Уперед усьому скажу, ми вдячні мамі за те, що вона по саму зав’язку завантажує нас роботою. Бо як тільки нам з братухою нема чим зайнятися, ми на гарячу голову таке можемо утнути, що за неї зразу й хапайся. І сусідам теж. А мамі доводиться братися за лозиняку, що нам, само собою зрозуміло, не до шмиґи. Ну, оті труднощі життя, таткове слово, усі від нашого волаючого безділля, так що домашня робота для мене та Володьки яко щоденне спасіння. І ніякі дурні′ думки в голову не лізуть. А залазили ж!..
А почалося все з того, що в мами змінився той, як його, графік роботи. Взимку в магазині вона працювала через день, а тепер підряд та по два тижні. Зранку й допізна. Казав тато, що без її труда в нашому селі і гривня по гаманцях не ходила б. Для мами стало вкрай складно уздріти своїх соколиків на ясні очі. І то ж серед літа! Літа!.. Чого, як виявилося невдовзі, допускати було аж ніяк не можна. Бо ми з братухою тут же хвацьки запалали від невимовного неробства.
Комп, ви тільки уявіть собі, набрид. Не повірите? Так буває! Особливо тоді, коли футбольні матчі з українською збірною нам, найщирішим уболівальникам, по телевізору не показують. І Свято великого футболу проповзає, на превелику радість баби Насті, поза нашими очима, бо інакше би:
− Чого його волати, га? Та на всю хату? Ніч надворі. М’яча не бачили!
Все. Ніхто не волає. Тиша. Володька аж вранці скреготнув зубами:
− Наші виграли. А нема де подивиться!..
Та певно ж таки з тієї розпуки він ухопив сапу, і на грядку. Ви би побачили, що робилося з помідорами. А в капусті?! Жах! Дебелі бур’яни важко зсувалися і вмирали при пні. Кому футбол, а кому й до кореня все… І здається мені, що від отого приступу братового завзяття страждала не лише дика природа, а й свійська.
− В тебе що, батарейка? − я неохоче потюпав услід за братовою наснагою на город, відразу простелившись на межі, − а поснідати?
− Не голодний! – відрубав старший, енергійним ударом розправившись з довгою лободиною, − у мене такий заряд, що надовго!
− Тиждень їсти не будеш? – лежачи хіхікнув я, недбало колупнувши сапою землю, де негадано розпласталася стеблина помідора, − за божим духом? – згадалася мені баба Настя.
− А то! – сіконув у вухо братуха, − стрес! Та зараз... − він з присвистом крутонув у повітрі вказівним пальцем, − та світ перевернути можна.
Я ще не встиг уявити собі, як-то Володька крутитиме світом, наче м’ячем, коли з мого язика злетіло саме те, чого й запитувати, теперечки уже думаю, було зовсім не варт:
− А здоров’я хвате? – я хотів додати щось і про свіженьке сало, та братуха уже довершив свою мислю: − та від такого стресу, та сили, ого-го!..
І як підтвердження слову, лезо сапи хижо розітнуло грядку.
Ось тут, скажу я вам, усе й почалося. Вкупі з нашим літнім неробством.
− То що, скажеш, стрес тобі того, здоров’я додав? – я оперся на лікоть, відсунувши сапилно, − та невже?
− Енергії! – уточнив старший, − сапа′й! Улігся він…
Звісно, зопалу поміж моркву тоді я не кинувся, а натомість, заклавши для зручності руку за потилицю, почав натужно обмірковувати сказане. В моїй звільненій від шкільної нудоти голові незвично зароїлися думки, і на мій превеликий подив, в тім рою не було жодного трутня. Принаймні так тоді здавалося.
− Значить, е-е… Якщо стрес? − міркуючи, я тикнув думкою в небо, − то здоров’я? І тої, енергії? Усім?
− Не знаю, − Володька зупинив нищівну сапу, присівши біля мене на межу, − мабуть, якщо по теорії…
− Треба перевірити, − підвів голову я, − практично! Теорему йому подавай… Чи ту, теорію, − буркнув навздогін, сплутавши непотребні на сто років уперед геометрію з фізикою.
Поки братуха досапував грядку, то жодної опальної мислі у світ божий не випустив. Що то − людина праці! А ось коли замашний інструмент недбало угомонився в сараї, відразу включилися оті братові прямолінійні звивини, котрі, на мою теперішню перчену правду, даремно тиснулися поміж дріб’язку шкільних та розумних.
− Он, − повів головою старший на діда Сокора, що сидьма дрімав на лавчині в тіні старої груші, − у стані спокою… повного…
− А ми його з того, з нуля значить, і енергію, зразу, − на превеликий Володьчин подив зненацька випхалося з мене, − прямісінько в стан здоров’я, − склав я докупи свої думки, неначе телескопічну вудку, − та як запустити?
− Легко! – знехотя кинув через плече Володька, рубонувши рішучим кроком до сусіда, − зараз побачиш!..
Я насилу поспівав за братухою, і не так за ним, як за його думкою. Відхекався аж тоді, коли той щедро намірився дарувати дідові оберемки енергії:
− Ваша коза, те-е, відірвалася, у тітки Наталки всю капусту…
− Чого? – спросоння не розібрав дід, − де?
Я тільки хотів ввічливо вказати дідові, в якому напрямі йому слід негайно направлятися на пошуки здоров’я, як в старого знову ворухнулися вуса. Лише:
− То це обидва гналися? Аби мені сказати? Та мені б ваші ноги… А чом не вигнали?! Он, на степок її, на степок… Ич яка… − задля нашої кращої дохідливості Сокір махнув костуром на вигін, де невдовзі нашими стараннями мала намалюватися осоружна коза.
Нам з братухою нічого не залишалося, як податися виганяти невідомо де існуючу тварину з неіснуючої шкоди, а я устиг на ходу повести вухом:
− Якийсь стрес у нього наче не той. Не такий…
− Ага. В’ялий. – Погодився старший, − чи дідові здоров'я лишнє?..
− А хто їх, старих, розбере! – щиросердно підтакнув я, − під лежачий камінь вода не тече.
Сусідку, тітку Наталку, що саме вигонила корову на пасовисько, завзято поганяючи рябу хворостиною, завбачливо вирішили не чіпати. Зате її Cвєтку «стресонули» як треба:
− В бібліотеці переоблік. Всі книги здати! Переказували.
− Бо нових не дадуть! – кавкнув я за Володькою.
Бачили б ви, як Свєтка, що до цього часу повільно перегортала сторінки якоїсь енциклопедії, жадібно ковтаючи всі підряд букви, враз підірвалася з простеленої на траві ковдри та роздратовано заходилася збирати книжковий непотріб до сумки.
− Гляди, як подалася! – присвиснув братуха вслід за відмінницею.
− Коли би так на фізкультурі! – пригадалося мені дівчаче скімлення на уроці, − ще дякувати нам буде!
Ми б іще трохи помилувалися раптовим Свєтчиним оздоровленням, щиро радіючи разом з нею, коли би самі наступної миті не мусили згадати спортивну першість, стрімко шаснувши на узбіччя – в акурат поміж опасисті запилені лопухи.
− Що за навіжена скотина!..
− Ти ба, як поперла! – я на всяк випадок утиснув носа за братове плече, − а тільки що ж брела…
− Хлопці, ой, не пустіть!.. Не здожену! – загукала нам тітка Наталка, що поодаль марно намагалася наздогнати невідомо чому одурілу корову, − як піде по горо′дах!.. Заверніть, не поспію… − лементувала сусідка, − укусило щось її, ґедзь…
Тітка вже не бігла, а важко йшла, повільно ступала, відсапуючись, та заледве тягла за собою обважнілу хворостину. Вона підійшла до тину, трудно оперлася на хвіртку, а ми, долаючи страх, з бадьорим вереском ринулися навперейми сусідчиній Ласуні. Нашими зусиллями корова врешті передумала пхатися в шкоду та стала як укопана в тіні груші, милостиво дозволивши сусідці там же і прив’язати свою норовливу вдачу.
…Це вже аж під вечір Володечко кинув так собі, знічев’я:
− Н-да-а-а, а в тітки зі здоров’ям не густо… Не густо…
− Ти її хворостину бачив? – угадав я наперед братову ошелешену думку, − вона тоді нею такого стресу відміряє…
− А що, по-твоєму, так слабіти її й полишити? Може то в людини єдиний шанс, га? А ми пропустимо? – і тутечки братуха врешті відповів на мою каверзу: − на віддалі потрібно. Щоби не дістала.
− Та як? – в моїй голові не поміщалася ота Володьчина віддаль, зате зручно почувалася замашна хворостина. І тітчина, і мамина, коли що…
− Подзвонимо їй. На мобільний.
− Так ми ж того′, й стресу не побачимо!
− А що, лікарі теж бува, навпомацки, але ж лічать! – скосив на мене братуха, − головне – результат. Треба не схибити… − Володька на хвилю вмовк, явно підбираючи вчене слово, − правильно енергію у те, у русло… Навіяти … От.
Не знаю, як на кого, але на мене братушині слова навіювали сон, то ж мені й до сьогодні не відомо, скільки то ще Володьці довелося кумекати над лікуванням тітки Наталки. Зате на ранок братуха був уже з готовим рецептом. Ще би йому білий халат та задрипаний велосипед – і нічим не відрізнити Володьку від сільського фельдшера. Мені закортіло, аби він і мене посвятив в таємниці медичної рецептури, та братуха як відрізав:
− А лікарська таємниця! Тобі жарти, га?
Я й осікся, і то саме тоді, коли повз ворота промайнула постать сусідки та за нею вслід швидко пострибали Свєтчині банти.
− Давай, дуй, − мені не терпілося посвятитися у братові секрети, − чи ж то, навіюй…
− Не час іще… Віддаль не та.
− А-а… ага, − враз притихла моя нетерплячка, − то ж, гляди, подує та не в те русло, − догідливо кивнув я, − що тоді…
− Ми мабуть, перші такі… − стиха промовив братуха, а мені здалося, що близиться час мого занурення в таємниці лікарської рецептури.
− В селі?
− У сві-і-ті!.. – майже прошепотів старший, а мене округлилися очі:
− Першовідкривачі?? – тенькнула моя душа, − та невже?
− Будемо. Якщо вдасться. Головне – не спішити. Треба по-розумному. Усе.
Я не знаю, чого там Володьці було довго думати, якщо рецепти вже з ночі готові, і я жваво уявляв свій навчений-перевчений фейс не інакше, як у районній газеті, й тому все підсовував братусі під руку мобілку. Але старший усе ходив і ходив кімнатою, нервово розминаючи пальці. Врешті він сів на крісло, заклав ногу на ногу, зосереджено узяв до рук телефон, знайшов номер…
− Гляди ж, по рецепту… − не знаю навіщо порадив я, а Володька лише відмахнувся від мене, як від мухи. Я тривожно вмовк.
− Як ви себе почуваєте? – амбулаторним голосочком почав братуха про головне, − чого запитую? М-м… − зам’явся Володька, − так після вчорашнього брикання… А ви праску вимкнули? Зранку? Не пам’ятаєте? Ай-яй… Ні, ще диму, здається, нема. Зателефонувати, коли з’явиться? – розсипався увічливостями старший, − а то ще хата… Жаль буде, скільки труда, – і тут Володька переможно кинув на стіл телефон: − Є-є-є-с!.. Вибила! Подіяло. Зараз побачиш. Тепер у неї здоров'я – і корову обгонить! Стрес!..
Ми влипли у вікно. Якщо чесно, на подвір’я не дуже й поспішали. Сказати по-вченому, побоювалися можливих побічних проявів лікування у нашої пацієнтки. Проте її довгенько не було. Я вже й масла долив у вогонь:
− А не переборщив?
Володька спочатку лише злостиво цитьнув, але потім примирливо додав:
− Не повинна. Це ж тобі не дід Сокір, аби серце некріпке… − він більше почав заспокоювати сам себе, ніж мене. − А втім… Хто зна.
Надалі ми не витерпіли безмовного очікування в хаті та вибігли до воріт, виглядаючи на дорогу. Тривога холодним льодком почала обмерзати у грудях, бо вулиця літнього обіду була спекотно-безлюдною, не шелесне… Навіть мухи в таку спеку не видко, що вже сказати про оздоровлену тітку. Та раптом, здіймаючи густу куряву, з-за повороту шляху вигулькнув легковик. Авто пронеслося вулицею, ледве торкаючись шинами землі, прожогом проминуло наше обійстя та різко загальмувало біля сусідської хвіртки. З автомобіля, не закривши дверцят, вирвалася тітка Наталка, за нею Свєтка. Вони наввипередки подалися до хати. Тітка на ходу порпала в сумочці, певно, шукала ключі…
− Подіяло… − непевно промовив братуха, − бачив, яка швидкість?
− Не перехвали! – одрубав я, − ти їм таксі навіював? Хіба то здоров'я? Щоб на авто?
Володька промовчав. Видно, що перестарався. І так воно вже й було би, грець із нею, тією медициною, я-то взагалі мріяв футболістом, якби сусідка не перестріла нас біля тих же воріт:
− Це більше нічого не придумали? Мені з міста, з базару, бігом, на таксі! Щоб мала що дитині купити… Чи в мене гроші лишні? А праска! Праска вимкнена!
Я встиг вчасно сповзти з воріт і зникнути в глибині хати. Чого вже там? Хіба по мені оті братові рецепти? А Володечко, замість того, аби що збрехати, візьми та брякни сусідці правду:
− Ми викликали стрес… Як ліки!.. Для здоров'я…
− Ліки-и?! – крізь прочинене вікно мені в кімнату донеслось оте протяжно-підвиваюче тітчине «и-и» і я мимовільно зіщулився, − ліки? – повторила сусідка, − мене лікувати? Терапевти… Бачили? – не знаю, кого вона запитувала, але її голос гримів на всю околицю, − терапія в них!.. Шокова. Хай-же я вас вилічу!.. День змарнувала!
Отак ми довідалися, що стресове лікування, чи то пак, шокове, уже давно придумане до нас.
Тоді, знаю, радів, що нам вона лише сусідка, а не родичка, бо таки «по-рідному» та перетягла чим би довгим, як не мене, то «фельдшера» точно.
Вона бурчала ще з тиждень, але мамі так і не пожалілася. Мабуть, тому, що мама більше на роботі.
Проте невдовзі принади шокової терапії довелося пізнати й нам. Обом. Бо мама на грядці таки розгледіла нещадно порубані братухою помідори та моркву. Вона футболу не любить, і тому в глибини нашого стресу не проникла.
Але то вже зовсім інша історія.
Іще – баба Настя на Різдво та Паску нас грошима обдаровує. Складемося, віддамо тітці. За таксі…
