Лисогырка 2012 рык.
Гармидер на подвір’ї Ткачів стояв непереказаний. Сіновал уже дотлівав, біля нього ввихалися односельчани, котрі надбігли на допомогу, але полум’я уже зжерло весь запас сіна. Толян ухопив сусіда за сорочку, затис пальці у пудовий кулак, намагаючись дотягнутися ним до мармизи Василя, з-за спини котрого виглядала коза Люська – винуватиця пожежі.
А було все так. Василь не мав умислу заподіяти сусідам шкоду. Колись він посперечався з Толяном, що навчить козу палити. От і привів Люську, щоб продемонструвати її навички. Справді: тварюка своїми величезними губами тримала цигарку, яку Василь підпалив запальничкою. За мить з ніздрів кудлатої почав просочуватися дим. Толян навіть не намагався стриматися. Його регіт прогудів, наче травнева громовиця – і налякана коза заметушилася, вистрибнула на циркулярку, звідти шугонула на сіновал. Тоді сміх Толяна урвався - тварюка повагом ходила по даху з недопалком у пащеці.
Нажаханий господар ухопив довгенького дрючка з ліщини, котрий мав колись стати руків’ям для саморобної вудки й почав тицяти у козу. Тварина щоразу виверталася з-під палиці. Згодом Толян таки її дістав, про що пошкодував уже наступної миті: гарпія почала вибриком стрибати по даху сіновалу. Почувся цокіт копит. Далі пролунав тріскіт – старенький шифер не витримав танців й хруснув під ногами нахаби. Коза, разом із недокурком, провалилася . А з сіновалу вистрибнула уже без цигарки. Над сіновалом скупчилася хмара густого й чорного диму. Вже за мить вітер роздмухав справжнє вогнище. Чоловіки намагалися загасити пожежу ряднами, але сінце було висушене на совість, тому розгорялося хутко. Відтак полум’я дотяглося до шиферу, котрий почав,нагріваючись, гучно стріляти. Гасити уже не було що, поки сусіди позбігалися.
Толян довго сердитись не вмів. Наступного ранку вже почав думати, як із сусідом помиритися. Знав, що Василь ніяк не міг особисте життя налагодити. Вирішив Ткач йому допомогти.
Жила у селі гарненька й бездітна вдова – чим не наречена для Василя.
Люся не очікувала, що будинок у Лисогірці стане її постійним житлом. Принаймні Едуард обіцяв - це лише тимчасовий притулок. Він вийшов на слід золотого кубка, який Петро І зробив власноруч й привіз у Бережани, щоб подарувати своєму кумові Адамові Синявському. Едуард уже знайшов покупця. Котрий заплатить за кубок шалені гроші.. Чоловік показував ескіз цього кубка. Окрім того, що виконаний він був з чистого золота, був ще й не скупо розцяцькований дорогоцінним камінням.
Шість років минуло з того часу, як Едуард, поцілувавши її, пообіцяв повернутися за місяць з грошима. Проте зник. Робота у нього була небезпечна. Археолог. Чорний археолог. Той, що розшукавши скарби, не здає їх державі за жалюгідні двадцять п’ять відсотків. А забирає усі сто. На слід Едуарда частенько виходили бандити. Тому молодій родині доводилося частенько міняти місце проживання. Аж поки Едуард не купив будинок у глухому селі Лисогірка. Згодом він навчився, повертаючись додому з промислів, так заплутувати сліди, що жодному переслідувачеві не вдавалося відшукати їх житло. Втім, цього разу чоловік не повернувся. Мабуть покупець не захотів платити й просто убив його.
Люся ще довго чекала коханого. А потім визнала, що вона – вдова. Поза всяким сумнівом, грошенята у неї водилися. Бо Едуард не сидів на місці. Але ж не хотілося привертати увагу односельчан. На роботу не ходила. Господарства не утримувала. Чоловік кілька років, як зник. Довелося влаштуватися на роботу. У придорожній бар. Забігайлівка, у якій вона працювала, була значно менша від тих, що вона бачила у містах, але робота була не важка, а відвідувачі – невибагливі. Далекобійники. Та випадкові подорожні. Отримавши зарплатню, з’являлися місцеві трудяги, що уявляли цього дня себе ледь не мільйонерами, бо могли купити пляшку дешевого коньяку та самогон, який приносила під реалізацію баба Варка. Після чого горе-мільйонери роз’їжджалися по домівках на своїх роздовбаних велосипе
Маєток Якуба Потоцького у Бережанах 1920 рік.
Якуб Потоцький довгий час сподівався на повернення старого режиму, але тепер твердо вирішив пробиратися за кордон. Шкода було родинних скарбів, але ж усього з собою не забереш. Довго милувався кубком, котрий подарував Адамові Потоцькому, колишньому власникові Бережан, Петро І. Російський цар зробив його власноруч й привіз у маєток.
Кімната, у якій сидів Якуб, раніше слугувала вітальнею, де полюбляла збиратися його велика родина. Маєток тепер був у жалюгідному стані, бо лінія фронту Першої світової проходила за Бережанами. Тоді було пошкоджено східну башту, стіни та південні корпуси, дах костелу. Тепер ще й червоноармійці постаралися - розгромили тут геть усе: камін, меблі з червоного дерева, люстру. Палац у Бережанах було нещадно розграбовано. Але головних скарбів вони не знайшли, - ніхто не знав про родинну схованку.
Хіба повірив би він два чи три роки тому, що доведеться пробиратися у маєток крадькома, наче злодій. Тепер вітальню освітлювала не розкішна кришталева люстра, а місяць, котрий зазирав у вікна. Раніше біля кожного з них висіли розкішні штори, але тапер, мабуть, якась селянка ходить у сукні з шляхетного оксамиту
Не варто було довго залишатися тут. У будь-який час може з’явитися один з загонів Червоної армії, що активно боролися з контрреволюційними елементами.
Щось підштовхнуло Потоцького озирнутись. Він відчув на собі чийсь погляд – погляд, від якого обдало холодним потом. Позаду стояв кремезний чоловік. Його статура була кремезною й величавою. Обличчя незнайомця було дуже вродливе: охайний ніс з вузькими ніздрями, випуклі губи, неприродно великі очі. Уважно роздивившись нічного візитера граф заспокоївся. Гість не був схожим на червоноармійця.
- Хто ви?
Чоловік почав звільна наближатися до нього.
- Я – Скарбник. Не силуйтесь здогадатися, чим я займаюся. Сам поясню. Я охороняю скарби від більшовиків й голоти. Багато хто з тих, що втекли за кордон довірили мені свої родинні реліквії. Вивезти коштовності більшовики не дозволяють. Всюди грабіж і розстріли без суду й слідства. Я можу зберегти цей кубок для ваших нащадків. Хоча, можливо, ви ще повернетеся у свій маєток.
- Мене у цю мить більше турбує те, як вибратися звідси. А кубка і справді шкода. Він надто великий. Займає багато місця. Мені важко буде перетнути з ним кордон.
- Може укладемо угоду?- поцікавився гостювальник.
- Я не укладаю угод з нечестю. – Граф Потоцький намагався триматися гідно.
- Якщо на кордоні вас упіймають з цим кубком, - незнайомець говорив спокійно й виважено. А втім, було помітно, що його тішить безпорадність графа, - Розстрілу не уникнути. Залишити кубок без охорони – безумство. Хтось обов’язково знайде його. Проте не це найсумніше. Вони не здатні навіть уявити справжньої вартості цього кубка. Вирішуйте.
- А які гарантії?
- Жодних
- Які умови? – поцікавився Якуб Потоцький.
- Усе просто: якщо у вас з’явиться потомство - кубок їхній. Якщо ви помрете бездітним – кубок мій.
- Згоден. У мене просто немає вибору.
- Не засмучуйтеся. Хтось із ваших спадкоємців обов’язково повернеться за ним. А тепер нам необхідно підписати угоду.
Граф Потоцький з обачливістю взяв шматок пожовклого пергаменту, що протягнув йому Скарбник. Він колись уже чув про нього: це були загадкові чутки, що поширювалися у лавах контрреволюціонерів, котрі прагнули виїхати за кордон не втративши при цьому своїх статків. Виснажений аристократ розгорнув пергамент – угода, за якою не лише кубок, а й душа переходили посланцеві з пекла. Звісно, якщо у графа не з’являться нащадки.
- Хотів мене обдурити? Тут йдеться не лише про кубок. Хочеш видурити у мене душу? – й жбурнув пергамент у обличчя опонента.
- Це лише формальність. – Виправдовувався Скарбник, - Насправді ви благополучно перетнете кордон з Польщею. А далі помандруєте куди душа забажає. Я вкажу вам стежку. Якщо не будете з неї звертати, - він не відводив лукавого погляду, що гіпнотизував графа, - не зустрінете на своєму шляху жодного загону червоноармійців. Погоджуйтеся. На дворі нас чекають коні. Дещо з харчів. Одяг, що зможе приховати ваше шляхетне походження.
Граф нервово оглянувся, думаючи про те, що це пастка влаштована самим Дияволом, аж раптом почув звук, із двору. Стукіт копит. Іржання коней. Вони готові були вирушити у дорогу в будь-яку мить. Виснажений голодом й поневіряннями чоловік мусів визнати, що з конем шанси на вдалу втечу у нього значно кращі. Він вихопив з рук Скарбника пергамент. Розгорнув його й хутко підписав. Бо над усе хотілося жити. Жити так, як він до цього звик.
Кубок знову потрапив у родинну схованку. Скарбник прочитав над ним закляття й поклявся особисто розправитися з тим, хто зважиться бодай торкнутися до нього.
Частину ночі вони мандрували непроглядними хащами. Тільки виходець з пекла міг розгледіти у такій пітьмі вузенький манівець, що наближав Потоцького до кордону. Вони виїхали на дорогу й Скарбник зупинив свого коня.
- Мені час повертатися. Не звертайте з дороги. Вона приведе до кордону з Польщею. Пересувайтеся лише уночі. День краще пересидіти у лісі. Тут не нишпорять загони Червоної армії. Проте краще не випробовувати долю. Прощавайте!
- Прощавай! – і вдячний граф відчув бажання обняти Скарбника, але той уже розтанув у суцільній темряві.
Бережани 2006 рік.
- Едуарде Володимировичу, - звернувся реставратор до підрядника, - коли прийдуть матеріали? Реставраційні роботи йдуть ще з 2004 року. Постійні перебої з доставкою не дозволяють нам завершити роботу вчасно. За цей час змінився не один підрядник.
- Не хвилюйтеся, Миколо Сергійовичу, за тиждень надійдуть матеріали. І повірте, - Едуард Володимирович поправив волосся, зібране на потилиці у хвостик, - матеріали прибудуть у такій кількості, що вам вистачить їх для завершення робіт. Ми вирішили не розбивати їх на дрібні партії. Бо замовили їх за кордоном. Ви ж самі наполягали на тому, щоб матеріали були найвищої якості.
Микола Сергійович схвально похитав головою. Він стомився від непорядності підрядників, з якими укладалися угоди: то порушувалися строки доставки, то обурювала якість, а реставрація затягувалася на роки.
- Я одразу ж відмітив, - реставратор був у доброму гуморі,- що ви порядна людина. Краще вже ми зачекаємо тиждень, ніж будемо працювати з неякісними фарбами. Розумієте? Ми ж не євроремонт робимо. Тут справа тонша й делікатніша.
- Я професіонал, - відказав Едуард Володимирович, - Тому добре вас розумію.
- Приємно мати справу з фахівцем, - Микола Сергійович подав руку на прощання, - тоді не має потреби затримуватися у Бережанах. Я відпущу хлопців. Нехай цей тиждень проведуть з родинами. Самі розумієте, яка у нас робота. Зізнатися - я й сам скучив за своїми. Вчора донька переслала електронною поштою світлину онука. Уже дорослий. А я не пам’ятаю, як він виріс.
- До зустрічі через тиждень, - викрикнув Едуард Володимирович. Він сподівався на те, що цього часу йому вистачить для того, щоб знайти родову схованку Потоцьких. Де, за його припущеннями, і лежав кубок, виготовлений Петром .
Коли реставратори поїхали з Бережан, Едуард все ще блукав палацом. Він знав, що схованка у вітальні. Аби до неї дістатися доведеться розібрати щойно відреставровану стіну. Але це ані трішки не хвилювало чорного археолога, бо він знав точне місцезнаходження тайника. Його прадід був слугою у Потоцьких. Він прожив у Бережанах не один рік. Якуб Потоцький довіряв йому. Тоді вірний лакей поклявся, що нікому не викаже місце, де сховані коштовності. Від батька до сина поширювалася ця таємниця у роду Едуарда. Але жоден чоловік з його родини не зумів придумати спосіб, як пробратися у вітальню палацу й, роздовбавши стіну, витягти кубок. Едуард готувався до цієї події усе своє життя. І ось він тут. На самоті. У сторожці спить захмелілий охоронець, а Едуард відчуваючи себе господарем цього розкішного маєтку бродить, наче привид, розкішними залами палацу.
Чорний археолог був серйозним й настороженим, коли підійшов до стіни. Він обережно погладив вогку штукатурку. А потім, ухопивши невеличку лопату, почав розбивати стіну у потрібному місці. Він втратив відлік часу. Розбивши стіну, Едуард почав копати. Натрапив на схованку досить швидко. Там було безліч дорогоцінних речей. Але взяв лише кубок. Чомусь тільки він мав для нього вартість. Може тому, що його батько і дід, мріючи про коштовний кубок , втовкмачили Едуардові особливе ставлення до цієї знахідки.
Глянувши на блискучу поверхню, всипану дорогоцінним камінням, Едуард відчув себе зле: паморочилося у голові, ослабло все тіло. Рукам було важко тримати кубок. що йому щось Археолог намагався переконати себе в тому, що це знемога - він так добре попрацював лопатою, що втратив чимало сил. Долаючи виснаження, він подався до виходу , прихопивши із собою дорогоцінну знахідку. Він біг по алеї, котра з обох боків була обсаджена липами і часто оглядався. Здавалося, що його хтось переслідує. Оглянувся – нікого. Пробіг ще кілька метрів. Знову озирнувся – нікого. Так він дістався до двох кам’яних левів, що з сумним виразом на пащеках проводжали відвідувачів палацо-паркового комплексу. А коли добіг до свого автомобіля, і зовсім зітхнув з полегкістю.
Сідаючи за кермо, Едуард поклявся самому собі, що це останнє полювання за дорогоцінностями у його житті. Монотонність руху трохи заспокоїла його. Він уже доїхав до Хмельницького. Залишилося якихось тридцять чи тридцять п’ять кілометрів. Одначе у Лезневі його наздогнало спортивне авто. Спершу археолог нічого не зрозумів. Він чемно поступився дорогою більш потужному автомобілеві. Але замість обігнати, гончак почав його підрізати. Едуардові вдалося втиснути своє авто у суцільний потік вантажівок. Що рухалися повільно. Спортивне авто ринуло уперед. Під захистом потужних машин Едуард дістався до перехрестя. Звідки до Лисогірки залишалося кілометрів два-три.
Археолог не помітив, як авто червоного кольору на шаленій швидкості вискочило з лісосмуги Лише відчув удар. Його машина зупинилася.
- У тебе є те, що належить мені, - сказав здоровань,відкривши зім’яті дверцята, - віддай мені кубок.
- Хто ти такий? – Едуард не постраждав. Але налякався. Проте задкувати не збирався.
- Віддай кубок, - незнайомець витяг археолога з салону.
Вони зустрілися поглядами. Едуард відразу відчув у чоловікові якусь надприродну силу. Порожні очі з холодно-сірими зіницями й безкровна шкіра опонента лише посилила підозри.
- Хто ти такий? Чому стверджуєш, що кубок належить тобі.
- Я нічого тобі не буду пояснювати. Просто заберу його.
Чоловік був коренастої будови. Дуже високого зросту. Едуард, котрий і сам мав сто вісімдесят п’ять сантиметрів висоти, виглядав дрібним на фоні свого противника. Поглянувши у задубілі зіниці незнайомця, археолог зрозумів, що насправді має справу з потойбічним створінням. Надто часто йому доводилося зіштовхуватися з прадавніми заклинаннями й прокляттями, щоб не вірити, у те, що відбувалося у цю мить.
Була тиха надрання година. Десь за півгодини мав зазоріти світанок. Едуард сподівався на те, що розсвіт зжере цього вихідця з пекла. Сподівання на порятунок, який подарує йому сама природа, так захопили археолога, що він, наче блаженний, почав посміхатися й заглядати на схід.
- Навіть не сподівайся, - прошипів чоловік, - такі, як я не зникають з першими променями сонця. Я – Скарбник. Сам Якуб Потоцький довірив мені охороняти цей кубок. Ми уклали угоду. Ніхто з його нащадків так і не з’явився, щоб забрати цю коштовну річ. Тепер він належить мені. – Він дістав з кишені шматок згорнутого пергаменту. В угоді було кілька умов, згідно яких Якуб Потоцький доручав охорону коштовностей Скарбникові. Едуард подумав, що цей шмат пергаменту може коштувати так само дорого, як кубок.
- У схованці, яку я розкопав, чимало інших скарбів. Хіба тобі не вистачить?
- Ні! Не гніви мене. Віддавай те, що належить мені й повертайся додому.
- Не можу. Ми з Люсею надто довго мріяли про цей кубок.
- Досить. Я вже стомився від тебе, - Скарбник нахабно підійшов до розбитого автомобіля й відкрив задні дверцята. А потім хутко дістав загорнутий у мішковину кубок, - навіщо я витрачав на тебе час? Коли міг просто забрати його.
Едуард вихопив тесака, бо ніколи не ходив без зброї. І коли здоровань уже відкривав дверцята свого спортивного авто, археолог вигукнув:
- Стій! Гадаєш, що я тобі його просто віддам.
Скарбник розгубився лише на мить, але археологові вистачило цього часу, щоб рубонути по його руці. Мізинець здорованя упав на землю. А разом із ним і кубок. Едуард підхопив свою знахідку й кинувся тікати. Він не думав про свої можливості. Просто несамовито гнався уперед. Інколи йому здавалося, що його ноги не торкаються землі. Кров шалено пульсувала у скронях .Він не озирався.
Охоплений гнівом, Скарбник відставав лише на крок. Але довгий час йому не вдавалося подолати цю мізерну відстань, котра розділяла його від жертви. І тоді він просто метнув кинджал у спину археолога. За мить позолочене руків’я, оздоблене рубінами, застрягло між лопатками Едуарда, котрий упав на коліна. Рукою торкнувся спини. А потім подивився на закривавлену долоню.
- Я тебе попереджав, - Скарбник поволі наближався до жертви.
- Я дещо знаю про таких, як ти. Мені не раз доводилося долати закляття, щоб забрати скарби. – Едуард посміхався, хоч усвідомлював, що для нього настав кінець. Він з останніх сил перехрестив кубок, торкаючись до нього закривавленою рукою. – Моя кров зруйнувала закляття. – У наступну мить він упав.
Скарбник вилаявся. Підійшов до уже мертвого археолога. Схилився над ним, а потім обома руками ухопив кубок. Гострий біль пройняв долоні. Кров Едуарда, що залишилася на знахідці, до кісток пропекла йогоруки. Він впустив кубок. Тепер коштовність справді йому не належав.
- Кубок все одно буде мій. І дружина твоя буде моєю, - прорік Скарбник й змахнув рукою.
Земля несподівано розсунулася й поглинула тіло Едуарда. А здоровань швидко закрокував у бік, де стояло два розбитих автомобілі. Потрібно було прибрати геть усе. Він знову змахнув рукою – асфальт розтулився й всмоктав автомобіль археолога.
- Нічого. Я зачекаю, - буркнув Скарбник й сів у своє спортивне авто.
Лисогірка 2012 рік.
Толян гордо сидів за кермом свого «Москвича». Котрий йому від діда у спадок дістався.
- А що, Василю! Як настрій? Не передумав одружуватися? – й підморгнув товаришеві, що сидів поруч із ним.
- Не передумав.
- Хвилюєшся? – поцікавився Толян.
- А раптом відмовить?
- Ні! Не відкаже! – Товариш поквапом глянув на Василя, - Хіба такому відмовиш? Чи ж ми даремно обходили весь товчок? Костюм вибрали гарний. Черевики шкіряні. Немає у Лисогірці кращого кавалера. Ти – номер один.
Василь нічого не відповів. Запишався.
Сутеніло. Вони щойно поверталися з міста. Й вирішили одразу до Люсі їхати.
Несподівано Толян загальмував й вилаявся.
- Що сталося? – поцікавився Василь.
- Якийсь йолоп ледь під колеса не кинувся. – Він опустив скло й вигукнув до чоловіка, - Ти божевільний?
Незнайомець повагом наблизився до «Москвича».
- Пробач. Мені у Лисогірку потрібно. Як побачив, що ти у цей бік повертаєш, ледь під колеса не кинувся. Від радощів. Я багато часу у дорозі. Стомився. Підвезеш?
Толян знову вилаявся, а потім подобрішав.
- Сідай уже.
- Дякую, - голос у чоловіка був низький. Звучав притишено. Наче йому було важко говорити.
На ньому був дивний плащ чорного кольору. З капюшоном. Якого він не скинув навіть тоді, коли улаштувався на задньому сидінні «Москвича». У руках подорожній тримав брудну шкіряну сумку.
- У гості? – поцікавився Василь.
- Так, - його голос моторошно прозвучав у салоні автівки.
Толян здригнувся. Подивився у дзеркало заднього бачення. Мандрівник так і не відкрив свого обличчя. Водій намагався вести себе спокійно. Хоч відчув тривогу, щойно подорожанин сів у його машину.
- До кого у гості? – обережно поцікавився Толян, - можемо підвести до самої хвіртки. Ми у Лисогірці усіх знаємо.
- Так, - радо підкинув Василь Він не відчув настороженості у словах свого сусіда й продовжував насолоджуватися подорожжю.
- Не певен, що людина, котра мені потрібна досі живе у Лисогірці.
- Що за людина.
- Люся. Вона не тутешня. Чоловік у неї археологом був.
Толян ледь керма не впустив. Хіба бувають такі збіги? А Василь – телепень. Нічого не запідозрив. Лише вигукнув:
- Так і ми до Люсі! Свататися буду.
Толян тицьнув сусіда коліном. Той аж здригнувся. Проте нічого не збагнув.
- Ти чого?
- Може передасте їй сумку? – поцікавився подорожанин, - Вона знає від кого.
- Передамо! – бадьоро вигукнув Василь.
- Тобі зупинитися? – поцікавився Толян.
- Не обов’язково, – відказав таємничий мандрівник. Він просто розтанув. Наче його не було на задньому сидінні.
Чоловіки налякано переглянулися.
- Це якесь попередження. Можливо мені не варто сватати Люсю? ЇЇ чоловіка не знайшли ані живим, ані мертвим. А тепер іще цей привид. Якщо розкажу комусь – не повірять, - пролепетав Василь.
- А ти зайвого не базікай! – гримнув Толян.
- А що у сумці? Може подивимося?
- Хіба воно наше?
- Цікаво. Страшно, моторошно, але ж так цікаво. А може поїдемо до мене. Розіп’ємо пляшку.
- Тримай букет ліпше! – прикрикнув Толян. – Якщо задумали – треба робити.
- А якщо Люська виявиться чаклункою? Та лихою. Може це вона свого чоловіка зі світу зжила. Ми ж нічого про неї не знаємо.
Сидячи у салоні автівки, вони уже бачили будинок, у якому жила Люся. Василь завмер, сподіваючись на те, що Толян не зупинить свого « Москвича». Проте він таки натиснув на гальма.
- Сумку мусимо віддати. Інакше воно нас знайде. А ти коли хочеш сватайся, а як передумав – не говори Люсі ні слова. Проте, як на мене, - Толян уже вийшов з машини й намагався витягти наляканого Василя, - треба бути чоловіком. Тоді й дружину матимеш.
На подвір’ї загавкав пес. Майже одразу вийшла з будинку Люся. Вона була одягнена у коротесенький халатик. Скільки років жінка прожила у Лисогірці, одначе сільською жінкою так і не стала. Ніколи на її ногах не можна було побачити ані гумових калош, ані валянок. Лише туфлі й чобітки на шпильках. Одяг її завжди вирізнявся стилем. Волосся було укладене у охайну зачіску А на пальцях – яскравий манікюр.
- Доброго вечора, Люсю, - заговорив Толян.
- Доброго, - відповіла.
- Тут тобі подарунок передали. Ми з сусідом з міста поверталися….
- Від кого, - урвала його Люся.
- Від примари! – бовкнув Василь.
Толян штурхнув сусіда. Бо ж якихось десять хвилин тому наказав мовчати про пригоду.
- Жартує, - озвався Толян, - чоловік сказав, що ти сама здогадаєшся від кого подарунок.
- Може у хату зайдете? – її голос став лагіднішим.
- Зайдемо.
- Навіщо ти погодився, - прошепотів Василь, - боюся я у її будинок заходити.
Але довелося. Вони сиділи за столом – їм обом перехопило подих. Люська з шкіряною сумкою пішла у іншу кімнату. Пообіцяла пляшку принести.
- Нічого. Лише по першій вип’ємо – страх мине.
Далі вони почули шурхіт. У найвіддаленішому кутку кухні. Там, де стояла тумбочка. Чоловіки мовчки подивилися один на одного. Потім звільна повернули голови у той бік. Обоє були вражені. Це був кіт – жирний і дорідний, вкритий довгою й лискучою шерстю, яка ледь не засліплювала своєю рудизною. Коли він помітив погляд чоловіків, спершу насторожився й кілька секунд розглядав непроханих гостей. А потім таки взявся за своє: нахабно вискочив на тумбочку, впевнено підійшов до напівпорожньої банки з сметаною, вправно протиснув свою розкішну голову в банку. Зухвалець почав вилизувати сметану – ошелешені чоловіки безпомічно спостерігали за писком тварини, що нещадно поїдала сметану.
- Акот! – першим прийшов до тями Василь. Ухопив віника й метнув ним у рудого нахабу.
Жирний котюга, що не звик до такого ставлення, зробив спробу витягти голову. Проте марно. Побоюючись подальшої розправи, рудий бешкетник вирішив втікати. З банкою на голові. Авантюрник зістрибнув з тумбочки. Координація його рухів уже не була такою чіткою. Кіт впав – банка розбилася. Лише скляна шийка, наче намисто, красувалася на шиї тварини. Рудий осатаніло заверещав. На лемент вибігла з сусідньої кімнати Люся.
- Що ж це ви з Ваською робите? – вигукнула жінка.
- З ким? З Ваською? Ти назвала оцього жирного ледаря моїм ім’ям?
- У кожному дворі кіт зветься Ваською! – огризнулася Люся. Вона намагалася зловити наляканого улюбленця.
Він уже й на столі побував, й на дивані. А потім ухопився кігтями за тюль й на карниз вибрався.
Толян дивився на ображеного сусіда й голосно реготав.
- Ти чому, Василю, ображаєшся? У тебе коза Люською зветься. – Нарешті спромігся вимовити він.
Люся потемніла, наче хмара. Василь підхопився з стільця й почав до виходу пробиратися.
- Так, у кожному дворі коза Люською зветься, - насмілився дати відповідь.
Люся гостя до дверей не пускала. Рушником по обличчю нахльостала .
- Ану геть! Щоб я тебе у своєму дворі більше не бачила. Він, паскуда, назвав козу Люською. – нарешті дала йому дорогу.
- Люсю. Я ж до тебе по-людськи. Свататися. Он букет на столі лежить. А ти мене рушником товчеш.
- Вимітайся. Жених. І ти теж. – Це вже до Толяна.
Чоловіки пішли. А Люся прожогом побігла у кімнату. Щоб подивитися, що ж у сумці лежить. Вона наблизилася до сумки. Серце завмерло. Від напруги аж тіло затрусилося. Передчуття недобре. Страшно було чомусь до передачі торкатися. Жінка набрала повні груди повітря. Ухопила сумку. Розкрила її. Заглянула у середину – кубок. Той, що вона на ескізах бачила. Від Едуарда передача – здогадалася.
Люся обережно витягла скарб з сумки. Майже одразу відчула щось липке й тепле на долонях і пальцях. Поклала кубок назад у сумку. Глянула на руки. Кров. Стільки років не було від нього звістки. Про лихе здогадувалася, але ж потай сподівалася. Тепер знає – немає більше чоловіка. Вирішила, що ніколи заміж не вийде.
Наступного дня Люся прийшла на роботу похмура. Хутко зміну прийняла й нікому нічого не розповіла. Вона була рада кожному відвідувачеві, котрий відволікав її від важких думок.
Надвечір під’їхав до бару легковий автомобіль. Люся крізь шибку побачила, як вийшов з нього чоловік. Спортивна статура. Охайний одяг. Він був зовсім не схожим на сільських чоловіків.
Вона ледь стрималася, щоб не розглядати відвідувача, котрий щойно увійшов до бару. Він замовив піцу і каву. Здавалося, що відвідувач нікуди не поспішав. Згодом, коли зовсім смеркло, замовив ще одну каву.
- Що така красуня робить у глушині? – поцікавився, коли Люся принеслазамовлення.
- Живу. Працюю. – Насторожилася жінка.
- Заміжня?
- Вдова, - вона вже хотіла йти, але легким, навіть ніжним, дотиком він затримав її.
- Отож мені поталанило, - він дивився їй прямісінько в очі.
- Ні! – його погляд гіпнотизував її, але вона усе ще чинила опір. - Я поклялася, що не вийду більше заміж.
- Дурниці. Вийдеш. Проблема у тому – за кого. За місцевого п'янчугу чи за мене.
У його очах зоріла пристрасть. Люся відчула, що й вона сама шаленіє.
- Одразу заміж кличеш? Чи розважитися хочеш?
- Заміж, - хутко відказав, підвівся й розрахувався, - закривай цю забігайлівку. У справжній ресторан поїдемо.
- Охоче! – Вже й клятву забула. Ту, що сама собі давала. Фартух із себе здерла. За ключами побігла.
Відвідувач чекав на дворі. Галантно розчинив перед нею дверці свого спортивного авто. Допоміг сісти. А потім захлопнув пастку.
Що на його руці бракує мізинця Люся побачила лише тоді, коли він поклав руки на кермо. Він перехопив її погляд.
- У тебе викликає це відразу? – поцікавився.
- Ні. Рубці прикрашають чоловіків. Ця істина й досі має сенс.
Скарбник натиснув педаль газу. Машина шалено заревіла. А Люся спокійнісінько сиділа поруч.
Нарешті він дочекався поки дух археолога передасть їй кубок. Тепер буде так, як він обіцяв Едуардові. Усе належатиме йому. Скарбникові. І жінка. І кубок.
*****
