Мої предки: дідусь та бабуся, – мабуть, як і всі літні люди, – великі оригінали. Їх кумедні старомодні звички інколи смішать інколи шокують. Насамперед, не зважаючи на намагання батьків змусити їх користуватися якимись сучасними комунікаторами, вони вперто юзають свої допотопні чи то Ай-педи чи то Ай-поди. "Сидять" в отих доісторичних Фейсбуках та Твіттерах. Пишуть навпомацки статуси та так звані «есемески». Одним словом – динозаври.
Дідусь одягає виключно чорні футболки із зображеннями всіляких тварюк і незрозумілими написами. А ще він постійно мугикає собі під ніс якісь пісеньки на зразок:
Ground control to major Tom
Ground control to major Tom
Take your protein pills and put your helmet on1
Інколи дід бере до рук гітару. Коли я гостював мене минулого разу він мене навчив "Knocking on heaven door"2 грати. Гарна пісня і нескладна – три акорди. Гітара – мабуть єдине чого мені не вистачає вдома в Нова-Сіті.
Бабця, хоч теж ходить у всьому чорному, стверджує, що концептуально різниться з дідусем: себе називає "готкою", а діда "металістом".
Однак, не зважаючи на всі їх старечі дивацтва та побутові незручності життя в селі, мені завжди подобалося там гостювати. От і цього літа, закінчивши дев’ятий клас, я полетів у рідне батьківське село Київ. Та ще й тато з мамою вмовляли: «Поїдь, Ейпле, відпочинь, розваж старих, сам розвійся трохи. Допоможи бабці з дідом по господарству. Рік був важкий, ти переніс складну операцію. Вживлення мозкового імпланта – справа непроста».
І ось я уже розкладаю свої речі у київській квартирі. Доведеться усе літо прожити в оцих стінах. Незвична суворість вертикальних ліній, стіни, стеля, двері, вікна, – усе не так, як в наших помешканнях у Нова-сіті. Не знаю, чи архітектори, які проектували Нову, зумисне робили все всупереч принципам архітектори минулого, чи така разюча різниця зумовлена суто технологічними моментами.
Здалеку Нова-сіті схоже на велетенську зелену півсферу. Але при наближенні стає зрозумілим, що громаддя міста складається з мініатюрних на перший погляд, різного калібру пухирців, які, насправді, і є помешканнями жителів міста. Власник пухирця має можливість на власний розсуд змінювати форму, розміри, колір, місце знаходження свого помешкання. Зазвичай, сім’ї займають суміжні пухирці, при потребі створюючи або руйнуючи стіни-перетинки. Насправді пухирці кріпляться до довжелезних циліндрів-тунелів, які слугують як для переміщення людей, так і для транспортування їжі, напоїв та ще багато чого. Зазвичай, поверхня зовнішніх пухирців зеленуватого кольору, що зумовлено наявністю в складі тканин хлорофілу. Хоча, мешканець може змінити колір тканин за своїм смаком. Я особисто полюбляю зменшувати товщину тканин пухирця і грітися в сонячному промінні, спостерігаючи за хмарками фантастичних форм та відтінків. А ще, на час сну розміри пухирця автоматично зменшуються. Якось спитав у батьків, чому так задумано. Пояснили, що зменшення об’єму при засинанні жителя зумовлено оптимізацією енергоспоживання.
В порівнянні з м’якими, ледь-теплими, готовими виконати будь-яке бажання стінами-тканинами пухирця, мертві бетонні стіни помешкання предків сприймаються з відразою. А рука так і тягнеться, щоб торкнутися поверхні – передати замовлення чогось смачненького, наприклад, або влаштувати трансляцію якогось фільму. Та все дарма. За смачненьким потрібно йти на кухню. За трансляціями потрібно користуватися телевізором. Або імплантом. Ніяк не звикну, що всі потреби в інформації заввиграшки забезпечуються всесильним імплантом. Все таки після операції минуло не так багато часу. Але нічого, звикну. І до імпланту, і до бетонних стін.
Взагалі, суперська штука цей мозковий імплант. У мене найновіший! Хочеш доступ до будь-якої інформації – будь-ласка. Хочеш поспілкуватися з кимось – без проблем, - тільки б з тобою хотіли спілкуватися. Хочеш склад своєї крові, стан будь-якого органу, рекомендації щодо продуктів харчування – секунда і готово.
Від самого початку мені вдалося приємно здивувати старих своєю майже ідеальною українською. Хоча «своєю» тут вжито неточно, оскільки власне моєї заслуги в тому обмаль. Дяка всемогутньому імпланту, який інтегрований, крім іншого, з центром мовлення головного мозку, що дозволяє без зусиль балакати хоч українською, хоч китайською, чи будь-якою з кількох десятків мов. Насправді, мовна проблема завжди була для мене головною на час канікул. Про що балакають довкола, я так сяк розумів, а от намагання самому висловитися тільки потішало присутніх.
Помітивши як я торкаюся стіни, дід сміється: «Сильніше треба, кулаком. І запам’ятай: тільки одна стіна «робоча», – між вітальнею та кухнею, та й то тільки тоді, коли баба на кухні».
Дід гримає кулаком в стіну, після чого виголошує:
– Давай, бабцю, неси уже щось за драбину кинути, онук голодний з дороги.
– А міг би й допомогти, старе ледащо, тоді було би швидше, – кричить бабця з кухні.
– Оце справжня нанотехнологія, куди там вашим міським. – Дід змовницьки підморгує мені, після чого репетує в бік кухні:
– Мовчи, жінко, твій день восьме березня! – мій невгамовний предок виголошує зрозумілий лише йому жарт і регоче.
– Бабусю, я допоможу! – рушаю на кухню.
– Та посидь, Ейпле, відпочинь з дороги, ще надопомагаєшся! В мене вже усе готово.
Все таки, як не налаштовуй систему харчування в своїй бульбашці, але такої смакоти як у бабці ніколи не добитися. От і зараз від самого тільки запаху з кухні шалено захотілося їсти.
***
Добре пам’ятаю, коли вперше її побачив. Вона сиділа за столиком у дворі дідусевої багатоповерхівки, теревенячи ще з кількома підлітками. І в голові з’явилася виразна думка: «Вона буде моєю». Дивно, звідки таке, адже людина не може бути власністю. Вперто сканував усі доступні частоти, сподіваючись, що, можливо, вона теж носить імплант. Знайомитися в онлайні якось таки звичніше, аніж фізично підходити до дівчини, відкривати рота, добираючи якісь слова.
Кілька днів я думав-вагався, варто чи не варто знайомитися. Шукав у мережі, як це робиться. Зважував «за» і «проти». Ми ж такі різні: вона – київська селянка, а я житель Нова-сіті з імплантом 11-го покоління в черепній коробці. Але ж хіба такі дрібниці можуть стати перепоною. Виявилося, що навіть найсучасніший імплант не може вгамувати підліткові гормони.
І врешті, після всіх болісних роздумів та переживань, одного прекрасного дня я таки зважився. Як завжди, вона зі своїми друзями була у дворі. Чесно кажучи, їхня компанія виглядала не дуже доброзичливо. Проте відступати не хотілося. Тож я підійшов до них і видушив із себе банальне, звертаючись до дівчини:
– Привіт!
Компанія мене демонстративно проігнорувала. Тільки моя білява потенційна любов-з-першого-погляду трошки зверхньо, а водночас і допитливо зиркнувши на мене прекрасними синіми очима, зважилась відповісти:
– Ну, привіт.
Хлопець, що сидів поряд із нею на лавці, м’язистий насуплений селянин з розплющеним переніссям, усім своїм виглядом сигналізував мені, що, мовляв, пора тобі, малюче, вшиватися звідси, поки цілий. Та я не зважав. Імплант підказував, що для успішного знайомства дуже важливо справити на дівчину хороше враження. А отже, не видатись їй дурником чи боягузом. Чи міським розпещеним хлопчиком, коли на те пішло.
– Я хочу з тобою познайомитися, – звернувся я до синьоокої, ігноруючи мовчазну ворожість оточення.
На хвилю довкола нас запала гнітюча мовчанка. Такого нахабства від мене, здається, ніхто не очікував. Дівчина з волоссям дивного попелясто-рожевого відтінку, – мабуть, подруга моєї обраниці, – зневажливо пирхнула.
– А ти в нас дозволу спитав? Це моя дівчина… Ти знаєш, хто я? – врешті-решт отямившись, погрозливо прогарчав хлопець з розплющеним переніссям.
– А хто? – вдавано байдужим тоном поцікавився я. – Хіба ж дівчина може бути чиєюсь?
– Він чемпіон села по боксу, – підказав один із їхньої банди.
– То й що? – не зрозумів я. – Я ж не з ним хочу познайомитись. Нехай дівчина сама вирішує. Я хочу поговорити з нею наодинці?
Тепер я вже всією шкірою відчував їхню неприязнь. Так що там неприязнь – відверту агресію. Вони й раніше симпатії не виказували – проте зберігали нейтралітет. А зараз… зараз я сам наривався, кажучи їхньою мовою. І я, поза сумнівом, заслуговував на покарання. На маленького охайного прочухана, так би мовити, – всі ці думки, продиктовані імплантом, блискавкою промайнули в моїй свідомості. Проте зупинитися я вже не міг. Вона дивилася на мене. Дивилася мовчки, трохи злякано, але краєм ока я добре бачив відблиск якогось захвату на її гарному обличчі.
Тим часом компанія застигла, очікуючи реакції ватажка.
– Бачу, ти чужинець, хлопче. Приїхав на канікули до дідуся з бабусею, еге ж? Приїхав з одного з тих великих довбаних міста, де всі такі чистенькі та задоволені життям, і будеш нас повчати. А ти знаєш що роблять у нас з такими гарненькими міськими хлопчиками, як ти? – виголошуючи пафосний монолог, ображений мною герой-коханець, а по сумісництву боксер, почав підводитись з лавки. Він виявився значно вищим, аніж здавався, широкоплечим і, мабуть, вдвічі масивнішим за мене.
– Ми ж спортсмени, розумієш? Тренуємося у відомій боксерської школі імені Великих Братів! І не любимо, коли хтось пхає носа у наші справи. Особливо коли цей роблять всілякі міські піжони.
Тим часом я послав запит у мережу, що то за такий вид спорту, отой бокс. Виявилося, що це звичайна бійка. Яке варварство, хіба може насильство бути спортом? Невже вони мають на увазі застосування сили для з’ясування стосунків? І що мені робити? Втікати? Цей варіант я відкинув одразу. Дати відсіч? Але ж це теж насильство, варварство. Крім того, я цього не вмію робити. Проте імплант у моїй голові попереджав, що бійки вже не уникнути. Мені не дуже хотілося, аби все сталося та ще й у неї на очах – але, можливо, її ця ситуація навіть потішала… Я погано розумівся на дівчачій психології, а нишпорити в мережі вже не було часу.
Одначе мої сумніви тривали недовго. Один з присутніх хлопців штовхнув мене в груди і я з подивом відчув, що падаю, хоча за логікою мав би зробити крок назад. Підніжка – майнуло в мозку.
Далі почався досить тривіальний процес побиття. Мушу сказати, це був сумний досвід – проте, за інформацією свого розумного помічника, майже кожен рано чи пізно втрапляє в якусь схожу халепу. Мабуть інстинктивно, я скрутився калачиком і прикрив голову руками.
Спочатку імплант відзначав незначні ушкодження, але зі зростанням їх кількості перестав встигати посилати корегуючі імпульси для відновлення ушкоджених органів. Після того, як на протязі кількох секунд жодна програма з рукопашного бою не пройшла інсталяції, мені з величезними зусиллями вдалося надіслати потрібний енергетичний імпульс і встановити зв'язок із батьком.
– Тату, мене б’ють.
– Хто?
– Яка різниця. Їх багато. Що робити? Я лежу. Що робити?
– Скачай програму рукопашного бою і дай відсіч.
– У мене немає доступу.
– Гм, тоді давай я завантажуся до тебе і прийму керування.
– А так можна?
– Можна.
***
Четверо дебелих підлітків зосереджено хекали, оточивши майже нерухоме тіло нахабного зайди. Удари на нього сипались з усіх боків, проте можна було помітити, що розбишаки лупцюють гостя не в повну силу. Щось не давало їхній агресії проявитися на сто відсотків. Можливо, страх? А може, вони просто втомились вдавати із себе крутих хлопців. Може, їм осточортіло життя в цій сільській глушині, де ніколи нічого не відбувалося? Нічого, вартого уваги. Врешті, вони були просто дітьми, нехай і мали натреновані м’язи.
– Може, досить з нього, – запропонував один із боксерів. – Мене уже нога болить.
– Залиште його в спокої! – підтримала дівчина з рожевим волоссям. Тим часом білявка зосереджено спостерігала, навіть не намагаючись утрутитися.
– Дивіться, він пробує встати, – зауважив один з хлопчаків.
– Ги, ану заждіть. Подивимося, що буде – скомандував чемпіон.
– А може, він біотех? – напружено прошипів хтось. Всі вони з дитинства боялися біотехів, тому що ті були навіженими і не знали, що таке біль.
– Не схоже, біотех не дозволив би себе так скалічити.
– Дивіться, дивіться – синці зникають.
– А ми їх відновимо! Ги-ги-ги – проте глузливий сміх обірвався на пів ноті…
Худорлявий хлопчина звівся на ноги. Після чого, за кілька секунд, вправно орудуючи кулаками та ногами, вклав на землю усю гуртівку боксерів. Ніхто не встиг навіть спробувати втекти або захиститися. Дівчата шоковано спостерігали за наслідками побоїща. Все закінчилось дуже швидко.
***
На якийсь час моя свідомість відключилась, а отямився я вже навстоячки, з міцно стиснутими кулаками і дивним відчуттям надзвичайного піднесення, що, як не дивно, пульсувало десь в районі шлунку. Було таке враження, наче я от-от полечу.
Один із моїх суперників лежав на траві, тихо лаючись, вперемішку із стогонами. Інший сидів на лавочці з відстороненим поглядом, спрямованим кудись у позаземні матерії. Щодо чемпіона, то він сидячи навпочіпки із німим здивуванням витирав цівочку крові, що струменіла в нього з носа. Мені не довелося більше нічого казати. Я був переможцем, а переможці могли отримати все, чого хотіли. Проте, коли я озирнувся навколо, синьоокої білявки ніде не було. Вона втекла, не поцікавившись навіть результатами бійки. А що, якби мені не вдалося їх подолати? Вірніше, якби цього не вдалося зробити батькові? Невже їй було все одно? Таке віроломство вразило мене до глибини душі.
Проте імплант реагував відносно спокійно. Дівчата, вони такі. Не варто зважати на їхню нелогічну поведінку. Ти поводися гідно, тож тепер вона так просто тебе не забуде. Ви ще неодмінно зустрінетесь – за приємніших обставин.
Спроквола я дістався дідової квартири. Мої, схоже, вже були в курсі всього, що відбулося. Ще з передпокою я почув тихенькі схлипування бабусі і заспокійливе бурмотіння комунікатора, з якого долинав батьків голос.
– А ось і ти! Ну що, малий! Все ок? – Дід вийшов із вітальні, намагаючись не показувати хвилювання.
– Все в нормі! Кілька ребер зламано, але це дурниці, ¬ – повідомив я підказану імплантом інформацію. –
– А чому я не все пам’ятаю? З моменту, коли ти взяв контроль.
– Ти дитина, навіщо тобі ті спогади.
– А навіщо тоді спогади про те, як мене били?
– Якщо наполягаєш, ми і їх видалимо. Я б і їх видалив, але це складніше. Та й не рекомендується захоплюватися видаленням спогадів.
***
Наступного дня після інциденту з юними боксерами, в двері дідової квартири постукали. Бабуся пішла відчиняти. Сам я відлежувався на канапі у вітальні, намагаючись не думати про дівчину з синіми очима. Мені здавалося, більше я її ніколи не побачу, незважаючи на розважливі повчання імпланта.
Аж раптом… В кімнату з букетом невідомих мені білих квітів вбігла моя білявка:
– Привіт! Ти вчора так несподівано зник… Я втекла, не могла на те побиття дивитися. Пізніше подруга розповіла, як ти з ними розправився… Я просто шокована! З цими боксерами давно уже час лад навести. І де ти цього навчився? – захоплено торохтіла вона, і її голос здавався мені солодкою, приголомшливо гармонійною музикою. Сині очі сяяли від збудження, і я відчув, як щось тепле й млосне розливається моїм тілом. Здається, це було саме те, що…
– До речі, мене звати Ол!, – дзвінко повідомила вона.
– Мене – Ейпл, – пробурмотів я.
– Ол – значить "все" – послужливо підказав імплант.
В іншій кімнаті (тихо, але так щоб мені було чути) дідусь глузливо наспівував:
Love me tender, love me sweet
Never let me go
You have made my life complete
And I love you so3
_______________________________________
1 З пісні Девіда Боуі
2 З пісні Боба Ділана
3 З пісні Елвіса Преслі
