- Судновий час сьома тридцять, команді підйом! Вахті, що заступає, – снідати! Смачного! – розбудила Дениска гучна трансляція.
Після надміру вражень першого дня спали обоє „практикантів” без задніх ніг.
З динаміка залунала якась бадьора музичка, проганяючи останні залишки сну. Навіть не якась, а „Група крові” завжди живого Цоя.
- Ту-ду, ту-ду-ду, ту-ду-ду..., - наспівував курсант Богданчик перед рукомийником навіть із зубною щіткою за щокою.
Богданчик був височеньким темноволосим кучерявим гостроносим білозубим білолицим червонощоким флегматичним чорнобровим карооким парубком в училищній бавовняній робі з підстреленими від прання холошами штанів, якому якщо чогось у попередньому житті й не вистачало, то це поживного й регулярного харчування. Гециком його точно не можна було назвати – худющий, як кощій. Дивлячись на його конституцію, усі кухарі, і кок на „Таврії” не виняток, самі підкладали йому добавки.
- Не запізнюйтесь на сніданок, кадети. Чиф цього не любить, - порадив на прощання колегам.
Аби він ще перед тим, як залишити каюту, показав, як працює кран рукомийника який не реагував на відкривання вентилів гарячої й холодної води. Але нічого – розібралися. Поки тиснеш – вода йде. Але зручніше, ніж у поїзді. Тиснути треба згори великим пальцем. Отак.
- А ну як цього разу не дозволить? – думав Дениско, питаючи дозволу капітана сісти за стіл. Але обійшлося й цього разу. Й ще приблизно 363 наступних рази. Навіщо ж тоді питати?
Снідають моряки якось скромно. Лише чаєм, хлібом з маслом та сиром голландським. Але сиром – не завжди. По понеділках, за старовинною флотською традицією, - оселедцями й картоплею в мундирах. Добре, що традиції стосувалися лише понеділків. Дениско не поділяв загального моряцького захвату оселедцями. Добре й те, що цього дня був не понеділок.
- Отже, від сьогодні ви в розпорядженні боцмана Каримова, - сказав їм капітан Ватаманюк, допиваючи чай.
- Знайдіть його, нехай вам робу якусь в своїй каптерці підбере.
- А тільняшки видадуть? – тут-таки перепитав Дениско.
Капітан Ватаманюк задумливо подивився на стелю:
- Ну, щось придумаємо.
Дениско, сам того не бажаючи, наступив на улюблений мозоль капітана і викрив страшну флотську таємницю. Моряки тільняшок не носять!!! Тобто, колись носили, звичайно. Це ж вони їх придумали ще в епоху вітрильного флоту, щоб матроси, які працюють на реях, виділялися на тлі вітрил. Бо вітрила - то освітлені яскравим сонцем і білосніжні, то вологі й темні, а що роблять твої люди на щоглах вахтовому помічникові бажано бачити з палуби за будь-якої погоди. Але ті часи, на жаль, вже проминули.
Зараз тільняшки носять усі кому не ліньки, крім моряків. Першими поцупили смугасту ідею повітряні десантники. Ну так, якщо морські десантники законно позичили цей елемент форми й хвацькі берети в матросів, хто забороняє зробити це десантникам повітряним? Ці ще хоча б смужки зробили небесно-блакитного кольору, щоб не було плутанини. А далі – пішло-поїхало. Хто попало, що попало. Навіть міліціонери й пожежники. Усі війська аж до бульдозеристів і дяді Вані з третього під’їзду.
Підійдеш до такого:
- Дядько Ваню, що за ґвалт? Який „Владімірський централ” о другій ночі?
А він розстебне недбало свою байкову сорочку, щоб показати кутик тільняшки, блисне зубом золотим у світлі ліхтаря і відповість:
- А ти був у Керчі? Так мовчи!
На тлі такої популярності тільняшок серед дядьків усіх спеціальностей їхнього пролетарського міста, вибити цю одежину в комірників на береговому складі морякам стало майже неможливо. Вони їх продавали кудись наліво раніше, ніж до моряків черга доходила.
Ну, моряки, особливо закордонного плавання, не дуже то й сумували. Як зайдуть у якийсь Порт-Луї, як закуплять одностайно в маклаків якихось футболок з написом „Why not?” або Гомером Сімпсоном на пузі – одразу видно, що хлопці з одного пароплава, а більше їм і не треба. А ось практикантам усіляким і дітям власним – спробуй поясни. Їм романтику подавай.
- Щось придумаємо. Скажу хлопцям, щоб пошукали в Херсоні, - пообіцяв капітан Ватаманюк. – Робу спитайте в боцмана. І вперед, старшими куди він вас пошле, до самої вечері! Не тільняшка робить людину моряком, але шкребок, шурубра й малярський пензель в зубах!
І пішов собі швиденько по своїх капітанських справах на місток. А де його шукати того боцмана? Жодного одноокого, з люлькою, в татуюваннях, з кульчиком у вусі, в тільняшці, шкіряній жилетці і строкатій бандані, неголеного старого буркотуна, яким виступає боцман в усіх пригодницьких книжках і анекдотах про моряків, хлопці ні на вечері, ні на сніданку не бачили. Може, ховається він, жлуктить тихенько свій ром у каюті і годує папугу насінням?
- До речі, графе! – сказав Дениско, закріпляючи за Сергійком успадковане від попереднього мешканця їхньої каюти прізвисько. – Ви звертали увагу, що в усіх анекдотах про моряків завжди йдеться виключно про капітана і про боцмана?
- І про юнгу! – авторитетно додав Сергійко, не заперечуючи, втім, проти свого дворянства.
- А ти знаєш, що таке ота шурубра, яка робить з людини моряка, салаго?
- Спитайте в боцмана, юнго!
Так, щирячи зуби, вони дісталися каюти з табличкою „Боцман” на дверях і постукали.
- Ну це вже ні! Ну який же це боцман! – одностайно захотілося їм вигукнути, коли вони побачили, що двері їм відкрив парубок років двадцяти двох, в панамці з жовтим каченям, у темних окулярах „під термінатора”, у картатій ковбойській сорочці з відірваними рукавами, зав’язаній вузлом на волохатому пузі, у шортах замість кльошів, в якихось сандалях на босу ногу, з касетним плеєром на поясі і навушниками-таблетками у вухах. Ще й зростом „боцман” не вийшов – був кремезний, м’язистий, але низенький, аж квадратний. Ситуацію трохи рятувало татуювання на передпліччі з військово-морським прапором на тлі Земної кулі, довкола якої нелогічно було написано „Каспійська військова флотилія” – бо всім відомо, що виходу у світовий океан саме ця флотилія, на жаль, не має. А може й на щастя.
Ну й триденна неголеність теж, мабуть, свідчила на користь його бувалості. В практиканта Богданчика, наприклад, борода ще взагалі не росла, а вуса тільки пробивалися. Та й у третього помічника Євгена Олексійовича, якщо бути відвертим, - теж. А тут їх зустрічав неголений кремезний андроїд, волохатий, як ведмедик.
Робот-винищувач мовчки підняв на лоба окуляри, прискіпливо подивився на гостей, мовчки ж витягнув з вух таблетки навушників і вставив ліву – до Денискового правого вуха, а праву – до Сергійкового лівого.
- Липнева ніч, поснуло все село... Колгоспники усі позасинали... Заснув у своїй буді пес Рябко... Тріпоче вітер прапор на сільраді.... А через наш паркан лізе якась сволоч! Хто це, мамо, мамо, хто це! – лунало з навушників.
- Брати Гадюкіни, - пояснив навіщось волохатий термінатор. - Що привело вас до мене, юні мореплавці?
- Роба... – примусив себе вичавити Дениско. Він все ще не вірив, що це боцман.
- Нема нічого простіше, - відповів волохань, що видавав себе за боцмана. Відкрив рундук у каюті, порився в ньому, витягнув... таку само картату ковбойку без рукавів і в плямах фарби і простягнув Денискові.
- Міряй. Підходить?
Він знову засунув руку в рундук, знову порився, дістав ще одну картату сорочку, але вже з рукавами. Подивився на Сергійка, зметикував що рукави таки закороткі на цього акселерата, тут-таки безжалісно відірвав їх і простягнув отриману „робу” отетерілому „кадету”.
- Тропічний варіант. Пішли за мною, дам штани, - і почовгав попереду в напрямку якоїсь суднової комірчини. Штани, навпаки, були щойно зі складу, в перетягнутих стрічками пачках, брезентові й цупкі. Вдалося навіть підібрати за розміром. Але зварницький фасон був безальтернативним.
- Ось такі вони, джинси фабрики „Більшовичка”, - нахвалював боцман брезентові штані.
- Гадів поки не дам, замовлю в Херсоні, - пообіцяв боцман, так і не уточнивши, що таке оті „гади”. Ощасливив практикантів ще нитяними рукавицями та білими бавовняними чохлами для кашкетів замість беретів.
- Орли! – підсумував, критично оглянувши хлопців і навіщось зняв з лоба і надягнув на Дениска свої термінаторські окуляри.
- Хоч зараз на картину „Кочегари „Титаніка” страйкують під Верховною Радою”!
- А взувачки поки справді нема, хлопці, зачекайте до Херсона, - сказав вже звичайним голосом.
- За десять хвилин підходьте в галерею лівого борту до форпіка Організую вам фронт робіт на сьогодні. І сокоєшника свого Богданчика з собою прихопіть. Для нього теж справа є. Лампочки в світильниках треба замінити. І звіть мене просто – боцман Каримов. Можете додавати – ефенді. Або краще – бей ефенді. По-простому, без церемоній.
Втім, хлопці трохи спізнилися. Поки вони блукали по судну, розшукуючи своє місце призначення (ну галерея – то зрозуміло, це відкритий борт нижче верхньої палуби вздовж всього судна, а де в біса той форпік шукати?), Богданчик їх випередив, і, як виявилося, з найгіршими для себе наслідками.
В хлопців аж щелепи повисли, коли вони побачили боцмана Каримова, який, як на троні, розсівся на червоному пожежному ящику з піском, і Богданчика, який... висів сторч головою, прив’язаний за ноги мотузкою, перекинутою через який трубопровід під стелею. Просто тобі зйомки серіалу „Карабас Барабас і Буратіно на флоті”. Мотузку було закріплено за кнехт за всіма правилами боцманської науки. За бортом шуміла хвиля й Богданчик розхитувався у точній відповідності з формулами Галілея, який ставив досліди з маятником. Поводився він при цьому саме так, як радив Чарлі Чаплін, який вважав, що джентльмен, навіть висячи догори дригом, мусить поправляти свою краватку. Краватки в Богданчика не було, тож він просто склав руки на грудях, як лорд Байрон, і вдивлявся в річкову далечінь навіть з такої незвичайної, прямо скажемо, позиції.
- Проходьте хлопці! – привітно помахав їм боцман Каримов. – Не дивуйтеся, це давня й принципова розмова.
- Будеш фарбувати? – допитував він Богданчика.
- Нізащо! В мене електромонтажна практика!
- Електромеханік вчора програв тебе в шиш-беш. Тож цього тижня ти працюєш у мене. Будеш фарбувати?
- Це насильство й сучасне рабство!
- А хто заперечує? Ми ж на флоті! Навіть в колисці демократії – Англії – моряки позбавлені виборчого права.
- Не хоче по-людськи, - пояснив боцман Каримов ошелешеним хлопцям.
- Добре, прочитаю тобі лекцію про корозію металу. І ви, хлопці, слухайте. Вода, особливо солона, є дуже агресивним середовищем. Завдяки своїй унікальній формулі, аш два о, вона може виступати в хімічних реакціях і як кислота, і як луг. Тож з того часу, як кораблі стали робити залізними, головний ворог будь якого моряка, особливо боцмана, - корозія металу. В місцях контакту з водою та атмосферною вологою вона окислює, руйнує сталеві борти й надбудови, постійно, невідворотно і невпинно, бо ж як уникнути контакту з водою на судні посеред моря? І єдиний метод боротися з цим...
- Електролітичний захист! – з несподіваною затятістю вигукнув Богданчик.
- Колега Кулон, - пояснив хлопцям боцман, - притримується частково вірної, але вкрай шкідливої теорії, що досить на підводний борт судна прикріпити пластини цинку, а до борту підвести постійний струм, то, враховуючи що вода, особливо солона, є електролітом, тобто чудово проводить електричний струм, в утвореному електричному полі іони цинку з пластин заміщають собою втрачені іони заліза з борту, і корозія припиняється. Тобто достатньо правильно під’єднати до корпусу судна дві електричних клеми від акумуляторної батареї, і фарбувати його вже не потрібно. До речі, я мав нагоду побачити, що стається з підводним бортом за якийсь місяць, якщо клеми під’єднати в неправильній полярності, і роз’їдати починає не цинк, а якраз залізо, але то таке. Головне ж в тому, що ми – не підводний човен. І маємо ще й надводний борт, який теж руйнує корозія, але електролітичний захист на нього не діє. Богдане, друже, покладіть руку на серце й запитайте себе, чи примушував вас боцман Каримов хоча б раз фарбувати підводний борт?
- Примушував! – вигукнув Богданчик.
- Навіть так? Ну то був невдалий жарт. Не підводний борт, а баластний танк, і воду в нього подав не я, а другий механік. Але це не змінює суворої правди життя, кадети. Порятувати судно від корозії може лише постійна, щодення, методична праця палубної команди. Зі шкрябкою, якою очищають іржу до білого металу, суриком, яким ґрунтують, і малярським пензлем, яким накладають шар фарби. Інших рецептів поки не винайшли. Тільки праця. Тільки методичний, щоденний труд.
- Богдане, тепер без жартів. Мені треба йти на інший борт, оббивати іржу з матросами. Чуєш стукіт шкрябок і молотків об метал?
Усі прислухалися.
- Ні, - чесно відповів Богданчик.
- Правильно, тому що наші стернові-мотористи такі ж парубки з лівим різьбленням як і ти. Бачать боцман Каримов – працюй. Не бачать боцман – не працюй. Цей борт вже вчора оббили й заґрунтували, залишилось лише замазати білилами плями сурику. Ти хочеш, щоб я залишив тут на самоті, без нагляду старших товаришів, двох шибеників, власне, ще дітей? Ні в які нарди я тебе не вигравав, просто попросив Дмитровича і він погодився, до Херсона в нього роботи для тебе нема. А в морі, сам знаєш, вже не до фарбування буде.
- Так би й казав, йолопе, - трохи попустився Богданчик.
- Хлопці, дивись сюди, - скомандував боцман Каримов і підійшов до кнехта.
- Кінець можна травити, можна вибирати, а ще можна – контрофорити. Залишаємо на кнехті один шлаг, ну одну петлю каната, і вона гальмує, канат травиться не швидко а потихеньку.
Звільнений Богданчик все ж бемкнув своєю кучерявою маківкою об металеву палубу, але якби не контрофорили, а просто травили...
- Ось пензлі, ось фарба, - видав з малярки інструмент боцман.
- До Херсона треба цю галерею дофарбувати. Завдання ясне?
- Так! – аж занадто запопадливо вигукнули кадети, а Богданчик лише почухав потилицю.
- І що вони в цьому Херсоні усі забули? – шепнув Дениско Сергійкові.
З правого борту вже почувся несамовитий стукіт заліза об залізо, наче в одну мить увімкнулися три десятки пневматичних молотків, що свідчило про те, що боцман Каримов вже дістався й у ту галерею.
- Цікаво, кого й за що він там підвісив, - реготнув Богданчик. Оцінив досвідченим оком фронт робіт, глянув на якісь лише йому відомі орієнтири на березі, і підсумував – До Херсона встигнемо.
