В чатах вона називала себе "кіллером", підключалася до розмови виключно на теми зброї, авто, красунь і просто парою міцних слівець, які були доречними при обговоренні будь-яких тем, була "своїмвдоскупацаном". Що не заважало їй в реальному житті займатися на 4-ому курсі медичного університету та підробляти нянькою, доглядаючи за хворими та немічними, щоб те навчання оплатити. Надивившись за день на всяке-різне, наспілкувавшись з пацієнтами і їхніми родичами та познайомившись ближче із службовою бюрократичною рутиною, вона ще на початку свого трудового шляху зрозуміла, що дуже помилилася з вибором майбутньої професії. Але вносити якісь кардинальні зміни в життя ще не була готова, тим більш до диплома – рукою подати. Весь негатив, що накопичився за день виливала у віртуальних бесідах. Брутальних, ідіотських, іноді жорстоких й навіть відверто збочених.
Допоки одного разу не помітила, що розмова з одним і тим самим Ніком надто затягнулася і вже набрала дещо професійно-азартних обертів все на ту ж саму тему, як і чим зручніше користуватися за певних умов. "Чим" - звісно різними видами зброї. Розмова плавно перейшла на з'ясування термінології та марок вогнепальної зброї. Обрахували час для виконання гіпотетичного завдання і раптом на моніторі висвітилося питання, чи вміє водити авто? Питання, найневинніше з усіх, поставлених доти, викликало в неї симптоми легкої паніки. Затамувавши подих, вона машинально набрала у відповідь щось про загублені в далекому 17-му році права машиніста бронепоїзда і вийшла з Інтернету. Вирубила ноут. На черзі залишився тільки електрочайник. Але його вона включила. Мізки не переключалися на інші теми, крім обговорених і дуже скоро, точно й невчасно послужливо видали картинку її легковажної відвертості: за декілька годин невимушеного спілкування вона виклала майже все життя, набуті бойові навички та знання військової справи. Щоправда не свої, а батькові, видавши їх за свої.
Декілька днів ноут пролежав незвично закритим. Навколо нього вирувало життя, миготіли книжки, бутерброди, яблука, блокноти та чашки з чаєм, а сам він навіть припав вже трохи пилом. Та саме життя потребувало повернути його до життя і, вагаючись, таки підключила свою машину до роботи, твердо пообіцявши самій собі, що в Інтернет – ні ногою. І обіцянку виконала. Попрацювавши, вимкнула, задоволена своєю витримкою. Але згадала, що забула перевірити пошту. Пошта – ніби не Інтернет. Тому зайшла знову. Нічого підозрілого там не було. Заспокоївшись остаточно, вона завантажила медичний сайт, трошки походила там. А потім – "той". Абсолютно нічого страшного. Допитливий співрозмовник зник. Вона сама не помітила, як включилась в розмову, яка була як ніколи легкою, невимушеною і приємно жартівливою.
Пройшло ще декілька днів. Нові справи навалилися й поглинули її всю: в університеті пішли важелезні лабораторні роботи; на підробітці доводилося вислуховувати маячню від заполітизованої бабусі, у якої кожен наманікюрений ніготь її кумира мав переконати всіх, що він – святий чоловік. Давні страхи потроху забувалися. Але скоро в поштовій скриньці натрапила на лист. А в тому листі – папірець на два речення: "чи влаштує замовлення на 2 тисячі? Відповідь надіслати на таку-то електронну адресу не пізніше ніж за добу." Цей, другий, переляк замалим не вклав її на брудну підлогу під'їзду. Лист був матеріальний і цим підтверджував всю серйозність ситуації. Самій оцінити, що сталося, прийняти вірне рішення і дати правильну відповідь було несила. Але й порадитися ні з ким не могла. Як вона все то пояснить? Абсолютна маячня, неможливо! Так, знають її адресу. І впевнені, що вона розуміє суть, викладену в листі. Підсвідомо – розуміла, усвідомити не могла. Господи, от дурепа. Вона бігом повернулася додому, "вертача-невдача", блін. Ввімкнула клятий ноут, і відправила за вказаною в листі адресою слово "ні!". Сам лист порвала і викинула. За сим пішла в університет. Вела себе як звичайно, намагалася, принаймні. Але всі, чомусь, занепокоїлися її самопочуттям. Навіть останній собака надворі, здавалося вже зібрався спитати "що з нею?", але обмежився лиш сумним поглядом. Розумник. А ввечері в скриньці на неї чекав новий лист. "5 – відповідь до ранку". Значить, не все так просто. Вечір – не найкращий час для прийняття важливих рішень – банально, але факт. Та нікуди не дінешся. Не зовсім усвідомлюючи, що робить, вона відповіла: "7 тис. – стартова, далі дивлячись на умови". За хвилину прийшла відповідь з номером мобільного телефону і часом дзвінка. До вказаного часу – 10 хвилин. От же ж їх приперло, мабуть. В спокої не залишать. Захотілося кави і вмерти. Кави зробила. "Вмерти ще встигну", - як не дивно, але ця думка трішки підбадьорила. Та інших думок докупи не зібрала. Вже час. Номер. Гудок:
– Доброго вечора. Називайте мене Пабло, а як до вас звертатись?
– А.. Кіллер, - звісно, вона розгубилася, перечепившись за оте "добрий вечір".
Пауза.
– Ви – посередник?
Тепер пауза з її боку.
– Ні.
– Але Ви – жінка.
– Так. Жінка. Вас не влаштовує?
Знов пауза.
– Я перетелефоную Вам за декілька хвилин.
Саме те, що їй треба. Кілька хвилин, щоб оговтатися. Бив легкий мандраж. Адреналін просто таки пер звідусіль, виступив з холодним потом на чолі. В горлі пересохло. Але з місця не зрушила, телефон з рук не випустила. Зажевріла надія, що все минеться само собою, як кошмарний сон, хворобливе марево.
Дзвінок уп'яв телефон у руки, як голку шприцу:
– Який у вас досвід у справі?
– Що ви маєте на увазі?
– Ви не розчули, Кіллер? – з наголосом на останньому слові.
– ...Ніякого.
– Якого дідька?! Чому тоді набивали ціну, а не відмовилися відразу?
– Я ж відмовилася, сподівалася відчепетеся.
– Відбій.
Фух. Ніби пронесло. Чи неприємності на цьому не закінчаться?
Більше ніяких форумів, ніяких "кіллерів". Максимум – ветеринарний сайт, якщо закортить порозважатися. Колись.
З часом історія знов почала затиратися свіжішими проблемами. Благо, активний спосіб життя підкидав їх вдосталь. А думати про це не хотілося ніяк. Але в акурат за тиждень втомлено колупаючись у замковій щілині вона й не помітила як з верхнього поверху до неї хтось підкрався....
До тями вона приходила поступово, спочатку повільніше, але біль у міцно зв'язаних руках та у шиї цей процес прискорив. Прив'язана була до стільця і попри невчасність оцінювати обстановку все ж відзначила про себе, що більш незручного стільця на всьому світі годі знайти. Напівтемрява. Дратувало місиво запахів: мокрої штукатурки, одеколону, фарби й нашатирного спирту. Все це розібрала у зворотньому порядку, бо саме такою була їх черговість по силі подразнення органу нюху. Ззаду почувся голос. Він явно щось спитав. Цей голос вона вже чула. Штурхає в плече – боляче віддається в шию. Знов питає. Чого йому ще треба? А, питає чи вона його чує. Голос з телефону. Бридкий, ненависний, бандитський голос з телефону, який вона всіляко намагалася забути.
– Чую.
– Ти знаєш...що мені довелося замість тебе виконувати ТУ роботу?
– Ми вже на "ти"?
– А тебе зараз це найбільше непокоїть?
– Ні, найбільше хвилююсь за вас, звісно. Все пройшло нормально? Не забруднились?
– Ти не тільки дурна, а ще й нахабна.
– То навіщо притягли мене сюди? Прив'яжіть замість мене когось розумнішого і гарно вихованого.
– Тьху. Навіщо на форумі плела всю ту ахінею, Рембо чортова?
– А ви вважаєте, що в чати всі ходять, як на сповідь? – Треба попуститися, бо вже аж сопе. – До того ж я ніде, не писала, що все описане – то моїх рук справа.
– Щоб не було часу висіти, де не треба – попрацюй краще. Ти мені винна дві тисячі.
– За що?
– За дзвінок, мля! В мене дуже дорогий оператор.
– Я не маю таких грошей.
– Ні в кого немає таких грошей, коли в них просять. А я не прошу. Зрозуміла?
– Зрозуміла. Скільки маю часу?
– Правильно. Даю тиждень, максимум – два.
– Питання можна?
– Я тобі не позичу, якщо ти про це.
– Дуже дотепно. Не про це.
– Ну, давай.
– В чаті я з вами спілкувалася?
– Ну, припустимо, що зі мною. А що?
– Виходить, ніхто, крім вас не знає, як ви лоханулися?
– Крихітко, не провокуй мене. Бо лякатимеш своєю красою щурів у каналізації. Я забезпечу. Ще й суму перегляну.
– Та це я повинна психувати. Додому хоч відвезете? Чи краще карту дайте й кілька гривень на проїзд. Не малювати ж гроші, прив'язаною до стільця...
– Не смикайся. Зараз тебе телепортуємо, тільки пов'язочку вдягнемо на очі твої сині.
...
Очі – сірі. Але під пов'язкою це не мало значення. Головне, що вона вже вдома. Оце вляпалась. Нікому ж нічого поганого не заподіяла. Що робити? Тікати? Є тиждень. Ну, це варіант. Але ж сесія. Або віддати гроші. Теж варіант. Обидва однаково важко реалізувати. Завтра субота (вдало провели бесіду, нічого не скажеш – однозначно пожаліли, а вона не додумалась подякувати). Має поспати хоч трохи, бо голова вибухне. І що цікаво, там з неї перло нахабство й сміливість, а тут, вдома – руки неслухняні й трусяться, ледь ковдру відкинула.
Забула спитати в того ідіота чи можна розстрочити суму? За чотири дні ледь нашкребла вісімсот, та й то на руках лише частина, інша – в обіцянках. Резервів ніяких. Від чаю з батоном вже нудить (режим суворої економії). Продати – нічого, та ще й так швидко. На п'ятий день тотальної мобілізації грошовитих і не дуже рідних і знайомих виснажена з обпльованою душею, препаскудним настроєм, жахливо втомлена на ватних ногах плелася пізно ввечері додому. Під єдиним деревом – всім, що залишилося від скверу, перетвореного на автостоянку, сидів чоловік і поза була явно не дуже зручна.
Сидить, ну й нехай сидить. Вона б теж зараз із задоволенням так завалилась і плювати на позу. Блін, клята совість:
– Вам погано?
Намагається підвести голову. Спиртним не тхне. Господи, та він весь у крові. Цибенить із розбитої скроні й губу ніби розбив, погляд каламутний... Швидку. Викликала. Ні фіга собі. Що він тут робить? Дорогий манікюр. Годинник – ну, явно недешева цяцька. Черевики точно коштують її зарплату і, мабуть, не за один місяць. А вона окраєць черствого батона намагається розтягнути на довше. Може, як врятує цього франта, дасть їй хоч тисячу? Оцінить своє життя в таку суму чи дорогувато? Боже, про що вона думає? Їй має бути соромно, дуже соромно, то не інакше як втома викликає такі думки. Ось, чоловіче, й куртка тобі. Лягай вже. Щоб не тисло на внутрішні органи, хто-зна, що з тобою сталося. Чекатимемо швидку разом. Знепритомнів. Пульс – є, дихає, зіниці... Господи, який красень! І молоденький зовсім, високий, стрункий... Та хто ж тебе так? Може й міліцію викликати?
А ось і швидка:
– Сюди!
З машини вийшла сестричка:
– Ви викликали? Що тут?
– Не знаю, розбита голова, але схоже що це не єдина травма.
– А ви хто?
– Перехожа … випадкова. Я тут живу.
– Документи не шукали, не дивилися?
– Ні. Якось не подумала. Не встигла.
– Поїдете з нами? Вас он трусить всю. А... куртку віддали. А перев'язку хто зробив? Що? Вчитесь на четвертому курсі? Носите аптечку? Ну ясно... То поїхали, чаю поп'єте з бутербродами, в мене пиріг з грибами – з обіду ніяк не осилю. О, ви вже заскочили? Молодець.
Приїхали. Оформили з її слів. За її ж паспортом. А пиріг був дуже смачним, дуже. Найсмачніший пиріг. І дівчина надзвичайно привітна. Ніби вдома опинилася. Нарешті зайшов лікар:
– Ну, що там?
– Внутрішня кровотеча, з головою все гаразд. Розірвана селезінка, ну й так... задерикуватий у Вас кавалер, видно бився до останнього. Але ситуація вже не критична. Ви дуже вчасно нагодилися... Колего : ). Зараз ще непритомний.
– А глянути можна?
– Звісно, там вже повна палата. Збіглися ним помилуватися. Я якраз за шваброю вийшов – розігнати тих роззяв.
Мала піти, глянути на першого нею врятованого, мусила запам'ятати його на все життя. Навколо лікарняного ліжка дійсно згуртувалося чимало жіноцтва з мед.персоналу. Співчуття в очах вистачило б на загін сестер милосердя. Пошепки проговорювали ситуацію, побачивши, що в палату зайшла вона – почали потрошки розходитися. А таки справді красунчик, навіть трохи побите обличчя, місцями припухле було привабливе, напевне до тієї миті, як над ним так попрацювали – не одна зупиняла свій погляд і мрійливо задивлялася. І як тільки в когось рука піднялася? Хоча, може просто нещасний випадок? Невдовзі дійсно повернувся лікар, перевірив чи нормально працює апаратура, чи достатньо комфортні умови в пацієнта, потім мовчки підійшов до неї, при обняв за плечі і м’яко, але настійливо вивів з палати.
Завтра надвечір заскочить, якраз субота.
– Дівчино, ви речі свої забули.
– Ой, дякую. Забігалася.
– І тут … така історія. В кишені пальто пораненого знайшли листа, адресованого вам.
– ?!
– Ось, тримайте.
Стіна тихо, але від того ще страшніше наїхала на стелю, стеля з білої перетворилася на чорнильну хмару і притисла її до підлоги... Такий самий конверт, той же почерк – вона врятувала диявола.
– Дякую, - ледь пробелькотіла.
– Ти чого так зблідла? Хто це? Посварилися може?
– Довго розповідати.
– Та не переживай, помиритеся. Ось візьми жилеточку теплу, принесеш потім.
– Дякую.
Конверт запхнула в рюкзак. А пече чомусь в руки і вуха горять. Тільки в животі росте холодна грудка, яка неприємно витискає звідти грибний пиріг. Нарешті вдома. Ніби вічність пройшла. Попила води – стало легше. Якийсь нескінченний жах, але … може в такому розвитку є свої «плюси»? Виявилося, що вони таки є, а саме – ті егоїстичні думки, що свердлили їй мозок, поки його бинтувала були абсолютно доречними. Що б там не було, але вона його врятувала – тепер вони квити, як мінімум.
А ось тепер можна розкрити конверт. Папірець. А в нього загорнуто... гроші. Вона шокована. І в сльозах. На папірці, здається щось написано. Там щось написано, а вона не може прочитати. "ПРОБАЧ" – нарешті ледь розгледіла крізь сльози.
До лікарні частину шляху бігла пішки. Не тому, що бігає швидше за трамвай, а тому, що вони вже не ходили о цій порі. Прибігла, а її не пускають.
– Як добре, що ви вийшли. А мене чомусь не пускають. Як він?
– І правильно роблять. А, це ви? Ви що, тут всю ніч просиділи? Дарма, невиспана й стомлена ви нічим йому не допоможете.
– А що потрібно?
– Та поки нічого. А ви часом не на хірурга думаєте кваліфікуватись?
– Так, це моя мрія, - вона не брехала старенькому лікареві, це дійсно стало її мрією. Щойно.
– Ходімо, поспілкуємося з вами трошки, як колєга з колєгою : )
– А можна спершу глянути хоч одним оком, як він там?
– Та він поки спить. Пізніше навідаємо вдвох.
Та, майже година, проведена в компанії милого дідугана (дідуганом він сам себе називав) остаточно переконали її в тому, що вона все своє життя, ще з ясельної групи дитсадка, мріяла стати хірургом і ніким іншим. Смачні яблука, якими він її пригостив, створили геть затишну атмосферу й надали бесіді довірливого, майже родинного відтінку.
Врятований хлопець прийшов нарешті до тями. Так сказав лікар. Але лежав розслаблено, дихання слабке, в лиці ні кровинки. На щоках виблискують золотом довгі вії – був схожий на янгола. Хоча, хто тих янголів бачив? Була впевнена, що він її не бачить – тому милувалася на всю.
– Ти так співчутливо на мене дивишся, бо ще не знаєш, хто я.
– Знаю. А звідки знаєш, що дивлюся співчутливо? В тебе ж очі заплющені? - здається почервоніла. Та вона ж теж на "ти" й навіть не запнулася.
– Так ти ж стоїш біля того краю ліжка – я не можу бачити тебе, не прикривши очі, - намагається посміхнутися. Вона не може повірити, що така посмішка може належати ... бандиту.
– Я знайшла конверт. Можеш мені хоч щось пояснити?
– Вибач. Так вийшло. Я тиждень тягнув, намагався тебе не вплутувати, але вони самі тебе притягли, змусили ... вимагати з тебе компенсацію, у них так прийнято.
– Хто змусив? У кого так прийнято?
– А ти не зрозуміла? Дурненька. Ну скажімо ... колеги-співучасники.
– І багато їх?
– Тепер – вже нікого.
– Ти серйозно?! Ти...
– Так, цілком.
Така розмова. Щоб ніхто не почув чогось раптом, вона підійшла ближче до ... вбивці. Підійшла майже впритул, ще й поклала свою руку на його. Спитала вже пошепки:
– Ти вбивав?! Багато?
– Тобі не треба цього знати. Вважай, що я був на війні. В гарячій точці. Фактично, так воно й було. Все почалося з бійки за життя. Випадково не розрахував силу... Довелося шукати захисту від закону там, де він не діє. І пішло...
– Але ж жертвами могли бути й невинні люди. Хіба тебе це не зупинило?
– Не могли. Такими "там" не цікавляться, повір.
– ... Вірю.
Вона вірила. Щиро. Це було помітно. Він полегшено видихнув.
– А ким ти був до ... "цього"?
– Не повіриш.
– Та ну. Невже янголом?
– Ну, це вже трішки перебор. Співаком.
– Правда? Я відразу помітила, який у тебе гарний, приємний голос.
– Уявляю. – Знов та сама посмішка. І цього разу першим на неї несамовитим тріпотінням зреагувало її серце.
– Заспіваєш мені щось? Потім, коли одужаєш.
– Обов'язково. Всю останню добу тільки про це й мрію. І ... дякую тобі, дуже дякую, що то була саме ти.
...
(по ходу задумано, як кіносценарій, на противагу російським подібного штибу)
В головній чоловічій ролі – Аркадій Войтюк (учасник Х-Фактору 2)
