Новорічний реквієм
Смерділо мандаринами…Так, тепер мандаринами мені саме смерділо. Цей для більшості приємний запах виїдав мені очі, пробуджував ненависть. До кого? Я не знаю. До всього світу. Поступово ця ненависть перейшла в біль. Той біль, який, ніби старі капці, що лежать у найтемніших закутках комірчини, притаївся у найпотаємніших закутках моєї душі. До горла підступив клубок. Ковтнути! Негайно проковтнути його. Не годиться, щоб дорослий чоловік розридався посеред вулиці. Я закурив і пішов геть від, здавалося, безкінечних рядів передноворічного розпродажу цитрусових так швидко, ніби на мене чекали якісь світового значення справи. Але я нікуди не поспішав.
Передноворічний вечір…Повз мене біжать щасливі татусі з червоними жупанами і ватними бородами під пахвами, з пакунками подарунків і оберемками ялинових гілок. Усі поспішали святкувати Новий рік. Усі, крім мене. Донька з дружиною уже давно звикли до такого мого скептицизму, і цього року як завжди поїхали до рідних в село, щоб не заважати моїй святковій депресії.
У дитинстві я любив Новий рік. Обожнював. Власне, як усі діти. Чекав з нетерпінням, коли мама дістане з пожовклого, старого ящика сріблясту зірку і доручить мені почепити її на верхівку сосни. Чекав, коли тато принесе з роботи цукерки (може, навіть шоколадні). Боже, як я любив ті цукерки!
Але того нового року, 25 років тому, тато не приніс нічого. Він узагалі не прийшов. Просто не повернувся. Я злився на нього за це. Чи втямки було мені, тоді п’ятирічному хлопчикові, що й тато не знав – того дня, спускаючись під землю у своїх звичних шахтарських справах, він уже не підніметься на поверхню.
- Мамо, мамо! А Дід Мороз прийде?
- Прийде-прийде, - сміялася у відповідь мама. Пестила моє русяве волосся – ти ж у мене хороший хлопчик. Тільки десь забарився наш дід.
А на кухні кипіло: печеня, традиційне Олів’є…Того року розжилися навіть на цілу, хоч і худеньку, качку. Пам’ятаю, я довго сміявся з того, що мама, як казали, посадила її на банку. Певно, смачна була. Але ми так її і не скуштували.
Мама не відходила від плити, а пізніше, коли дійшло вже до бою курантів, а дід так і не з’явився – від телефону. Біла, як сніг, і сумна, як Богородиця зі Страстей Христових на стіні, що так завжди лякали мене.
Телефонний дзвінок. Вибух на шахті. Живим не залишився ніхто.
«З Новим роком!» - раділи з блакитного екрану. А ми поїхали на впізнання.
