- Ну добре, - сказав Дениско. – Баржею пароплав називати не можна, бо штурман образиться. Але що ж тут образливого? Констатація факту.
- Піхота! – обурювався Сергійко. – Баржа – несамохідна. Її на буксирі тягають.
І він вказав пальцем в бік якогось судна, повного вже знайомих читачам залізо-марганцевих окатишів.
- Ото – баржа.
Дениско стенув плечима. „Баржа” була чи не більша за їх „пароплав”. Де ж логіка?
Хлопці стояли на крилі містка „Таврії-...надцять” Сергійкового тата-капітана, Бориса Павловича. Взагалі-то у „Таврії” був номер на борту, але оскільки усі подальші події цього рейсу автором вигадані, й усі співпадіння з реальними моряками та школярами – випадкові, він вирішив приховати справжній її номер. „Таврія” ж ошвартувалася якраз в отому порту над греблею, кранами якого „керував” гранітний пам’ятник з набережної. Що таке „крило містка” я вам якось потім поясню.
Що, вже зараз? Гаразд. Коли пароплави стали робити такими широкими, що з капітанського містка, або, як його ще називають, стернової рубки, стало погано видно борти власного судна, до рубки стали прибудовувати такі собі огороджені балкончики з обох боків. Вибіжить капітан під час швартовки на крило, вигляне, побачить, що до причалу залишилось всього два метри, матюкнеться, й вчасно скомандує: „Стоп-машина!” – і не потрощить борт об причал. В морі ж на крило хіба що третій штурман іноді бігає, брати пеленги на маяки візуально чи швидкість вітру заміряти анемометром.
Саме цей третій штурман, Євген Олексійович, і вигнав хлопців на крило вчити матчастину, варто було Денискові обізвати „Таврію” баржею. Ще й підколов, звертаючись до Сергійка:
- Сергію Борисовичу, проведіть інструктаж з піхотою.
Але Дениско все ж встиг підчепити бінокля з оббитої всередині оксамитом скриньки на стіні стернової рубки, і зараз роздивлявся „оту баржу” з дванадцятикратним збільшенням, уявляючи себе командиром носової тригарматної башти лінкора „Воля”. Ба-бах! Недоліт!
Сергійко ж так захопився виправленнями „ піхоти”, що ненароком став виправляти й мову автора:
- Не на стіні, а на лобовій переборці! – і був абсолютно правий. Бо термінологія – те, на чому тримається флот. Стеля тут не стеля, а підволок. Підлога – не підлога, а палуба. Стіни – не стіни, а переборки. І навіть віника підступні моряки навіщось перейменували у голика. А усі вікна називають, звісно, ілюмінаторами. Навіть якщо вони не круглі, а прямокутні, як на „отій баржі”, а перед ними в ящику із землею ростуть... помідори.
Іншої різниці між „отою баржею” і гордим пароплавом „Таврія” Дениско, три якорі йому в печінку, не бачив: і біла надбудова на баржі була вища, ніж у них, і крила містка просторіші, і навіть труба, пофарбована в білий, з синіми хвилями, - довша.
- Ота баржа? – перепитав він у Сергійка, не відриваючись від бінокля.
Але несподівано отримав відповідь від третього штурмана Євгена Олексійовича, який, як виявилося, любив підслуховувати усілякі лекції, і виправляти лекторів не просто так, а по гучній трансляції:
- Вчиш вас, вчиш – одні двійки. ОТА – буксир, Озерний Штовхач Автоматизований! – гаркнув жартівник-штурман в мегафон якраз над Денисковим вухом.
Дениско, який саме старанно „наводив” свою тригарматну башту якраз по ящику з помідорами перед надбудовою баржі, від несподіванки ледь не випустив бінокля, але все ж встиг подумки вигукнути: „Плі!”
І сталося вже геть несподіване. Баржа від цього уявного залпу задрижала, задиміла з труби і... розломилася на дві половини. Носова її частина залишилась стояти під причалом з кранами, а кормова з рубкою, трубою, щоглою і прапором, наче так і треба, відвалила від причалу, збурила воду гвинтами й почала розвертатися. І вже навіть піхоті стало помітно, що ніяка це не баржа, а таки буксир-штовхач з великим написом „ОТА-2” на борту. Великий, тупорилий, прямокутний, без жодного натяку на гострий ніс, замість якого стирчало щось схоже на масивні роги. А баржа, яку він до цього штовхав, і була отією „носовою частиною”. Баржа – несамохідна. Що ж тут незрозумілого?
Штурман Євген Олексійович, рум’янощокий парубійко, який, схоже, лише недавно почав голитися, а щодо того, чи припинив при цьому грати у морський бій, впевненості ні в кого не було, виглянув з рубки і завбачливо відібрав у Дениска бінокль, подивився в його скельця на місток отієї „ОТА” і філософськи зауважив:
- Собача в колег робота. Бачите отой, вже порожній площак на іншому боці? Зараз вони зчепляться з ним, і цигель-цигель-ай-люлю, поштовхають аж до Комсомольська. А тим часом в Комсомольську вже інший, третій площак, завантажують. Ні хвилини простою. Ніколи й за помідором на базар вискочити...
„ОТА”, яка саме проходила повз них, розганяючи брудні хвилі тупим носом, наче почула, що розмовляють саме про неї, хоча Євген Олексійович і завбачливо робив це вже не у мегафон, і загуділа низьким басом.
- На „Таврії”! Соплі з лівого борту підберіть! – порадила колегам на всю гавань у мегафон.
І третій штурман Євген Олексійович одразу ж забув вальяжно розглядати „колег” у конфіскований в Дениска бінокль, а перегнувся за поручні огородження містка, глянув вздовж свого борту, й згадав незлим тихим словом Біла Клінтона:
- От Блін Клінтон!
- Які соплі? – пошепки спитав Дениско в Сергійка, неконтрольовано шмигнувши носом.
Але третій штурман випередив Сергійкові пояснення:
- Таки точно швартов з клюзу звисає.
- Кадети, не в службу, а в дружбу, - запропонував він хлопцям, одразу підвищивши їх у званні до курсантів мореходного училища, - мотніться на бак і скойлайте швартов на в’юшку.
- Єсть! – одразу з місця в кар’єр зірвалися обидва щойно підвищені „кадети”, але тут-таки розгублено повернулися до рубки і присоромлено перепитали:
- Пробачте, а на бак – це куди?
- І що таке скойлати? – додав Дениско.
- Відставити, - одразу дав заднього третій помічник, не уточнюючи, чи втрачає тоді чинність і підвищення до курсантів-практикантів. – Сам скойлаю.
- Сергій Борисович за старшого, всіх впускати, нікого не випускати, кнопок не натискати, кінгстонів не відкривати. Я зараз, - проінструктував він хлопців наостанок, прихопив пару брезентових рукавиць, і важкою ходою старого морського вовка, крекчучи, пошкандибав на отой бак, який виявився „носовою частиною палуби судна”.
- Ну ось чого було по-людськи не назвати? Де ж там бак? – зітхнув Дениско. – Всього годину ми на борту, а я вже більше нових слів почув, ніж на англмові за цілу чверть. Хоч записничка заводь. Як ці моряки взагалі один одного розуміють?
- А це спеціально, - поважно сказав Сергійко. – Щоб салаги не видавали себе за морських вовків.
І виходило на те, начебто це Дениско – салага, а Сергійко – морський вовк. Бо ж це його за старшого залишили, хоча де той „бак” шукати так само не знав...
У рубці блимали якісь лампочки на пультах, тьмяніли якісь циферблати й манометри, шипіли й самі з собою розмовляли одразу дві радіостанції, на переборках висіли якісь схеми й таблиці, блищали відполіровані ручки машинного телеграфу і... не було ніякого штурвала. Так – якийсь бублик на сірій колонці просто посеред палуби. Дениско навіть подумав, що справжній дерев’яний штурвал з ручками й спицями таки справді знімають на час стоянки, як той бутафорський капітан дядько Коля. Він обережно доторкнувся до того бублика, щоб спробувати, чи той обертається. І в той же час просто над головою в нього голосно задзвеніло.
- Сергію, ти тільки не хвилюйся, але мені здається, я щойно ненавмисне відкрив кінгстони, - могильним голосом сповістив він „старшого”.
- Що ти наробив! – заволав Сергійко, вирячивши очі. – Кінгстони відкривають, коли хочуть затопити корабель!
І наче всього цього було мало, „Таврію” ще й стали викликати одразу по двох раціях:
- „Таврія”! Відповідайте диспетчеру! Ви продукти на борт вже прийняли?
- „Таврія” - шлюзу! Чи готові ви шлюзуватися через 15 хвилин?
На трапі, який вів на місток з внутрішніх приміщень, почулися швидкі кроки і на місток легко вибіг Борис Павлович Ватаманюк власною персоною. Нікому в житті Дениско з Сергійком так не раділи!
- По порядку! – скомандував капітан Ватаманюк, коли вони обоє кинулися до нього пояснювати.
- Де третій помічник?
- Соплі втирає. Я за старшого! – доповів Сергійко.
- Де-де?
Сергійко не знав як ще пояснити й просто показав на отой „бак”.
- Ага. Соплі підбирає, - гмикнув Борис Павлович.
Зробив знак рукою зачекати й підійшов до радіостанцій.
- Диспетчер – „Таврії”! Чекаємо старпома з продуктами з хвилини на хвилину, - доповів в одну слухавку.
- Шлюз – „Таврії”! Машину готуємо, але за чверть години можемо не встигнути. Альтернатива?
- Чекати до завтра. Після цього шлюзування стаємо на технічне обслуговування до ранку.
- Прийнято, - сказав Борис Павлович в слухавку.
- Сергій! – жестом наказав говорити „старшому” капітан Ватаманюк.
- Дениско, тобто на моїй вахті, тобто ми... відкрили кінгстони! Корабель тоне!
- А чого б їм бути закритими? – спитав Борис Павлович. – І хто вас у машинне відділення впустив?
- Денис!
- Я звідси, я крутнув оцей штурвал, а воно як задзеленчить!– і Дениско вказав на таблицю з написом „Загальносуднова тривога – безперервний дзвінок гучного бою 25-30 сек”.
- Я не хотів топити корабель! Євген Олексійович наказував нам не відкривати кінгстони! Я не знав!
- Ага, - посміхнувся нарешті Борис Павлович. Підійшов до дверей на крило містка, виглянув на причал, подав хлопцям знак зачекати, повернувся до мікрофона гучної трансляції і скомандував:
- Аврал! Усім вільним від вахти – приймати продукти, до трапу! Старшому механіку – машину на товсь! Готовність – 15 хвилин!
І, старанно намагаючись бути суворим, повернувся до хлопців.
- А скажіть-но мені кадети, хіба ми корабель? Денис, що таке корабель?
- Військовий? – непевно спитав Денис.
- Саме так. Озброєне військовий плазасіб, в задачу якого входить битися з ворогом, ну і, як наслідок, іноді – затопити себе самому, щоб корабель не був захоплений ворогом. Отоді, як правило, й дають команду відкрити кінгстони і клінкети. Сподіваюся, клінкети ви не чіпали? Ось і добре. Принаймні, затопить лише машинне відділення, а в інші відсіки вода не піде, залишимось наплаву.
Хлопці напів-полегшено зітхнули.
- Але все ж таки варто запам’ятати, що ми – не корабель, а мирне торгове судно, універсальний сухогруз-контернеровоз, і в нашу задачу ніколи не входитиме ні топити ворогів, ні затоплювати себе. Завдання в нас одне – щоразу цілими і неушкодженими повертатися в рідний порт. А кінгстони, взагалі-то, можна відкрити тільки з машинного відділення безпосередньо. До того ж, попри таке грізне їх призначення у військовому кіно, насправді кінгстони відкриті на судні майже завжди, бо саме через них охолоджуються забортною водою дизелі й дизель-генератори, - Борис Павлович нарешті посміхнувся, і в хлопців відлягло від серця.
- Чи не кіно? Денисе, звідки знаєш про кінгстони?
- Олександр Корнійчук, „Загибель ескадри”! – вже зовсім бадьоро відрапортував Денис, зрозумівши що корабель, тобто судно, аж ніяк не тоне.
- О, навіть не кіно, а театр! Поважаю!
- А дзвінок, який вас привів до хибних висновків, звучав не 25-30 секунд, а лише дві - це вахтовий на трапі подавав сигнал вахтовому помічникові, якому його відсутність на вахті просто так не минеться, що прибув під борт автомобіль з продуктами. Помічника ж у рубці не виявилося, і щодо нього буде зроблено певні організаційні висновки! Але вже після авралу. А що таке аврал? Сергій?
- Усі наверх! Термінова робота на палубі! – відрапортував з полегшенням Сергійко.
- А англійською як гарно звучить! All hands on deck! Так чому ж ви досі тут? Мерщій на перевантаження продуктів до трапу. Після цього – знову на місток, краще вже, щоб я вас бачив. Через 15 хвилин шлюзуємося.
Втім, коли хлопці вибігли до трапу, їм залишилося віднести в провізіонку лише декілька картонових коробок з чаєм.
- По місцях стояти! Зі швартових зніматися! – вже лунало з гучномовців трансляції.
- Баковим – на бак! Ютовим – на ют! Боцман – на якір!
Дуже добре, що капітан Ватаманюк, Борис Павлович, ще до цієї команди вказав „кадетам” (сам підтвердив, да!) їхнє місце за швартовним розкладом – в стерновій рубці, в куточку за радаром, носами в ілюмінатор, і щоб під ногами не плуталися.
Мій юний друже! Якщо вам колись доведеться поспішати на капітанському містку свого судна на шлюзування в тому шлюзі, найбільшому в Європі, не забудьте завчасно перепитати диспетчера, у трикамерному, чи однокамерному вас планують прошлюзувати. Вони, звичайно, поруч, три „сходинки” трикамерного, в якому судно послідовно тричі спускається зі шлюзу в шлюз, чи однокамерний, де всі ці сорок метрів донизу опускається в один прийом, але якщо вже прицілився у трикамерний, а диспетчер шлюзу несподівано все переграв і направляє в однокамерний, вивернутися й не чоломкнутися бортом з бетонною стінкою за навального вітру буває непросто навіть на судні з підрульним пристроєм, яким і була „Таврія”. Ви, звичайно ж, будете вже старим досвідченим капітаном, і навіть якщо на капітанському містку за радаром не виявиться жодного безвусого кадета в засідці, беріть приклад зі свого колеги капітана Ватаманюка, який жодним нерозважним словом не видав підлеглим, що саме він думає про забудькуватого диспетчера, лише філософськи відзначив:
- Он воно як, - перевів обидві ручки машинного телеграфа на „повний назад” і увімкнув підрульку, і примудрився увійти в довгий канал однокамерного шлюзу, навіть не черкнувши об бетон привальним брусом, і загальмувавши рух судна вперед аж перед самою скляною будкою диспетчерів.
„Таврія” пришвартувалася до спеціальних гаків на поплавках, що поплескувалися на хвилі, затиснені з трьох сторін в бетонних пазах.. Стулки воріт шлюзу за її кормою з підвиванням сирени стали зачинятися, і поки Дениско роздивлявся матросів у помаранчевих рятувальних жилетах на палубі, які утримували швартови, виявилося що причальна стінка, на ліхтарі якої він щойно споглядав згори донизу, несподівано виросла своїми парапетами до рівня капітанського містка. А потім вже було видно лише вологі й порослі водоростями прочовгані бетонні стіни з правого та з лівого борту. Вода під бортами вирувала. Течія в цій замкненій з усіх боків бетонній пастці виявилася напрочуд сильною, швартови потріскували, й капітан навіть наказав відпрацьовувати машинами „малий назад”, щоб лише втриматися на місці. Через довгі десять хвилин скляна будка диспетчерів вже була високо над головою, зате в самому низу високої бетонної стіни прямо перед носом судна випірнули з-під води нижні металеві ворота шлюзу. В рубці вже було темно, й навіть увімкнули світло. Дениско, порушуючи усі накази, тихенько пробрався на крило містка і глянув вгору. Й побачив у вузькій щілині на головою десь на запаморочливій висоті синє-синє небо, й хмаринки, й...
В цей час щось дзенькнуло об палубу якраз поруч з його ногою, і він побачив... окатиш, що відскочив від палуби й покотився за борт. Якась школота, обсівши високо вгорі огорожу естакади, як горобці, плювалися цими кульками з трубок!
- Хулігани! Ось я вас! – почав погрожувати їм кулаком Дениско, але потім чомусь розсміявся, показав „горобцям” носа, й про всяк випадок сховався в рубці.
Нижні ворота шлюзу саме пірнули під воду, відкриваючи прохід у Дніпро, до сонця й чайок, для „Таврії” та двох іншим кораб... ні, все ж таки – суден, що шлюзувалися разом з нею.
- Дивися, - вказав йому Сергійко на купу якихось написів фарбою на бетонній стінці одразу за „королем”, після виходу з шлюзу.
- Серього, я на „Петровському”, - прочитав Дениско адресоване явно не йому послання.
- А я на морі! – щасливо розсміявся він.
