Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44636
Рецензій: 87353

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза спогади

Дивнi люди

© Артур Сіренко, 08-07-2012
(Уривок з повісті "Батальйон смерті")

                                                                                   «Це правда:
                                                                                     Кров з каміння може змити дощ…»
                                                                                                                 (Богдан-Ігор Антонич)

У батальйоні, як і всюди в армії, була своя санчастина – обитель місцевих ескулапів. Їх було всього двоє – командир санчастини – флегматичний капітан з досить цинічним світоглядом (про його професійні якості мені важко судити – служби він відверто уникав і все передоручав медбрату, обмежуючись стислими вказівками. Всіх своїх пацієнтів він вважав симулянтами, які тільки про те і мріють, щось уникнути військової служби. Симулянтом він вважав навіть одного казаха, у якого був вроджений дефект суглоба і одна нога коротша другої. Він прийшов до висновку, що ця людина служити може, особливо в нарядах.)  і фельдшер – тобто, медбрат, якого підбирали з солдат, що в цивілі перш ніж потрапити до армії встигли дати клятву Гіппократа.

Медбратів за півтора року було кілька. Призначали одного, а потім він чи то звільнявся чи то відправляли його кудись невідомо куди. Одні фельдшери були цілком нормальними хорошими людьми, інші ж відрізнялися неприємними дивацтвами. Так один з медбратів вечорами нюхав ефір (як колись Вільям Джеймс) і взагалі «бавився» з різними ліками разом зі своїми друзями. Інший був доконаним садистом. Солдати потрапляли в санчастину в основному з ранами та гниючими ранами. Він, звичайно, вважав, що це вони зробили собі навмисно, щоб від служби «злиняти». Різав все без наркозу, без будь-якого знеболення при чому і тоді, коли ніякої необхідності в цьому не було. При цьому брудно лаявся і примовляв: «Що боляче?! Будеш знати як в санчастину ходити,  як від служби відлинювати!!! Ах ти ж симулянт! Ах, ти [погана людина і збоченець]!» І таке інше. Бідолашний солдатик при цьому корчився і вив.

Мені теж одного разу не пощастило – я сильно пошкодив собі ногу і опинився на тиждень в санчастині. Скуштувавши весь «гуманізм» тамтешнього лікування, я заодно побачив двох дивних людей, що справили на мене досить моторошне враження. Справа в тому, що в санчастину батальйону чомусь привозили солдат з інших частин – причому дуже віддалених. І клали їх не в гарнізонний шпиталь. А саме в нашу санчастину, де власне і засоби лікування були обмежені. Чому це так – я можу висловлювати лише здогади.

Один із таких «солдат-мігрантів» був людиною досить інтелектуальною, хоча з досить неприємним песимістичним світоглядом. Він справді був симулянтом – імітував шизофренію. При чому робив це вміло, навіть майстерно. До армії він вчився в медичному інституті, але за щось там його з інституту вигнали і забрали до армії. Він сподівався, що його візьмуть служити медбратом, але невдача – не взяли – тягнув він лямку звичайного солдата. Потім стався якийсь конфлікт і він вдарив офіцера. Це було серйозно, і йому «світив» трибунал і серйозний термін ув’язнення. Або дисбат, що теж не цукор, навіть ще гірше ніж тюрма. Він вирішив, що нема на то ради і почав симулювати шизофренію. І це йому вдалося – щось та він в інституті вивчав і це йому знадобилось. У нас в батальйоні служило два справжніх шизофреники, проте їх вважали симулянтами, самі себе хворими вони теж не вважали, і вони чемно щоденно брали до рук автомат. Шизофренія ж нашого героя була якась занадто книжна, занадто класична, якось відчувалось, що вона була вичитана з підручника «Психіатрія». Але йому, здається, таки вдалося перехитрити потім комісію. А поки що він чекав вироку долі. Співбесідником він виявився досить цікавим, міг годинами філософствувати, наприклад, про світогляд протопопа Аввакума і ренесансну основу його суїцидальних концепцій та причини популярності його самотньої постаті аутсайдера та першого бореального дисидента серед російської інтелігенції. З філософськими його поглядами ще можна було якось погодитись, але зрозуміти його вчинки – фактично добровільно оголосити себе божевільним… Ні, я не можу.

Несподівано в санчастину батальйону привезли ще одного солдата – звідкілясь здалеку. Він весь час сидів на ліжку втупившись в одну точку за межами нашого простору і часу. Ні з ким не розмовляв. Не просто не розмовляв, не реагував ні нащо – не реагував, коли до нього звертались чи штовхали. Слух він не втратив – якщо біля його вуха голосно скрикнути або вистрілити з пістолета – він здригався. Так само здригався якщо його вколоти голкою. Всі ж інші реакції – навіть захисні були відсутні – він не реагував навіть тоді, коли на нього замахувались табуреткою чи били по обличчю. Він міг впасти, але потім сідав і знову дивився в одну точку. Їв тільки тоді, коли його брали за руку, садили за стіл і давали в руку ложку. При цьому обличчя як і раніше лишалося кам’яним і не виражало ніяких емоцій. Вираз очей був такий, начебто він про щось глибоко задумався і забув про всіх оточуючих. Таке відчуття, ніби у нього відбувся колапс психіки – вона замкнулась сама на себе і перестала реагувати на зовнішнє середовище. Начальник медичної служби, звісно, вважав, що він симулянт – але не уявляю собі як можна ось так симулювати. Я думав, що його, певно, вдарили чимось по голові, і це спричинило такий стан. Але все виявилось набагато страшніше…

Це розповів мені медбрат. Не знаю наскільки ця історія правдива. Медбрату певно, розповів начальник, що читав його документи. Сталося ось що. Служив він в якомусь дуже віддаленому гарнізоні – чи то в Монголії, чи то в Казахстані. Стояв якось він в караулі, змінили його на посту, заходить він в караулку і бачить в одній із кімнат наступну сцену – двоє солдат ґвалтують третього солдата, а офіцер – начальник караулу спостерігає це збоченство і весело сміється. Певно все й було влаштоване за його наказом. Наш солдат прореагував на побачене неадекватно – він приєднав до автомата магазин, пересмикнув затвор, навів автомат на цю динамічну групу і натиснув курок… Припинив стріляти тільки тоді коли спорожнився магазин. Потім сів на табуретку і пішов в себе – в темні лабіринти своєї свідомості.

До нашого батальйону приїхав толковий психіатр, який вивів солдата з цього стану. Певно, він був справжнім спеціалістом і майстром своєї справи, якщо зумів це зробити. Я його не бачив і не знаю як він це зробив. Я на той час вже виписався з санчастини і ніс службу. Того солдата забрали від нас – він мав піти або під трибунал або в психлікарню. Я не міг забути цього солдата і мене цікавила його подальша доля. Якось я запитав про це телефоніста який знав все про всіх в батальйоні – він підслуховував розмови. Він подивився на мене якимось дивним поглядом і сказав:

- Помер він два дні тому від ниркової недостатності в гарнізонному шпиталі. А може і не від ниркової недостатності – може просто йому відбили нирки на допитах…

(Написано на основі реальних подій 1983 – 1985 років.)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Чергова світлина...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 11-07-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43375587463379 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Маеліс де Керанґаль «Ладнати живих»: коли смерть набуває сенсу
Частини мертвих можна використати, щоб ладнати живих. Так раціоналізується смерть. За таким принципом …
Петро Яценко «Нечуй. Немов. Небач». Український паровий панк
Кінороман «Нечуй. Немов. Небач» заснований на реальних подіях і біографії українського письменника Івана …
«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …