Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43649
Рецензій: 85081

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза спогади

Караул iменi Омара Хайяма

© Артур Сіренко, 13-07-2012
(Уривок з повісті "Батальйон смерті")

                                                                 «Хутчіш вина несіть, бо я загину,
                                                                   Хай щоки запалають мов рубіни!
                                                                   Якщо помру – вином мене омийте
                                                                   Й лозою перевийте домовину!»
                                                                                              (Омар Хайям)

Різні бували караули в N-ській військовій частині на точці «Пира». Різні. Проте один запам’ятався всім надовго. Став легендарним. Я назвав його «Караул імені Омара Хайяма» - мені його учасники видались філософами і математиками.

Спочатку все йшло банально: зима, мороз під сорок, снігу намело. Прапорщика П. і солдат посадили на машину – бувалий в бувальцях "газик". І поїхали вони, потрясло їх, похитало спочатку по асфальтним а потім по лісовим дорогам крізь заметілі на «точку» - кілька бункерів серед тайги, радіостанція, антена, караулка і склади. Ще колючка і ліхтарі. І сніги – нескінченні, глибокі і білі-білі. Як… Як… Як смерть сама! Як наречена! Смерть і наречена вдягаються в біле. Бо такі вони.

Старий караул як водиться зрадів приїзду зміни, розповів страшну історію як на вартового минулої ночі напала зграя голодних вовків і він відстрілювався, посварились трохи за сирі дрова (а де їх візьмеш сухих? Всі сухі сосни та берези в діаметрі дві милі вже були попиляні!), і так би мовити «зміну зали – зміну прийняли». Почалась звичайна караульна нудьга – холодно, тоскно. На «Пирі» це відчувалось особливо.

Проте начальник караулу прапорщик П. вирішив, що нудьга – це не для нього. З собою він взяв невелику валізку. Солдати наївно думали, що там у нього сховано томик Маркса, п’єси Лопе де Вега та статут збройних сил. Нічого подібного! Прапорщик розкрив валізку і якось радісно посміхнувся, хоч і зарані знав що він там побачить – бо сам же пакував. Там лежали як немовлята в колисці пляшечка з прозорою як сльоза рідиною вітчизняного виробництва. Та чарочка об’ємом триста мілілітрів з гранями на зовнішній стороні. Таку чарочку прапорщики називали «гранчак». І не відкладаючи справу в довгий ящик бойовий командир почав шукати істину – сховану десь там на дні.

Проте, чи шлях пошуку був обраний невірно, чи баланс між тверезістю й cп’янінням був порушений, але чарочка за чарочкою, пляшечка за пляшечкою – і командир впав зі стільця на підлогу і поринув у таємничий світ марень.

Солдати помітивши, що бойовий командир без свідомості прийняли командування на себе. Після короткої наради було прийняте відважне рішення пробиватися крізь заметілі до села Пира, що було в кількох кілометрах від караулки. Понишпорили по кишенях, знайшли кілька кольорових папірців з портретом Леніна і відправили гінця. Можете уявити собі з яким нетерпінням вони його чекали! Але він прийшов! Прийшов! І приніс кілька пляшечок з досить таки прозорим напоєм. Покликали вартового: «Йди сюди! Досить там стовбичити! У нас тут є дещо!»

Через деякий час в караулці валялися на підлозі вже не тільки прапорщик але і весь караул у непритомному стані. По караулці були розкидані автомати, багнети, магазини з патронами. Коротше, бенкет удався на славу.

І все було б нормально, проспались би до наступної зміни і далі знову – свідомість як скло і на службу. Але сталось непередбачуване. Як на зло саме в цей день і саме в цей час принесло на «Пиру» перевірку з гарнізону. Приїхали полковник і генерал. В караулці тим часом один із солдатів приходив потрохи до тями. Він почув звуки мотору автомобіля, зрозумів, що тут щось не так як завжди, схопив автомат і бігом на пост навіть не зачинивши двері до караулки. На посту він почав репетувати як ненормальний «Стій стріляти буду!!! Стій не підходити!!!» Можна подумати щось запах самогону не було чути від нього за сто метрів. Але то байка. У караулці перевіряючи побачили досить колоритну картину. О, де старина Хайям! Він міг це зрозуміти, міг би це оспівати. Але полковник з генералом були далекі від персидської поезії, далекі від ідей суфізму…

Караул в повному складі повантажили на машину і відвезли в гарнізонну гауптвахту. Скандал був – ще той. Проте старий добрий звичай вшанування Діоніса – бога лози та келихів і далі тривав…

(Написано на основі реальних подій 1983 – 1985 років.)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Ця мініатюра...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 15-07-2012

самогон і лоза - дві речі несумісні...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 14-07-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43348789215088 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …
«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …