«Генерале! Я бився завжди, кругом,
Які б шанси не були примарні
Не потребую я зірки іншої
Крім тої, що у Вас на шапці…»
(Й. Бродський)
Різні події ворохобили «батальйон смерті», вносили неспокій в його і без того тривожне буття. Проте, одна з подій виглядала як подія космічного масштабу, носила характер біблійного епосу. Йдеться про смерть маршала У. (Написав це і подумав – звучить як епізод буття китайської народної армії часів Мао).
Вість про смерть правителів і імператорів неодноразово в той час приходила в N-ську військову частину – це ж була епоха великих поховань. Старих маразматиків один за одним тягнули на кладовище. Коли черговий раз при вході в казарму вішали портрет в траурній рамці так і хотілось сказати (хоча б пошепки): «Носити Вам і не переносити!» Про ставлення до правителів які відходили у безодню небуття там – за межами зеленого паркану доносились до нас лише уривки чи то фраз чи то епізодів історії совка. «А я горілку андроповку так і не спробував – навіть і не знаю яка вона на смак…» - це репліка солдата біля портрета. Для нього цей напій був сенсом буття. Час і правителі вимірювались по тонкощах смаку прозорого хмільного напою. Почувши це я зрозумів, що існують сфери людської свідомості які для мене назавжди лишаться загадкою як міфічна Terra incognita.
«А знаєш, після нагородження Черненка якимось там орденом люди на вулицях купляли газету «Правда» з портретом Черненка на першій сторінці і демонстративно запихали газету в урну – головою вниз…» Це вже репліка тет-а-тет від людини яка мені довіряла. «Ти що, здається радий???» - це знову репліка в мою адресу біля портрета в чорній рамці. Тільки від іншої людини. «Та ти що? Я сумую…. Як же без нього – пропадемо усі…» Але загалом поховання чергового імператора сприймалось вже як банальна подія. Можна було б очікувати, що відхід в порожнечу маршала У. – тодішнього міністра оборони великої та неозорої Піднебесної теж буде нудним епізодом сірих буднів. Але ж ні! Чутки почали повзти по казармі ще ввечері:
- Ти знаєш, У. помер!
- Не може бути! Млинець! Тепер «дємбєля» не буде!*
- Ти що? «Дємбель» неминучий як прихід весни!
- Було вже так – «дємбєль» переносили на рік – так що служити ще тобі і служити…
Проте цим понурим чуткам, що лоскотали нерви солдатам майже ніхто не вірив. Але в глибині душі сидів страх – а раптом носити шинель доведеться зайвий рік??? Маршал У. був для жовнірів особою культовою, напівміфічною, навіть фольклорною – маршал У. періодично видавав наказ про звільнення в запас. Два рази нарік в казарму приходило тривожне очікування – а раптом він наказ не підпише? Періодично виголошували в казармі віршик (найбільш соковиті цитати, що стосуються жінок наводити не буду): «Спи, солдат, спокійної ночі, «дємбєль» став на день коротший… Хай присниться дім рідний, [......] пива діжка, горілки таз та У-ва наказ.»
І тут раптом говорять, що маршал У помер! Це вселенська катастрофа! Хто підпише наказ?!
І в атмосфері таких настроїв раптом пролунала команда: «Батальйон! Шикуватись на плацу!» Плац. Завмерли лави. Солдати, прапорщики, офіцери напружено чекають комбата – майора Г. Зараз він вийде чеканячи крок і металевим дзвінким голосом буде віддавати команди. Слід зазначити, що майор Г. був єдиним офіцером в частині якого я поважав – його ніколи не бачили п’яним (на відміну від інших офіцерів частини), він ніколи не лаявся нецензурними словами, ніколи не кричав на солдат (лише підвищував голос) тим паче ніколи не підіймав на солдат руку. Справляв враження офіцера ще тих – напівзабутих часів коли слово «честь» не була пустим звуком. Його боялись і поважали. Майор Г. – цей незламний комбат, людина зі сталі з’явився.
Вийшов з дверей похитуючись і ледве ледве тримаючись на ногах попрямував до лав, до поглядів сотень очей, що були прикуті до нього.
- Батальйон!!! Струнко!!!
- Сол… Солдати і … Оф… і цери… - язик у нього заплітався. – Коротше… Наш тато рідний – цей – міністр оборони… Помер…
Потім раптом розвернувся і похитуючись пішов. Батальйон завмер. Це був шок. Ніхто з офіцерів не знав, що наказувати, що говорити. Ніхто навіть не дав команди «Розійдись!» Офіцери якось переглянулись, по одному покинули лави і пішли. Потім розбрелись прапорщики.
Солдати лишившись на плацу якось відчули, що світ перевернувся до гори ногами. Батальйон почав розповзатися з плацу як таргани розповзаються по шпарам у тихому мовчанні кухні коли приходить світанок.
Я зрозумів, що служба на сьогодні відміняється і пішов на радіотелефонну станцію де якраз чергував мій друг – вірменин Г.Г. Крім того ця точка була чудовим спостережним пунктом подій – поруч черговий по частині, вхід до казарм, вище - штаб. Через якусь годину по частині почали тинятися п’яні офіцери. У стані абсолютної непридатності до служби. Потім понапивались всі прапорщики. До свинського стану.
І нарешті, солдати побачивши, що пішов такий траур напилися так само. Всі без винятку. Останній хто напився так це караул (хоча їм то, їм то! – категорично!) Військова частина перетворилась на сукупність некерованих людей у формі які безцільно тинялись, падали і белькотіли щось незрозуміле. Єдиною тверезою людиною в батальйоні – цьому замкнутому самодостатньому світі лишився я. Тільки не сприйміть це як якесь самовихваляння! Просто в ті часи я вважав, що алкоголь це безперечне зло і не пив навіть пива. Омара Хайяма я тоді ще не читав, захоплювався різними східними віровченнями. Я ходив по частині – єдина твереза людина і дивився на це все. І це було моторошно. Світ сомнамбул, ляльок якими керує щось. Навіть не хтось, а саме щось. Світ божевільних людей. Мені здавалось, що напився не батальйон, а весь світ.
Для солдата світ замикається в межах зеленого паркану. Все зовнішнє сприймається як абстракція. Нереальність. Казка про інший світ. І раптом цей замкнутий світ втратив глузд. Хоча – чи був він тут колись здоровий глузд? До реальності повернули голоси з кімнати чергового по частині:
- Ні, тов… аришу полковник, я тверезий, я службу несу… Замполіта? Щщщас…
- Алооооо… Майор Ф. у те леле….фона. Та що Ви… Та як – двох слів зв’язати не можу – я і більше слів зв’язати можу… Ось…
Через деякий час до батальйону приїхали чорна «Волга» з генералом і полковником. Проте ворота КПП їм ніхто не відчинив – чергові по КПП були не в стані не те що відчинити ворота але і підвестися на ноги. Довелось людям з лампасами і двома смужками на погонах в частину зайти, а не заїхати.
Можете собі уявити цю картину – іде по частині «начальство» зі штабу гарнізону, а ніхто навіть на ногах не тримається… Я, звісно, сховався – ще бракувало, щоб вони побачили когось тверезого, когось хто випав з загального потоку буття. Звісно, я б крайнім і виявився: «Всі напилися, а він тверезий – підозріло…»
Я думав буде величезний скандал. Але наступного дня – все тихо, «ша». Нібито нічого й не було. ЧП гарнізонного масштабу зам’яли. Нібито нічого не було. Цей день просто зник з пам’яті як ілюзія, як фантасмагорія якогось сну…
* - коли щось було погано, то солдати інколи говорили «млинець» - російською, звісно. Що таке «дємбєль» пояснити неможливо. Це треба відчути (було). Іноді «дємбєлем» називали осінь. Трусили дерево з жовтим листям і коли воно падало кричали: «Дємбєль!» Іноді весну – бачили першу прогалину серед снігу на весні і кричали «Дємбєль!» Іноді «дємбєлєм» називали собаку і кликали: «Дємбєль! Іди сюди!»
(Написано на основі реальних подій 1983-1985 років)
