Рідне місто, раніше таке непорушне й непідйомне, знялося з якоря і пропливало кудись за корму вздовж обох бортів „Таврії”. Старовинна козацька фортеця, несправжня, побудована для зйомок якогось голівудського фільму, але саме на тому острові і під тим дубом, де й була якихось чотири сотні років тому, майоріла христолюбивими прапорами по правому борту. За ці чотириста років вона встигла обрости якимись позаісторичними шинками й генделиками , атракціонами з конями й вусатими дядьками з оселедцями й батогами, якими вони лякали московських туристів, а далі - мирними нахабовськими дачами (будувати їх на острові взагалі-то забороняли) й містками в очеретах, з яких вудили рибу нащадки давніх воїнів і розбишак, які теж ні в кого не питали дозволу, де їм будувати свою фортецю.
По лівому борту прийшли в рух усі пам’ятники, набережні, пляжі, житлоселища й заводи, наїжачені димарями. Фіолетові дими з тих фабричних труб стелилися над містом, і над Дніпром, наче місто розкинулося не в степу, а біля підніжжя вулкана Везувій. Попереду відкрилися елегантні, наче накреслені циркулем у прозорому призахідному небі, арки мостів через Дніпро, і судно цілилося носом в середню арку ближчого мосту, як у вушко гігантської голки. Рохкання власних дизелів луною відбивалося від арок мосту й чулося попереду, а не позаду судна. Моряки в помаранчевих рятівних жилетах заходилися завалювати усі щогли й антени на судні, щоб воно пройшло у той міст і нічого не зачепило. Міст насувався, відлуння рохкання гучнішало й частішало, так начебто вони чули наближення поїзда на платформі вокзалу, вже було видно, як вирує вода навколо гранітних биків мосту – течія була добряча. Раптом рохкання увірвалося, запала аж трохи запаморочлива тиша, порушувана лише шумом води довкола опор мосту, на капітанський місток впала широка тінь – це міст залізничний затулив собою сонце, і судно вискочило на денне світло вже з іншого боку, ледь-ледь не зачепивши огорожею на даху рубки вогкий бетон центральної арки. Принаймні, Денискові здалося, що якби він стояв на даху, легко доторкнувся б рукою до того бетону.
Головний двигун знову розмірено й мирно рохкав собі десь на кормі „Таврії”, проте і в центральній надбудові палуба в під ногами ледь відчутно вібрувала на підтвердження його роботи. Денискові спало на думку прикласти до переборки філіжанку з-під кави й прислухатися до цього залізного рохкання глибоко в надрах машинного відділення в подробицях. Він чув стукіт заліза об залізо, якесь булькання й шипіння.
- Викапаний гідроакустик на підводному човні! – підколов Дениска третій штурман Євген Олексійович, - який стояв на стерні й крутив отой сіренький „бублик”, який був на „Таврії” замість „справжнього” штурвалу. Капітан Ватаманюк стояв поруч з машинним телеграфом і іноді одразу двома ручками збільшував чи зменшував хід судна в потрібний момент.
- Коли вислухаєш фашистський лайнер „Густлов”, доповідай, я скомандую занурення.... – продовжував Євген Олексійович, наче попереднього „занурення” з відкриванням кінгстонів було йому ще мало.
- Значить так, молодь з активною життєвою позицією, - сказав капітан Ватаманюк. – Поки ви таки справді не затопили судно й не рознесли його на запчастини, треба зайнятися вашим оморяченням серйозно. Ми тут зі старпомом подумали і я вирішив, що кожного дня ви проходитимете практику під керівництвом котрогось з наших бувалих моряків. Три дні– з начальником радіостанції, інші – з електромеханіком, ще інші – на камбузі з поваром. А байдики на судні бити – небезпечно для судна в першу чергу. Так, гляди, й до дублерів капітана дослужитеся. Питання є?
- Є, - не втримався Сергійко. – А скільки на судні всього моряків?
- Правильне питання, - хмикнув Борис Павлович. – За штатним розкладом тринадцятеро, але це без практикантів та пасажирів. Для цього наш третій помічник і веде суднову роль – до неї записують усіх, хто знаходиться на борту в цьому рейсі. Але стажування в ролі пасажира я вважаю зайвим. Тож – тринадцять, хоча це й негарне якесь число. Але ж ви не забобонні?
Дениско в умі перемножив тринадцять на три дні.
- Так, кадети, до капітанів дослужитись за один рейс не виходить, - продовжував свої кпини третій помічник Євген Олексійович.
- Нічого, дослужіться хоча б до третього помічника, і я навчу вас друкувати оту суднову роль одним пальцем на друкарській машинці, - пообіцяв хлопцям.
- Право п’ять, - невдоволено перервав його теревені капітан Ватаманюк. – Тримайся правої бровки фарватера.
- Єсть, право п’ять, - одразу покинув свої кпини третій штурман і закрутив свою баранку.
І Дениско сам, без жодних підказок, чесне слово, зрозумів, що права бровка – то рядочок червоних циліндричних буїв. А ліва бровка – то такий самий рядочок зелених конічних буїв, що разом утворювали ніби вулицю посеред річки, вказуючи безпечні для суден глибини, - фарватер.
- На румбі! – доповів стерновий капітанові, ледь судно лягло на потрібний курс.
- Ні, ну куди лізе ця моторка? Вони думають, що на пароплавах гальма є? – тут таки став обурюватися якимись відпочивальниками.
- Борисе Павловичу, гудніть їм, а?
І капітан Ватаманюк вже було простягнув руку до кнопки тифону, але перехопив благальний погляд Сергійка й посміхнувся:
- Ну, давайте ви, хлопці.
Дениско й Сергійко ледь не бемкнулися лобами, так мерщій кинулися виконувати команду капітана Ватаманюка.
-Ту! Ту-ту-ту-туууу! – сердито й низько загуділа „Таврія” на нерозважливу моторку завдяки їх грі в чотири руки на кнопці звукового сигналу.
Моторка завелася й швиденько вискочила за бровку каналу.
- Гарно бути великим і потужним, уся дрібнота дорогою мусить поступатися, - задоволено подумав Дениско.
- Пропусти яхту, - ніби почувши його думки, сказав капітан Ватаманюк третьому помічникові і пояснив:
- Так, хлопці. Судна з механічним двигуном зобов’язані пропускати вітрильники. Перевагу мають не більші, а ті, кому важче стернувати. Бачите, вона заштиліла й ледь рухається? Ніяк їй з фарватеру прибратися.
З яхти, що вже захиталася й захлопала вітрилом на розбурханій „Таврією” хвилі, махали їм руками, усі як один бородаті, яхтсмени. Ну, не рахуючи жінок. Ті поки що були без бороди. І без... втім, байдуже.
- Люблю яхтсменів, - відкоментував цей приємний факт штурман Євген Олексійович.
„Таврія” вже наближалася до містечка атомників. Ліворуч бовваніли у вечірньому небі величні, як піраміди, силуети атомних енергоблоків, а через річку, яка в цьому місці розлилася вже до ширини великої морської затоки, тягнулися дві високовольтні лінії на величезних мережаних металевих опорах, мініейфелевих вежах промислового призначення, для яких спеціально насипали круглі острівці посеред річки. Проводи між опорами провисали ледь не до води. Ну може й збрехав, але завалені ще перед мостами щогли річковики недарма піднімають і становлять на місце лише за цією лінією електропередачі. Остерігаються зачепити щоглою провід.
Одразу після цього на містку з’явився старпом, якого хлопці досі бачили лише похапцем.
Досі він то був на березі, закуповував продукти, то керував закриванням кришок трюмів на палубі, ніколи було й познайомитися. Звали його Андрієм Анатолійовичем. Солідний такий дядечко з перебитим боксерським носом, метри два заввишки і кілограм сто двадцять завтовшки. Принаймні, ледь піднявшись на місток, встиг зачепити головою плафон освітлення на стелі і впівголоса чортихнутися.
- Павловичу, все розкріпили по-штормовому, трюми закрили, можна вечеряти.
- Добро. Сам вже поїв?
- Ато, - старпом цикнув зубом на підтвердження, - йдіть, я підміню.
Потім старпом підійшов до гучної трансляції й оголосив у мікрофон:
- Від місць відійти. Підвахта вільна. Судновий час 19-30. Команді – вечеряти. Смачного.
А потім підмигнув „кадетам” і додав:
- Ось за що я люблю флот, пацани. Війна війною, а обід за розкладом.
Вечеряли вони в кают-компанії за столом стернових-мотористів. Навіть вечеря на судні виявилася ще тою китайською церемонією.
Записничок Дениска Мамута
Бачок – каструляка для для борщу. Але сьогодні був суп з фрикадельками.
Чумичка – ополоник.
Протралити – виловити ополоником усі фрикадельки.
Важливо! – так робити не треба, бо можна отримати чумичкою по лобі. Бачок – на п’ятьох чоловік. Голодні матроси – злі люди.
Амбразура – віконечко з камбузу до кают-компанії, через яке повар (кок) подає друге.
Буртик – спеціальні бортики довкола столу, які можна піднімати й опускати, щоб тарілки не падали на хитавиці. Хитавиці поки що не було.
Отакої! – стільці в кают-компанії прикріплено тросиками до палуби. А я, дурний, хотів посунути.
В кожного моряка на судні – своє місце за столом. За капітанським сидять також старпом, стармех та начальник радіостанції. За нашим – ще троє матросів і практикант Богданчик. (Його справді усі так називають, а не Богданом).
Важливо! – не можна сідати на чуже місце, особливо на місце капітана, бо скажуть, що підсиджуєш.
Важливо! – друге видають тільки в обмін на брудну тарілку з під першого й ложку.
Чаю, скільки влізе, цукру скільки хочеш, бутербродів з маслом – скільки з’їси.
Важливо! – якщо капітан сидить в кают-компанії, усі питають дозволу вийти з-за столу, чи сісти за стіл. Капітан нікому не забороняє, але щораз схвально киває головою.
Важливо! – коли сідають за стіл, чи встають, голосно бажають усім „Смачного!”
Головне! – перш, ніж вийти, не забути сказати повару в амбразуру: „Дякую! Все було дуже смачне!”
