Посміхаюся до себе,
бо вже впадаю у легкий ступор від одночасності бажань,
від навали бажань
нестриманих
і дуже сильних, як у дитинстві,
пам’ятаєш:
“Мамо-о-о! Я хо-о-чу!”
і далі слідувало
дитяче вимогливе
оте, і оте, і те...
і зараз мої бажання
стоять цілим гурточком
синьооких русявих діток,
і кричать мені:
- я хочу плавати в річці
- я хочу засмагати на травичці
- хочу слухати оцей гвавт і лемент
- ходити босоніж по камінчиках
- ні, ходити босоніж по травичці шовковистій
- хочу до лісу
- хочу лежати і ніжитись
- хочу стрибатиі “казитись”, дуріти
- хочу сидіти на березі
От нарешті оте, останнє, мовчазне і поважне, як отой опецькуватий хлопчик, що сидів на камені і після всіх підійшов до виховательки ( а таки йог слово було найважливішим, таки його і послухали) – перемогло.
Піддалася усій тій зграї.
Сиджу. Пишу. Засмагаю.
Лювлю свої бажання пальцями .
І розумію, що я – щаслива!!!
