Чорниш лежав, пригасивши золотаві вогники очей. Він теж отого, з чорною силою, тоді не послухав. Не покинув Ягодину, не пішов геть від неї, наживши собі злосливого ворога. Але правда й те, що зроду-віку він не служив лихому, хоча знаходилися дурні, які ще й родичали їх, братами називали. Та хіба чорносилий брат домовику?! Що він - злидень, антипко чи анциболотник який?! Ні, поважний домовик з такими не знається і вільний обирати, з ким бути. Це його хата, його господиня! От лихий спробував підкупити, мовляв, знайду тобі багатих дім і хазяїв, будеш таким домовиком, що іншим на заздрість.
Сичав: «Безперспективне тут село, а хата – і поготів». Та марно нашіптував. Домовик вперто бликнув золотавими очицями й відрізав: «Ні!» Знав, що з тим, котрий хитро обіцяє, та хитро і виконує, краще справ не заводити.
Баба дибала з козою Музькою до річки, бо там травичка соковитіша, солодша. Чорниш м’яко ступав поруч.
- А малий заліз до нас в хату… - раптом повідомив домовик бабі.
- Та нехай собі, - відмахнулася Ягодина від слів Чорниша.
Домовик змовчав про те, що поставив сонюха на варту біля шафи.
Юрко роззирнувся. Солодкаво пахне в хаті старістю. Чи то повидлом? Є і того, й іншого. На столі – окуляри. Хлопчак схопив їх і подивився крізь скельця. Світ миттю змінився до невпізнання, розмазався, поплив, тож Юрко, труснувши головою, відклав окуляри старої. Потім він подався до шафи, відчинив дверцята і… повалився на долівку.
- …хто тебе просив? – наступала баба на Чорниша, грізно взявши руки в боки. - Щось я не пам’ятаю, аби казала приставити сонюха сторожити шафу! Чи то твої гроші, щоб ти їх беріг? Ну взяв би малий, то й що? Значиться, йому треба!
- Так обов’язок же… - виправдовувався домовик, задкуючи від Ягодини, - Мушу хату охороняти від зайд…
- Хату, бач, мусить охороняти… Сигналізація ти безмозка чи домовик? Ну і що тепер з ним робити? – баба тицьнула скрученим артрозом пальцем, вказуючи на хлопця, який лежав біля шафи.
- Ну хай спить поки, - примирливо муркнув Чорниш.
- Та хай уже спить, - скрушно похитала головою баба, - Ото худюще… Самі кості. Як то кажуть: хіба що на холодець згодиться. Тре’ глянути, що то за дитина.
Чорниш вдавав, ніби йому не надто цікаво, проте насправді весь перетворився на очі та йшов за бабою назирці у спогади приблуди. Чужа душа, може, й неприступна фортеця, зачинена на сім брам, але домовик знав, що не для Ягодини. А душа того, хто спить, для неї взагалі замок із білим прапором на вежі та з розчахнутими ворітьми – хоч кіньми заїжджай.
Домовик давно не заглядав в чужі душі, а Ягодинина для нього була рідною, як витка стежечка від хати до річки – вигадливо кручена, але стільки за життя ходжена-переходжена, що можна чимчикувати із заплющеними очима. І жодного разу не спіткнешся.
Тож Чорниш жадібно вдивлявся у незнайомі обличчя, що виринали із життя зайди. Ось коротко стрижена жінка з тихими очима та безкровними вустами промовляє:
- Досі таблицю множення не вивчив, Рудченко? – і втомлено зітхає, помахом руки відпускаючи кремезного неука, чимось схожого на войовничого когута з рудим чубчиком-гребенем, на сідало за останньою партою. Враз її очі тепліють, - Юро, йди до дошки. Розберемося із множенням дробів…
Спалахує новий спогад. Пухка тітонька (не жінка – пампушок!) світить на всі боки рум’янцями щік і розливає якесь вариво з виварки по тарілках.
- Фіма! Рибу привезли! – лунає звідкілясь верескливий голос і тітонька колобочком кудись шпарко котиться, зникаючи за дверима.
Рука хапає булку та швидко запихає в рот ще тепле тісто. Наступна булка зникає теж дуже хутко. Новий яскравий спалах – ріже в животі!
Чорниш бачить іншу жінку, вірніше – дівчину. Юна медсестра нахилилася та прохолодними пальцями натискає на живіт, розмірковуючи вголос про причину болю. Бурмоче: «Не може бути, щоб отруєння… Ніхто ж не скаржився. Апендицит?.. Їдемо в лікарню!»
Неприємний запах лоскоче носа – Чорниш залюбки пчихнув би, але в чужих спогадах таке не втнеш. Дядько в білому халаті заходить і колючим поглядом прицвяховує до ліжка:
- Збирайся, Юрку! За тобою зараз приїдуть.
В думках хлопця – сум’яття. Він розраховував повалятися в лікарні довше, але тут його «апендицит» розкусили надто швидко. Підліток нехотя плететься довгим коридором услід за медсестрою.
Раптом темний незрозумілий жах навалюється на Чорниша, домовик мимоволі сахається, забувши на мент, що нічого йому не загрожує. Адже він тут, в чужих спогадах, лише спостерігач. Наступної миті Чорниш розуміє причину: на голову хлопця кинули подушку і лупцюють. Пряжать по сідницях пекучими, аж у голові вибухають фугаси, ударами.
- Ботан, порєшаєш наші задачкі на контрольній! Поняв? А як не поняв, то тьомную завтра повторім! – шкіриться Рудя, ляскаючи кедом по долоні.
Ягодина сиділа, підперши долонею голову, і дивилася на Юрка. Той нарешті розплющив очі та перелякано схопився на рівні ноги з долівки, на якій спав.
- Їсти будеш, Юрцю? – запитала баба.
- Нє-е-е, - сполоханим ягням замекав хлопчик і озирнувся на вхідні двері.
- Гроші тобі дати, щоб доїхав до Полтави? – запитала Ягодина.
- …
- Що, язик прилипнув до зубів і не ворушиться? – насмішкувато промовила баба, дивлячись у вічі хлопцеві, - Не бійся, повернешся в інтернат, то трохи посварять і минеться. А хлопці тебе більше не зачеплять.
- Які хлопці?.. – здушено пискнув Юрко.
- Рудя, Кока-Коля, Борзий, Сєрий.
- Звідки?.. - видихнув хлопчина.
- Та ти ж марив. Ой, скільки всього наговорив…. Отут біля шафи впав. Певно, знепритомнів з голоду. Ти сідай, Юрцю. Поїж борщику, картопельки, сили й повернуться. А потім дам тобі грошей на автобус. Але пенсію не подарую, - хитро посміхнулася стара, - вона тобі не потрібна. Чужі гроші, Юрчику, псують людям долю. Взяв би ти ту заначку і тебе самого взяли б із нею. Та й забрали б усе до копійки. Ще й відлупцювали би. Щоб забув, що в тебе ті гроші були. Розумієш, Юрцю? Не потрібні вони тобі. Краще б тобі батьків… Оце краще! – похилитала баба головою, наче погоджувалася з такою гарною думкою.
Юрко наминав борщ, а баба стояла у нього за спиною. Її вуста ледь ворушилися. Стривожений Чорниш приглядався до того, що робила Ягодина. Золотаві очі стали великими-великими. Чорнишу аж заціпило, хоча він хотів щосили заверещати: «Що ж ти робиш?!.»
Нарешті бабині губи завмерли. Вона ступила два кроки і важко осіла на ліжко, яке тужливо зойкнуло під старечим тілом. Ягодина дивилася на малого, не кліпаючи.
- Поїв? От і молодець. Візьми на дорогу двадцятку. В шафі, он там, на другій полиці. А тепер йди, Юрчику, вже час.
- Дякую… Дуже смачно… Ну я піду?.. – ніяково переминався з ноги на ногу хлопчак, затиснувши в правиці двадцять гривень, котрі він акуратно висмикнув з чималого стосика зелених купюр.
- Йди, дитино, йди… Я посплю. Втомилася.
Баба лягла і заплющила очі. Юрко вийшов, притримавши двері, щоб не гримнули.
Ягодина з присвистом сопіла. Кожен вдих їй давався важко.
«Кінець… Тепер точно не викрутиться…» - подумки бідкався Чорниш.
- Твоя правда… кінець. А ти… Дякую… не покинув мене… Мені вже час… - через силу прощалася Ягодина.
- Я тебе саму не відпущу! Разом підемо. Я проти тебе мало вартий, що є, то є… Але свої силу і талан, нагромаджені для бою з лихим, не віддав якомусь зайді, який хотів тебе обікрасти, - невдоволено відбрив Чорниш.
- Ні, друже… Не візьму тебе зі собою. Хочу попросити… Є в мене останнє бажання. Знаєш, що не можеш відмовити?
- Та вже знаю… - буркнув посмутнілий домовик.
- Твій новий господар – Юрко. Йди за ним. Допоможи хлопцеві. То добра дитина. Знайдеш йому і собі дім. Ще батьків малому…. Тільки не абикого… Ти зможеш…
Чорниш зітхнув.
- Та зможу… А що ж ти?.. – тихо промовив, скліпнувши непрохану солону воду.
Стара лише заплющила очі та видихнула - востаннє, їй не вистачило сил на відповідь.
Дорога вже не лякала невідомістю. Хлопець хутко добрався до шосе. На душі було легко і просто. Ще два дні тому він так хотів добути бабину заначку, а тепер не міг збагнути, чому його тоді настільки нездоланно тягнуло до тих грубих пачок рожевих двохсоток, коричневих соток, бузкових п’ятдесяток, зелених двадцяток та червоних десяток. Залишилася полегкість звільнення від пекучого сорому, коли баба спокійно посадовила його за стіл, хоча знала, за чим він прийшов до її хати. У хлопцеві щирим золотом іскрилася радість від того, що він взяв лише одну двадцятку, не рухнувши більше ані папірчика з інших пачок, перев’язаних шнурочками.
Коли Юрко дійшов до роздоріжжя трьох путівців, його наздогнав Чорниш.
- Зажди! – пролунав голос у голові хлопця, - Разом підемо!
Юрко озирнувся і побачив лише бабиного кота, що волочився за ним. Тваринка підбігла та сіла навпроти, дивлячись хлопцеві у вічі:
- Ну чого ти?.. Я – Чорниш! Тебе звуть Юрком! Тож будемо знайомі!
- Ти… Кіт?.. – пробелькотів хлопець, задкуючи від балакучого звіра.
- Не зовсім кіт. Я – домовик! – гордо промовив Чорниш.
Юрко вийшов до траси. Майже відразу під’їхала й маршрутка. У ній навіть знайшлося вільне місце. Бусик жваво долав кілометри і напрочуд швидко домчав до Полтави. Та й у місті всі світлофори блимали зеленим, немов змовилися безперешкодно пропускати цю маршрутку. На колінах у хлопця спав чорний кіт.
Потім Юрко сидів у кабінеті директриси. Чорниш зробився невидимим і, позіхаючи, слухав повчання Ніни Макарівни, розлігшись на долівці поруч із господарем. Директриса сильно не лаяла. Вона напрочуд мляво, якось без азарту, полякала колонією для малоліток і відпустила до кімнати.
Рудя чомусь був не на екскурсії, певно, шлангував, як завжди. Він вишкірився, побачивши втікача, котрий зайшов до кімнати.
- О! Какіє люді в Галівудє! – присвиснув рудий здоровань, що правив тут за вожака. – Ти мнє должен, ботан! Нас тут чмирілі за тєбя, прідурок. А ето што-о-о? – раптом здивовано протяг.
Чорний кіт вийшов з-за Юрка і сів обіч хлопця. Золотаві очиці вивчали суперника секунд зо п’ять, а потім Чорниш загрозливо завурчав. Низький рик йшов із горлянки кота і він виростав, перетворюючись на чорну пантеру.
Кривдник Юрка вирячився на звіра. Великий кіт стрибнув до тремтячого Руді, легко подолавши зо чотири метри, і рикнув, показавши вражаючі зуби в рожевій пащі.
- Чорнишу, - покликав Юрко домовика, побачивши, як калюжа розповзається під ногами Руді, - облиш його.
Кіт повернув голову і знехотя повернувся до господаря. В кімнаті гостро смерділо сечею. Юрко розвернувся та вийшов зі спальні. Услід за ним м’яко виплив Чорниш.
Довкола Ягодини колихалася червоно-брунатна імла. Поволі з туману проступили шляхи, що розтікалися трьома рукавами: направо – витканий зі світла, наліво – сплетений з темряви, а прямий губився в сірій пелені, в якій нічого не проглядалося.
Здалеку залунав цокіт, схожий до стуку підборів. Звук дужчав. З пітьми проявилася постать. Ягодина впізнала того, хто колись дав їй чорну силу. Вона завмерла, скута страхітливим поглядом прибульця.
З пустих очниць виповзали безпросвітна темінь і лютий холод. Зміїний язик облизав вузьку щілину рота.
- Відступнице, в мене є для тебе покарання. Ти відчуєш те, що було з твоєю дочкою, коли важка вода вливалася їй до носа і рота, рвалися легені від крику, жах схопив її серце і стиснув так, що лускали очі. Ти раз за разом, постійно, вічно переживатимеш це. А щоб ти раптом не занудьгувала, ще помиратимеш так, як твій брат. Відчуєш, як пекельно пече рана і перебите кулею ребро ворушиться та гострим уламком проколює плоть, бо ще дихають груд…
- Їй подаровано ще одну спробу, - ясний сильний голос перетнув батіг ненависті, що свистів із пащеки лихого.
Ягодина вздріла на сяючій дорозі світлого посланця.
- Їй?!.
- Наказано відіслати у світ. Повернути право вибору.
- Вона моя! Їй нема прощення, вона – відьма! Була угода! Ягодина продалася мені!
- Вона навіть у думках не розважала продовження свого життя, забравши в хлопця його. Ще й віддала малому все накопичене: силу й щастя. Вашу угоду анульовано.
- Це нечувано!
- Йди! – наказала сяюча постать Ягодині.
Жінка розчинилися у сірому тумані, ступивши на шлях, що пролягав між двома дорогами, які розбігалися в світло і в темряву.
- Такі угоди не розривають! – загорлав лихий до провісника, коли Ягодина зникла.
- Як бачиш, цю вдалося розірвати. Можеш подавати апеляцію.
- Засунь собі ту апеляцію!!! – заволав навіжений, та провісник уже розчинився у світлій дорозі.
- Ні-і-і, я цього так не залишу … Нехай вона народиться у новому тілі, проживе чергове життя, та я буду не я, коли не затягну її у морок. Ще побачимося, відьмо… - просичав лихий.
Ягодина, почувши погрозу того, хто володів чорною силою, не озирнулася і пішла вперед. Шляхом, в якому змішалися світло з пітьмою в сірий туман невідомості.
