Різнобарвне світло заповнювало собою у минулому простору, а зараз розвалену і стару, залу. Ворони по-панськи сиділи на плющі, що попри усі перешкоди шукав шлях усередину будівлі. Руїни церкви приносили немало проблем рідким відвідувачам: від дерев'яної підлоги і до чомусь забутого органу - усе несло в собі краплю небезпеки. Хтозна, чи варто взагалі комусь їхати так далеко в гори заради того, щоб побачити ці залишки величності... Однак вона тут. Бо тільки в таких химерних і по-справжньому диких місцях вона можу побачити мене. Мій голос відбивається бризками звуків від вцілілих кам'яних стін і ген-ген аж до небесного куполу. А потім тиша розливається серед її думок... Уважно слухає те, заради чого приїхала.
- Слухай... Слухай історію вічності. Мовчи. Дихай. Час завмирає щойно я відкриваю уста. А ти доторкайся до хвиль вітру простягнутими вгору руками-крилами і чекай. Сам Бог у тобі. Відчуваєш? Зовсім не вигаданий, не прикрашений, не зітканий з безкінечних обрядів і традицій. Я стаю частиною тебе. Відчуваєш? Серед щойно народженої пустоти слідкуй за самотністю, що замінює собою розріджене гірське повітря. Аж тут, на самій вершині світу, ти можеш наповнити нею легені, і нехай проникає, розтікається по твоїх венах. Разом з нею в твоє заклякле тіло ввійду Я.
Дух Спокою.
Вислизаю через крики набридливого і такого раптом тобі ненависного вороння. Ніколи не зможу належати людині. Я просто не існую в твоєму світі. Бо ні в любові, ні в ненависті немає ні краплі мене. Я ніколи не принесу тобі великого і порожнього щастя, якого усі так прагнуть. Завелика жертва? Хіба байдуже?.. Думаєш, колись я стану твоїм навіки? Помилково мати такі надії. Навіть після смерті люди придумали собі безмежне раювання (нічого більш вартого ніж купа їжі і відсутність захворювань ви звісно не фантазували...) Отак вічний спокій став найбільшим страхом. Бо разом зі мною приходить небуття. А хіба не його ти так старанно заліплюєш сім'єю, любов'ю, речами і різнокольоровими тряпками? Тому я лише коротке intermezzo, і якщо відчуєш мене - то знову зникаю, залишивши присмак втраченої мрії.
Ти народжений з землі. Не тутешній. Бо навіть в безмежному космосі ти знаходиш темні зірки і мрієш заповзти в них, як зранений і наляканий простором звір. Досліджуєш в надії знайти закон, що якось виправдає усі твої невдачі. Скаже хто ти і навіщо створений. А наповнений сяйвом смертних зірок береже свої таємниці і тримає всіх на відстані всесвіту. Бо знаючи природу речей ти втрачаєш їх смак. І так до безкінечності... Знаходячи відповідь - шукаєш нову загадку.
Не сидиться тобі, людино.
