Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44363
Рецензій: 86692

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза спогади

Шлях до батальйону смертi

© Артур Сіренко, 03-07-2012
(Уривок з повісті "Батальйон смерті")

«Уникнути всього цього не можна, але можна зневажати все це.»
                                                                                                                                      (Сенека)

Подорож з однієї військової частини в іншу для жовніра радість. Він побачить людей без однострою, вулиці і автомобілі, жінок (!), крамниці і просто оточуючий світ – замість щоденного плацу і казарми. Крім того можна зайти в ці крамниці і подивитись, що там продають і уявити на мить, що це все люди споживають, їдять, речі використовують, книжки читають… Можливість ось так визирнути на світ для багатьох солдат була такою собі нездійсненною мрією до здійснення якої чекати і чекати. Тому, коли мені сказали, що я їду без супроводу (!), один (!), для продовження військової служби в N-ську військову частину в місто НН душа моя наповнилась радістю. Ще б пак! Я знову побачу світ людей, подивлюсь по дорозі на цікаві міста – про місто НН я багато раніше чув і читав, але ніколи не бачив. Крім того, дорога моя буде лежати через столицю метрополії в якій теж чимало цікавого, а солдат в ті часи в музеї пускали безкоштовно.

З такими думками я отримав на руки папери і збирався покидати частину переповнену дикою муштрою. Перед самим моїм від’їздом до мене підійшов солдат який раніше постійно приставав до мене з безглуздими запитаннями типу: «А ти не знаєш, поки ми спали, уряд часом не змінився? А як ти думаєш, як довго комуняки ще будуть при владі?» (які я ігнорував). Підійшовши він виголосив промову для одного слухача, гідну кращих риторів античності: «Ти того… Ну, маєш знати… Твоя доля весь цей час була в моїх руках… Якби я щось сказав, то відвезли б тебе далеко… Мене в особливий відділ викликали. І не тут – в Москву возили. Там крім «особістів» ще в цивільному «кадебісти» були. Сказали за тобою слідкувати, кожне слово твоє запам’ятовувати і потім доповідати в письмовому вигляді. Ну, ти нічого такого і не говорив… Так, що я нічого то їм такого і не казав… Куди тебе посилають я не знаю, але я тут ні при чому…»

Він, напевно, подумав, що відкрив мені якусь неймовірну таємницю! Теж мені – лицар плаща і кинджала, майстер переповідати слова про «таке»…

Я вирушив. Вперше за стільки часу відчув себе відносно вільною людиною.

В метрополії встиг забігти тільки в Третяковську галерею і довго та зачаровано стояв перед картинами Врубеля. О, галерея! Чи бачила ти колись солдата у совдепівській формі який так довго споглядав полотна Врубеля? Цього неперевершеного містичного майстра, що змінив уявлення сучасників про людське єство. Майстер полотен межі божевілля.

Холодний ранок втілився в буття у вигляді міста НН, що тоді - у 1983 році носило досить не естетичну назву.  Місто, що завжди було для мене втіленням якоїсь бореальної загадки. Східний форпост слов’янства – довгий час. Далі було тільки угро-фінське море. Колонія колонії. Якщо Великий Новгород був маленьким острівцем слов’янства в угро-фінському навіть не морі – океані, то місто НН було брунькою цього острівця на якому і слов’янського то нічого і не залишилось.

Архітектура ХІХ століття мене зацікавила, але не вразила. Але фортеця… Фортеця! Нічого подібного побачити я навіть не очікував. Це така татарщина… Щось абсолютно східне, тюрське і екзотичне. Я блукав навколо фортеці споглядаючи башти і бастіони, а з надр свідомості все виринала цитата одного російського класика: «…І наковтавшись татарщини вдосталь ви Руссю зазвете її…» Блукаючи містом я думав про те, що етнічна російська культура це складна суміш різних угро-фінських і частково тюрських культур і то лише мовно слов’янізованих. Згадував уривки щоденника Шевченка про дні перебування в цьому місті – він був правий, класик – воно таке і є – місто химерної метаморфози християнства.

Помилувавшись краєвидами великої ріки Ра що несе свої води в море Хазарське пішов я шукати військову частину, в яку мене направили. Як виявилось, вона розташована була саме в фортеці, яку я так довго споглядав, і це не місце моєї подальшої служби «отєчєству», а лише гарнізонна комендатура і гауптвахта заодно.

У «строєвій» службі офіцер довго і замислено розглядав мої папери, а потім сказав, що «без пляшки тут не розберешся, тим паче на тверезу голову, куди тебе відправити служити і взагалі треба порадитись» і що я поки що вільний. Я почав тинятися по цій військовій частині в очікуванні чи то вироку чи то подальшої долі, знічев’я розмовляючи з тамтешніми солдатами. Вони розпитували мене про те про се і філософствували про мою подальшу службу: «Це взагалі свинство, що тобі на дорогу не дали пайку і грошового «довольствія» (ну і слово ж придумали!), а з твоєю військовою спеціальністю тебе відправлять у саперну частину – там служба легка – «лафа» просто, порівняно з іншими частинами, так, що тобі пощастило…»

Раптом мене викликали в «стройову». Офіцер сухо з металом в голосі назвав номер частини в яку я маю відбути і побажав щасливої служби. Сухі цифри не подіяли на мене ніяк. Я вже направив свої стопи до воріт КПП як до мене підійшло п’ятеро бравих вояків («коса сажень в плечах»). Їх вираз обличчя не віщував нічого хорошого. «Котра година?» - мовив один досить зловісним тоном. «Все ясно, годинник хочуть відібрати…» - майнуло в голові – «…доведеться їх засмутити.» «Я не маю годинника.» - це я сказав вже в голос і показав порожню руку. Проте це явно не покращило їх настрій, обличчя стали ще більш понурі і негостинні. «Схоже комусь зараз дістанеться – подумалось мені, - і цей хтось буде я. Їх п’ятеро я один. Спиною до стіни, може хоч нирки не відіб’ють…» Виникла пауза. Що в мене немає ні курива, ні грошей вони вже знали. Паузу перед мордобоєм треба було чимось заповнити. Якимись словами. «В яку частину направили?» - навіть не сказав, прохрипів один. «В N-ську» - я назвав номер. Обличчя солдат раптом змінилося. Ніби осінній вітер промайнув і приніс жах. Ніби побачили вони раптом щось невидиме мені. Такі обличчя бувають в людей які раптом побачать чиєсь пошматоване тіло. Проте вираз жаху відбився лише на мить – вираз змінився на блаженно-задоволений – ну не нас же туди відправляють, а цього дивака… Потім на обличчях з’явилось відображення призабутої для них емоції - співчуття (де-де, а тут і при таких обставинах я не очікував такого побачити). І один з них з якоюсь тугою сказав: «В батальйон смерті їдеш…» В нього промайнуло – хоча лише на мить – на обличчі бажання чимось допомогти або хоча б порадити. «Випив би ти перед тим як їхати туди… Ми би тобі дали на випивку, але в самих немає… Там побачиш, що воно і до чого…»

І вони провели мене до воріт поглядами, сповненими якогось незрозумілого поки що для мене смутку… Я вперше бачив, щоб кілька сухих цифр – номер - так впливали на людей, викликали такі емоції, і в кого – в людей в яких здавалось би всі емоції давно померли і метаморфізувалися в площину хижацтва. Сенс цієї події я зрозумів пізніше…

(написано на основі реальних подій 1983 року)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 07-07-2012

Міфологізація тексту...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Микола Цибенко, 03-07-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49629092216492 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …
«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …