9
Новий день лише тільки починався. Темрява поступово втрачала свою силу. Стояв густий туман. Все навколо здавалося сірим. Вранішній холод проникав крізь одяг. Роман та його друзі наблизились до паромної переправи. Там вже було декілька чумацьких підвод. Люди зібралися біля багаття, стиха розмовляючи між собою. З куреня, що стояв під розлогою вербою, чулися крики та стогони. Вони то припинялися то лунали з новою силою. Люди, біля багаття, в такі моменти повертали голови в той бік. До гурту підійшов Роман.
- Що це за крики? – Звернувся він до людей.
- Паромник підібрав, на березі в ночі, чоловіка. – Відповів худорлявий чумак в солом`яному брилі. - На ньому немає живого місця. Постійно кричить про вовкулаків. – Чумак затягнувся люлькою. – Мабуть не виживе.
- Хіба вовкулаки підходять до Борисфена? – Здивувався Роман.
Чумак лише стиснув плечима. Роман повернувся до своїх.
- Там, - він вказав на курінь, - лежить поранений чоловік. Він повторює слово вовкулаки.
- Ходімо подивимось. – Промовив Нестор. – Гресь, залишайся біля коней.
Біля куреня сидів паромник – маленький, засмаглий дід з сірою бородою. На голові в нього був поношений, солом`яний капелюх. Поранений лежав поруч, вкритий до шиї ковдрою. Ним виявився Рудий. Його обличчя було суцільною раною. Рудий заснув, але й у вісні повторював слово: вовкулаки.
- Доброго здоров`я! – Привітався Нестор.
Старий підвівся і зняв капелюха.
- Доброго здоров`я, отче!
- Хто цей нещасний?
- Я гадаю, що це пірат, отче. – Відповів паромник. – Нажаль я нічого не можу зробити. Рани занадто тяжкі.
Нестор поклав йому руку на плече.
- Яхве не забуде твоє добродійство.
Старий вклонився. Нестор присів біля пораненого. Рудий розплющив очі. Вигляд Нестора його злякав. Він спробував підвестися, щоб втекти але не зміг.
- Не бійся. – Притримав його Нестор. – Я, священик Яхве.
- Я… хочу… сповідатися, отче. – Рудому було важко розмовляти.
- Слухаю тебе.
- Я наробив… дуже багато… поганого в житті. – Почав Рудий. – Я вбивав і грабував. Отче… чи зможе Яхве мене… мене простити?
- Якщо від щирого серця сповідаєшся то простить. – Відповів Нестор.
- Від… чистого… серця. – Рудий закрив очі.
Всі подумали, що він помер. Але Рудий прийшов до тями. Обвівши поглядом присутніх, він почав розповідати.
- Сьогодні в ночі… ми взяли на корабель полонянок….двох дівчат. Я з другом… знайшли їх у лісі. На корабель напали… вовкулаки. Вони нікого не щадили… вбивали всіх. – Рудий замовк, щоб перепочити.
Почувши розповідь Рудого, Роман напружився. Він думав про те, що б це могло бути: збіг чи одна з тих дівчат справді Ольга.
- Вовкулаки… - Продовжував Рудий. – ніколи не підходили… до Борисфена. Щось змусило їх… зайти аж сюди. Вони шукали тих двох… дівчат.
Роман схопив Рудого за плечі. Той застогнав.
- Що сталося з дівчатами?! – Закричав Роман. – Вовкулаки їх
знайшли?!
- Роман, відпусти його. – Промовив Нестор.
- Я… бачив… - Відповів Рудий, коли Роман його відпустив. – як дівчата… стрибали за борт.
Промовивши останні слова, Рудий застогнав і завмер. Його очі були розплющені але в них поступово згасало життя. Нестор закрив їх рукою.
- Він помер. – Нестор подивився на Ярича та Романа. – Треба його поховати.
Хлопці кивнули. В двох вони викопали могилу під вербою і поховали Рудого.
Дух Фалука вирвався з його тіла і понісся над просторами Дулібії. Пролітаючи над Борисфеном, він помітив гурт людей біля паромної переправи. Серед них Фалук впізнав Нестора, Романа та інших.
- Якщо вони не загинули в пазурах звірів, – промовив він, - нехай помруть від чар русалок.
Нестор подивився в гору на сіре небо. Навколо так само стояв густий туман.
- Сонце вже мало б піднятися. – Промовив паромник. – Я ще ніколи не бачив такого туману.
- Ми зможемо переправитись? – Запитала Олеся.
- Так. – Кивнув дід. – Але вам тоді доведеться заплатити подвійну
ціну. Чумаки не хочуть плисти в таку погоду.
- Ми заплатимо. – Промовив Нестор.
Завантаживши коней, люди відчалили від берега. Чумаки розпалили велике багаття, щоб паромник міг орієнтуватися в тумані. Але це виявилось марним. Бо зовсім скоро, берег та багаття на ньому поглинув туман. Паром опинився ніби між небом та землею. Не видно було ні берегів ні води. Лише її хлюпотіння свідчило про те, що вони рухались. Коні нервово іржали, переступаючи з ноги на ногу.
Олеся стояла біля поручнів порому, марно вдивляючись в туман перед собою. До неї підійшов Ярич.
- Ось, тримай. – Протягнув він їй гарний букет з декількох квіток та трав.
Олеся здивовано подивилася на букет, потім на Ярича. Здивування поступово змінювалося на розгубленість.
- Це… мені? – Перепитала вона, ніяково беручи квіти.
- Так. – Кивнув Ярич.
- Гарні. – Олеся зачаровано роздивлялася квіти.
- Мені здається, що тобі ніхто в житті не дарував квітів. – Промовив Ярич.
- Так, ніхто.
- Як же ж тоді чоловіки вашого племені залицяються до жінок?
- Залицяються? – Незрозуміла Олеся.
- Так, залицяються. – Махнув головою Ярич. – Якщо чоловікові подобається якась жінка, то він починає виказувати їй знаки уваги, щоб дівчина помітила його.
- І дарування квітів, один з таких знаків. – Здогадалася Олеся.
- Так.
- Наші чоловіки не залицяються до жінок.
- Не залицяються?! – Тепер Ярич нічого не розумів.
- Так. Наші чоловіки взагалі не вибирають собі жінок. Це ми, жінки, вибираємо собі чоловіків для продовження роду.
Ярич збентежено чухав свою потилицю. Він ніяк не міг вмістити в голові те, що розповіла йому Олеся.
- Якщо ти подарував мені квіти то ти до мене залицяєшся. А якщо ти до мене залицяєшся, то… - Олеся хитро примружила очі. – я тобі подобаюсь. Так?
- Так… Тобто… е-е…ну…я…- Ярич не договорив.
Над річкою пронісся сплеск води. Всі насторожились.
- Мені здається, що крім нас тут ще хтось є. – Промовила Олеся, звертаючись до всіх присутніх, інстинктивно беручись за руків`я меча.
Ніхто не відповів. Всі напружено вдивлялися вперед. Дід звичними рухами керував поромом. Але на його обличчі була тривога. Здавалося, що чим далі, тим туман ставав густішим. Раптом, тишу порушив прекрасний дівочий голос. Він наближався. Хтось співав пісню. До першого голосу приєдналися ще декілька голосів. Вони були всюди.
- Святий Яхве. – Промовив зі страхом паромник. – Русалки.
- Хто такі русалки? – Не зрозумів Ярич.
- Річкові духи в образах прекрасних дівчат. – Пояснила Олеся. – Вони затягують підводу людей.
- Про що вони співають?
- Ніхто не знає. Кажуть, що їхню пісню зрозуміє лише той хто потрапить в їхнє царство.
- Відійдіть від країв порому! – Промовив Нестор.
Всі, крім діда, скупчились в центрі порому. Роман, Ярич та Олеся приготували зброю. Коні ставали на диби та іржали. Вони намагалися відірватися від перил, до яких були прив`язані. Коні відчували чиюсь незриму присутність. І ця присутність їх лякала.
- Романе, я тут! – Пролунав з туману голос Ольги. – Іди до мене! Стрибай у воду! Врятуй мене!
Нестор схопив Романа за руку.
- Не слухайте їх! Русалки можуть імітувати чужі голоси! – Вигукнув він. – Так вони причаровують людей! Не підходьте близько до води! Не сходьте з місця, щоб не сталося!
- Ромцю, йди до мене! – Продовжував кликати голос Ольги. – Де ти?! Чому ти мене не рятуєш?!
- Я не можу помилятися! Це Ольга! – Роман рвонувся вперед.
Якби не міцні руки Нестора та Ярича, то він опинився б за бортом. Вони повалили Романа на мокрі дошки.
- Ольга! – Кричав Роман. – Це вона! Відпустіть! Її треба врятувати!
- Зв`яжіть його! – Наказав Нестор. Якась сила підхопила паромника і потягла в туман. Ті хто залишився чули лише його крики, що віддалялися. Потім почувся сплеск води і крики зникли.
- Треба стати до стерна! – Вигукнув Ярич.
- Стій! – Зупинив його Нестор. – Ви врятуєтесь, якщо будете зі мною поруч!
Все несподівано стихло. Навіть Роман не намагався вирватися. Він тільки натужно сопів і водив очима мов божевільний. Лише коні продовжували тривожно топтатися на місці. На поромі з`явилася оголена жінка. Вона ніби виткалась з туману. Її тіло було блідим з синюватим відтінком. Сіре, довге волосся прикривало груди. Вони побачили перед собою молоду, прекрасну жінку, але її краса була якась не жива. Від жінки віяло холодом та смертю. За нею з`являлися такі ж жінки як і вона. Невдовзі вони заполонили паром, взявши людей у кільце. Побачивши Нестора, жінка, що з`явилася першою, зупинилась.
- Тепер я розумію чому нам не вдалося забрати цих людей. – Промовила жінка. – Несторе, ти знову нам заважаєш своїм
чаклунством. Клятий Фалук не сказав мені, що ти будеш тут.
- Це ти чаклуєш, Олено. – Відповів Нестор. – А я служу Яхве.
- Закон говорить: всі хто плавають на річках - наші. Віддай нам наше, Нестор, а ти можеш іти.
- Не цього разу. – Нестор переклав палицю в праву руку.
Олена обвела всіх гнівним поглядом. Від чого здалося, ніби несподівано прийшла зима.
- Не можна порушувати закон. – Промовила вона. – Ти відповіси за це.
- Я не виконую нечестивих законів. – Спокійно відказав Нестор. – І відповім я лише перед Яхве.
Кільце русалок навколо людей почало звужуватися. На їхніх обличчях не можна було побачити жодного почуття. Вони мовчки простягували руки до людей. Здавалося, що їхні тіла злилися в одне і нагадували чудовисько з багатьма лапами. Ярич та Олеся приготувалися до бою. Олеся на мить доторкнулася до руки Ярича. Глянувши в її бік, він ближче став до неї. Нестор підняв палицю в гору і потім різко опустив її. Палиця глухо вдарилась об дошки.
- Яхве, - вигукнув Нестор, - пошли нам своє світло! Розжени цей туман!
І Яхве почув. Промені сонця, мов гострі ножі, розрізали густий, сірий туман. Над головами відкрилося блакитне, чисте небо. Побачивши сонячне світло, русалки закричали від жаху. Вони швидко стрибали у воду, втікаючи від нього. Ті русалки, на яких потрапляло світло, перетворювались на пар.
На поромі не залишилося жодної русалки. День виявився сонячним та теплим. Ніщо не нагадувало про туман, який стояв
нещодавно. Ярич став за стерно і доправив паром до берега. Не гаючи часу, Нестор, Ярич, Гресь та Олеся стали збиратися в дорогу. Тільки Роман стояв нерухомо біля води і дивився кудись в далечінь. До нього підійшов Нестор.
- Я чув її голос. Чув. Це було так… - Роман замовк, не договоривши.
- Правдоподібно. – Закінчив за нього Нестор.
Роман мовчки кивнув. Деякий час, вони спостерігали за хвилями.
- Правду від брехні розрізняється не за тим, що ми бачимо або чуємо. – Промовив Нестор.
- А як же впізнати правду?
- Серце твоє знає правду. Його слухай.
Нестор поплескав Романа по плечу і пішов до свого коня.
На лівому березі Борисфена місцевість була іншою. Замість густих лісів тут переважали гаї, які невдовзі звільнили місце безкрайому степові.
Ольга та Марічка, після того як дісталися до берега, йшли цілу ніч та цілий день, зупиняючись лише на короткий відпочинок. Десь о півдні, з вершини пагорба, Ольга побачила вдалині якусь чорну цятку. Від розпеченого, степовим сонцем, повітря, здавалося, що вона пливе.
- Що це? – Запитала Ольга, вказуючи на цятку рукою.
Марічка подивилася в той бік, прикривши долонею очі від сонця.
- Це образ Великої Матері Сови, витесаний з каменю. Він стоїть в головному селищі жінок-воїнів. Нам треба туди.
Пробираючись крізь високу траву, вони то спускалися в долину то піднімалися на черговий пагорб. Кожний наступний крок вдавався все важче. Втома та спрага давали про себе знати. Хоча врешті решт їм пощастило. В одній долині дівчата натрапили на
гайок в якому протікав струмок. Впавши на коліна вони, жадібно пили прохолодну воду. Підвівши голову Ольга побачила як п`ять жінок-воїнів направили на них заряджені стрілами луки.
- Повільно встаньте. – Промовила одна з жінок. Вона була товста. Лук в її руках здавався іграшковим. – Хто ви такі?
- Я жінка-воїн. – Почала Марічка. – Мене звати Марічка, з роду Солохи. Це Ольга – дочка князя арів. Нас викрали вовкулаки. Але ми втекли від них.
Почувши хто така Ольга, жінки-воїни здивовано перезирнулись і опустили луки.
- Я, Степанида, з роду Параски. – Кивнула головою товста жінка-воїн. – Ми раді сестро, що ти повернулася до дому.
Ольгу та Марічку посадили на коней і повезли в селище жінок воїнів. Воно знаходилось на рівнинній місцевості, оточене глибоким ровом та високим, земляним валом. На його верхівці стояв високий паркан зі стовбурів дерев. На схилах валу щільно росли колючі кущі, серед яких можна було розгледіти гострі палі. Через рів перекидався дерев`яний міст, який впирався в такі ж дерев`яні та високі ворота.
Вони в`їхали в селище. Ольга з цікавістю роздивлялася навколо. Дорога, по якій вони їхали, розділяла селище на дві рівні частини. В обох частинах, в правильному порядку, стояло багато наметів зі шкір вбитих тварин. В селищі було людно. Бігали галасливі діти. Ходили дорослі. В основному жінки. Були й чоловіки але вони знаходились на лівій, від воріт, стороні. І вони, на відміну від жінок, не мали зброї, лише деякі. Найбільше ж Ольгу вразило кам`яне божество, що стояло в самому центрі селища. Це була жінка з гострою головою сови. Вона мала складені на грудях руки. Ноги поступово переходили в кам`яну брилу, яка вгрузала в землю. Кам`яна жінка ніби підпирала собою блакитне небо.
Ольгу та Марічку підвезли до намету, що стояв біля підніжжя божества. Цей намет відрізнявся від інших більш барвистими кольорами шкір та був більшим. Степанида увійшла у намет. Через мить вона вийшла з відти з Ядвігою. Побачивши її Ольга полегшено зітхнула. Ядвіга ж залишалася незворушною. Вона підійшла до Ольги і довго дивилася на неї.
- Вкиньте її в яму. – Наказала Ядвіга.
Від цих слів Ольга спочатку втратила дар мови.
- Пані Ядвіга, - отямилась вона коли її потягли кудись, - я нічого не розумію! Це напевне якась помилка!
- Через тебе, твій батько оголосив нам війну. Моя дочка зникла. Тому ніякої помилки немає. Ми обміняємо тебе на три мішки золота і мир з арами. Я сказала вкиньте її в яму! – Махнула роздратовано Ядвіга рукою Степаниді.
Почуте Ольгу вразило. Її тіло обм`якло. Вона слухняно пішла за жінками-воїнами. Ольгу підвели до глибокої ями, що знаходилась в дальньому кінці селища. Вона спустилась туди по драбині, яку потім підняли на гору. Зверху яму накрили дерев`яною решіткою. В ямі могло поміститися декілька чоловік але зараз, крім Ольги, там нікого не було. Не дивлячись на спекотний день, на дні ями було вогко. Не звернувши на це уваги, Ольга сіла в куток, підібгавши під себе ноги.
Не відомо скільки вона так просиділа як раптом до ями хтось підійшов. Ольга підняла голову. То виявилась Марічка. Вона спустила на мотузці глечик з водою.
- Попий. – Промовила Марічка.
Ольга відвернулась до земляної стінки. Марічка тяжко зітхнула.
- Ти можеш на мене ображатися але від спраги помирати не варто. Згадай як ми були у вовкулаків, потім мавки, потім пірати. Від усіх
них ми змогли втекти. У порівнянні з тим, що ми пережили, це просто дрібниці. Подумай краще про те, що ти скоро будеш вдома.
Трохи повагавшись, Ольга взяла глечик. Вона жадібно випила всю воду.
- Три мішка золота. – Промовила Ольга. – Занадто багато для скарбниці. Мій народ не настільки заможний.
- Молись своєму богові. – Відповіла Марічка, спускаючи торбинку з харчами та ковдру. – Все буде гаразд. Відпочивай, завтра я прийду.
Ольга повечеряла тим, що принесла їй Марічка, сіла на ковдру і заснула. Вперше в житті Ользі нічого не наснилося. Вона ніби провалилася в темну, бездонну прірву. Раптом Ольга відчула як вона піднімається в гору. Розплющивши очі, вона побачила як на неї спадає зоряне небо. Вона хотіла закричати але чиясь сильна рука затулила їй рот. Остаточно прокинувшись, Ольга зрозуміла, що її тримає Лютий. Він стояв над ямою, в якій нещодавно була Ольга, і уважно роздивлявся навколо. В селищі стояла тиша. Притиснувши Ольгу до грудей, Лютий зробив стрибок. Від змішаного почуття страху та захоплення, в Ольги перехопило дух. Здавалося, що вони піднеслися до самих зірок і якусь одну з них можна дістати рукою.
Лютий опустився по інший бік валу та рову. Він робив довгі стрибки віддаляючись від селища жінок-воїнів. Ользі залишалося тільки змиритися з долею, яка посилала їй чергове випробування.
Кий знесилено сів на траву. Теж саме зробили інші арські воїни та кочовики. Їхнє об`єднане військо швидкими темпами просувалося до Кодака – козацької фортеці. Військом командував Батий, права рука Хан-Чака. Молодий, худорлявий з маленькими, чорними вусиками та великими очима. Увесь час він їздив вздовж колони, оглядаючи військо. Ось і зараз Батий промчав повз те місце
де сидів Кий.
- Боїться, щоб ми не порозбігалися, поганець. – Буркнув Семен.
- Я ніяк не втямлю, - промовив Михайло, - що ми тут робимо з цими косоокими? Як так вийшло, що князь уклав мир з кочовиками?
Може ти мені поясниш, Дмитре? – Звернувся він до сотника, який щойно підійшов.
- Твоя робота воювати а не язиком теліпати. – Відрізав Дмитро. В нього явно був поганий настрій і вже не перший день. Зрештою як і у всіх арських воїнів. Нікому не подобалось йти пліч о пліч з кочовиками.
- А ти як гадаєш, Марко, що могло статися? – Зовсім не образившись на Дмитра, Михайло перевів свою увагу на іншого.
Марко лише подивився на нього похмурим поглядом. Після смерті брата він взагалі перестав розмовляти. Ніхто не міг видавити з нього й слова.
- Говорять, ніби козаки викрали княгиню Ольгу. – Підтримав розмову Семен. Серед арських воїнів, здавалося тільки він і Михайло були в доброму гуморі. – От ми йдемо її визволяти. А ще я чув, що Фалук зачарував князя.
- Фалук?! – Здивувався Михайло. – Радник князя?! Але для чого?
- Мабуть для того, щоб керувати Дулібією. – Семен нахилився до Михайла і притишеним голосом продовжив. – Кажуть, ніби Ольгу викрав сам Фалук, щоб розпочати війну з іншими племенами. І на Кодак ми йдемо не просто так.
- Справді? Тоді чому ж?
- Там знаходиться козацька скарбниця. Фалук пообіцяв її Хан-Чаку.
- Виходить, що ми будемо воювати проти своїх та ще й за особисті інтереси Фалука? – Промовив Кий.
Його слова прозвучали ніби грім серед ясного неба. Всі одночасно
подивилися на Кия. Ніхто йому не заперечив. Воїни знічено відверталися або опускали очі до землі. Кий сам не знав чому він так сказав. Просто ця думка сама собою виникла в його голові і перетворившись на слова, вилетіла з його вуст.
Військо вже давно вирушило далі а слова, сказані Києм, продовжували турбувати душі тих хто їх почув.
До селища жінок-воїнів Нестор та інші прибули під вечір. Міст був піднятий, ворота зачинені. Олеся вклала у рота два пальці і засвистіла. Спочатку протяжно потім двічі коротко.
- Хто там?! – Пролунав жіночий голос десь зверху.
- Олеся! З роду Горпини! Ці люди зі мною!
Спочатку важко опустився міст. В слід за ним відчинилася брама. Олеся поїхала першою. За нею всі останні. Вони рухались тією ж дорогою, по якій не так давно їхала Ольга з Марічкою. Ядвіга зустрічала їх біля свого намету. Вона міцно обняла Олесю, довго її не відпускаючи.
- Мамо. - Промовила Олеся. – Я повернулася не одна.
- Прошу всіх сідати. – Запросила Ядвіга гостей до багаття. – Як бачу, Несторе, без тебе тут не обійшлося. Скільки ж ми з тобою не бачились?
- Багато води витекло у Борисфені в Чорне озеро. – Відповів Нестор. – А ти не змінилася, Ядвіга.
Ядвіга засміялася.
- Ти ніколи не вмів брехати, Несторе. Змінилася. Дуже змінилася. – Ядвіга помовчала. – І що ж привело таких різних людей в наші землі?
- Ольга. Дочка князя арів. – Промовив Роман. – Разом з дівчиною з вашого племені вони втекли від вовкулаків.
- Вона в нас справді була. – Кивнула Ядвіга.
- Була?! – Здивувався Роман.
Ядвіга наказала покликати Марічку. Зовсім скоро вона з`явилася і розповідала про їхні з Ольгою пригоди.
- А сьогодні вранці вона зникла. – Підсумувала Ядвіга. – Біля ями ми знайшли вовчі сліди. Але вони занадто великі для простого вовка. Отже це був вовкулака.
- Знову ці тварюки. – Зітхнула Олеся.
- Як ви могли вкинути її в яму?! – Розсердився Роман. – Ольга ж не винна, що її батько розпочав війну.
Ядвіга розвела руками.
- Я погарячкувала. Мені справді шкода. Але спробуй зрозуміти мене, моєму народові загрожує війна, моєї дочки немає і в цих негараздах винна, як я тоді думала, дочка князя. Я хотіла обміняти Ольгу на мир з арами.
- Нам треба вирішити, що робити далі. – Промовив Ярич, зупиняючи суперечку.
Всі одночасно подивились на Нестора, який спостерігав за жовтими язиками багаття.
- Ари вже були у ваших землях? – Запитав він Ядвігу.
- Ні. Разом з кочовиками вони пішли на Кодак.
- На Кодак?! – Перепитав Роман. – Там наша скарбниця. Половина війська пішла в похід в Колхіду. Довгої осади Кодак не витримає.
- Фалук все розрахував. – Сказав Нестор. – Кочовики заберуть золото а він Дулібію.
Роман підхопився з місця. Він збуджено ходив з боку в бік.
- Там мій батько. Я йому потрібний. Пані, Ядвіга. – Роман сів на місце. – Ви можете врятувати мого батька. Приведіть військо до Кодака. Допоможіть козакам.
- Ти хочеш щоб жінки-воїни гинули за ваше золото? – Промовила Ядвіга. – Ні. Наше військо залишиться вдома.
- Мамо, після Кодака кочовики прийдуть сюди. – Втрутилась Олеся. – Нам треба о…
- Мовчи! - Перебила її Ядвіга. – Верховна сова, поки що, я. І важливі рішення приймаю теж я.
- Твоя дочка права. – Нестор говорив спокійно. – По одинці вас розіб`ють. Врешті решт треба припинити давні чвари.
Ядвіга захитала головою.
- Своє слово я сказала.
- Ну, що ж… - Роман підвівся і пішов до свого коня.
Олеся та Ярич наздогнали його.
- Ти куди? – Запитав Ярич.
- В Кодак. – Відповів Роман, сідлаючи коня. – До ранку я буду там.
- Я з тобою. – Одночасно сказали Ярич та Олеся.
- Готуйте коней. Не будемо витрачати час. – Роман зовні був таким же зосередженим але він зрадів тому, що його нові друзі не залишили його в скрутному становищі.
Олеся якраз сідлала коня, коли до неї підійшла Ядвіга.
- Я забороняю тобі їхати в Кодак.
Олеся на мить відірвалася від роботи.
- Ти не можеш мені заборонити.
- Можу. – Наполягала Ядвіга. – Як Верховна сова, я тобі забороняю.
- Тоді арештуй мене і вкинь в яму. Так як ти вкинула туди Ольгу. – Олеся скочила на коня.
Ядвіга пропустила шпильку Олесі.
- Я прошу тебе як мати. Не їдь.
Ці слова зупинили Олесю. Вона скочила на землю і підійшла до матері. Деякий час вони стояли мовчки. Потім Олеся обняла Ядвігу.
- Я мушу їхати, мамо. – Прошепотіла вона. – Я відчуваю, що Велика
Матір кличе мене туди.
Вперше в житті Ядвіга та Олеся стояли так. Вперше в житті вони плакали разом.
- Я просто хочу, щоб з тобою все було добре. – Крізь сльози промовила Ядвіга.
Олеся зняла з шиї золотий ланцюжок з маленькою совою.
- Цей ланцюжок ти подарувала мені тоді коли мене посвятили у воїни. Я залишаю тобі його як знак того, що повернусь жива і здорова.
Ядвіга міцно стиснула ланцюжок у руці.
Роман підійшов до Нестора.
- Отче, я правильно вчиняю? – Запитав Роман. – Що каже Яхве?
- Я знаю, тебе турбує доля Ольги, але ти прийняв правильне рішення. – Промовив Нестор. – Яхве потурбується про неї. Довірся Йому.
- Ви з нами не поїдете?
- Яхве кличе мене в Ароград. Ми з Гресем поїдемо туди.
Роман, Ярич та Олеся виїхали з селища коли вже було далеко за північ. Зорі та місяць освітлювали їм путь. Ніч Молоха наближалась.
10
Ольга знову опинилася у лісовій місцевості. Лютий ні на мить не відходив від неї. Коли вони рухались, він ніс Ольгу на руках. Коли ж вони зупинялися на відпочинок то вона була під постійним наглядом.
Спочатку Ользі було байдуже до всього. Вона покірно робила те, що вимагали від неї вовкулаки. Коли треба було йти вона піднімалася і йшла. Коли їй давали їсти, вона їла. Але поступово до
неї поверталося бажання жити та боротися. Тепер Ольга терпляче чекала слушного моменту, щоб втекти від Лютого.
І от одного разу такий момент настав. Десь о півдні, вовкулаки зупинилися на відпочинок, біля маленького струмка. Понапивавшись води, вони заснули. Лютий теж заснув, тримаючи Ольгу за руку. Трохи почекавши, вона почала обережно звільняти свою руку з обіймів Лютого. Це виявилось не так просто. Одного разу коли Ольга занадто різкого потягнула руку, Лютий заворушився. Ольга заклякла. Її серце шалено колотилось. Холодний піт котився по всьому тілу. Але в решті решт, вона таки звільнилася. Намагаючись не шуміти, Ольга йшла повз сплячих вовкулаків. Вона стримувала себе, щоб не побігти. Так, крок за кроком, Ольга віддалялася від стоянки вовкулаків. Коли їй здалося, що вона відійшла достатньо далеко, вона щодуху помчала вперед.
Ольга швидко бігла, оминаючи дерева. Думка про близькість вовкулаків гнала її вперед, особливо тоді коли вона готова була впасти від знемоги. В кінці кінців сили покинули її. Ольга впала у невеличкий рівчак, зарослий кущами. Серце ось-ось вискочить з грудей. Здається, його стукіт чути на увесь ліс.
Ольга прислухалася. Погоні ніби немає. Вона обережно визирнула зі свого укриття. Ні, її відсутність ще не помітили. Тіло нестерпно боліло. Ольга змусила себе підвестися. Вона вирішила йти на північ, думаючи, що так їй вдасться дійти до земель арів.
Сонце невблаганно опускалося на свій спочинок. В лісі швидко темніло. Ольга почала задумуватись, де б їй знайти місце на ночівлю.
Зовсім несподівано вона вийшла на галявину. Мало того, ця галявина була заповнена людьми. Вони розводили багаття, хтось готував вже їжу, хтось возився зі зброєю, інші голосно розмовляли
та сміялися. Ольгу ніхто не помічав. Вона стояла біля дерев і роздивлялася людей. Вони були схожі на тих піратів, яких Ольга зустрічала нещодавно. Вона намагалася зрозуміти хто вони, шо тут роблять? Разом з тим Ольга раптом відчула, що ці люди можуть завдати їй шкоди. Вона несвідомо почала відступати назад до лісу. Але тут її помітили.
- Ти хто? – Здивовано запитав чоловік, що проходив неподалік.
- Я…я просто…гуляю. – Ольга відступала за дерева.
- Стій! Ходімо зі мною. – Чоловік взяв її за руку і потягнув в табір. Люди, в основному це були чоловіки, хоча Ольга помічала і жінок, кидали свої справи і з цікавістю роздивлялися її. Чоловік підвів Ольгу до єдиного намету в таборі.
- Грицько! – Вигукнув він. – Грицько!
З намету вийшов маленький і товстий, мов шар, чоловік. Він мав козацького оселедця, якого він постійно закручував за вухо.
- Який я тобі Глицько! – По причині відсутності двох передніх зубів, Грицько погано вимовляв деякі літери. – Я отаман! Скільки лазів повтолювати?! – Сердився він писклявим голосом.
- Дивись кого я привів. – Чоловік пропустив мимо вух обурення отамана.
Грицько заспокоївся і перевів увагу на Ольгу. Він роздивлявся її, клацаючи при цьому язиком. Ольга дивилась на нього звисока, адже була на голову вище від нього.
- Яка класуня! А-я-я. Звідки вона, Зенон? – Звернувся Грицько до чоловіка, який привів Ольгу.
Той стиснув плечима.
- Не знаю. З лісу вийшла.
- Як тебе звати? – Грицько намагався подивитися Ользі прямо в очі але в нього не виходило.
- Ольга. – Вона намагалася не виказувати страху.
Грицько провів своїми коротенькими пальцями по її щоці. Ольга відвела голову мов від гадюки.
- А ти гална. – Промовив він. – Хоцес бути длузиною отамана? Моєю длузиною.
З намету вийшла висока, худа жінка. Вона носила штани з оленячої шкіри і таку ж жилетку. Жінка мала довге волосся яскраво-рожевого кольору та золоту сережку в лівій ніздрі.
- Кого це ти тут в дружини береш?! – Грізно промовила жінка.
Грицько відскочив від Ольги мов ошпарений.
- Я залтую, залтую, Ксенія. – Виправдовувався Грицько. – Зенон знайшов якусь дивну дівчину і пливів її сюди. От я її і лозпитував.
Ксенія підійшла до Ольги. Крім злості, в її очах нічого не було. Навколо зібрався натовп, чекаючи, що буде далі.
- Хто ти? – Запитала жінка.
- Я дочка князя арів, Максима. – Відповіла Ольга.
Настала мертва тиша. Чулося лише тріскотіння гілляк у багаттях та шум вітру. Потім Ксенія залилася голосним сміхом. Всі навколо підтримали її. Хтось качався по землі, дриґаючи ногами, хтось тикав в Ольгу пальцем. Зенон скромно посміхався. Грицько гигикав, час від часу хрюкаючи мов порося.
- Як…як ти сказала? Дочка… - Ксенія зайшлася черговим нападом сміху. – Дочка князя. Тоді я сам князь.
Це ще дужче розсмішило натовп.
- Люба, а ти на нього схоза. – Крізь сміх ляпнув Грицько.
Ксенія вмить стала серйозною. Вона гнівно глянула на Грицька, від чого той наче похлинувся, припинивши сміятися. Побачивши Ксенію сердитою, натовп мов вітром здуло.
- А ти, чого шкіришся?! – Визвірилась вона на Зенона.
Той миттєво сховав усмішку.
- Люба, мозе вона навізена? – Подав голос Грицько.
- Заткнися! – Відмахнулася Ксенія від нього і подивилася на Ольгу. – Не знаю хто ти, але Одноокий Алі дасть за тебе непогані гроші. Поспиш сьогодні зі мною в наметі. А завтра відвеземо тебе до нього.
- Люба, а як зе я? – Застогнав Грицько.
- Ніч тепла, не змерзнеш. – Відповіла Ксенія. – Намет тільки для дівчаток. Ги-ги.
Намет, з міцної тканини, був розрахований на двох осіб. На долівці лежали звірячі шкури.
- Лягай! – Наказала Ксенія. – І навіть не думай тікати. Я скоро повернусь.
Ксенія вийшла. Ольга втомлено опустилася н заслані шкіри. Вона втомилася і дуже хотіла спати. Їй зараз було все одно де прихилити голову. У цих не відомих людей, у вовкулаків, піратів чи будь де. Головне заснути. І от, коли вона занурювалася у сновидіння, чиїсь руки розвернули її на спину. Ольга розплющила очі. Над собою вона побачила Грицька. Вона скрикнула і сіла підібгавши під себе ноги.
- Тсс. – Грицько приклав палець до вуст. – Не клицьи а то Ксенія поцьує.
Він став наближатися до неї всім тілом. Вона помалу відсувалася назад.
- Не чіпай мене. – Твердо сказала Ольга.
Але Грицько її не слухав і продовжував наступати. Вловивши момент, Ольга вдарила ногою Грицькові між ніг. Він скрутився клубком і застогнав. В намет увійшла Ксенія.
- А х ти ж покидьок! – Відразу все зрозуміла вона. – Геть звідси!
Грицько викотився з намету. Ольга заснула. Наступна ніч пройшла спокійно.
Кочовики та ари розмістилися на ніч на відстані одного дня від Кодака. Білий місяць, час від часу затуляли сірі хмаринки. У лісі вирувало нічне життя. Щось тріскотіло, щось завивало. Але воїни, втомлені цілоденним маршем, не звертали на це ніякої уваги. Їм треба було набратися сил для завтрашнього штурму фортеці.
Але міцно спали тільки кочовики. Ари лежали на своїх місцях чекаючи умовленого сигналу. Нещодавно вони домовились про перехід від кочовиків на бік козаків. Чекання було не стерпним. Кий ледве стримував себе від бажання скочити і побігти як най далі.
В цей час, біля Дмитра зібралися п`ять сотників.
- Вартових знято. – Промовив один з них.
Дмитро кивну.
- Добре. Як і домовлялися. Кожна сотня виходить у свою чергу. Моя сотня прикриває відхід. З Богом! Вперед!
Сотники повернулися до своїх людей.
Пролунав довгий вий вовка. У дальньому кінці табору почулося тихе шарудіння.
- «Перший. – Подумав Кий. – Після цього ще чотири. Потім йде наша сотня».
Рвані, сірі хмари в черговий раз затулили яскраво білий місяць. Вони ніби вступили в змову з арами, прикриваючи їхню втечу.
Рано в ранці, коли тільки почало розвиднюватися, Ксенгія розбудила Ольгу. Їй зав`язали руки і посадили на підводу, де вже сиділо декілька дівчат. Розбійники, Ольга здогадалася, що це були вони, збиралися в дорогу. Вони навантажували на підводи багато різного добра. Згодом, караван вирушив у дорогу. Спочатку вони їхали лісом. А вже до полудня їх оточували безкраї степи півдня
Дулібії. Дівчатам розв‘язали руки, думаючи мабуть, що в степу вони далеко не втечуть. Ольга намагалася з ними поговорити, але вони не відповідали на її запитання, понуро опустивши голови.
Над вечір, на обрії, під вечірнім сонцем, заблищало Чорне озеро. На його березі виднілося якесь місто. Розбійники пожвавішали. Дівчата ж навпаки, ще нижче опустили голови.
- Кафа – великий ринок рабів. – Промовила одна з них. – Надії більше немає.
Ольга подивилася на дівчину, потім на місто вдалині. Отже Кафа. Тут її продадуть, мов худобу, якомусь невідомому чоловікові, котрому схотілося нового, молодого тіла. Невже така її доля? Невже надії справді немає?
Караван дістався міських мурів, коли вже стемніло. Тому розбійникам довелося розбити табір біля брами. На ніч, дівчат знову зв`язали однією мотузкою. Ольга не могла заснути до самого ранку. Як з рештою й інші дівчата. Навколо стояли каравани таких же торговців живим товаром як Грицько та Ксенія. З усіх сторін чувся плач та стогони невільників, які не стихали до сходу сонця.
На ранок брама відчинилася. Караван Ксенії в`їхав у місто одним з найперших. Підводи рухались по вузьким вуличкам. З обох боків якої стояли не високі будиночки з жовтого, пористого каміння та з пласким дахом. Мало того, що вулички були вузькими, до всього того, підводам доводилось пробиратися крізь натовп людей. Ольга з цікавістю роздивлялася їх. Чоловіки носили барвисті, полосаті халати та чалми на головах. Жінки ходили в білих або чорних накидках, що повністю закривали обличчя. Засмаглі, галасливі діти маленькими зграйками плуталися під ногами. І всі ці люди продавали, купували, сперечалися, торгувалися. Заповнюючи вулиці неймовірним шумом.
Нарешті Ксенія вивела свій караван на величезну торговельну площу. З одного боку майдану продавалися різні товари а з протилежного торгували лише живим товаром. Сотні невільників, чоловіків, жінок, дітей сиділи на землі біля своїх господарів. Коли підходив покупець і вказував на одного з рабів, той підводився. Покупець зазирав тому в рота, мацав м`язи на руках, ногах. Якщо ж це була молода жінка то її роздягали, і їй доводилося крутитися перед покупцем, демонструючи своє тіло. Над майданом лунав дитячий та жіночий плач, удари батога, крики болю, як фізичного так і душевного.
- Я візьму оцю вчорашню приблуду і відведу до Одноокого Алі. – Промовила Ксенія. – А ти продай останніх дівчат та товар. Зрозумів?
- Так, люба. Злозумів. – Махнув головою Грицько.
Ксенія повела Ольгу за собою. Вони минули майдан і звернули у вузенький провулок. Потім звернули ще раз. Так вони опинились на тихій, безлюдній вулиці. Вона була вимощена бруківкою. Двоповерхові будинки ховалися за високими, кам`яними парканами.
На цій вулиці відразу вгадувались багатство та розкіш її мешканців.
Вони підійшли до одного з парканів. Ксенія постукала у зелену фіртку. Віконце на фіртці відразу ж відчинилось. Звідти визирали старечі очі.
- Я привела гарний товар для Одноокого Алі. – Сказала Ксенія.
Віконце зачинилося. Замість нього відчинилася вся фіртка. Перед відвідувачами стояв маленький дідок. Він мовчки запросив їх увійти. Ксенія та Ольга опинилися у дворику, посеред якого булькотів фонтан у вигляді якогось чудовиська, з його спини вилітав струмінь води. Широке коло навколо фонтану, було вимощене дрібною, кольоровою плиткою. В глиб двору, за фонтаном, потопаючи у зелені тропічного саду, стояв двоповерховий будинок з тирасою.
Дідок провів Ксенію та Ольгу на тирасу. Після цього зник у домі. Через деякий час з`явився високий і дуже худий чоловік, років шестидесяти. Під розстебнутим, кольоровим халатом, можна було побачити ребра, що випирали з під шкіри. На правому оці він носив чорну пов`язку. В чоловіка був відсутній вираз обличчя. Єдине око здавалося скляним. Вгледівши Ксенію він ані трохи не здивувався, не зрадів. Жоден м`яз на обличчі не ворухнувся.
- Алі, - почала Ксенія, - вітаю тебе! Я привезла тобі гарний товар. Це чистокровна жінка арів. Пристрасна та ніжна. Недоступна та зваблива. Вона стане окрасою навіть ханського гарему.
Алі підняв руку, зупиняючи потік слів Ксенії. Та відразу замовкла.
Він повільно обійшов Ольгу, роздивляючись її своїм єдиним оком. Алі доторкнувся до грудей Ольги. Вона, з усієї сили на яку була здатна, дала йому ляпаса.
- Ти, що робиш, навіжена?! – Ксенія схопила Ольгу за волосся.
Піднятою рукою, Алі знову зупинив її. На його вустах з`явилася подоба усмішки.
- Скільки ти за неї хочеш? – Запитав Алі, гнусавим голосом.
- Сто гривень. – Не роздумуючи відповіла Ксенія.
- За такі гроші можна купити табун арабських скакунів. – Захитав головою Алі. – Даю п`ятдесят.
Ольга не могла повірити, що все, що тут відбувається, відбувається саме з нею. Її порівнюють з кіньми. Може це якийсь страшний сон. І вона може в будь-який момент прокинутися? Та нажаль це не сон. Далеко не сон. І надії таки справді не має.
- Хіба табун скакунів краще за жіноче, молоде тіло? – Заперечила Ксенія. – Вісімдесят.
Алі не відповів, він роздивлявся Ольгу, перекладаючи лису голову з одного плеча на інше.
- Сімдесят п`ять. – Прогнусавив він. – І то тільки тому, що ми давні партнери.
- Добре! – Засяяла від задоволення Ксенія. – Домовились.
Алі хлопнув у долоні. На терасі з`явився дід, що відчиняв фіртку.
- Відведи дівчину на задній двір, Махмуд. – Наказав йому Алі. – І накажи приготувати чай та кальян.
Старий вклонився і повів Ольгу за собою.
- Сподіваюся, ти погодишся відсвяткувати вдалу справу? – Звернувся Алі до Ксенії.
- Із задоволенням. – Відповіла вона.
