проведенням «Євро-2012». Найгірше, що увесь той тотальний контроль подається під виглядом доброчинств. Аж верне часами! Сама ж і слова невдоволення не зрони: найліпші колежанки в один голос задеркочуть: «Маєш таких цьоманих батьків, чоловік – чистої води діамант! Один з мільйона! Не гріши на них!» Знали б вони, яким задушливим часами стає отой респектабельний сімейний затишок, ота помірна температура «щастя», коли не змерзнеш, але й не загрієшся. Риба по-жидівськи у п’ятницю, сирник у неділеньку. Латинська Служба Божа в катедрі, хоча в сім’ї усі греко-католики, але ж модньо тепер у катедрі! Назло усім вечорами бігала іще на харизматичну спільноту – «відривалася» на групі прослави. Хтозна – так голосно славила Творця чи протестувала проти сімейного укладу? Найгірше ж отой ритуальний секс щосуботи увечері, після прибирання квартири. Це ж вмерти й не встати! Таке життєчко випалить дірку в чубку скорше, аніж чоловічі пиятики, сімейний безлад і чвари. Вовком вити хочеться! Чуттєвість в тому дрімотному царстві, що там не кажи, потребує вільного простору, аби розгулятися...
Я його ледь знала, цього красеня із сусіднього, спортивного відділу редакції, навіть погляд на ньому ніколи не зупиняла – нащо? обоє одружені. Та зараз щось манливе було в його словах і погляді, щось кликало. «Вкрасти три доби» у долі, у свого одноманітного життя, у сім’ї, власне, не так важливо – сам акт «крадіжки» збуджував. А ще сперечаються про силу мовленого слова! Здатне воно змінити потенційність навколишнього світу. Оту материнську праєдність – на чар багатоманіття. Увести в абсолютно новий світ, змінити плин життя. Мене заполонив глибоко укритий дух авантюризму. Ледь жевріюче почуття вини перед чоловіком залила гонористістю – я сама відкидаю той затишний, респектабельний світ, мешканкою якого мене змушують бути.
Скажу, що зібралась у відрядження, – це не може викликати якихось заперечень, та й не їздила нікуди давно, тож прозвучить правдоподібно... Повернувшись пізненько з редакції, аби уникнути зайвих розмов, швиденько наклала на обличчя маску із вівсяних пластівців. Видавалась сама собі слоником, що закривається од світу власними вухами. Коли накладала маску, чоловік не ліз із розмовами, він, осоружний, викликав у мені лиш знеохочення. Та й що може викликати людина з прізвищем Пісний? Василь Пісний... Йому й прізвиська придумувати не треба – відповідає, що до йоти. Назагал незлий чолов’яга, з певністю ідеально пасував би моїй матусеньці, яка його й вибрала, та не мені! Я й сама не могла б пояснити, звідки в душі бралася уся оця каламуть. Можливо, уся річ в масці – накладаєш її і вмить увесь світ бачиш по-іншому. Ніколи не встигала розгледіти його повністю, як би того хотілося, хоча косметолог запевнила: «Маска зовсім не шкідлива, й тримати її можна скільки завгодно». Скористаюсь порадою і тим часом поволеньки помізкую, аби чого не забути в подорож.
***
Від’їжджаємо дуже рано, коли домашні додивляються найсолодші сни. Богдан провадить автівку фахово, як, зрештою, чинить кожне заняття, за яким мені вдалось його спостерегти. Не диво, що до омріяної полонини добрались швидко й без найменших проблем. Таборимось біля лісу. Бунчик категорично перечить, коли намагаюсь допомогти йому розбити намет. Ну й хай! Помилуюсь його вправними, зваженими рухами – це неабияка насолода для жінки. Буйна, змішана трава покрила пухнастим кожухом полонину: стебла з пір’ястими волоттями колосків, делікатні філіграни дикої петрушки і моркви, поморщені і шорсткі листочки розхідника і сліпої кропиви чомусь дурманливо пахнуть м’ятою, ликуваті, блискучі бабки, скроплені іржею, вистрілюють кетягами грубої, червоної каші, приємно холодять голі ноги. Все це сплутане і пухнасте, напоєне лагідним, як голос Бунчука, повітрям, підбите блакитним вітром і напахчене таким букетом пахощів, що їх не визначить жоден парфумер. Лежу горілиць у траві, вкрита велетенською контурною картою небес. По них можна писати свій власний підручник. Вкриваюся цілою блакитною географією хмар і плинучих континентів. До дійсності повертає мене легенький лагідний цілунок і шепіт: «Наше обійстя готове, чекає своїх мешканців».
Добре, що його дужі руки допомагають мені підвестися – я ще небожителька голубої країни й по землі ступаю нетвердо...
Наші барвисті спальники, підсвічені жовтим кольором намету, видаються кунштовними килимами, усередині намет чимось нагадує багату юрту. Богдан сів поруч, лиш діткнув моїх голих стегон, і я мимоволі затріпотіла, мов струнка берізка при першому подиху вітерцю. Він же, не спускаючи очей, взявся за мене так, як у селі чоловіки беруть бика за роги: різко, одним махом, щоб не дати тварині спам’ятатися...
Казала собі «ні»! Принаймні не так швидко, не так навально, не так відразу! Та чого там дурня клеїти?! Говориш собі «ні» – і потім однаково усе ж робиш, як він хоче. Який в тому сенс?.. Пес мене порви! Напевно, якийcь ґандж закладено в самій моїй природі. Не вмію собі з тим радити – коли чоловік поряд, а іще коли заволодів моїми устами чи, ще гірше, персами, моя свідомість, мов кінь, якому затягли віжки, загальмовується. Впадаю у гіпнотичний стан, що нагадує параліч у жаби, впійманої поглядом вужа. З тієї миті живу лише відчуттями. Зате відчуваю усе: кожен, навіть найменший порух тіла, навіть биття серця партнера. Я справді стаю ОДНИМ із ним – суцільним потоком спільної свідомості. Так було і цього разу – лиш торкнувся мене... Хотіла одного – аби лиш тіло моє жило, лише воно говорило. Тим разом це мені не вдалось. Після цунамі, яке закрутило мене, не відпускаючи, у своєму вихорі, Бунчик вдався до витонченої ніжності – пестив мене, ніби ворожив... і я із задоволенням піддалась тим чарам. Тепер вже не лише тіло моє співало, а й душа. Веселість, що аж розпирає, породжує потребу в нових рухах і ризикованих позах, до яких ніколи доти не вдавалась. Бунчик радо погоджується на усі мої експерименти.
Після неймовірних пестощів поволейки повертаюсь у світ реальності, десь так, як виходять з анестезії. Не дуже віриться, що це усе було зі мною. Боюсь глянути на Богдана – глибоко в душі я все ще залишаюсь добропорядною галицькою міщанкою, й відчуття гріха усе ще жалить, обпікає мене. Чекаю болю, а його немає. «Певно, то кепсько», – іще одна святенницька думка. Мабуть, біль прийде значно пізніше – відкладається в глибинах свідомості. І... губиться. Бо щастя тут, воно поряд – в Богданчику, Богдасику, Сясику, Бунчику, як тільки не обігравала його імені! Воно всеохопне, повсюдне, безконечне!
Це був мент, коли час, ошалілий і дикий, зривається з ланцюга подій і, як втікач-волоцюга, жене з криком навпрошки через поля. Тоді літо, позбавлене контролю, росте без міри і рахуби на цілому просторі, росте з диким імпетом на всіх усюдах, у два літа, у три літа, в якийсь вироджений час, в несосвітенний розмір, у безумство.
Скеровую погляд на метеликів, зайнятих любовною грою. Вони знову й знову єднаються в леті. Феєрверк барвистих спалахів – немічне, тремтливе тріпотіння, мов фата-моргана, погойдується у тільки йому знаному ритмі, мов це й не метелики, а само повітря, що враз взялося барвами. Блискавично шугаю рукою й збиваю одного шаленця – падає тріпочучи крильцями. Шкода. Та той доказ реальності всього, що відбувається, мені необхідний. Дихаю цілою розлогою мапою небес. У мені всесвіт і я у ньому. Хоча чую – у найглибших нетрях свідомості ковалі вперто видзвонюють на своїх наковальнях: три дні й три ночі! Три дні. Три ночі! Так дивно: пережити свою любов, своє життя за три дні...
Хоча, як згадати, завжди жила життям метелика – лише до тієї пори, коли надходила мить спопеліти в чиїсь магмі. Чи вдасться знову перетворитись у лялечку? Як пережити час до наступного польоту? Очі затуманюють озерця сльозинок.
Лежимо, як після великої роботи: ліниві й майже німі. І так добре нам, що не треба висилюватись на якусь розмову.
В порскому білому, мов свіжо спарене молоко тумані ранку і в ніжному співі умиротвореного вечора, у безперервному таємничому шепоті смерек живе відчуття «іншого світу», почула про нього від старого вівчаря Габульки, який випасає тут стадо й почуває себе господарем усієї полонини. Багацько нам просторікував, як тільки сюди заселились. «Чого балабонить старий?!» - нервував Богданчик. Можливо, тому й не почула добре, що прорік – чи то: «Будете тут жити в иншій дійсності». Може він сказав «иншому світі», - не дуже втямила, бо іще ж натужувалась, аби зрозуміти його говірку, та зараз сама стала відчувати, що таки живу у іншій реальності наснаженій в достатку як видимим, так і невидимим. І понад усе боялась втратити цю іншу дійсність, але й боялась полишитись з нею на самоті, бо породжувала в серці якусь дивну тривогу. Відчувала – той «інший світ», що його відчуваю у навколишньому є і в моїй власній душі, і в ній він іще безкінечніший і багатогранніший.
Увечері дибаємо до імпровізованої колиби старого гуцула Габульки – не відважилась допитати старого: прізвище в нього таке чи ім’я? Старий вівчар, обіцяв нині почастувати нас вурдою – свіжим овечим сиром, про який повів: «то є найніжніше, що тільки може вкласти гуцул у рота». Зціджував сир при нас. Відтиснув лише ледь-ледь. І дав скуштувати. Райська насолода! Габулька заглядає мені у вічі, якби вправляючись в емпатії *, чомусь дуже хоче мені догодити. Говорю йому про це відкрито.
- Як же, дуже уподобав собі таку красну повітрульку**, - сміється у сиві вуса.
- Мусите іще закуштувати мого піва! – потряс величенькою сулією з дивним напоєм, що кольором радше нагадував сироватку. Богдан з недовірою відвернувся. Вівчар, зрозумівши його вагання по-своєму, тут же запевнив:
- За піво не треба платити, я пригощую!
Розсідаємо біля невеличкої ватри, біля якої старий повсякчас згаює вечори. Напій видався приємним, хоча смаком й не дуже нагадував пиво. Радше підсолоджена сироватка. Пили по черзі з одного досить-таки величенького кухля. Пили до дна – якось не личило виливати дарунок на землю. Мені й Богданові розв’язались язики, зі здивуванням мусили визнати, що добряче таки захмеліли.
------------------------------------------
* Емпатія – чуттєве ототожнення себе з якоюсь особою і викликання в собі почуття, яке вона переживає.
** Повітруля - національний український міфологічний позитивний персонаж, що асоціюється зі стихією вітру (дочка гірських вітрів) – легка, здатна пересуватись у повітрі, не торкаючись землі, її часто змальовують із крилами та вбраною в квіти з голови до пят. Хоча здебільшого описується як красуня, вміє змінювати зовнішність з молодої на стару і навпаки. Залюбки допомагає закоханим у любовних справах. У чабанів, які ні в чому не відмовляють свої коханкам-повітрулям, вівці завжди цілі...
