11
Ярич, Олеся та Роман переправились через Борисфен вище за течією від Кодака. Вони обережно йшли вздовж крутого берега, сподіваючись не натрапити на кочовиків та арів. Хоча вони їх і не бачили але чули як навкруги розносились відгуки бою.
- Кочовики штурмують Кодак. – Здогадався Ярич.
Всі на мить зупинились, прислухаючись.
- Як ми потрапимо у фортецю? – Запитала Олеся Романа.
- Є один спосіб. – Роман усміхнувся. – Ходімо! Треба поспішати.
Ледве Роман закінчив говорити, як стріла вдарилась в дерево, біля якого він стояв.
- Кочовики! – Заволав Ярич. – Праворуч!
Їх було з десяток. Кочовики бігли їм навперейми, находу стріляючи з луків.
- Швидко за мною! – Вигукнув Роман, кинувшись уперед.
Стріли кочовиків пролітали поруч або застрявали в стовбурах дерев. Відстань поступово скорочувалась. Олеся, не зупиняючись,
випустила зі свого лука одна за одною декілька стріл. Троє кочовиків залишились лежати на землі.
На Романа налетів кочовик, що біг перший. Їхні шаблі висікли жмут іскор. Наступним ударом, кочовик намагався відрубати Роману голову. Але той ухилився і рубонув шаблею з гори до низу. Кочовик відступив у бік. Шабля вдарилась об землю. Кочовик наступив на неї. Злорадно усміхнувшись, він заніс над Романом свою шаблю. Роман відчепив від пояса дерев`яний молоток і вдарив ним кочовика по обличчю. Почувся хрускіт кісток. Кочовик закричав від болю. Не чекаючи поки він отямиться Роман проколов його шаблею. Повернувшись, він побачив перед собою занесену шаблю. Але не встиг Роман нічого подумати, як бартка Ярича проломила голову кочовика. Роман кивнув Яричу на знак подяки. На щось більше просто не було часу. Прямо до них бігли п`ятеро кочовиків. Але їх зупинило вміння Олесі швидко та влучно стріляти. Вона миттю зупинила трьох кочовиків. Останні відступили.
- Що не кажіть, а я сьогодні вбила більше кочовиків ніж ви. – Задоволено промовила Олеся.
- Зараз прийде підмога. – Роман витер піт з чола. – Треба поспішати.
Вони спустилися, крутим, майже прямовисним, берегом до річки. І відразу опинилися по груди в воді. Ярич був чимось дуже збентежений. Його обличчя стало білим мов крейда.
- Будьте обережні, - Застеріг Роман. – На дні багато старих дерев та каміння. Йдіть за мною. Не відставайте. Що з тобою? – Глянувши на Ярича, запитав він.
- Нічого. – Ледве видавив з себе Ярич.
Таким чином вони пробиралися далі. Звуки бою ставали все голосніше. Ось вони вже чули у себе над головами говірку кочовиків, бряцання зброї та тупотіння ніг. Вони також могли
бачити верхівки башт Кодака.
- Вже близько. – Тихо промовив Роман.
Їм доводилось досить часто зупинятися, коли кочовики підходили занадто близько до краю берега. Кодак буквально висів над ними. Роман зупинився.
- Тут.
- Тут? – Здивувалась Олеся.
- Що значить тут? – Не зрозумів Ярич.
- У фортеці є колодязь. – Пояснював Роман. – Вода в нього надходить прямо з Борисфена. Ми пропливемо по тунелю і опинимося у фортеці.
- Ти хоча б сам віриш в те, що у нас все вийде? – Саркастично запитала Олеся.
- Може ти запропонуєш, щось краще? – Таким же чином відповів Роман. Олеся опустила погляд. – Я знаю, що це важко але ми мусимо зробити саме так. Іншого виходу немає.
- Я не вмію плавати. – Сказав Ярич.
- Що?! – Здивовано перепитала Олеся.
- Чому ж ти раніше не сказав? – Запитав Роман.
- Звідки я знав, що нам доведеться плавати.
Роман з пересердя плюнув.
- Гаразд. Вчиться немає коли. Набирай побільше повітря і греби руками та ногами з усієї сили. Головне не втрачай мене з поля зору. Спочатку пливу я, потім Ярич. Олеся, будеш його підстраховувати. Зрозуміло? – Ярич та Олеся кивнули. – Ну, Боже поможи.
Олеся торкнулася плеча Ярича.
- У тебе все вийде. Чуєш? Все вийде.
Ярич вимушено усміхнувся.
Роман пірнув першим. За ним Ярич та Олеся. У темній воді
було дуже важко щось розгледіти. Роман з великими труднощами знайшов тунель. Отвір виявився достатнім, щоб в нього змогли просунутись двоє дорослих людей. Ярич з усієї сили гріб руками та ногами, відштовхуючись від усього, що траплялося. На щастя він помітив куди заплив Роман. Повітря в легенях ставало все менше. Ярич почав задихатися. Він зупинився. Навколо була суцільна темрява. Душу та розум Ярича заполонив страх. Він почав кидатися в різні боки намагаючись знайти вихід. В цей момент, Ярич відчув як хтось схопив його за плечі і чиїсь вуста міцно притислись до його вуст. Потік повітря заповнив легені. До Ярича повернулася свідомість. Тепер він зрозумів, що його врятувала Олеся.
Роман зробив останнє зусилля і виринув на поверхню. Він опинився в підвалі, посередині якого знаходилось невеличке озерце, саме в нього і виплив Роман.
- Всі нормальні люди заходять через двері і тільки ти, Романе, вибрав самий несподіваний спосіб! – Рознісся, луною по підвалу, чийсь голос.
Роман виліз із води на кам`яну підлогу. Перед ним стояв старий але ще міцний, невисокий козак.
- Перед дверми занадто багато сміття. – Відповів Роман. – Здрастуйте, дядьку!
- Здоров, синку! – Вони обнялися. – Де ж ти був? Кажуть, ніби ти викрав дочку князя арів. Через тебе тут таке почалося…
- Я Ольгу не викрадав.
- Що це, ти, виглядаєш там? – Запитав дядько, помітивши, що Роман не зводить очей з поверхні озерця.
- Я прийшов… Вірніше приплив не сам. – Пояснив Роман. – Щось їх довго немає.
- Кого?
Не встиг Роман пояснити, як на поверхні почали з`являтися бульбашки. Вслід за ними показалася голова Ярича а потім Олесі. Вибравшись на берег, Ярич, жадібно хапаючи повітря, знеможено ліг на спину.
- Чому так довго? – Запитав Роман в Олесі.
- Так вийшло. – Махнула вона рукою.
Ярич підвівся. Вони з Олесею змовницьки перезирнулися. Роман помітив цей погляд.
- Познайомтесь з Кривим Рогом, моїм дядьком. – Промовив він.
- Вам треба перевдягтися. – Сказав Кривий Ріг, привітавшись. – Ідіть за мною.
Вони почали підійматися по крутим сходам, кудись у гору. Було помітно, що Кривий Ріг шкутильгав.
- «Саме тому його звуть Кривий Ріг». - Подумав Ярич.
Нарешті вони дісталися до отвору, прикритого дерев`яною кришкою. Кривий Ріг, вправним рухом, відкинув її в бік. Вони опинилися в круглому приміщенні з трьома вікнами.
- Це друга північна вежа. – Пояснив Роман.
- Зараз кочовики трохи відступили. – Розповідав Кривий Ріг, ведучи їх по терасі від башти. – Але скоро почнеться нова атака. Буде гаряче.
- Фортецю втримати можна? – Запитала Олеся.
Кривий Ріг відповів не зразу. Його обличчя трохи посмутнішало.
- Тиждень ми протримаємося. А потім як Ієшуа дасть.
- Чому в полонених арів ви не забираєте зброю? – Запитав Ярич, вказуючи на арів внизу на подвір`ї фортеці.
Всі одночасно зупинилися і подивилися туди, куди вказував Ярич.
- Вони не полонені. – Відповів Кривий Ріг. - В ніч, перед нападом кочовиків на Кодак, ари перейшли на наш бік. Завдяки їм, ми змогли підготуватися до нападу.
Вони попрямували далі по терасі. Кривий Ріг привів їх в покої отамана. Це була невеличка кімната, яка ні чим не відрізнялась від інших у фортеці. Гнат якраз був у кімнаті. Він обійняв Романа і довго не відпускав.
- Я вже думав, що втратив і тебе. – Прошепотів він. – Що трапилось? Де ти був?
Роман розповів усе від початку до кінця. отаман уважно його вислухав.
- Он воно значить як? – Промовив він, після того як Роман закінчив. – Добре. Вам треба відпочити, поки кочовики заспокоїлися. Нам не завадять три пари міцних та вправних рук.
- Для цього ми й тут. – Відказала Олеся.
Караван Ксенії та Грицька повертався лісовою дорогою з
хорошим виторгом. Вечоріло. Пора вже було потурбуватися про нічліг.
- Сколо стемніє. – Промовив Грицько.
- Знаю. – Роздратовано кинула Ксенія.
Караван зупинився. Розбійники почали готуватися до відпочинку. Раптово, по лісу, пронісся вовчий вий. Всі завмерли на своїх місцях.
- Вовкулаки. – Злякано пробелькотів Грицько.
- До бою! – Закричала Ксенія.
Вовкулаки напали на караван з усіх боків. Розбійники не встигали схопити зброю. Вовкулаки розривали їх на шматки. Лунали крики та хрускіт кісток.
Лютий шукав того з розбійників на якому залишився запах Ольги. Він принюхувався до повітря та до кожного розбійника, що траплявся йому на шляху. Нарешті він вловив знайомий запах. Лютий помітив жінку з рожевим волоссям, яка намагалася відбитися від Молота. Ксенія махала своїм мечем, сподіваючись відбитися ним від вовкулаки. Молот лише задоволено хрипів, відчуваючи близьку здобич.
Лютий загрозливо загарчав і кинувся до Ксенії. Помітивши його, Молот знехотя відступив. Лютий схопив Ксенію за шию.
- У вас була дівчина, дочка князя арів. Де вона?
Ксенія безуспішно намагалася звільнитися з руки Лютого, безпорадно дриґаючи руками та ногами. З під підводи вискочив Грицько. Він вдарив мечем по руці Лютого. Але від страху, у Грицька руки ослабли та трусилися, тому і удар вийшов слабким. Він лише подряпав шкіру на руці. Від удару ногою, Грицько відлетів в бік.
- Де дівчина? – Запитав Лютий ще раз.
- Клята тварюка. – Прохрипіла Ксенія. – Нічого я тобі не скажу.
До ніг Лютого приповз Грицько.
- Не вбивай її. – Стогнав він. – Ми плодали дівцину Одноокому Алі з Кафи. Не вбивай мою длузину. Плошсу тебе, змилуйся.
Лютий перевів погляд від Ксенії до Грицька, що качався в пилюці. Він відпустив Ксенію. Вона впала на землю, кашляючи від задухи. Лютий випустив з грудей довгий вий, відкликаючи вовкулаків. Через мить вовкулаки зникли, залишивши після себе криваве побоїще.
Ксенія змогла трохи оговтатись. Тепер вона сиділа на землі обіпершись об колесо підводи. До неї підповз Грицько.
- Ксеня. Моя люба. – Крізь сльози белькотів він. – З тобою все галазд? Ти не поланена?
- Відчепись! – Відштовхнула вона його.
Грицько відсунувся від неї, підібгавши під себе ноги і продовжуючи плакати. Поступово Ксенія почала, крадькома, позирати на Грицька, так ніби хтось міг звинуватити її в цьому.
- Іди сюди. – Не витримала вона. – Іди сюди мій герой.
Грицько швидко опинився біля неї, поклавши голову їй на коліна, продовжуючи хлюпати носом. Ксенія ніжно обійняла його.
- Мій герой. – Заспокоювала вона його. – Мій герой. Ти врятував мені життя а я на тебе злилась. Ну пробач мені. Пробач.
- Бачила як я його? Отак отак. – Грицько махав рукою, показуючи як він бився з Лютим.
- Так, так. Щоб я без тебе робила. Ти в мене сміливий. Ти в мене молодець. – Ксенія поцілувала Грицька в лоба. – Молодець.
12
Князь Максим сидів на троні. Поруч стояв Фалук. По обидва боки від трону, під стінами, на лавках сиділи князівські вельможі та представники Хан-Чака. Один із вельмож, високий, міцний, сивобородий старий, стояв перед троном князя.
- Вже багато столітть в Ароград не заходили чужоземні війська. – Говорив він. – Я вважаю, що і зараз немає потреби вводити сюди залогу Хан-Чака.
- Кочовики наші союзники, Ярополк. – Промовив Фалук. – Вони мають право бути тут.
- Союзники а не окупанти. – Заперечив Ярополк. – Досить того, що вони заберуть всю військову здобич та козацьку скарбницю.
Вельможі схвально закивали головами. В залі наростав гул голосів тих, хто підтримував Ярополка. Фалук зі злістю дивився на них.
- Нехай скаже князь! – Вигукнув він. – Нехай скаже князь!
Всі одночасно замовкли і подивилися на князя. Увесь цей час він відсторонено сидів на троні, дивлячись кудись в бік. Зрозумівши, що від нього щось вимагається, князь звернув увагу на присутніх. Побачивши його погляд, вельможі жахнулися. В очах князя не було жодних ознак життя. Перед ними сидів живий мрець.
- Я домовився з Хан-Чаком. – Промовив князь. – І я погодився на присутність його залоги в Арограді.
Вельможі невдоволено загуділи.
- Князю, ти робиш помилку! – У відчаї кинув Ярополк.
- Не тобі, Ярополк, вказувати на помилки князя! – Відповів Флук. – Князь знає, що робити.
- А якщо князь зачарований? – Пролунав у залі чийсь голос.
Всі принишкли і обернулися до входу, звідки пролунав голос. Нестор, разом з Гресем не поспішаючи йшов до трону.
- Це пророк Нестор, священик Яхве. – Чулося шепотіння в натовпі.
Фалук помітно зблід. Його руки затрусилися. Щоб цього ніхто не помітив, він стиснув їх в кулаки.
- Як ти сюди потрапив, Несторе? – Спромігся видавити з себе слова Фалук, - Охорона!
- Можеш кликати кого завгодно, все одно я з відси нікуди не піду поки не звільню князя від чар. – Промовив Нестор.
Фалук зміг оговтатись від несподіваної появи Нестора. Він зробив крок на зустріч пророку.
- В тебе не вистачить сил. – Заявив Фалук. – Князь, мій. Зрештою як і вся Дулібія.
Нестор направив свою палицю на Фалука. Той зупинився, так наче об щось спіткнувся, і почав відступати назад.
- Ім`ям Яхве, я зв`язую тебе! – Голосно промовив Нестор. – Забирайся геть зі своїми чарами!
Якась сила відкинула Фалука назад. Він впав до ніг князя. Зігнувшись майже до землі і прикриваючи руками обличчя, Фалук вибіг з палацу, скочив на коня і помчав з Арограду, разом зі своїми людьми.
Нестор підійшов до князя, який здавалося і не помітив всього, що тут сталося, і поклав руку йому на чоло. Вигляд князя відразу ж змінився. Іскорки життя блиснули в його очах. Князь збентежено крутив головою, так ніби він довго спав і його розбудили відром холодної води.
- З поверненням, князю. – Промовив Нестор.
Князь довго дивився на нього, не розуміючи хто перед ним стоїть.
- Нестор. – Нарешті впізнав пророка князь. – Що ти тут робиш? І, що роблять в моєму палаці кочовики? Де Ольга?! Де моя дочка?!
Нестор все йому розповів. Князь вражено його слухав. Коли ж Нестор закінчив, він мовчки сидів, заглибившись у свої думки.
- Чому я піддався чарам Фалука. – Запитав Князь у Нестора.
- Твої бажання, які ховалися десь на самому дні твого серця, притягнули чари Фалука. - Відповів Нестор. – Чари просто виводять на перше місце темний бік людської душі.
Князь знову замислився.
- Ярополк. – Врешті промовив князь.
- Так, князю.
- Готуй військо! Ми йдемо на Кодак, щоб розірвати угоду з Хан-Чаком і укласти військовий союз з козаками, жінками-воїнами та горянами.
- Так, князю. Я все зрозумів.
- Несторе, - запитав князь, - чому ти відпустив Фалука? Якби він був у наших руках, ми могли б його зупинити.
- Нажаль, князю, ні. Фалука можна вбити лише тоді коли зруйнуються стовпи в храмі Молоха. – Пояснив Нестор. – А за Ольгу не турбуйся. Їй поки, що нічого не загрожує.
Ядвіга сиділа у своєму наметі. По її щоках текли сльози. Вона зняла з шиї золотий ланцюжок з совою, який дала їй Олеся. Перед очима Ядвіги з`являлися спогади з її молодості. Про те як вона народжувала Олесю. Про те як вона робила свої перші кроки. Як вчилася їздити на коні, стріляти з лука, вправлятися з іншою зброєю. Від цих спогадів вона усміхнулася але водночас і сльози потекли ще більше.
- «Я виростила гарну дочку». – Подумала Ядвіга.
Вона витерла сльози, вдягла ланцюжок на шию і вийшла з намету.
- Степанида! – Вигукнула Ядвіга.
Та з`явилася негайно.
- Слухаю, пані.
- Збирай військо! Ми йдемо на Кодак.
- Так, пані.
13
Вогняний шар пролетів над стінами і впав на дерев`яні будівлі фортеці. Запалала пожежа. Люди кинулись її гасити. Але не встигали вони загашувати наслідки одного вогняного шару, як їм на голови летіли інші. Всю фортецю заповнив чорний, їдкий дим та крики палаючих людей.
- Гасіть пожежі! – Рвав горлянку Кривий Ріг. – Швидше носіть воду, поки ми тут не згоріли!
Гнат, разом з Романом та його друзями, йшов вздовж стіни, підбадьорюючи козаків, що приготувались до атаки кочовиків.
- Тримайтесь, дітки! – Говорив він. – Покажіть цим бусурманам чого ви варті! – отаман зупинився і поглянув на Романа. – Це найкраще місце для атаки. Тут буде найважче. Як ти і просив.
Роман поглянув вперед за стіни. Рівна місцевість дозволяла підкотити сюди знаряддя для штурму стін. Тут було видно сліди минулих атак кочовиків. В низу лежали трупи та догораюча дерев`яна башта.
До них підійшов бородатий, арський воїн. Його одяг був брудний та подертий. Місцями в крові.
- Дмитре, познайомся з моїм сином та його друзями. – Звернувся Гнат до воїна. Дмитро потиснув усім руки. – Дмитро, тисяцький у арів. Його люди тримають тут оборону. Ти і твої приятелі, Романе поступаєте в його розпорядження.
- Так, батьку. – Кивнув Роман.
Гнат відвів Дмитра в бік.
- У мене було два сини. – Промовив отаман. – Одного, в дитинстві, викрали вовкулаки. Жінка померла. Це єдина рідна людина яка в мене залишилась.
Дмитро поклав руку на плече Отаманові.
- Я зрозумів, отамане. Зроблю все, щоб його вберегти.
Арські воїни з цікавістю розглядали трьох, новоприбулих людей. Найдовше їхні погляди затримувались на Олесі. Вона старанно робила вигляд, що не помічає цього, але в душі, їй була приємна така увага.
- Хто вона? – Запитав Кий у Марка.
- Жінка-воїн. – Буркнув той.
- Справжня жінка-воїн? Що вона тут робить?
Але Кий не дочекався відповідей на свої запитання. Декілька каменів вдарились об стіну. Від чого на людей посипався дощ з пилу та дрібного каміння.
- Бережись!! – Закричав Дмитро.
- І отак кожного разу. – Весело промовив Семен до Романа, який опинився поруч з ним.
- Гаряче тут? – Запитав Роман.
Семен усміхнувся.
- В пеклі, мабуть, прохолодніше.
Два камені влучили в гущу людей. Всіх накрило пилюкою та бризками крові. Крики поранених та помираючих, розривали душу.
- Відтягніть поранених в низ! – Командував Дмитро. – Заспокойтеся, зараз це скінчиться!
І справді. Кочовики припинили кидати каміння. В атаку пішли піхотинці з баштами для штурму стін.
- Воїни, приготуватись! – Наказав Дмитро.
Зі сторони фортеці полетіли вогняні шари та каміння. Вони падали на атакуючих кочовиків не залишаючи тим ніяких шансів на порятунок. Один вогняний шар потрапив у дерев`яну башту. Вона відразу ж запалала мов смолоскип. З неї почали стрибати палаючі люди.
Коли кочовики підійшли на достатню відстань, в них полетіла хмара стріл. Перші ряди кочовиків миттєво поріділи.
Олеся не поспішаючи вибирала свої цілі. Кожний її постріл досягав цілі і був смертоносним. Вона стріляла до тих пір, поки в неї не закінчились стріли.
Незважаючи на великі втрати, кочовики вперто підбиралися до стін. Використовуючи довгі драбини, вони стали підніматися в гору. Також кочовикам вдалося підкотити в притул до фортечних мурів свої дерев`яні башти. З них вони перекидали мости на стіни, по яким намагалися атакувати.
- До зброї! – Пронеслося над стінами.
Почався смертельний двобій. З несамовитими криками, захисники фортеці зустріли першу хвилю атаки кочовиків. В них полетіли стріли, каміння, гаряча смола та вогняні кулі.
Тримаючи в одній руці меч а в іншій свою улюблену бартку, Ярич стояв напроти башти з якої перебігали на стіни кочовики. Перший з них полетів у низ з пробитим черепом. Наступному, Ярич розпоров живіт.
Навколо був суцільний безлад. Кочовики невтомно наступали. Захисники Кодака мужньо оборонялись. Всі воїни були червоними від крові, своєї або чужої.
Здоровенний кочовик вилізь по драбині на стіну. В його руках була велика сокира. Махнувши нею один раз, він вбив двох арів та одного козака, що спробували його зупинити. Роман кинув ніж у кочовика. Він встряв йому в груди. Але кочовик здалося, цього навіть не помітив. Його сокира летіла на Романа зі страшною швидкістю. Роман відскочив у бік і відчув як сокира сколихнула повітря поруч з ним. Він рубонув кочовика по животу. Той вдарив Романа кулаком в обличчя. Від чого той відлетів на декілька кроків.
Кочовик знову заніс сокиру над Романом.
- «Ось і все». – Подумав він.
Але раптом, сокира кочовика затремтіла і випала з його рук. Дмитро витягнув меча з шиї кочовика і потім знову увіткнув. З рота кочовика потекла кров. Він схопився за горло і впав долілиць.
- Швидше підводься! – Вигукнув Дмитро.
Гнат спостерігав за боєм зі східної башти. З кожною миттю його обличчя ставало все похмурішим. Відійшовши від вікна він взяв зі столу свою шаблю.
- Кривий Ріг! – Покликав він.
Той скоро з`явився.
- Так, отамане.
- Накажи всім хто може тримати зброю, вийти на стіни. – Гнат витягнув шаблю з піхов. – Доведеться і нам з тобою в останній раз згадати молодість.
Кривий Ріг усміхнувся.
- Покажемо молодим як треба шаблюкою махати.
Хан-Чак спостерігав за боєм з пагорба навпроти Кодака. Там стояв його намет та кінь. Час від часу до нього прискакували на зморених конях, гінці з поля бою і доповідали ситуацію, що склалася. Хоча Хан-Чак і так бачив, що його військо зійшло на стіни але далі не просувалося.
- Батий! – Покликав Хан-Чак. До нього підбіг молодий кочовик і мовчки став чекати наказів. – Нехай в бій вступає резерв.
- О, Великий. – Заперечив Батий. – Якщо ми введемо резерв, то в нас не залишиться свіжих сил для війни з жінками-воїнами.
- Плювати мені на цих баб! – Гаркнув Хан-Чак. – Для мене головне взяти Кодак з його золотом. Вводь резерв!
Батий кивнув. Він схопив зелений прапор на довгому держакові і cтав махати ним. З ліска, за пагорбом, з`явився великий натовп кочовиків. Вони швидко бігли до фортеці. Несподівано, Батий закляк на місці. Прапор випав з його рук.
- О, Великий! – Вигукнув він, підбігаючи до Хан-Чака. – Подивись туди!
Хан-Чак поглянув в той бік, куди вказував Батий. Напереріз резерву кочовиків, мчали на конях жінки-воїни та їхні чоловіки з довгими списами. Їх було багато. Сонце виблискувало на мечах та наконечниках їхніх стріл. Вони вигукували свій бойовий клич. Який нагадував курликання лелеки.
- Як вони тут опинилися?! – Розгублено прошепотів Хан-Чак.
Жінки-воїни одночасно вистрілили з луків. Безліч стріл накрили кочовиків, що бігли до фортеці. В одну мить їхні ряди поріділи.
Захисники Кодака теж помітили жінок-воїнів.
- Це ж наші! – Вигукнула Олеся і теж вигукнула бойовий клич у відповідь.
- Отамане, подивіться. – Кривий Ріг вказував за стіни.
- Якщо на світі існують дива, то це одне з них. – Вражено промовив Гнат. – Піднімай війська у наступ!
Кочовики, біля стін фортеці, розгубилися. Без допомоги резерву вони не могли захопити Кодак. Але тепер резерв був відрізаний жінками-воїнами а захисники фортеці пішли в атаку. Сили зрівнялися. Козаки та ари відтіснили кочовиків від стін. Бій тривав на відкритій місцевості. Люди змішалися в одну купу. Вже не було ніякої лінії оборони. Кричали люди, іржали коні, дзеленчала зброя. Кров лилася потоком.
Марко, мов несамовитий, рубав кочовиків на право і на ліво. Жоден ворог не врятувався від його меча.
- Це вам за Івана!! – Примовляв він. - За Івана!! А-а-а!!
Краєм ока він побачив як четверо кочовиків насідали на Степаниду.
За один стрибок Марко опинився біля неї і швидко розправився з кочовиками.
- Та не треба було. – Промовила Степанида, віддихуючись. – Я б сама впоралась.
Марко сплюнув.
- А я тебе і не помітив.
Хан-Чак стояв не рухаючись, спостерігаючи за боєм у низу. В його голові не вкладувалось те, що він програв цю битву. Думки про його велич розвіялись мов дим.
До нього підійшов Батий.
- О, Великий. Треба відводити війська поки ми не втратили всіх людей.
Хан-Чак озирнувся на Батия. Той не впізнав свого повелителя. Перед Батиєм стояв розгублений, втомлений, невпевнений у собі чоловік.
- Наказуй відступати. – Промовив Хан-Чак і побрів до свого коня.
Батий дістав довгу трубу і видобув з неї протяжний звук. Кочовики стали, з боєм, відходити на північ. Частина козаків та жінок-воїнів, деякий час, переслідували їх. Але більшість залишилась на полі бою. Зокрема Кий. Він йшов вздовж крутого берега Борисфена, насолоджуючись спокоєм. Кий тримав у руках червоний, від крові, меч. Увесь він теж був заплямований кров`ю. Втома накрила все його тіло. На своєму шляху Кий зустрів жінку-воїна. Це була Марічка. Вона сиділа на траві, дивлячись в одну точку на іншому березі. Марічка та її зброя теж були закривавлені. Забувши про свою сором`язливість, Кий сів поруч з нею. Вона не звернула на нього уваги. Кий дістав флягу і побовтав її. Там залишилось трохи води. Він протягнув флягу Марічці. Вона мовчки взяла та випила. Потім повернула її Києві.
- Це твій перший бій? – Запитав Кий відпивши з фляги.
Марічка поглянула на нього. Тепер Кий зміг роздивитися дівчину. Її карі очі здалися йому бездонними. Від погляду Марічки, щось нове і невідоме ворухнулося в його серці.
- Ненавиджу війну. - Вона трохи помовчала. - Ніяк не можу забути очі кочовика, якого я вбила першого. Здається, ніби щось померло в мені. Таке, що більше ніколи не повернеться.
- Якщо тобі стане легше, - усміхнувся Кий, - то я перед першим боєм виблював. Ти ж не блювала?
Марічка теж усміхнулась і заперечно захитала головою.
- От бачиш. Ти хоча б не осоромилась. – Продовжував Кий. – Мене Києм звуть.
- Я, Марічка. З роду Солохи.
Вони потиснули руки.
- Не завадило б нам вмитися. – Промовила Марічка, побачивши їхні брудні, від крови та землі, руки.
Кий підвівся.
- Ходімо! Я знаю стежку по якій можна спуститися до води.
Тепер Марічка, з цікавістю розглядала цього чорнобрового парубка, що впевнено вів її до річки, по крутим схилам Борисфена. Вперше в своєму житті, вона відчула впевненість та безпеку біля чоловіка. Щось нове та невідоме ворухнулося в її серці.
Ядвіга їхала по полю битви на коні, у супроводі охоронців. Вона розшукувала поглядом Олесю. Її серце зупинялося кожного разу, коли вона бачила вбиту жінку-воїна. Але серед вбитих її дочки не було.
- Мамо! – Почула Ядвіга голос за спиною. Вона озирнулась.
До неї бігла Олеся. Ядвіга скочила з коня. Вони міцно обійняли одна одну. Ядвіга довго не відпускала свою дочку. По її щоках текли
сльози щастя.
- Слава Великій Матері, доню. Ти жива.
- Мамо. Я так рада тебе бачити. Але чому ти змінили своє рішення?
Ядвіга подивилася Олесі в очі.
- Хіба могла я покинути свою дочку в біді? Яка б була з мене мати?
- Ти врятувала не тільки свою дочку але й багатьох інших людей. – До них підійшов Гнат. – Вітаю тебе Ядвіга.
- І я вітаю тебе отамане. – Вони потиснули руки. – Моя дочка виявилась мудрішою за мене. Вона має рацію: досить вже чвар. Пора нам забути давні образи і об`єднатися заради добра нашої країни. Тому я прошу пробачення від імені жінок-воїнів, за все зло яке ми вчинили твоєму народові.
Гнат кивнув.
- Я згоден з тобою. І в свою чергу козаки теж просять пробачення у вашого племені.
- А я прошу пробачення від імені арів, у всіх вас. – Промовив Дмитро.
- Горяни теж наробили багато дурниць. – Втрутився Ярич. – Я думаю, якби мій батько був тут, він би також попросив пробачення. Але оскільки його тут немає, то замість нього, це зроблю я. Простіть нас, горян, всі кого ми образили.
Представники чотирьох племен стали на коліна, утворивши коло. Вони всі відчули чиюсь незриму присутність на тому місці. Радість і полегшення наповнили душі присутніх. Всі почали стрибати та обійматися від радості. Над полем бою, пронісся переможний вигук сотень голосів які зливались в один.
Кий та Марічка стояли поруч. Як і інші, вони теж радісно кричали та стрибали. Піддавшись загальному пориву, вони обійнялися, але відразу ж відсахнулись одне від одного. Кий та Марічка заклякли на місці та здивовано перезирались. Ніхто з них не знав чому так сталося і що робити далі. Несподівано, навіть для себе, Кий схопив Марічку за плечі і поцілував.
- Боги на нашому боці. – Промовила Ядвіга.
- Так. – Погодився Отаман, підводячись. – Вони з нами.
-Ари! – Закричав хтось. – Ари наступають!
Присутні відразу подивились на Дмитра. Той розгублено дивився в той бік звідки наближалися ари. Козаки та жінки-воїни заходилися готуватися до наступного бою. Вояки Дмитра залишилися на місці, чекаючи рішення свого командира.
- Я зрозумію, якщо ти станеш на їхній бік. – Промовив Гнат, звертаючись до Дмитра.
Той обвів поглядом усіх присутні а потім подивився на своїх вояків. Зрозумівши їхній настрій, Дмитро набрав в легені повітря, щоб оголосити своє рішення. Але він не встиг.
- Попереду князь арів з білим прапором! – Вигукнув вістовий, підбігши до отамана.
