16
В далечині виднілися вершини гір, вкриті снігом. Вони з усіх боків оточували плато, яке було заповнене людьми. Стояв великий шум. Люди про щось голосно сперечалися. Всі намагалися перекричати один одного. Але, звісно ж, ніхто нікого не чув. Лише Ярич, Гресь та Юрко стояли мовчки, та безнадійно дивилися на невгамовних горян.
- Вже понад три століття військо горян не спускалося з гір! – Кричав
здоровий чоловік з довгою та чорною бородою і з таким же волоссям. Це був голова клану ведмедів, Галан. – Нам немає ніякого діла до справ племен, що живуть на берегах Борисфена!
- Якщо ми не вступимо у війну, то кочовики прийдуть сюди! –Вигукнув хтось з натовпу.
- Цього не буде! – Заперечив Галан. – Кочовики не посміють піднятися в гори!
- Звідки така впевненість, Галане?! – Запитав Юрко.
Галан на мить знітився від такого запитання, але одразу ж опанував себе.
- Звісно, ні в чому впевненим до кінця бути не можна. Але подумай, Юрко і ви старійшини та голови кланів. Кочовики живуть у степах.
Вони ніколи не бачили гір. Навряд чи вони наважаться воювати в горах!
- А як, щодо Фалука та вовкулаків? – Промовив один зі старійшин.
Галан награно засміявся.
- Розповідь Ярича нагадує одну з казок моєї бабусі. Я впевнений, шановні старійшини мають достатньо здорового глузду, щоб не повірити в таке.
- Дивно, що лише ти один так запекло виступаєш проти вступу у війну. – Сказав Юрко, підозріло глянувши на Галана.
- Я турбуюсь за наше плем`я. – Відповів той.
Не видима блискавка спалахнула між Юрком та Галаном. Але ніхто крім них цього не помітив.
- Що скажуть старійшини? – Вигукнув Юрко.
Данило, самий старший зі старійшин, підвівся і промовив.
- Ми оголосимо своє рішення опівночі.
- Але дорога кожна мить! – Не втримався Гресь.
Данило гнівно подивися на нього.
- О півночі. – Твердо повторив він.
Поволі зібрання розійшлося. На галявині залишились лише Гресь та Ярич.
- Ми можемо не встигнути. – Промовив роздратовано Гресь. – Поки ваші старійшини зволікають, Фалук перемагає.
- Не хвилюйся. – Заспокоїв його Ярич. – Я впевнений, старійшини приймуть правильне рішення. Просто горяни не люблять поспіху.
Вони почули тупотіння кінських ніг. З північного боку галявини до них мчали два вершники. Вони на ходу зіскочили з коней. Це були два молодих, схожі один на одного, хлопці.
- Привіт, Ярич! – Привітався першим той хто виглядав старшим.
- Привіт, Олекса! - Ярич по черзі обійнявся з кожним. – Привіт, Михай!
- Зібрання вже скінчилось. – Розчаровано промовив Олекса. Він був старшим. – Мені є, що сказати старійшинам.
- Що сказати? – Перепитав Ярич.
Олекса перезирнувся з Михаєм і тяжко зітхнув.
- Це стосується Галана.
Ярич здивувався.
- Чому це раптом ти хочеш говорити зі старійшинами про голову вашого клану? Ти ж сам знаєш, що спочатку треба попередити його про розмову зі старійшинами.
Олекса підозріло подивився на Греся.
- Можеш вільно говорити. – Ярич зрозумів його страхи. – Гресь, своя людина.
- Я знаю закони. – Кивнув Олекса. – Але справа серйозна. – Він трохи помовчав. – Фалук підкупив Галана, щоб він відмовив клани йти на війну.
- Не може бути. – Вражено промовив Ярич. – Звідки ти знаєш?
В розмову втрутився Михай.
- Вчора в лісі, я випадково побачив як Галан зустрічався з представником Фалука. Я підслухав їхню розмову. Фалук передав Галану мішок золота і пообіцяв владу над горянами, після того як він завоює Дулібію.
- Треба йти до Юрка та старійшин і все розповісти. – Промовив Ярич.
- Так. Ходімо. – Погодився Олекса.
Галан визирнув зі свого намету. Він побачив як до нього наближалися група людей, серед яких був Юрко, Данило та декілька старійшин. А також, Олекса і Михай. Галан запідозрив не добре. Він зник у наметі. Під купою речей Галан знайшов мішок. З нього він відсипав золото у торбинку і сховав її в кишені. Потім, схопивши меча, кинувся до задньої стінки намету, щоб вийти з нього. Але з іншого боку він почув чиїсь кроки. Отже втекти не помітно не вдасться. Галан перевів подих і вийшов назустріч старійшинам.
- Вітаю, тебе Данило! – Привітався він. – І тебе, Юрко! Чим я можу прислужитися шановному товариству?
- Ми до тебе, Галане, у серйозній справі. – Промовив похмуро Данило. – До нас дійшли чутки, нібито ти зустрічався з представником Фалука. Він начебто обіцяв тобі владу над горянами. Та передав тобі мішок золота. Це правда?
Галан обвів поглядом присутніх.
- Ні. Не правда. – Рішуче заперечив він. – Це наклеп! Покажіть того негідника, хто таке сказав! Я хочу щоб він відповів за образу моєї честі!
- Зачекай! Не гарячкуй! – Підняв руку Данило. – Ти не проти, якщо ми обшукаємо твій намет?
Обличчя Галана змінилося. Він мав право відмовитись, але тоді його
точно запідозрять.
- Данило, ти ж знаєш, що ніхто не має права обшукувати житло голови клану. Але я дозволю, щоб не було сумнівів у моїй чесності.
Прошу!
Данило увійшов першим. За ним Галан та Ярич з Гресем. Олекса, Михай та інші старійшини залишились знадвору.
- Починайте! – Наказав Юрко.
Ярич та Гресь почали прискіпливо обшукувати намет. Галан стояв з кам`яним обличчям. Він напружувався кожного разу, хтось підходив занадто близько до того місця, де лежало золото. І от, коли увесь намет обшукали і нічого не знайшли, Гресь випадково відгорнув речі, під якими лежав мішок. Ярич запустив туди руку і витягнув звідти жменю золотих монет.
- Тут повний мішок! – Вигукнув Ярич.
- Галане, як ти це поясниш? – Запитав Данило.
Той нічого не відповів. Швидким рухом руки він збив Юрка з ніг і вискочив з намету. Там його зустріли Олекса та Михай. Меч блиснув в руках Галана. Бризки крові розлетілися в різні боки. Михай з хрипом впав на землю.
- Михай! – Вигукнув Олекса.
Скориставшись загальною панікою, Галан скочив на свого коня, що стояв припнутий біля намету. Ярич та Гресь помчали за ним. Але звісно ж кінь виявився швидшим за людей. З намету вийшли Данило та Юрко.
- Рада старійшин прийняла рішення. – Промовив Данило. – Юрко, можеш вести військо на війну.
17
Храм Молоха знаходився в самому серці лісових хащів. Темно-сіра будівля, гострими шпилями, стрімко підіймалася над
деревами. Перед храмом розкинулась величезна галявина, яку перетинала неширока річка. Через річку був перекинутий кам`яний міст. Його ширина була достатньою для того, щоб по ньому проїхало четверо вершників. На березі річки де стояв храм, розташувалося військо кочовиків та вовкулаків.
День, поступово, добіг свого кінця. На небі з`явилися зорі та місяць. На порозі храму стояли Фалук, Галан та Хан-Чак. Позаду них стояло з десяток вовкулаків, на чолі з Молотом.
- Скоро північ. –Промовив Хан-Чак. – Де ж твоя князівна? Ми можемо не встигнути.
Фалук зневажливо подивився на Хан-Чака.
- Не хвилюйся. Встигнемо. Головне, щоб ти затримав військо людей.
Як тільки він це сказав, на протилежному березі річки, з`явилися тисячі вогнів від смолоскипів.
- Вони не пройдуть. – Впевнено сказав Хан-Чак і разом з Галаном швидко пішов до війська.
Фалук жестом підізвав до себе Молота.
- Стережіть вхід до храму. – Наказав він. – Сюди ніхто не повине увійти.
Молот кивнув. Фалук зник в середині храму.
Об`єднане військо арів, козаків та жінок-воїнів підійшло до храму Молоха. Жителів Дулібії та вовкулаків з кочовиками розділяла лише річка.
- Їх набагато більше. – Промовила Ядвіга. Вона сказала це без усяких емоцій. Просто констатуючи факт.
- Будемо сподіватися на те, що Ярич зміг вмовити горян приєднатися до нас. – Відповів їй Гнат.
- Сподіватися треба на Бога Яхве, а не на людину. – Втрутився Нестор. – Нічого не бійтеся. Яхве з вами.
Всі, на деякий час, замовчали, обдумуючи слова пророка.
- Ви впевнені, що ми зможемо перейти цю річку? – Запитала Ядвіга.
- Так. – Відповів князь Максим. – Наші розвідники перевіряли її глибину. Дорослій людині, вода буде досягати не більше ніж по груди. Мене турбує інше. Чому Фалук залишив так мало охорони біля мосту? Мені здається він, щось задумав.
- Немає часу розгадувати його задуми. – Рішуче промовив Отаман. – Будемо діяти як і домовлялися.
Ядвіга, князь та отаман роз`їхались в різні сторони до своїх військ. Лише Нестор, ще деякий час, залишався на місці, вдивляючись туди де височів храм. Нічне небо затягнули чорні хмари. Крізь які, зрідка, проривалося світло повного місяця. В повітрі запахло дощем. Північ наближалася.
Кий, разом з іншими арами, готувався до бою. Неподалік від них, зупинився загін жінок-воїнів, на чолі зі Степанидою. Серед жінок, Кий помітив Марічку. Вона привітно махнула йому рукою.
- Гарний кінь. – Промовив Кий, проводячи рукою по чорній гриві їй коня.
- Так. – Задумливо промовила Марічка. – Сьогодні моє життя, багато в чому, буде залежати від нього. – Вона замовчала. А потім раптом промовила. – Кий, мені страшно. Страшно померти в такому віці, так мало побачивши.
Кий побачив як у місячному сяйві, яке на мить пробилося крізь чорні, дощові хмари, на її щоках заблищали сльози. Він відчув якусь відповідальність за цю невисоку, щиру і в водночас сміливу дівчину. Кий взяв Марічку за руку і подивився їй в очі.
- Ти не помреш! – Впевнено промовив він. – Ти не помреш!
Відчувши свою руку в його долонях, Марічка потроху заспокоїлась. Поруч з ним вона була впевненою в собі і нічого не боялась.
- Тепер усе добре? – Запитав Кий.
Марічка обвила руками шию Кия. Їхні уста злилися в гарячому поцілунку.
Марко сидів на траві і в котре начищав свого меча. Підвівши
очі, він побачив перед собою Степаниду.
- Привіт. – Усміхаючись привіталася вона.
Нічого не відповівши, Марко опустив очі і продовжив начищати зброю.
- Я навіть не знаю як тебе звати. – Не відступала Степанида
- Марко. – Буркнув він, не відриваючись від роботи.
Степанида дістала з за поясу кинджал з довгим, прямим лезом та з прикрашеною золотом і дорогоцінним камінням рукояттю.
- Марко, ти врятував мені життя. Я хочу тобі віддячити. – Степанида протягнула йому кинджал. – Візьми цю зброю в знак подяки.
Марко зупинився і подивився на товсту жінку-воїна з низу до гори.
- Не треба мені подарунків. Я не зробив нічого надзвичайного. На моєму місці міг би опинитися будь хто. – Сказавши це, він повернувся до свого попереднього заняття.
Добродушний вираз обличчя Степаниди змінився на кам`яний. Її губи зжалися в одну тоненьку лінію. Кинджал з її рук полетів у низ і встряв у землю біля ноги Марка. Степанида мовчки розвернулася і пішла геть.
Марко провів її поглядом. Потім подивився на кинджал. Подумавши, він сховав кинджал у чобіт.
В темряві храм Молоха здавався ще моторошнішим. Над його гострими шпилями, літала зграя воронів. Від їхнього каркання йшов мороз по шкірі. Крива стрічка блискавки, з гуркотом, розділила небо навпіл, на мить вихопивши у темряви храм та майбутнє поле битви. Після цього, дощ линув мов із відра. Незалишивши, ні на людях ні на вовкулаках, жодного сухого місця.
Роман та Олеся стояли між деревами на краю лісу. Час від часу, Олеся позирала на захід.
- Він встигне. – Заспокоїв її Роман.
Олеся глянула на нього і усміхнулась.
- Сподіваюся. – Промовила вона.
- До бою!! – Пронеслась команда по рядах. – До бою!!
Роман витягнув шаблю. Його рука міцно стискала руків`я. Роман подивився на Олесю. Вона напружено дивилася вперед.
- Олесю, ти хороший воїн. – Сказав Роман. – Я радий, що ти б`єшся поруч зі мною.
Замість слів, Олеся протягнула йому руку. Роман міцно потиснув її.
- Вперед!! – Залунали голоси командирів.
Об`єднане військо Дулібії ринуло на зустріч своїм ворогам. Першими йшли кіннотники. В основному це були жінки-воїни. Дуже вшидко вони дісталися до річки. Не зупиняючись, кіннотники переправлялися через річку. Вовкулаки та кочовики, що охороняли міст, відступили без бою. Кіннота Дулібії без перешкод переправилась на інший берег. За нею почали переправлятися піші воїни, серед яких були Роман та Олеся.
Вовкулаки та кочовики зустріли Дулібійську кінноту хмарами стріл та списів. Багато жінок-воїнів, козаків та арів залишилося лежати на промоклій, від дощу, землі. Над полем бою пронеслося іржання падаючих коней та крики поранених і помираючих. Але на це вже ніхто не зважав. Азарт бою захопив усіх.
Жінки-воїни, не зупиняючись, одночасно вистрілили з луків. Серед кочовиків та вовкулаків теж з`явилися втрати. Дощ продовжував лити. Здавалося, ніби там на горі, якась небесна річка вийшла з берегів і виливала свої води на землю.
Нарешті, дві ворогуючі армії, зіткнулися у смертельному бою.
Дзенькіт зброї, крики та іржання заглушили шум дощу. Від води, людських ніг і кінських копит земля перетворилася на суцільне болото. Кров людей та вовкулаків змішувалась з каламутною дощовою водою і стікала у річку брудними потоками.
Перетнувши річку, Роман відразу вступив у бій. Двоє кочовиків накинулися на нього. Тримаючи в одній руці шаблю а в іншій вигнутий арабський кинджал, Роман відбивався від них. Меч кочовика просвистів над його головою. Роман відрубав ворогові голову. Кинджалом він зупинив меч іншого кочовика. Удар кулака збив Романа з ніг. Він впав обличчям у болото. Роман встиг відкотитися в бік, уникаючи удару меча. Шаблею Роман рубонув кочовика по нозі. Той закричав і впав на коліна. З усієї сили Роман всадив кинджал в шию кочовика.
Навколо Олесі все вирувало. Очі заливав дощ. Її рука ніби вросла в руків`я меча. Всі її думки були зосереджені на тому щоб вбити побільше ворогів. Олеся натрапила на вовкулаку, що розмахував великою сокирою. Навколо нього утворився невеличкий майданчик, на якому лежали трупи арів, козаків та жінок-воїнів яких убив вовкулака.
Підхопивши меча, що стирчав у землі, Олеся кинулася на вовкулаку. Сокира зі свистом пролетіла перед її обличчям. У відповідь, Олеся дістала вістрям меча плече вовкулаки. Проте він не звернув на це уваги. Сокира знову летіла на Олесю. Вовкулака намагався вдарити її по ногам. Олеся стрибнула назад, перевернувшись у повітрі через себе. Вона стала на ноги, але хтось штовхнув її в спину і Олеся впала. В ту ж мить вона побачила над собою блискуче лезо сокири. В останній момент Олеся відкотилася в бік. Сокира впала на те місце, де тільки що була дівчина, розкидавши в різні сторони брудну воду та мокрі шматки землі.
Олеся рубонула однією шаблею по череву вовкулаки а іншою по його спині. Вовкулака випустив з рук сокиру і став повільно повертатися до Олесі. Не чекаючи поки він щось зробить, вона відрубала вовкулаці голову. Чорна кров забризкала Олесі все обличчя.
В середині храму Молоха горіло десятки смолоскипів, що висіли на стінах із зображенням обличчя Молоха. Два стовпи, які стояли в самому центрі святилища, мов щогли на кораблі, піднімалися в гору, підпираючи собою високу стелю. На них, з гори до низу, теж були витесані зображення Молоха. Між стовпами знаходився вівтар. Цільна, кам`яна брила, з виполіруваною, до блиску, поверхнею. За вівтарем, у заглиблені в підлозі, горіло багаття. Фалук стояв перед вівтарем на колінах, піднявши руки до гори. Він голосно молився. З його горла вилітали якісь незрозумілі слова. Але відчувалося, як в кожне слово, Фалук вкладав всю силу та натхнення. Багаття за вівтарем, розгоралося у ритмі з його молитвою. І от, мов наповнившись якоюсь силою, багаття спалахнуло. Від нього відділився без формений і ледь помітний дух. Він піднявся до гори а потім стрілою вилетів з храму. Дух перетворився на хмару, що накрила собою поле бою. Цей дух увійшов в кожного вовкулаку та кочовика.
Відчувши несподіваний приплив сил, кочовики та вовкулаки, поступово, почали відтісняти об`єднане військо Дулібії до річки. Сили людей вичерпувались. Князь Максим, Гнат, Ядвіга та Нестор спостерігали за цим з іншого берега. Вони перезирнулися. отаман першим витягнув шаблю. Інші, крім Нестора, за прикладом Гната, теж оголили свою зброю.
- Бачу, без нас справа не обійдеться. – Промовив отаман, напружено дивлячись вперед на поле бою.
Ядвіга, князь та отаман одночасно пришпорили коней і помчали через місток, врізаючись в наступаючі ряди кочовиків та вовкулаків.
Нестор залишився на місці, проводжаючи їх поглядом. Лівою рукою він тримав вуздечку а його правиця міцно стискала палицю. Вода, з чорних небес, струмками стікала по обличчю Нестора. Він підняв очі до гори. Його вуста, беззвучно шепотіли якусь молитву. Через усе небо пролетіла блискавка і в ту ж мить зникла.
Князь Максим знаходився в оточенні ворогів. Його кінь крутився на місці, ставав на диби та голосно іржав. Меч князя опускався на голови кочовиків та вовкулаків. Бризки чорної крові розліталися в різні боки. Своїми копитами, кінь втоптував у багно тіла вбитих та поранених. Одному вовкулакові вдалося проколоти списом князівського коня. Кінь упав, притиснувши ногу князя до землі. Кочовик заніс над Максимом меча. Князь вдарив його своїм мечем по нозі. Кочовик закричав від болю, впавши поруч. Князь увіткнув меч в його груди. Несподівано, гострий біль обпік ліве плече князя. Обернувшись, князь побачив, як вовча лапа вп`ялась йому в плече. Страшна паща, з жовтими іклами, опинилась перед його обличчям. З неї виривалося ричання, від якого холола кров.
Князь заплющив очі, прощаючись з життям. Аж раптом голова вовкулаки відлетіла в сторону. Перед князем стояв Гнат. Він допоміг йому вибратися з під убитого коня.
- Як ти, князю? – Запитав отаман.
- Живий. – Коротко відповів той.
Дощ продовжувався. Воїни обох армій, стояли вже по коліна в багнюці. Кочовики та вовкулаки все ближче притискували військо Дулібії до річки. Хан-Чак був злий на козаків та жінок-воїнів, за те, що вони перемогли його біля Кодака. Тому він особисто повів своє військо вперед. Його довгий меч швидко літав в різні боки,
вражаючи супротивників.
Військо Дулібії відступало. Все частіше, вбиті воїни падали в річку. Нестор ще міцніше стисну свою палицю. Проте він не припинив молитися. Навпаки, став робити це ще гарячіше. Аж раптом! Правий фланг кочовиків та вовкулаків різко зупинив свій наступ. Звідти почулися переможні вигуки.
- Горяни!! Горяни!! – Пронеслося над полем бою.
На якусь, зовсім крихітну мить, всі завмерли.
- Вперед!! – З усієї сили заволав Дмитро, проколюючи кочовика, що набігав на нього.
В козаків, арів та жінок-воїнів відкрилося друге дихання. Вони з новою наснагою ринулися в бій. Тепер вже вовкулаки та кочовики відступали.
Роман зустрівся з Хан-Чаком. Роман ледве впорався з ударом меча кочовика. Не чекаючи поки Роман оговтається, Хан-Чак вдарив його в обличчя. Відлетівши на декілька кроків, Роман упав. Важкий меч Хан-Чака стрімко опускався на козака. В останню мить, Роман встиг підставити шаблю. Ногою, він, з усієї сили, на яку був здатен в той момент, штурнув Хан-Чака в живіт. Той поточився назад, ледве встоявши на слизькій землі. Роман підхопися на ноги. Вони обмінялися з Хан-Чаком декількома ударами. Зброя дзеленчала та викрешувала іскри. Одного разу, кінчик шаблі Романа пролетів поряд з обличчям Хан-Чака і відсік його лівий вус. Це розлютило Хан-Чака. Він з криком кинувся на Романа. Той ледь встигав ухилятися від меча. Але один випад Хан-Чака досяг мети. Роман послизнувся і гостре лезо обпекло його правий бік. Роман скрикнув від болю. Але в нього не було часу звертати увагу на рани. Зібравши всю волю в кулак, Роман пішов в атаку. Його шабля зі швидкістю блискавки опускалась на кочовика. І Роман таки дістав його.
Хан-Чак не обережно опустив меч. Чим Роман і скористався. Голова Хан-Чака злетіла з пліч. Обезголовлене тіло похитнулося і повільно впало у річку. На відрубаній голові, без одного вуса, очі були широко розплющені. Вони ніби спостерігали за тим, як тіло Хан-Чака гойдалося на поверхні води, відпливаючи від берега.
Горяни вступили в бій прямо з маршу. Верхи на конях, вони змітали кочовиків та вовкулаків на своєму шляху.
- Залишайся в лісі! – Наказав Ярич Гресеві.
- Але я… - Спробував було заперечити хлопчина.
- Я сказав залишатися тут! – Ще суворіше промовив горянин. – І навіть не думай не послухатися. Дізнаюся, зніму з тебе штани і дам ременя. Зрозумів?
Гресь невдоволено кивнув.
Ярич гнав свого коня вперед, розмахуючи мечем, і в водночас роззираючись по сторонам, намагаючись знайти поглядом Олесю. Ярич побачив її серед десятка кочовиків, які оточили Олесю. Вони не наважувались нападати на неї. Олеся повільно крутилася на місці, намагаючись тримати в полі зору всіх ворогів. Мокре волосся не рівними пасмами прилипло до її обличчя. Ярич направив свого коня в її бік. Йому став на заваді вовкулака. Він перерізав коневі задні ноги. Кінь заіржав, падаючи на землю. Ярич встиг зіскочити. Як тільки він опустився на мокру землю, вовкулака зробив випад. Ярич відбив удар. Іншою рукою він вдарив вовкулаку в морду. Той навіть не моргнув. З таким же ж успіхом, Ярич міг би бити стіну. У відповідь, вовкулака з розмаху теж ударив Ярича в обличчя. В очах у горянина блиснули зорі. На мить він втратив орієнтацію в просторі. Але на ногах встояв. Коли Ярич прийшов до тями, він побачив як в його груди летить вістря меча. Ярич відстрибнув в бік. Лезо сковзнуло по лівому плечу. Болю він не відчув. Своїм мечем, Ярич вдарив вовкулаку в бік. Поки вовкулака отямлювався, Ярич добив його, встромивши меча в горло.
Тим часом, Олеся розпочала бій з кочовиками. Декілька з них вже лежали під її ногами. Вона билася з двома, трьома кочовиками одночасно. Ярич поспішав їй на допомогу. Не стишуючи ходу, він витяг з за паску бартку і кинув її в кочовика, що нападав на Олесю.
Кочовик упав мов підкошений. Бартка стирчала в його спині. Кожен удар Ярича був смертельним. Олеся не зчулася, як всі кочовики, навколо неї, лежали мертвими.
- Привіт. – Промовив Ярич, переводячи подих.
Олеся рвучко обійняла Ярича за шию і палко поцілував. На вустах вони відчували смак дощової води. За мить, Ярич та Олеся, пліч о пліч, билися з ворогом.
Верхи, Олекса пробирався крізь натовп. Мечем та барткою він пробивав собі дорогу. Кінь натужно іржав. Тварина ледве переставляла ноги які вгрузали в болото. Олекса хотів лише одного, помсти. Помсти за брата. Руки зі зброєю, самі по собі опускались на голови вовкулаків та кочовиків. А очі уважно оглядали поле бою.
І він таки його угледів. Галан теж помітив Олексу. Між ними було декілька рядів воїнів. Олекса направив свого коня в бік Галана. Той став задкувати. Увесь його вигляд говорив про те, що найменше за все він хоче зустрічатися з Олексою. Та молодий горянин не відставав. Аж раптом, звідкись з боку, несподівано вистрибнув вовкулака. Він схопився за голову коня і завалив його. Олекса впав у багнюку, обличчям униз. Вовкулака стрибнув на нього. Олекса швидко перевернувся на спину і вдарив мечем. Голова вовкулаки відлетіла в сторону. За мить, Олекса вже мчав за Галаном. Той щодуху намагався втекти. Але бартка Олекси виявилась швидшою. Вона застрягла у Галана в спині, між лопатками. Він широко розкинув руки і впав. Якийсь час, Олекса просто стояв над тілом свого кровного ворога. Навколо нього вирувала битва а він заглибився у себе, намагаючись відчути заспокоєння своєї душі через смерть вбивці брата, але нічого не знаходив. В душі була лише порожнеча…
