«Докучили мені слова, слова, слова…»
(Арсеній Тарковський)
«Знайти б людину, яка забула слова і поговорити б з нею…»
(Чжуан Цзи)
Спілкування людей – це необов’язково слова. Навіть інколи взагалі не слова – розмови бувають без слів. І в цих розмовах вдається інколи сказати про найголовніше, про найсокровенніше… У цьому я переконувався не раз. Але вперше це зримо і ясно я відчув одного дня на службі N-ській військовій частині у 1984 році.
Якось наказали мені, одному литовцю і ще кільком солдатам щось там робити в «ленінській кімнаті» - чи то стільці ремонтувати чи то вікна і «бойовий листок» заодно намалювати. Ленінська кімнати була вся завішена стендами на тему – як то погано служити в американській армії і як то добре в радянській. Щоправда, стенди про радянську армію мені нагадували якусь чи то казочку чи то утопію. А фотографії свавілля в американській армії мені чомусь надто нагадували те, що я щойно бачив в казармі… Згадався якийсь фільм про революцію, куди солдат поведи з виховною метою. Там були епізоди про те, яка погана була царська армія. Тільки нам чомусь вона здалась курортом в порівняно з нашим буденним життям. Ще згадався чомусь солдатський віршик – породження місцевого фольклору (певно перероблений з якогось зразка зовсім на іншу тему):
…Куди там Достоєвському з романами убогими
Дізнався б він покійник як тут по морді б’ють…
Чому саме Достоєвський – для мене так і лишилось загадкою. Про армію він не писав…
Будь-яка робота в «ленінській кімнаті» вважалась свого роду відпочинком – ми насолоджувались теплом і безтурботністю. Хотілось поговорити, але мовний бар’єр дещо заважав – втрачались підтексти і натяки. Та й про багато речей говорити було небезпечно – могли донести.
Раптом я взяв в руки два олівці – синій та жовтий, і тримаючи їх разом на фоні плакату з червоним прапором сказав задумано:
- А раніше то було все зовсім інакше…
Литовець взяв зі столу три олівці – жовтий, зелений та червоний і відповів з акцентом:
- Так, зовсім було інакше…
Ми зрозуміли один одного без слів. Навіщо слова і запитання коли і так все ясно? Ми стали хорошими друзями. Не один раз виручали і допомагали один одному. Після армії я думав, що зустрітись вже не доведеться – адже в кожного свій шлях. І своя Батьківщина. Але ми зустрілись. У січні 1991 році на барикадах у Вільнюсі – щоб загинути «за нашу і вашу свободу» або здобути її.
(Написано на основі реальних подій 1983-1985 років.)
