НЕЙМОВІРНА ІСТОРІЯ
— Ти колись бувала у тому домі, де зупинилися ми з Максимом?
Зоряна кивнула у відповідь і тихо промовила:
— Жінка... Вона приїжджала раз на кілька місяців і я чомусь щоразу опинялася біля її будинку. Вона завжди пригощала мене цукерками чи морозивом. А насамкінець давала яблуко, кисле страшенно. Але я все одно його їла, щоб та жінка не образилася. Дивно, я навіть не пам’ятаю її імені.
— Ольга... Її звуть Ольга. Це моя мама. — озвався Максим.
— Наша мама. — тихо промовила Ліна, не дорікнувши Максимові за те, що встрявав. — А яблуко — ось воно. — з цими словами вона витягла з кишені жовте яблуко, трішки зморщене, таке саме, як ті, чий смак Зоряна досі згадувала з огидою. — Це яблуко — продовжила дівчина — Просочене отрутою, яка може вбити звичайну людину і знищити дар чарівника, бо магічний дар завжди приймає перший удар на себе. Максим підтвердить мої слова.
Максим поморщився:
— Одного разу мама забула таке яблуко на столі і я скуштував його. Надкусив і виплюнув — це мене врятувало… — хлопчик замовк і здригнувся. Певно спогади були далекі від приємних.
— Він пролежав у гарячці кілька днів. — продовжила за брата Ліна. — Його дар ледве не зник. Від одного-єдиного шматочка. А скільки яблук з’їла ти?
Зоряна здригнулась. Лихе передчуття закралося в її серце:
— Але навіщо мене труїли цими яблуками?
Ліна опустила погляд:
— Все почалося тринадцять років тому. Мені тоді було п’ять років, а Максиму — всього кілька місяців. Тоді наші спеціалісти встановили, що в Карпатах відбудеться руйнівний землетрус. Зазвичай у нас землетруси невеликої сили. Ти ж знаєш. — Зоряна кивнула. — Але цей землетрус був винятком. Він мав стати руйнівним, страшенно руйнівним. Такі трапляються раз на тисячу років. Чарівники були в розпачі: попередити людей неможливо, але й допустити трагедію не можна.
Врешті-решт всі намагання відвернути лихо виявилися марними. Почалися напружені дні очікування. Але землетрусу не було ні в призначений день, ні опісля. Почалися дослідження і виявилося, що землетрус відвернула неймовірно могутня магія, настільки могутня, що здатна керувати стихіями.
Такі чарівники були й раніше. Люди називають їх мольфарами. Одначе жодний мольфар не має сили, здатної відвернути землетрус. Тоді почалася справжня паніка: людина, що змогла відвернути землетрус, має бути надзвичайно могутньою. Хтозна що вона забажає натомість.
Пошуки привели до маленької дівчинки, яка три місяці тому народилася в пологовому будинку провінційного містечка…
Зоряні перехопило подих: вона почала розуміти навіщо Ліна розповідає їй цю історію.
— Був негайно скликаний міжнародний конгрес, що мав на меті вирішити долю цієї дівчинки. До складу української делегації входили і мої батьки.
Конгрес проходив у Варшаві, у великому старовинному замку. Мама побоялася залишати нас із братом на родичів і взяла з собою. Тому я чудово пам’ятаю про що там говорили…
Ліна замовкла, збираючись з думками. Максим з подружкою не порушували тиші. Минуло кілька надзвичайно довгих хвилин, перш ніж дівчина знову почала говорити:
— Звісно, мене ніхто не допускав до засідань, але я тоді вже мала талант пхати носа в чужі справи і знайшла таємний хід, через який було зручно підглядати за конгресом.
Думок було багато і всі вони були різними. Особливо мені запам’ятався один японець, який вперто твердив, що дівчинку треба берегти, як зіницю ока і коли вона виросте, поставити її дар на служіння людям. Воно й зрозуміло: Японія завжди страждала від землетрусів. Але таких точок зору було надто мало.
Більшість боялася цієї дитини. Як не крути, а магія — це влада. Могутня влада. І більшість не хоче цією владою ділитися…
Наша магія потребує повного контролю емоцій, тож люди, які хочуть досконало знати її мусять ховати глибоко в собі всі почуття та емоції. З часом це приносить свої плоди і людина стає черствою та холодною. Така ціна магії. А тут з’являється людина, магія якої не лише не потребує такої жертви, а й значно могутніша за звичайну.
Століттями ми намагалися підкорити собі стихії, але природа однозначно показала хто є хто. А тут тримісячна дитина… Дехто пропонував найрадикальніше рішення: «немає людини — немає проблеми». На щастя, таких думок теж було небагато.
Зрештою, конгрес вирішив не вбивати дівчинку, а знищити її дар. Для цього знайшли людину, котра мала час від часу підсувати їй цю отруту і не давати дару прокинутися. Ця робота дісталася нашій мамі…
— То ця дівчинка я? — неслухняними губами спитала Зоряна. Ліна тільки кивнула. — Не може бути… Це неправда, ви помилилися… ВИ ПОМИЛИЛИСЬ!!! — майже кричала вона.
— Це правда. — просто сказав Максим і Зоряна повірила. Вона не вірила в той момент нікому, навіть самій собі. А Максиму повірила…
— Але чому саме я? І навіщо мені цей дар?
— На перше питання відповіді я не знаю. — зітхнула Ліна. — А ось на друге… Ти чула колись легенду про дерево життя? — Зоряна кивнула. На слова у неї просто не вистачило сил. — Деревом життя часто називають інше дерево, справжня назва якого Серце Світу.
Серце Світу росте на мандрівному острові, який щоночі змінює місцеперебування, ніде не затримуючись більше, ніж на один день. Задача Серця Світу — підтримка рівноваги між добром і злом на землі. Довгий час воно справлялося зі своєю задачею, але нещодавно почало давати збої. Тільки не запитуй мене як про це дізналися: це вища магія і навіть я її погано розумію. Але я довіряю людині, яка мені це розповіла.
На мандрівний острів ще жодного разу не ступала людська нога. Але за допомогою певних обрядів можна побачити, що там коїться. Після останнього такого сеансу стало зрозуміло, що дерево всихає. Кілька гілок вже повністю висохли, а квіти на Серці Світу не розцвітають вже давно. Це не просто погано, це дуже погано… Якщо дерево продовжуватиме всихати, це завершиться катастрофою. Рівновага між добром і злом, і без того хистка, порушиться назавжди.
Ця звістка знову викликала серед чарівників паніку: всі кинулися шукати рішення проблеми. Мене ця паніка стороною не обійшла, але мені пощастило знайти в архівах Світозару одне дуже давнє пророцтво. Таке давнє, що його навіть у секретні архіви не помістили.
— Яке ще пророцтво? — втрутився Максим. — Ти мені ні про яке пророцтво не розповідала.
— Kad nepatikšanas pieklauvē pie durvīm un izgāja no dzīves centrā pasaulē prom galsbūs zvaigzne princesei ir atzinusi elpu elementu sirdī un. — заплющивши очі промовила Ліна. — Це латина. Означає «Коли біда постукає у двері і гаснутиме життя у Серці Світу, відвернути кінець зможе Зоряна княгиня, що буде впізнана за подихом стихій у Серці своїм».
— І що це означає? — спитала Зоряна, знаючи наперед, яка буде відповідь.
— Зоряна княгиня — це ти. — підтвердила її побоювання Ліна. — А подих стихій — це твій дар.
— Але звідки ви знаєте, що я і є та сама Зоряна княгиня? — вчепилася в останню надію дівчинка. — У пророцтві мого імені немає.
— Кулька… — чи то запитав чи то ствердив Максим. Його сестра кивнула
— Саме так, кулька. Вона створена з пошукового скла і знайти її може лише той, кому вона призначена. Ця кулька була призначена Зоряній княгині.
Зоряні на мить стало погано: вона мусить рятувати світ! Чому вона? Є ж інші, сильніші, хоробріші. А вона не впорається.
— Я не хочу! Не буду! В мене не вийде! — залепетала вона, як маленька налякана дитина.
— Твоє бажання чи небажання нічого не означає, — похитала головою Ліна — Ти єдина, хто зможе пройти на мандрівний острів, бо тебе його магія визнає за свою. І саме для цього ти отримала такий могутній дар. Твоя місія — врятувати Серце Світу. Ти, звісно, можеш відмовитися. Але крім тебе це нікому не під силу.
Ці слова пролунали наче удар обухом по голові. Зоряна зірвалася з місця і побігла світ за очі. Їй хотілося втекти, сховатися від усього світу, від самої себе та від Ліниних слів.
Дівчинка добігла до краю Світозару і зупинилася. Тільки тепер вона збагнула, що не знає, як запустити веселкові сходи і повернутися додому. Вона розгублено озирнулася і побачила Максима, що тримав у руці пакета з мармуровою кулею.
— Ти забула ось це… — хлопчик простягнув їй пакет. Зоряна відвернулась — Я розумію, у тебе занадто багато вражень для одного дня, але спробуй подумати тверезо. — почав Максим. — У тебе є сила, яка може врятувати світ. Більше це не вдасться нікому. Чого ти боїшся?
— Боюся, що в мене нічого не вийде.
— Вийде. Тобі все під силу, варто лише захотіти.
— З чого ти це взяв? Ми знайомі лише кілька днів.
— Поправка: ти мене знаєш кілька днів, а я тебе вже давно. — на запитальний погляд подружки він відповів. — Мама тебе дуже любила. Коли вона поверталася додому, згодувавши тобі чергове яблуко, то завжди розповідала, яка Зоряна хороша, розумна, добра ввічлива, і так далі..
Мене це страшенно злило. Здавалося, мама любить тебе більше за рідних дітей. Але тепер я знаю тебе і розумію: все, що вона говорила — правда. І я вірю в тебе.
— Ти віриш… А більше ніхто. — дівчинка пропустила повз вуха комплімент.
— Не тільки я. — похитав головою Максим.
— А хто ще?
— Qui mea verba mundi.
Зоряна здивовано глянула на друга.
— Це латина, — посміхнувся Максим. — Означає «Той, хто створив мій світ зі слів». Бог, одним словом. Якщо Він наділив тебе таким даром, то Він знає, що ти впораєшся зі своїм завданням.
— Ти теж знаєш латину? — здивувалась Зоряна, на мить забувши про свої страхи. Їй здалося дивним, що Максим і його сестра так чудово знають «мертву» мову.
— Мушу знати. — зітхнув хлопчик. — Всі заклинання — це латинські слова та фрази. От наприклад та назва Бога, яку я тобі сказав — частина непорушної клятви, створеної за Середньовіччя. Тоді релігійні війни були звичною справою і чарівники, щоб не сваритися зайвий раз придумали таке універсальне ім’я Бога. Воно підходить до будь-якої релігії.
А повністю клятва звучить так: Sit qui me creavit orbem terrarum in testimonium inter me et te. Це означає: «Нехай Той, хто створив мій світ зі слів, стане свідком між мною і тобою.»
— Зрозуміло, — кивнула Зоряна. — А якщо хтось порушить таку клятву?
— Помре. — коротко відповів Максим. Він на мить замислився і озвався — Зоряно!
— Га?
— Sit qui me creavit orbem terrarum in testimonium inter me et te, я завжди буду з тобою, що б ти не вирішила і допомагатиму тобі у твоїй місії.
Зоряна здригнулася. Вона чекала будь-чого, але не цього. Дівчинці стало страшно: а якщо її друг не зможе дотриматися клятви і помре?
— А відмінити клятву можна? — з надією спитала вона.
— Можна. За спільної згоди сторін.
— Тоді… — почала Зоряна, але Максим перебив її:
— Але я не згоден. Це мій вибір, змирися з ним.
— А якщо Ліна дізнається? — спробувала напоумити друга дівчинка.
— То що вона зробить? — знизав плечима хлопчик. — Клятву я вже дав.
— Навіщо це тобі?
— Щоб ти знала, що не будеш самотньою. Я буду з тобою. Ми ж друзі?
— Друзі… — сумно посміхнулася Зоряна.
У голові в дівчинки панував повний хаос: вона не знала що робити і куди йти. І Максим відчув це:
— Гадаю зараз тобі краще піти додому. Перевариш сьогоднішні враження і зрозумієш що варто робити.
Зоряна мимоволі глянула на небо і застогнала: Сонце вже сідало. Навколо нього рваним кільцем зібралися хмари і вигравали всіма відтінками червоного. Небо заполонили химерні тіні.
— Мама мене вб’є! — констатувала дівчинка. — А може це й на краще. Не доведеться нічого вирішувати.
— Не вб’є! — запевнив подружку Максим. — Зачекай мене тут. За п’ять хвилин повернусь! — гукнув він і зник.
Повернувся хлопчик швидко, несучи якийсь невеличкий згорточок. На запитальний погляд подружки він відповів:
— Це заморожене заклинання. Не питай як воно робиться, сам не знаю. Його лише в одинадцятому класі вивчають.
— А навіщо воно?
— Щоб мама твоя на тебе не кричала. Якщо пустити просте заклинання, то засічуть, доведеться довго розбиратися. А заморожене заклинання не так просто засікти, воно повільно розморожується. Мамі твоїй здасться, що ти її попереджала про свій пізній прихід.
— Ти сказав: «Засічуть». А хто засіче? — поцікавилась Зоряна.
— Влада. Нам заборонено використовувати магію відносно звичайних людей. У законах написано, що у надзвичайних випадках це дозволено. Щоправда ніде не визначено, які випадки можна назвати надзвичайними і часто це вирішує товщина гаманця чарівника. Втім, це не тільки в нас так.
— А якщо нас засічуть? — знову спитала дівчинка. Вона не хотіла щоб Максим мав через неї проблеми.
— Не бійся. — махнув рукою хлопчик. — Заморожене заклинання не так просто виявити. До того ж це заклинання невеличке.
Заспокоївшись, Зоряна рушила за другом. Вона сама не розуміла чому беззаперечно вірила його словам. Максим смикнув важіль, що знаходився на краю хмари, і веселкові сходи знову опустилися. Друзі ступили на першу сходинку і почали спуск.
— А яке заклинання опускає сходи? — поцікавилась Зоряна.
— Це ніяке не заклинання. Ти ж бачила, я смикнув важіль. У Світозарі далеко не всі чарівники. Він занадто великий.
— Ну не такий він вже й великий… — пробурчала дівчинка.
— Світозар дуже великий як на летюче місто… — по складах повторив Максим. — Коли його будували п’ятсот років тому, сил самих чарівників не вистачало, тож у цьому їм допомагали звичайні люди. Вони ж і поселилися тут опісля.
— А навіщо ж будували таке велике місто?
— На зло полякам. — хихикнув Максим. — Перші летючі міста з’явилися в Польщі. Хоча містами їх можна назвати умовно. То були кілька будинків та вежа керівника. Наші чарівники не могли змиритися з тим, що таке відкриття належить полякам, тоді ж українці з поляками гризлися добряче.
Вирішили наші чарівники збудувати таке місто, яке б ніхто не зміг перевершити. От так і виник Світозар. А за кілька місяців почався той мор…
— Який мор? — здригнулась Зоряна.
— За легендою, коли з’явився Світозар, його жителі загордилися і вирішили порвати зв’язки із землею. Вони перестали спускатися на землю, ну, крім купців та ще декого, перестали вирощувати рослини, навіть квіти у горщиках, і за це поплатилися.
За кілька місяців у місті почався страшний мор: люди довго страждали від болю, а через деякий час просто засинали і більше не прокидалися. Померли сотні людей, а потім все скінчилося так раптово, як і почалось.
— Що, просто скінчилось і все? — недовірливо перепитала його подружка.
— Ну, не зовсім. Старійшини міста помітили, що люди, котрі у справах час від часу бувають на землі, не хворіють. Багатьом це здалося підозрілим і вони знайшли людину, котра погодилась найнятися до одного купця і повідомляти раді старійшин усі підозрілі речі. То був хлопець на ім’я Володислав. Його й досі вважають заступником нашого міста.
Той хлопець не розкрив жодної страшної таємниці, він просто відчув, ступаючи на землю після довгого польоту у небесному місті, як повертаються до нього сили та зникає біль. І люди зрозуміли, що навіть створивши летюче місто, вони не зможуть жити відірвавшись від землі. Тоді й збудували Веселкові сходи, а жителі Світозару стали регулярно спускатись на землю, проводячи там хоча б три дні на місяць.
— Зрозуміло, — кивнула Зоряна. — А як ці сходи створили?
Максим засміявся:
— У тебе колись закінчаться питання?
— Цікаво, як би ти поводився на моєму місці? — пирхнула дівчинка і відвернулася. Вона ненавиділа, коли хтось розмовляв із нею таким поблажливим тоном.
— Напевно так само, — примирливо відповів Максим — А сходи робить чарівний кристал, який пропускає через себе сонячне проміння і заломлюючи його створює Веселкові сходи. Приходь завтра, я покажу тобі цей кристал.
Дівчинка замислилась. Повертатися до Світозару, як і до розмови з Ліною їй не хотілось.
— Це не означає, що ти мусиш до завтра щось вирішити. Просто я хотів би, щоб ми, незалежно від твого рішення, залишилися друзями. То ти прийдеш?
— Прийду.
Максим аж засяяв від радощів:
— Ну то ходімо, розберемося з твоєю мамою.
Мама підтвердила найгірші Зорянині сподівання. Вона зустріла друзів на порозі і почала свій «концерт»:
— Зоряно! Де ти шастаєш цілий день? Я що, наймичка, всю роботу сама робити? І з ким це ти прийшла? Людоньки! Вона вже хлопців додому водить! А не зарано?
Зоряна розгублено глянула на Максима. Вона любила свою маму, але в такі моменти дівчинці було за неї соромно. Проте хлопчик лише ввічливо посміхнувся:
— Доброго вечора! Мене звуть Максим і я друг вашої доньки. Вибачте, будь ласка, це я затримав Зоряну. Візьміть ось це, — різко змінив він тему розмови і простяг жінці заморожене заклинання.
Зорянина мама розгублено замовкла і взяла згорточок. Усередині лежав якийсь безформний червоний предмет, найбільше схожий на шматок пластиліну. Від предмета миттю піднялися випари, жінка вдихнула їх і розгублено закліпала. Так тривало кілька секунд.
— Донечко, ну що ж ти не сказала, що прийдеш з другом? У мене навіть нічим його погодувати. Я зараз хоч якийсь салатик зготую…
Максим слабо запротестував, але із Зоряниною мамою було марно сперечатися.
— Взагалі-то, так не мало бути. — прошепотів хлопчик. — Мабуть заклинання дало збій.
— Це не заклинання, — хихикнула Зоряна — Це моя мама. Проти неї всі заклинання безсилі.
Дівчинка врятувала друга від маминої гостинності аж за годину, коли Максим вже виглядав нещасним наче мокре кошеня. Проте втікаючи він не забув спитати.
— То ми завтра знову зустрічаємось?
— Якщо мене мама відпустить…
— Відпустить, — махнув рукою Максим — заклинання діятиме ще два дні.
— Клас! Даси мені ще кілька штук?
— Постараюсь. — пообіцяв хлопчик і друзі попрощалися.
ОСТАТОЧНИЙ ВИБІР
Зоряна погано спала всю ніч. Їй снилися кошмари, один гірший за інший, а коли дівчинка прокидалася, то згадувала про свою розмову з Ліною і знову кидалася в обійми сну щоб забутися. Лише під ранок кошмари відступили і Зоряна заснула без снів.
Але спокій тривав недовго. Червона пелена проникла до дівчинки в сон, а за нею проступили обриси велетенського дерева. Воно було таким великим, що його не змогли б обхопити і п’ятеро людей. Зоряна захоплено скрикнула і підбігла до дерева. Але її чекало розчарування: дерево лише здалеку виглядало величним, а насправді воно було дуже хворим.
Кілька гілок уже всохло, на інших було замало листя, саме дерево поскрипувало, хоч стояла безвітряна погода. Під стовбуром валялися суцвіття, що зів’яли, так і не розпустившись. Зоряна підійшла до дерева і погладила шорстку кору. У відповідь почувся стогін:
— Я помираю, Зоряна княгине, ти єдина можеш допомогти. Врятуй мене, Зоряна княгине і донько Лілеї. Благаю тебе, я — Серце світу і разом зі мною загине цей світ.
Цей світ! А разом з ним і Максим, і всі, кого вона любить! — промайнуло у дівчинки в голові і її пройняв дрож.
— Чим я можу тобі допомогти? — спитала Зоряна, розуміючи, що дороги назад вже не буде.
— Я не можу тобі розповісти. Кожне слово забирає в мене дедалі більше сил. Спитай у цариці змій, вона все знає і розповість тобі те, що мусиш знати ти. Але спершу я мушу спитати: чи згодна ти, Зоряна княгине, ступити на важкий і тернистий шлях, що веде до перемоги над злом?
— А я маю вибір? — тихо пробурчала дівчинка, але вголос вимовила — Я згодна!
Все! Дорога назад, до звичного й спокійного життя зникла остаточно. Але виявилося, що це ще не все.
— Що ж! — пролунав звідкись жіночий голос, який міг би бути приємним, якби не жорстокі та презирливі нотки, що звучали в ньому. — Ти зробила свій вибір! Тепер готуйся, я не заспокоюсь, поки не знищу тебе!
По спині Зоряни пробігли мурашки.
— Хто ти? — крикнула вона в порожнечу.
— Я твій найбільший жах і твій одвічний ворог! — вигукнув голос і знову все закутала червона пелена.
Дівчинка миттю прокинулась, сон зник і не збирався повертатися. Втім, спокій зробив те саме. Вона ходила будинком і не знаходила собі місця. Світ перевернувся з ніг на голову, тож тепер можна забути про звичне життя. У неї з’явилася не лише небезпечна місія, а й невідомий ворог, і щось підказувало дівчинці, що боротьба з цим ворогом буде нелегкою.
Після кількох хвилин безцільного бродіння будинком, Зоряна вирішила, що їй слід робити. Вчора Максим сказав, що вона може звертатися до них із сестрою у будь-який час дня і ночі. Дівчинка зробить вигляд, що буквально зрозуміла його слова.
Зоряна взяла клаптик паперу і нашкрябала мамі записку: «Пішла в гості. Буду пізно. Не хвилюйся», поклала записку на стіл і стала збиратися. Швидко переодягнувшись, вона поклала до кишені мішечок, знайдений у мармуровій кулі та нишком вислизнула з будинку.
Травневі ночі світлі, але Зоряні все одно було лячно йти до Максимового будинку в сусідньому селі. Дівчинка жахалася буквально кожного куща і здригалася від першого-ліпшого шелесту. Вона погано пам’ятала, як дійшла нічними вулицями до будинку, в якому жили Ліна з братом, відчинила хвіртку і постукала у двері.
Максим відчинив двері, тихо бурмочучи лайку в адресу того хто не спить о третій ночі, але побачивши Зоряну запнувся:
— Зоряно! Що сталося? Ти біла, мов крейда!
— Я… Мене обіцяли вбити…
— Хто?!
— Якби ж я знала!
Зоряна заходить до невеличкої вітальні, безсило падає на стілець і розповідає про свій сон. На Максимове обличчя набігає тінь. Хлопчик закушує губу і міряє кроками кімнату.
— Ну що, це все дурниці? — з надією спитала дівчинка. Максим похитав головою:
— Дурниці — це коли сниться рожевий слон, що танцює балет, а твій сон — пересторога.
— І що тепер робити?
— Не знаю. — чесно зізнався Максим. — Почекаємо до ранку. Може Ліна знає, хто така цариця змій.
— Ти хочеш… — почала було Зоряна, але її друг перебив:
— Я хочу зрозуміти хто тобі погрожує і поки що в нас лише одна ниточка — цариця змій. А зараз йди он туди. Там моя кімната, а тобі виспатися треба.
— А ти?
— Ет… За мене не хвилюйся. Мені ще треба декому подзвонити.
— І кому це ти маєш дзвонити о третій годині ночі? — поцікавилась Зоряна.
— Завтра побачиш, — відповів її друг.
Зоряна безсило кивнула і пішла туди, куди вказав Максим, у неї не було сил на розмови. У кімнаті вона впала на ліжко і моментально заснула.
Зранку Ліна влаштувала сцену в найкращих традиціях мелодрам. Причому обурилась вона не через саму нічну появу Зоряни, а через те, що її, Ліну, про Зорянину появу сповістили не одразу. Дівчинка лише мовчки опустила погляд у відповідь на Лінині докори, а от її друг мовчати не став:
— Ліно! Перестань носитись по кімнаті, в очах рябить.
Від такого нахабства дівчина закам’яніла і вдихнула побільше повітря, готуючись промовити гнівну тираду на адресу брата, але її перебив стук у двері.
— Хто там? — здригнулася Ліна і пробуравила брата очима.
— Відчини — побачиш.
Ліна підійшла до дверей, відчинила їх і тихо зойкнула:
— Андрію! Звідки ти тут взявся?
— Мені подзвонив Максим і сказав, що у вас якась надзвичайна ситуація і потрібна моя допомога.
Ліна запитально глянула на брата.
— Якби ти хоч на мить перестала істерити, я б тобі пояснив. — відповів хлопчик і звернувся до своєї подружки — Зоряно, познайомся, це Андрій. Він Хранитель Світозару і за сумісництвом Лінин хлопець.
Якби люди могли вбивати поглядом, Максим миттєво б загинув під перехресним вогнем. Але, на щастя для хлопчика, ні Ліна, ні Андрій такого дару не мали. Проте Зоряна поспішила розрядити ситуацію нейтральним питанням:
— А хто такий Хранитель?
— Хранитель, люба, — відповів посміхаючись Андрій — це людина, що керує польотом Світозару та доглядає хмару, на якій місто стоїть. Без Хранителя місто давно би впало на землю.
— А хто ж керує польотом поки ви тут? — розхвилювалася дівчинка.
— Ну Хранитель же не один… — розсміявся Андрій. — Всього нас троє. Просто одна людина фізично не може постійно доглядати за Світозаром, тож спершу Хранителів було двоє. Але це не всіх влаштовувало. Добу працюєш, добу відсипаєшся — жодного часу на особисте життя. Тож врешті утвердили, що Хранителів має бути троє.
—Ага. І тепер вільного часу аж занадто. — пробурчав Максим.
Андрій великодушно зробив вигляд, що не почув:
— До речі, ви хто панянко? — спитав він Зоряну.
— Це Зоряна. Саме їй і потрібна твоя допомога. — пояснив Максим
— Зоряна? — перепитав юнак. — Та сама?
— Та сама. — відповів Максим. Його подружка помітила, як по обличчі Хранителя пробігла тінь.
— І чим я можу тобі допомогти? — запитав Андрій, впоравшись із хвилюванням.
«Хороше питання! — подумала Зоряна — Якби я сама знала на нього відповідь»
Дівчинку вкотре виручив Максим:
— Ти колись казав, що знайомий з царицею змій. Нам потрібно з нею зустрітися. Ти згоден допомогти?
Кілька секунд Ліна з Андрієм розгублено дивилися на Максима, а тоді Хранитель нарешті відповів:
— Згоден.
Зоряні здалося, що в очах в юнака щось хижо зблиснуло і по її спині пробігли мурашки.
— Чудово. Тоді вирушаймо негайно!
— Як ти собі це уявляєш? — кисло поцікавився Андрій. — Навколо її острова захисний бар’єр, він пропускає тільки тих, хто знає пароль. А мені його ніхто не повідомляв.
— Як же ти минулого потрапив на той острів? — здивувався Максим.
— Минулого разу мене закинуло туди штормом — мабуть цариця змій пожаліла.
— Що ж нам робити? — замислився хлопчик.
— А навіщо вам взагалі потрібна цариця змій? — втрутилася Ліна, в якої нарешті прорізався голос.
Зоряна зрозуміла, що питання адресовано їй і ще раз переповіла свій учорашній (чи може сьогоднішній) сон.
— Гм… — Ліна закусила губу, точно так, як це робив її брат. — Тоді нам справді один шлях. Але як проникнути на острів ми не знаємо. В когось є пропозиції?
— Може пошукати у міській бібліотеці? — запропонував Максим.
— Там ми нічого не знайдемо. — похитала головою Ліна. — Шукати такі речі у загальному доступі марно.
— А якщо в архівах? — не відступав її брат.
— В архівах…? Може бути… Але хто ж нас туди пустить?
— Здається Хранителі мають доступ абсолютно до всіх архівів у Світозарі? — Максим зміряв Андрія поглядом.
— Е-е-е… Якщо я правильно зрозумів, ти хочеш, щоб я і вас до архіву завів? — уточнив Хранитель.
— Саме так.
— Ну добре. Я вас відвезу. І за що мені така кара?
— Це треба було питати, коли ви з Ліною цілувалися по всіх закутках. — хихикнув хлопчик і пригнувся, ухиляючись від стільця, якого запустила його сестра.
Хранитель пробурчав щось про те що діти зовсім страх втратили і покликав всіх до узлісся, де залишив своє, як він казав «НЛО».
— Навіщо ти так? — прошепотіла другові Зоряна, виходячи надвір слідом за Андрієм та Ліною.
— Сестра сама винна. На дискотеках до ранку пропадає, з Андрієм по всіх закутках цілується, а як мене виховувати, то вона просто верх благочестя!
— Мдя… Непрості у вас із Ліною стосунки.
— Е ні. Зараз наші стосунки можна назвати чудовими. Принаймні ми вже не б’ємося за місце біля комп’ютера.
— У вас комп’ютер є? — здивувалась дівчинка. Вона досі не могла повірити, що чарівники теж не цураються винаходів прогресу.
— Аякже. — запевнив її друг. — Інтернет також є. От тільки зв’язок поганий. Певно надмірна магія погано діє.
За розмовою вони не помітили як дійшли до потрібного місця і Зоряна ледь не врізалась Ліні у спину. Дівчинка з цікавістю глянула на Андрієве «НЛО» і трохи не зойкнула: то був човник.
Звичайнісінький човник, на таких зазвичай плавають рибалки, от лише штурвал був солідний і здавався вирваним з якогось великого вітрильного судна. Та ще борти трохи вищі за норму. А так звичайний човник. Невже він може літати?
— Всі ми тут не помістимося. — констатував тим часом Андрій. — Я полечу і візьму більшого човна.
— Прихопи із собою Зоряну. — відповіла йому Ліна.
— Навіщо?
— Маленький човник непомітніший. — тільки й сказала дівчина.
Андрій без зайвих слів кивнув і допоміг Зоряні перелізти через борт. Він промовив: «usque» і човник злетів угору. Від несподіванки дівчинка судомно вчепилася руками за борт, щоб не впасти, але перший ривок минув і політ вирівнявся. Дівчинка навіть ризикнула виглянути за борт і подивитися на землю, що віддалялася.
Від цього споглядання в неї запаморочилося в голові, тож Зоряна перевела погляд на Андрія. Юнак стояв біля штурвалу, так, що його обличчя було видно лише частково, але все ж цього вистачило, щоб зрозуміти: Хранитель розлючений. І не виключено, що через неї, Зоряну. Його можна зрозуміти: розбудили посеред ночі, змусили летіти до якоїсь цариці змій і все невідомо навіщо і для кого. Проте Зоряна інтуїтивно відчула, що без Андрія їй на острів цариці змій не дістатися. Тож потрібно якось здобути його підтримку.
Хочеш сподобатися людині — вмій слухати. І слухати не абияк, а вдумливо, час від часу питаючи щось по темі. Зоряна непогано справлялася із роллю слухача, давався взнаки досвід няньки з двома сусідськими близнюками. Втихомирити двох чотирирічних зірвиголів можна було тільки уважно слухаючи їх теревені. Залишалося тільки сподіватися, що люди з віком не надто сильно змінюються.
— Андрію, хто така Цариця змій?
Хранитель зміряв її поглядом. Він мав сірі очі, очі кольору осіннього туману. І невідомо що там за туманом: чи то певна стежка, чи то темна прірва. Але крізь цей туман прорвався промінчик світла і Андрій посміхнувся.
— Ну, є Уроборос, змій вічності, а в нього є шість сестер. П’ять із них чорної масті і служать тому, хто знає їх імена. Де вони зараз, знають лише їх господарі.
Шосту сестру звати Ассуана і на відміну від своїх брата і сестер, вона біла. І її місцеперебування відоме всім. Вона живе на острові у Тихому океані. Про Ассуану знали ще скіфи. Вони називали її богинею мудрості. Навіть не богинею — втіленням мудрості. Вона як сова у Давній Греції. Там теж втіленням мудрості була не кожна сова, лише сова Афіни.
Для скіфів Ассуана була не просто втіленням мудрості, вона була їх покровителькою. Правда, лише у тому випадку, коли скіфи оборонялись. Нападаючи на інших, вони втрачали підтримку Ассуани. Але й це ще не все. Дочкою цариці змій вважалася Табіті, прамати скіфів.
— Тої самої, яка напівжінка-напівзмія?
— Так.
— Гм… Цікаво, якщо ця Ассуана мати Табіті, тоді хто її батько?
— Поняття не маю. Якщо тобі цікаво — спитай у цариці змій.
— Не думаю, що вона захотіла б відповісти. — пробурчала Зоряна і перевела стрілки — А як ти з нею познайомився?
Андрій скривився, мов середа на п’ятницю:
— У мене є друг, що навчається у США. Якось я вирішив зекономити на перельоті і на цьому самому човнику вирушив через океан…
— А так можна?
— Е-е-е… Ні. Це заборонено через високий рівень небезпеки при перельоті на таку відстань. Проте на це не дуже зважають, і я не зважив. На свою голову. — Хранитель зітхнув і продовжив розповідь. — Посеред океану я наскочив на шторм. Човник метало вітром, наче тріску, хвилі дибилися, наче гори… Я вже подумки попрощався з життям, аж раптом яскраво спалахнула блискавка, мене щось штовхнуло в груди і світ навколо зник.
Отямився я на піщаному пляжі. Над морем досі бушував шторм і я вирішив перечекати його на тому місці, куди мене закинула доля. Одразу за пляжем починалися густі джунглі, туди я і подався. У глибині джунглів мене зустріла величезна біла змія і попросила бути її гостем.
Спершу я вирішив, що в мене від шторму дах поїхав, бо зі мною вже змії розмовляють. Але ця змія виявилася Ассуаною, Наймудрішою, сестрою Уробороса. Вона вичитала мене як маленького хлопчика за безрозсудність і спровадила з острова по закінченні шторму, а на прощання сказала, що буде рада знову бачити мене а також тих, кого я захочу привезти з собою. От тільки пароль для проходження захисного поля не сказала… — Андрій замовк і подивився на Зоряну вже дружелюбніше.
Наступної миті він знов озвався:
— Тримайся міцніше. Зараз наберемо швидкість.
Те, що досі вони летіли повільно, Зоряна зрозуміла тільки тепер. У вухах дівчинки засвистів вітер, а волосся, стримуване лише тоненьким обручем, залопотіло навколо неї мідно-золотавим ореолом. Тепер казати щось Андрію не було сенсу — все одно не почує. Зараз для нього існує тільки політ і невеличкий хиткий човник у безкрайому небі.
Коли човник нарешті ткнувся носом у пухнасту хмару, на якій стояло летюче місто. Андрій першим скочив на хмару і допоміг Зоряні вибратися. Дівчинка оглянула місце висадки: то була вузенька вуличка на протилежному кінці якої стояла невеличка (поверхів на п’ять) вежа. Саме до цієї вежі Андрій і повів дівчинку.
— Будь тут, доки я не повернусь, — наказав Хранитель, відвівши Зоряну на дах вежі, яка виявилась Центром Управління Польотом Світозару (скорочено ЦУПС). Дівчинка слухняно кивнула.
З даху вежі виднівся чудовий краєвид, крім того, там стояла чималенька підзорна труба. Зоряна припала до труби роздивляючись місто. Під час минулих відвідин її більше цікавили будинки, а не люди, тепер же дівчинка пильно розглядала жителів міста, намагаючись зрозуміти чим відрізняються жителі Світозару від звичайних людей.
На перший погляд різниці не було: люди як люди, нічим не відрізняються від тих, хто живе на землі і не відає про те, що існують летючі міста. Однак різниця все ж була. Зоряна помітила її, коли навела підзорну трубу на кількох хлопців, що пили пиво на лавці перед одним із будинків. Мимо них пройшла дівчина. Один з хлопців щось гукнув їй услід. Зоряна не розчула, що саме він вигукнув, але була певна що це щось образливе. Звичайна сцена звичайного міста.
А от продовження було незвичайним: дівчина обернулась, зміряла свого кривдника зневажливим поглядом і щось прошипіла у відповідь. Скоріше за все це було заклинання, бо пляшка вислизнула з рук хлопця і залишки пива вилились йому на голову. Зоряна хихикнула, відходячи від труби. Досить шпигувати за людьми.
Дівчинка вирішила спуститися до вежі і поглянути як виглядає ЦУПС. Ще кілька днів тому вона б нізащо не полізла в заборонене місце. Але схоже спілкування з Максимом погано на неї впливало.
На верхньому поверсі вежі не було нічого цікавого. Схоже, що там була кімната, у якій відпочивали Хранителі. Там стояло ліжко, тумбочка з телевізором та невеличка шафа. У кутку біліли привідкриті двері. Зоряна одним оком заглянула туди: ванна кімната. Душова кабінка і унітаз. На умивальнику стоїть склянка з трьома зубними щітками. І жодної магії. Навіть образливо…
Поверхом нижче знаходилась бібліотека. Зоряна з радістю кинулась до книг, але одразу ж розчаровано відступила: всі книги були з теорії польоту та вищої магії і від них мозок дівчинки погрожував закипіти. Вона кинула останній погляд на завалений газетами журнальний столик і спустилась на наступний поверх.
Третій поверх виявився найцікавішим. Там стояло дивне на вигляд дзеркало; кругла куля на підставці, схожа на глобус, але прозора; стіл, пара стільців та ще кілька незрозумілих предметів. Дівчинка нерішуче торкнулася рукою поверхні кулі і злякано відсахнулася, бо усередині кулі вибухнув сніп зелених іскор. Їх було так багато, що скло погрожувало тріснути, але як тільки Зоряна відсмикнула руку, іскри погасли.
Більше вона не торкалася ні до чого і спустилась нижче. На другому поверсі була вітальня з диваном, парою крісел та столом. Все як у людей. І знову ж таки жодної магії. Тут Зоряна теж вирішила не затримуватися. Але виявилось, що на перший поверх не так уже й просто потрапити.
До нього вів люк у підлозі, замкнутий і поспішно захований під килимком. Причому килимок накинули так поспішно, що краєчок люка було чудово видно.
«Видно, для мене старались,» — подумала дівчинка і стала шукати інший вихід.
Інший вихід знайшовся. Зоряна відчинила двері, схожі на балконні, які вивели її на сходи. Сходи зміїлися навкруг вежі й рішуче впиралися в землю. Вона стала на першу сходинку і почула знайомий голос.:
— Таки не витримала. Добре, що я здогадався перший поверх замкнути. Максиме, ти точно її не кусав?
Дівчинка озирнулась і побачила човник, більший за той на якому її привіз до Світозару Андрій. Сам Хранитель стояв біля штурвалу і поволі опускав човник на землю.
— А чого це я мав її кусати? — обурився Максим, зістрибуючи на землю, як тільки днище човника прошурхотіло по газоні.
— Ну не знаю… Але це в тебе звичка всюди пхати свого носа.
— Не тільки в мене! І взагалі: ми сюди прилетіли не ляси точити, а в архівах копатися!
— Зараз підемо в архіви. — заспокоїла Максима сестра. — Але у мене є ще одна думка, яка потребує негайного здійснення.
— Чого? — не зрозумів її брат.
— Того! — огризнулась Ліна. — Мені треба дещо перевірити. Андрію, Зоряно, ходімо зі мною.
— А я? — Вставив свої п’ять копійок Максим.
— Йди з нами, куди ж від тебе дінемося?
Зоряні не сподобався Лінин тон. У спокійному голосі дівчини вчувалася якась загроза. Зоряна поспішно прогнала цю думку. Якщо всіх підозрювати, то рано чи пізно з’їдеш з глузду.
Всі разом вони піднялися на третій поверх і Ліна попросила:
— Зоряно, підійди до дзеркала.
— Навіщо?
— Просто підійди.
Дівчинка підкорилася і заглянула в дзеркало: нічого особливого, відображення нічим не відрізнялося від того, яке вона щоранку бачила, вмиваючись та чистячи зуби. Ліна з Андрієм стривожено переглянулись:
— Зоряно, — озвався за мить Хранитель — Ти не чіпала цього дзеркала?
— Ні. — розгубилася дівчинка.
— Точно?
— Та точно… Я лише кулю зачепила. В ній іскри з’явилися, то я й пішла звідси від гріха подалі… — неохоче зізналась Зоряна.
— Іскри? — вигукнула Ліна і додала трохи тихіше — скільки їх було?
— Багато… Я навіть злякалася, що куля лусне.
— Гм… оживився Андрій. — Ану торкнися її ще раз.
Зоряна поклала руку на кулю: там спалахнув сніп іскор. Андрій та Ліна знову переглянулися. Хранитель кивнув:
— Саме так…
— Що «саме так»? — стривожився Максим. Він відчув, у цих словах щось погане.
Запала тиша. Максим свердлив сестру поглядом, доки вона не здалася.
— Це дзеркало показує чарівну силу людини, а куля — її потенціал. Простіше кажучи, дзеркало показує, яку силу має чарівник, а куля — яку він може мати.
Те, що куля показує безліч іскор, а дзеркало — жодної, означає, що Зорянині сили знаходяться у стані «кокону», тобто неактивні. Їх потрібно розбудити, але я не знаю як.
«Час від часу не легше — подумала Зоряна. — І що тепер робити?»
— Що ж, — гмикнув Максим, єдиний, хто не втратив землю під ногами від цього відкриття — Будемо сподіватися що це відомо цариці Змій. А поки що давайте не будемо гаяти часу і понишпоримо в архівах.
Ідею Максима визнали за найкращу і вирушили до міського архіву, що розмістився у ратуші
