Дощ. Вона любила коли йшов дощ. Коли маленькі краплинки води зриваються з неба і з шаленою швидкістю стрімголов несуться вниз і падаючи розбиваються об землю. Сьогоднішня злива була нестримною, розпочавшись так раптово наздоганяла людей по всьому місту.
Вона зайшла до великої кімнати старенької зашарпаної зйомної квартири з чашкою гарячого обпікаючого губи чаю, і ледь вловимий запах бергамоту розвіявся у сутінках кімнати. Відкривши величезне вікно виставила долоні на вулицю, так щоб краплини омивали її ще досить молоді руки. З колонок програвача полилася тиха та приємна музика у стилі джаз. Останнім часом вона любила вечори коли йшов дощ, і чим нестримніший він був тим краще вона себе почувала. В такі вечори вона завжди заварювала духмяний чай з різними травами які наповнювали її кімнату чудовим ароматом, тихо слухала музику і дуже багато курила. Про що вона курила? Певно, що про все і ні про що.
Вона була самотня, тобто жила на самоті, бо одинокою вона себе аж ніяк не вважала, і завжди всім говорила фразою з якогось фільму - «якщо ви думаєте, що найстрашніше залишитися на самоті ви помиляєтесь, найстрашніше залишатися в оточенні людей з якими почуваєш себе самотнім».
Їй хороше було жити серед речей які вона любила. Вона вже не уявляла свого життя без старенької радянської цукорниці та дівчинки-перечниці з відбитим носиком, що залишились ще від її бабусі у спадок. Обожнювала збирати різноманітні і неординарні попільнички і книжки. Книжки вона любила понад усе. Вона приносила їх звідусюди, книжки лежали по всій квартирі. Найулюбленіші займали почесні місця на поличках, деяким пощастило стояти в самому центрі поличок, щоб були завжди перед очима і щоб зручніше було їх діставати коли вона несподівано хотіла перечитати якийсь уривок. Інші тулилися будь де, стопками лежали на підлозі в коридорі, по кутках у кімнаті, були навіть на кухні. За все своє життя вона любила лише декілька речей: трав’яний чай, сигарети, книжки, джаз і величезне вікно з облуснутою білою фарбою на рамах. До всього іншого вона була байдужа.
Тварин вона з роду не тримала вдома, не те щоб вона їх не любила, просто її мама вважала, що вона не здатна подбати про себе, не те щоб відповідати за чиєсь життя. І вона не суперечила їй, тим більш, що таке життя її повністю влаштовувало.
Серед її старезних, майже зламаних, меблів важливе місце займали дві шкіряні валізи середнього розміру. Коли до неї приходив гарний настрій, вона відкривала їх і витягувала все що там було. Крутячись перед дзеркалом вона приміряла, (ще в гарному стані) коротеньку мамину сукню і підбирала до нього невеличкий капелюшок або надягала довгу «повітряну» і до неї величезний білий капелюх, який прикривав пів обличчя. Крутячись перед дзеркалом вона робила неймовірні па під музику, чи наспівувала собі щось під ніс. Так вона могла кружляти квартирою годинами підкурюючи у танці або голосно декламуючи улюблений уривок з поеми. В такі моменти вона була по-справжньому щаслива і інколи в такому амплуа виходила на прогулянку до міського парку. Вона блукала безкінечними вулицями міста аж до самих сутінків, а потім сідала у останній вагон трамвайчика який віз її додому. І як завжди, як найширше відкривши вікна вона засинала під тиху приємну мелодію та мрії про будинок на березі моря.
Працювала вона літредактором і зазвичай брала роботу додому, щоб менше спілкуватися з чванливими тітками на роботі. Її взагалі не переймали плітки, бульварна преса і весь той бруд що люди виливають один на одного щодня. Вона жила іншим життям, вміла по-справжньому його цінувати і відчувати справжні моменти щастя, звертаючи увагу на речі які зазвичай людство не бачить.
Вона жила емоціями, вміла сміятися від душі заражаючи посмішкою всіх оточуючих, вміла вона і поплакати переживаючи кожною частинкою себе. В такому стані її очі зазвичай змінювали колір, від смарагдово-зелених до туманно-сірих. Якщо б хто-небудь все ж таки зазирнув туди, одразу ж зрозумів би її. Але нікому це цікаво не було, і в такому руслі пливло її життя. Мріяла вона про свій власний будинок на березі моря, щоб зустрічати і проводжати сонце, слухати музику моря і купати свої ніжки у гарячому пісочку.
В її скарбничці була вже майже вся сума грошей на придбання заповітного бажання. Вона довго чекала цей день, і нарешті він настав. Купивши квиток в один кінець вона зайшла до найближчого магазину і придбала пляшку найдорожчого шампанського, шампанське вона не дуже любила, але перший раз в житті вирішила зробити так, як роблять всі люди в таких ситуаціях, щоб все було урочисто. В неї було свято. В її домі не було спеціальних келихів, та це її аж ні трохи не переймало, відкоркувавши пляшку вона почала пити з горла, і розкривши настіж вікно просиділа біля нього аж до самого світанку. А ранком дістала запилену валізу насиченого фіолетового кольору, зібрала речі, одягла найвишуканішу сукню і поїхала на вокзал.
Мрії збуваються, подумала вона коли стояла на пірсі і дивилась на захід сонця. В той момент її переповнювало відчуття нестримної свободи і щастя, вона стояла в довгій білій прозорій сукні і у великому білому капелюсі, милувалась, відчувала на своєму обличчі подих вітру. Їй було хороше. Раптом вітер зірвав з її голови капелюшок, і покотив її по пірсу прямо до чоловіка, що стояв так само як і вона, і дивився на море. Він нахилився і піднімаючи його побачив перед собою щасливі, ніжні смарагдово-зелені очі.
Вона і далі продовжувала дивитись на захід сонця і море, але вона вже була не одна, і навіть не самотня, бо разом з ним вона ніколи не знатиме, що це таке.
