Нарешті за декілька хвилин цієї неймовірної мандрівки таємними просторами інституту, якій позаздрили б астронавти, Аркадій дістався кінцевої точки й після розгерметизації капсули він опинився в кімнатці, схожій на попередню. Навпроти були двері, на яких миготіла та сама стрілка. Він пройшов у них і опинився ніс-до-носу із Штейном. Той провів його за столик на високій ніжці з двостороннім екраном, сам став навпроти:
- Вітаю вас, містере Фойтюк. Ось ми знову зустрілися з вами. І ситуація майже аналогічна. Я вже знаю, що ви перед цим спілкувалися з доктором Маррен. Що вона вам сказала?
- Та майже нічого … все так швидко сталося. Вона сказала, що подробиці розповість потім, після того, як ви поговорите зі мною.
- Мг. Ну добре. Містере Фойтюк, буду з вами абсолютно відвертим. Я спостерігав весь цей час за вами. Я вражений – ви б мали торувати свій шлях у науці, у вас чудовий потенціал, але … не в моїй компанії. Мушу сказати, що попри дуже гарні рекомендації професора Георга Клятковського ну й ваших особистих професійних здобутків … ви – чудовий фахівець, але я сам звик підбирати собі команду і ви мені не підходите. Я можу прямо зараз скласти вам рекомендацію, з нею вас з відкритими обіймами візьмуть будь-де, куди вам лиш заманеться звернутися.
Аркадій замислився. Якби перед тим він не мав розмови з доктором Маррен, яка попередила про специфічний кадровий підбір Штейна, він би прийняв за чисту монету його альтруїзм, але інтуїтивно він цілком довіряв цій загадковій жінці, і в такому ключі пропозиція ген-імператора, як називали Штейна позаочі, виглядала не так райдужно. Без сумніву він йому не довіряє і хоче позбутися:
- Містере Штейн, я пропрацював у вас недовго, але вважаю за величезну удачу і честь працювати у колективі, в якому зібрано кращих з кращих у своїй галузі. Я намагався зарекомендувати себе теж якнайкраще і не знаю причини, чому ви вважаєте мене не вартим цієї роботи, але якщо дасте шанс – намагатимусь його максимально зреалізувати.
- Ви й надалі хотіли б працювати на мене?
- Так.
- Тоді на моїх умовах. Подробиці лише після вашої згоди. З тієї миті ви переходите у цілковите підпорядкування мені особисто і моїм довіреним особам. Проживатимете на території інституту, контакти з зовнішнім світом виключені. Особисте життя також в межах інституту.
- Це – пожиттєве … служіння?
- Так. Служіння науці, містере Фойтюк. Хіба ви не цього прагнули? – саркастична посмішка і холодний блиск в очах Штейна вказували на безкомпромісність його позиції, для себе він давно все вирішив і чинитиме так, як йому зручно. Доктор Маррен була права – він давно все прорахував, чітко визначив пріоритети на основі власного розуміння й не витрачатиме часу на якогось там докторишку і його життя. Ось справжня механічна людина чіткий розрахунок і холодний розум якого може на рівних посперечатися із штучним мозком. І в цьому поєдинку Аркадій без вагань зробив би ставку на свого патрона.
- Я згоден.
- Хм. Ну що ж. Тоді ліву руку покладіть сюди, праву на екран, дивіться сюди. Це буде ваш новий чіп. Скажіть сюди пару слів. Ось. Я вже сказав вам, що в разі згоди ви переходите на особливий режим роботи. Це пов’язано не стільки з дурними рисами мого характеру, як ви могли подумати, скільки з вимогами посиленої охорони, оскільки відтепер ви працюєте в третьому секторі. Про його існування знають лиш ті, хто тут працює. До цього ви мали справу з механічними аналогами та біомеханічною комбінацією. Тепер працюватимете з нашими власними створіннями, одного з них ви тільки що бачили. Ну як вам?
- Генна мутація… Але це ж не так вже й ново.
- Так, але ми зберігаємо в таємниці не теорію й не зразки природних мутацій, а сплановані, вивірені й втілені в той результат, який нам потрібен. Це поза законом. Але ще важливіше, що більш за науковців нашою роботою цікавляться ті, хто в усьому бачить можливість отримати військову перевагу над умовним противником. Ці остолопи мабуть і за Галілеєм ганялися б, щоб викрасти у нього підзорну трубу, як можливу зброю, якою можна і хату підпалити, і по голові дати. Ну а якщо геть відверто, то результати поки не такі втішні: чим складніший організм – тим більше часу йому потрібно для повноцінного розвитку, а його якраз завжди бракує. Саме над цим працює доктор Маррен.
- А … що чи хто це був?
- Це була наша русалка. Шість років коту під хвіст. Іронія долі – русалка захлинулася й втопилася.
- Ну не зовсім. Причиною смерті скоріше була аноксія, наскільки мені вдалося розібратися.
- Ви так вважаєте? Її вбили? – Штейн тут же зв’язався із кимсь, - Чіне, продивися ще раз уважно відео з акваріума, результати розтину вже готові? Ще ні? Довго…
Штейн побарабанив пальцями по столу, а потім серйозно спитав Аркадія:
- Ваша думка, колего, що б це могло бути?
- Важко сказати, не знаючи деталей. Але може бути лиш три версії: убивство, природна смерть від хвороби, наприклад або … самовбивство.
- Ну, перше ми перевіримо, друге … друге виключено – повний нагляд і контроль. Третє – маячня.
- Не поспішайте з висновками, навіть пташки в клітках без пари гинуть, а якщо ця істота була інтелектуально розвинена, то запросто могла вчинити суїцид навіть з нудьги, перевірте чи не було ознак депресивного стану, а може й прихованих спроб в минулому.
- Це не для протоколу, так би мовити, але думка цікава. Ну що ж, містере Фойтюк, на цьому наша розмова поки закінчена. Мабуть, сама доля на вашому боці. В містечко ви більше не поїдете, від сьогодні ви вже там не живете. Ваші речі перевезуть сюди. В кінці робочого дня вам покажуть ваше нове помешкання. На все добре.
- Дякую, містере Штейн, дуже дякую. До побачення.
Тим же карколомним, фантомасівським способом він був доставлений у відправну точку. За дверима на нього вже чекав смаглявий, солідного віку чоловік:
- Саїд. Вам зі мною.
- Аркадій Фойтюк. Аркадій.
- Містере Аркадій, вас приписали до моєї команди на місце штатного лікаря. Лікуватимете не лише піддослідних, а й персонал. В третьому секторі штат співробітників зведено до оптимально мінімальної кількості й тому, всі, за можливості, виконують максимальний об’єм роботи.
- Та я не проти. Це ж і так мій професійний обов’язок.
- Будьмо знайомі. Ви – росіянин?
- З України.
- Так, так знаю))). Тоді задля зручності вас поселять у слов’янський квартал. Зараз я проведу вас до вашого кабінету, а потім познайомлю з кимсь із нових сусідів, він і проведе вас у новий дім.
Тим часом вони вийшли з підземного тунелю нагору. Що й казати, це було схоже скоріше на місто майбутнього з фантастичних романів про комуністичний рай, де вишуканої форми будівлі потопали в зелені дерев, а не на інститутське містечко. Його провели у здоровенну будівлю і півдня водили спочатку лабораторіями, знайомили з колективом. Він побачив здоровенні ферми, де розводили бозна-що, особливо йому сподобалися крокодили. Лежало й бігало їх десь з дві сотні всіх кольорів, навіть бузкового, а біля самого скла під салатовим листочком підступно сховався крокодильчик із шкірою, забарвленою в маленькі британські державні прапори. Величезну площу займали спеціальні павільйони для розведення комах – відділ «ель». Як йому сказали – це було улюблене дітище Штейна, яке здавалося йому найбільш перспективним. Аркадій з жахом роздивлявся велетенських бабок, мокриць і ще якихось півметрових жуків. В принципі, попри свій страшнючий вигляд вони були абсолютно безпечними, оскільки поза межами спец.лабораторії, де вони розводилися у середовищі із підвищеним вмістом кисню, комахи гинули миттєво. Нарешті йому показали його кабінет із дуже зручним кріслом. День пролетів. До нового свого дому він добирався сам, оскільки затримався на роботі.
Ледь переступивши поріг, він відразу познайомився з двома з чотирьох своїх нових сусідів, які грали в шахи у великій спільній вітальні:
- Нарешті. Ось і наш новий сусід. Правильно? Я – Віктор, твій колега, але з відділу «ем», ветеринар. Почувайся, як вдома, бо так воно і є.
- А я – Марек, технік. Привіт. Пива взяв?
- Аркадій. Не взяв, не встиг якось.
- Ну й правильно. Це Віктор любить пиво, а я п’ю коньяк.
Ззаду налетіла легка хмаринка знайомих парфумів «Айсберг»:
- Привіт, Аркадію, не встигла заскочити за тобою. То ми тепер сусіди, значить.
- Вітаю, докторе Маррен, приємна несподіванка. Хоча я вже не в змозі дивуватися – в мене життя останнім часом, як калейдоскоп.
- Звіть мене Рада. Ну не так вже це й погано, картинка поки приємна, сподіваюсь, - вона посміхнулась, - пропоную всією компанією відзначити поповнення. Вам, хлопці, щось принесе Джем, а нам із нею пляшечка «мартіні» вже є.
- Тоді я роблю свої фірмові канапки для дам і хрустики. Аркадію, граєш в шахи? Дограй за мене, тільки не дай виграти цьому матану.
- Твоя тура поламала мені всю гру… Слухай, як побачиш Джем, і не думай навішувати їй компліменти і зображати галантного кавалера, бо вже взавтра в мережі з’явиться фото якогось павіана чи диплодока в такій точно сорочці в клітинку, як у тебе – вона на це мастак… Не можу збагнути, як красиві жінки стають феміністками, це як …звідки тут твій пішак взявся? … це так само протиприродно, як восьминіг-сектант. Хоча з нашим відділом «ку» я б і цьому не здивувався.
Як кажуть «про вовка промовка» - на порозі з’явилася усміхнена дівчина років 20-ти, світловолоса, з величезними блакитними очима, фігуркою фотомоделі та що там описувати – в цій дівчині чарувало все. Обидві руки дівчини були зайняті: в одній вона тримала горщик із невеличким лимонним деревом, на якому гойдалося два маленьких лимончика, а в другій – паперовий пакет.
- Добривечір всім! Без мене не почали? Молодці. Я поки сюди забігла, поки туди… а де Рада? А ви і є Аркадій?
Аркадія буквально прибило, він і забув про застереження, мовчав лише тому, що йому відібрало мову. Побачивши, що партнер по грі повністю деморалізований, сидить з відвислою щелепою, Марек скрушно зауважив: «пропала партія…» і діловито перескочив офіцером через два пішака й коня, прибравши їх з дошки, після чого тихенько оголосив Аркадію «шах». Аркадій нічого не чув, не встаючи, мовчки схилив голову, вітаючи Джем. Марек тим часом продумав більш виграшну комбінацію і, змовницьки підморгнувши Джем, з благородною метою врятувати Аркадія від мук гри і неминучого ганебного програшу, присунув на допомогу своєму офіцеру туру ну й вже нічого не лишалось, як одним ходом влаштувати розбірку Аркадієвим фігурам:
- Зачекай, здається «мат».
Аркадій нарешті відірвав очі від дівчини і, як йому здавалося, незворушно поклав свого короля. Марек був абсолютно задоволений побаченим, але ледь стримався щоб не зареготати.
Джем подовжила тортури і підійшла до Аркадія, якому вже плило перед очима, махаючи крильцями щось біле і блакитнооке. Дівчина дуже урочисто вручила йому дерево, побажавши багато всього і в т.ч. ніколи не здаватись, і не програвати. На столик вона виставила пляшку ужгородського коньяку і пляшку чернігівського пива. Марек нахабно зірвав з дерева один лимончик – спеціально ж до коньяку, мов. Аркадій з деревом капітулював у свою нову квартиру, звідки незабаром вийшов при повному параді. Маленький бенкетний столик вже був готовий. Рада принесла мисочку насіння. Як вона сказала - це з її власного городу. Насіння було дуже смачним, розміром з гарбузове, але на смак, як фісташки.
- Що це смакота така?
- Мареку, а це результат моєї трирічної праці. Взагалі, я хотіла протримати це в секреті до офіційної презентації, але ... сьогодні такий гарний день. Зачекайте, зараз я вас всіх здивую, тільки ж глядіть - нікому.
Рада вийшла і за мить повернулася із невеличким плодом, дуже схожим на стиглий кукурудзяний початок, але значно менший і весь обтягнутий жорстким листям темно-зеленого кольору і з мішечком піску. Пісок вона висипала у блюдце, а плід поклала у глибоку миску з-під хрустиків. З глека вона почала лити воду на початок і листя, жорстке й абсолютно непіддатливе в сухому вигляді листя почало само згортатися в трубочки й оголило тоненьку плодоніжку, на якій трималися ті самі насінини. "Зачекайте, це ще не все", - Рада налила рівно стільки води, щоб нею покрило весь початок. За декілька хвилин насінини почали набухати, лушпиння полопалося, а насінини продовжували поглинати воду, аж поки не доросли розміром і не стали схожі на слимачківдесь сантиметрів із 5. Слимачки дружно поспливали, перелізли з миски й поповзли до тарілочки з піском на іншому кінці столу. Долізши до піска, вони позаривалися в нього.
- Радо, якби ти показала це до того, як нам їх згодувати ... що тепер з нами буде? - вжахнувся Віктор.
- Ой, здається, в мене в животі вже щось буянить, вони там деруться між собою?
- Не переживайте. Вони абсолютно безпечні навіть в слимаковому вигляді, зате дуже поживні. І, на відміну від вас, пиятиків, алкоголю не люблять. Проростають вони лише у дуже зволоженому грунті, зате рости можуть у найпосушливіших умовах. Ви уявляєте, як це важливо? Мареку, пересадиш їх за будинком на клумбу ввечері, щоб ніхто не бачив.
- Ага, зараз. Вони мені й так тепер снитимуться. Тьху, Радо, Твої експерименти під коньяк якось не йдуть. Хай Джем з Аркадієм пересаджують.
Вирішивши докласти всіх зусиль, аби виправитися в очах Джем і показати, що він не з тих, хто западає на перших-ліпших вродливих дівчат, Аркадій продумав цілу тактичну гру. Він помітив, що Рада і Джем були близькими подружками попри велику різницю у віці, тому попервах вирішив провести розвідку. Тим більш, що й на інші питання, яких давно назбиралося стільки, що в голові не вміщалися, і на них теж могла відповісти тільки Рада. Допомагаючи прибирати зі столу, Аркадій, коли нікого не залишилося поруч, тихенько її спитав:
- Мені б хотілося розпитати вас про дещо… Ми б могли поговорити?
- Розумію. І я ж вам обіцяла. Але не тут. Тут скрізь прослуховування. Давайте наступної середи, я вийду на півгодини раніше на зупинку, поговоримо в трамвайчику – це майже єдине місце, де можна поговорити сам-на-сам. Весь тиждень в мене дуже напружений робочий графік.
Потекли будні. Хоча якби в Аркадія спитали, чого б він хотів собі тут і зараз – без вагань відповів, що хотів би аби нічого не мінялося. В обумовлений день він вийшов з дому раніше, вдягнувшись по спортивному, на вулиці наздогнав Раду:
- Слухай, а це ідея. Якраз і самій подумалось, що варто б для зняття нервової напруги зайнятися якимсь спортом. Ти в пінг-понг граєш?
- Ну, як граю… В студентські роки брав участь в університетських змаганнях за честь групи, бо більш ніхто не вмів, як і я щоправда.
- То може складеш мені компанію? І корти з столиками недалеко. І поговорити там теж можна.
- Із задоволенням. По дорозі додому придбаю ракетки і м’ячі.
- Домовились. Що ти хотів спитати?
- В мене мільйон питань. Навіть не знаю з чого почати… Скільки всього рівнів у цій установі? Я за півроку тричі перемістився, цікаво, що може бути попереду?
- Це останній, можеш не переживати.
- Але коли я жив в містечку другого рівня, звернув увагу, що жителів у ньому порівняно небагато, більшість я бачив поруч із собою по роботі в інституті, а там стоїть величезна фабрика, на якій мало б працювати ще стільки ж. Де вони живуть?
- Та фабрика – гордість Штейна й одночасно причина всіх його проблем. На ній виробляється все те, що з нами розробленого вже запатентовано і на що є масовий запит. Але він зробив все, щоб виробництво було максимально автоматизовано, тому за роботою наглядають не більше десятка особливо надійних і відданих Штейну людей.
- Я думав, то жарт, що умови на фабриці такі, ніби кожного, хто не санкціоновано опиниться на території - знищує до атомів.
- Частково. Дійсно, звичайна людина, яка якимсь дивом туди потрапить дуже ризикує. Але не тому, що її там знищать. Не там… Що ж, ти вже не маленький хлопчик і здогадуєшся, мабуть, що в роботі ми використовуємо різний генетичний матеріал, ну й не генетичний теж. Крім того, як лікарю, тобі відомо, що дієвість тих чи інших засобів чи пристроїв, покликаних нести благо людству мають бути протестовані на представниках того таки людства. На фабриці ніхто нікого безпосередньо не вбиває. Вона стала в т.ч. постійним постачальником людського ресурсу для досліджень.
- Їх використовують, як піддослідних? Але ж це…
- Не гарячкуй. Так це аморально і негуманно. Втім чи дійсно все це настільки тебе дивує? А ти спитай у будь-кого, коли він купує ліки, які він вибере: ті, що вже пройшли апробацію і протестовані на людях, чи ті, які ще невідомо, який побічний ефект можуть мати, бо негуманно було тестувати на людях? … Ти ж знаєш відповідь. Гуманність кожного має межу і вона пролягає там, де не зачіпаються інтереси конкретної особи. З іншого боку із шпигунами ніхто й ніколи не церемонився. Всім відомі безпрецедентні заходи по охороні своїх секретів, до яких вдається Штейн, але навіть при цьому потік мисливців за удачею, а точніше камікадзе меншим не стає. Вони знають, на що йдуть. Ну от, мені час. Поки подумай над усім цим. Якщо ще залишилися питання – продовжимо пізніше.
Рада поїхала, а Аркадій повернувся щоб перевдягнутися і дещо прихопити на роботу. На роботі при погляді на своїх співробітників у нього крутилася одна й та сама думка: «Знає чи ні?». А при згадці про Джем він взагалі весь холов – чи знає вона? Зрештою ця думка перестала його лякати (скільки можна?) і він погодився, що в усьому цьому, крім цинізму є й раціональне зерно і практична вигода. Одним махом все це не перетравиш.
З ракетками (про всяк випадок купив дві пари, з прицілом на майбутнє))) й м’ячиками він повернувся додому, щоправда надворі вже скоро мало сутеніти.
У вітальні за чашечкою з вже холодним чаєм сиділа Рада в задумі. Побачивши Аркадія вона стривожено подивилась на нього. Можна було нічого не питати, в погляді було все. Вона страшенно мучилася думкою, як Аркадій зреагує на почуте, а головне – як поставиться до неї самої? Вона була впевнена, що з ним не потрібно лицемірити, що він зробить правильний висновок і … була ще там надія, що також допоможе їй самій розібратися. Вона знала через які душевні муки доводиться проходити, як нелегко дається перемога над власним сумлінням. Аркадій посміхнувся і показав на ракетки. Вона ніби повернулася до життя, чай нарешті повернув свій смак, а за вікном відкрився неймовірно красивий захід сонця.
Наступного ранку, зустрівшись у вітальні, вони змовились зустрітись після роботи на кортах.
… Гра не дуже йшла, бо Аркадій вчив Раду правильно тримати ракетку й робити подачі – була ймовірність, що корти також прослуховуються:
- Радо, те, що ви розповіли бентежить, але, дивлячись на імперію Штейна та його досягнення, я просто не можу засудити його, коли весь світ сприймає це, як належне. А якої ви думки щодо нього самого? Ви давно його знаєте? І ще … що сталося з моїм попередником?
- Я почну з останнього твого запитання. Твій попередник – видатний хірург, професор, але не це важливо, він дуже гарна людина і мій друг. Був. Саме в той день, коли тебе викликали до русалки він помер... Серцевий напад.
- Пробач. Співчуваю.
- Все нормально. Ти ж не винен. Про Штейна. Це велика людина, що тут скажеш? Він ставить масштабні задачі і досягає кінцевої мети, чого б це не коштувало. Чи давно я його знаю? Так, давно. Давай трохи пограємо, виправдаємо наше з тобою тут перебування, бо стовбичимо, як...
Продовжили розмову вони по дорозі додому:
- Аркадій, я розумію, що змиритися, жити з цим дуже важко. Я б не розповідала тобі всього, якби ти потрапив у якийсь інший відділ, в якому не задіяно людей, як матеріал. Слухай мене дуже уважно. Те, що відбувається не подобається багатьом. Були спроби зупинити або хоча б переконати Штейна, але всі, хто на це насмілився … майже всі… розпрощалися з життям. Штейн розцінює це як зраду, а із зрадниками він ще жорстокіший, аніж із шпигунами. Їх місця швидко зайняли інші. Ось так.
- Глухий кут. І як же бути?
- Аркадію, - Рада стисла його руку, за яку трималася, - коли тобі доведеться робити щось, що протирічить твоїм моральним принципам, або ж не дозволятиме сумління, вивір кожен крок, приховай почуття, пам’ятай, що ти маєш право на професійну помилку - її він може пробачити, а от сумнівів щодо його правоти чи відмови – ніколи. Розумієш?
- Так, Радо, розумію.
- Обіцяй, що не даси йому приводу прибрати тебе, що будеш обережним.
- Обіцяю, намагатимусь. Дякую тобі.
… Останні дні двом людям приносили тільки смуток. Все було, як і раніше, але щоранку, спостерігаючи з вікна, як Аркадій йде на роботу, розмовляючи з Радою, а ввечері з нею ж відправляється на корт, Джем невимовно страждала. З нею самою Аркадій лиш сухо вітався й прощався. Вона не могла зрозуміти чому так. Чому все так несправедливо? Ще коли вона обробляла його дані, коли вводила їх в систему, то звернула увагу на цього вродливого хлопця з чарівною посмішкою, вже тоді вирішила, що обов’язково розшукає його. Коли ж дізналася від Ради, що він житиме з ними – то це просто ніби сама доля так гарно все влаштувала. А воно он як, - єдиному чоловікові, який по справжньому її зацікавив, вона виявилася абсолютно байдужою. Вона ж бачила, що сподобалася йому, чому ж потім його відношення так кардинально змінилося? Що вона зробила «не так»? Дівчина ходила глибоко нещасна. Як їй здавалося, вона вдало приховує свої почуття – весь час посміхається, підтримує балачки і бере посильну участь в обтяжливому шопінгу з подругами. Але уважному оку було б достатньо приводів, щоб запідозрити щось: у неї спитали котра година – вона сміється; купила собі блузу, більшу на добрі 2 розміри і в кошику для паперів купа рваних аркушів, які, якщо їх з’єднати по розриву, виявляться списаними одним-єдиним словом «Аркадій, Аркадій,…», а коли хтось із сторонніх говорив про нього, вимовляючи це ім’я – їй здавалося серце б’ється так, сильно, що й у сусідніх кабінетах чують. Блідла, червоніла… А була ж впевнена, що з нею такого не станеться. Що ніколи вона не втратить голову від кохання. Але ось, сталося. І що тепер робити? Може … відкритися Раді? Ну а поки всі ці несправедливості вислуховувала найкраща подружка Джем – Віккі. Насправді її звали Вікторія, росіянка з далекого, холодного, загадкового Красноярська, яка працювала у відділі «ку». Вона обнімала свою нещасну подругу і втішала її, як могла, бо чудово розуміла її почуття: «Все буде нормально. Чуєш? Нікуди той Аркадій від тебе не дінеться – точно кажу. Ти ж знаєш, що я ніколи не помиляюсь»…
Другу людину теж виводила з себе ця ідилія, ці бесіди, ці прогулянки. Але думки її при цьому були не такими наївними, а дії не такими невинними.
…Того вечора піднявся шалений вітер, тому грати в теніс було не дуже зручно. Та, вже звикнувши проводити вечір робочого дня на повітрі, Аркадій і Рада вирішили продовжити його у кав’ярні за декілька кварталів, де була відкрита, літня площадка і дуже смачна випічка.
- Ти так і не розповіла мені, як тут опинилася? – Так, вони вже були на «ти».
- Це абсолютно неймовірна розповідь. І дуже болісні спогади, але розповім, бо з цим пов’язано багато чого. І так тобі легше буде зрозуміти. Я працювала в університеті, маленькому чеському містечку, якраз отримала вчений ступінь у досить молодому віці, коли до нас в університет прийшло запрошення на конференцію, присвячену біології в цілому, але в т.ч. й моїм профільним питанням, я там мала виступити з доповіддю за запрошенням. Відрядили ще двох моїх колег. На той час я сама виховувала сина, йому було 9 років. Я взяла його з собою, бо ні з ким було залишити. Конференція проходила на розкішному теплоході, було зібрано науковий цвіт з усіх куточків – все було чудово, я була щаслива, як ніколи – нові враження, нові знайомства. Ярослав – мій син, став улюбленцем всієї команди, його навіть на капітанській місток сам капітан запрошував. Але коли ми пливли океаном щось там сталося, серед ночі теплохід почав тонути. Сам розумієш – почалася паніка. Найближче перебувала яхта Штейна і його дослідницьке судно. Вони й відгукнулися на наш сигнал «SOS». Майже відразу і майже всіх врятували. Майже … Серед потонулих був і мій Ярослав. Він не значився в списку пасажирів, я ледь вмовила капітана взяти його з собою…
- Співчуваю, Радо.
Рада підняла на Аркадія повні сліз очі й, оскільки хвилювання завадило їй на якусь мить говорити – просто поклала свою руку на його й з вдячністю потисла. Справившись з нервами й спогадами, вона продовжила:
- З того часу пройшло вже чотирнадцять років, зараз йому було б стільки ж скільки й тобі. Всі, дивом врятовані науковці, буквально молилися тоді на Штейна. Тому, коли він запропонував їм співпрацю на певних умовах, майже всі погодилися. Спершу ми працювали не в такому секретному режимі. Але поволі наша робота почала вимагати певних засобів для охорони від надто цікавих і не дуже чесних. І, за загальною згодою, так, Аркадію, тоді такі питання ще вирішувалися колегіально, за загальною згодою наша роботу потроху набирала того вигляду, який ти застав.
- Всі інші потрапили сюди так само? А … Джем?
- Ні, Джем та інші інакше, - Рада з лукавинкою глянула на Аркадія, - більшість співробітників навіть третього рівня з’явилися багато пізніше і, в принципі, в однаковий спосіб. Всі вони – емігранти. Штейн дуже ретельно слідкує за талановитими науковцями, за обдарованою молоддю, у яких є проблеми в «тому» світі. У хвилини найбільшої скрути він з’являється перед ними, як янгол-рятівник з пропозицією блискучих перспектив і можливостей. Ну вже кому як, працівникам другого рівня ти сам бачив які, для третього – теж знаєш. На умовах певних обмежень. Але навряд чи ти знайдеш тут незадоволених чи таких, що хотіли б припинити своє добровільне ув’язнення в межах цієї території. Таких дуже мало. Штейн створив істинно райські умови. Він цінує тих, хто допомагає йому творити власний світ.
- Та я вже знаю - він просто добрий янгол.
- Еге ж. Тільки краще не попадатися йому на шляху, бо він, не вагаючись влаштує гекатомби з невірних. У свою честь.
Наступного дня з самісінького ранку зарядила злива. Години на роботі тягнулися, як гумові. Були абсолютно буденні справи – нічогісінько цікавого і Аркадій ледь дочекався вечора.
А от Рада якраз наприкінці робочого дня за терміновим викликом прибула до Штейна в його кабінет для особливих випадків. Кабінет для відпочинку і роботи, яка вимагала тривалого, цілковитого усамітнення. Рада сиділа в ньому, схожому на каюту капітана Немо, за вікном періщив дощ і їй стискалося серце від негарного передчуття. Вже чотирнадцять років вона ненавиділа дощ, море, каюти і все, де було багато води, що нагадувало їй про втрату.
- Я викликав тебе щоб поговорити про … нас, запропонувати тобі дещо.
- Ні. Не треба. І не розумію навіщо ти знов починаєш цю зайву розмову, нам не було про що і зараз немає про що говорити.
- Хочу зрозуміти. Тебе дійсно на хлопчиків потягло? Чи ти вирішила мене подразнити?
- Що?! Що ти мелеш?
- А ось, ось, подивись - гуляєте, п’єте каву, дивишся йому в очі, посміхаєшся, ось, кладеш свою руку на його… Як дівчисько якесь!
- Мене не забавляють твої ревнощі. Цей хлопець … він ровесник мого Ярослава, тому я… я відчуваю відповідальність за його долю.
- Пробач мені. Я упустив цей момент, - Штейн спробував взяти її за руки, він дійсно дуже любив цю жінку, - я знаю, що нічого не зможу виправити, що не зможу повернути те, що могло б зробити тебе щасливою, але дай мені шанс.
Вона вивільнила руки, встала і підійшла до вікна – як же пояснити, що між ними, як і раніше, нічого не може бути, що вона його ненавидить і … боїться.
- Це неможливо. Ти знаєш сам.
- Не розумію. Чому? Ти живеш колишнім, сама в себе крадеш майбутнє. Ти б могла бути щасливою, знову. Варто тобі лиш захотіти.
- З тобою?
- А чому ні? Чим я такий поганий?
Вона не стрималася, повернулася і зло кинула:
- Я вже знаю чий теплохід то був і не впевнена, що наше «щасливе» спасіння тоді, в океані, не було результатом кимось дуже гарно спланованої і умисне підлаштованої катастрофи!
- Клятий француз... Радо, я все це поясню. Ти ж знаєш, що нікому не можна довіряти, все було не так, як ти думаєш…
- Отже, це таки правда., - перебила вона і знов відвернулась до вікна, сказала втомлено, - з тобою пов’язані всі найгірші події в моєму житті: я втратила сина і людину, яку кохала. Навіть не хочу тепер знати чи це справді був серцевий напад. Але я прошу тебе, - вона повернулась до нього, не приховуючи сліз, твердо вимовила, - вимагаю, чуєш? Не чіпай хлопця. Він ні в чому перед тобою не завинив.
Штейн нічого не відповів. Встав, обійшовши стіл, відійшов від неї в протилежний куток столу і обпершись на нього, звернувся лагідно:
- Ти працюєш зі мною майже п'ятнадцять років. Без відпочинку. В тебе здають нерви, я розумію. Тобі терміново потрібно у відпустку, Радо. Відкладемо поки цю розмову. А зараз - йди, я ще повинен попрацювати перед відльотом.
Вона вийшла. Могла перечекати дощ на виході, але в неї не було сил і бажання залишатися тут, чогось чекати… Йшла під дощем додому, пішки, щоб ніхто не бачив її сліз, щоб нічого не питали й не лізли з шаблонно-байдужими розрадами…
Аркадій теж вирішив пройтися, він не хотів змінювати традиції пішої прогулянки за будь-якої погоди, тим більш, що мав чудову парасольку, а дощ був без вітру, йти було саме задоволення, хіба от єдина прикрість – мокрі ноги. Зате ж вдома на нього чекатиме винагорода – тепла ванна. Підійшовши до зупинки, він розгледів під її навісом одиноку фігурку. Фігурка виявилася до щему в серці знайомою, Аркадій розгублено зупинився – він не знав, як феміністки ставляться до чоловічих парасольок. Але ж вона його сусідка. Аркадій наважився підійти:
- Привіт, Джем. Давно стоїш?
- Ой, привіт. Не дуже, але так холодно, що здається – довго. Вже б і пішки пішла, так парасольку забула, як на зло.
- Ну, якщо ти не проти, то запрошую під мою, - Аркадій галантно підставив лікоть.
- Із задоволенням.
Відійшли вони геть недалеко, але Джем, пригріта любим, вирішила вдатися до хитрощів, щоб подовжити цю мить:
- А тут є чудова кав’ярня. Смачна кава, жива музика і зараз має бути мало людей. Може зайдемо, погріємося?
- Не заперечую.
- До речі, тут я й купила ваш коньяк і пиво.
Зайшли. Дійсно, виявилося дуже затишно. Вони були третьою парою відвідувачів, але в невеличкому залі настільки зручно було облаштовано місця, що ніхто нікому не заважав. Вони зробили замовлення бармену й присіли поки біля стійки, чекаючи на замовлене. Коли бармен приніс по чашечці кави, Джем спитала його про музику.
- Так сьогодні ж четвер, а музиканти грають з п’ятниці по неділю.
- Шкода, хотілося б саме сьогодні.
- А у вас є гітара? - Несподівано навіть для самого себе спитав Аркадій.
- Є. Хочете зіграти?
- Спробував би, давно не тримав.
Бармен виніс гітару і поки Аркадій прилаштовувався до інструмента, Джем перенесла замовлення на столик, ближчий до сцени. Аркадій, дивлячись у ці очі, що світилися йому і наповнювали його самого відчуттям щастя, заспівав власну пісню, написану ще в юності давно й далеко звідси, але вона була про НЕЇ і про дощ… Не розуміючи ані слова, але слухаючи цей чарівний баритон, Джем просто знала, що є в цій пісні, крім слів і музики. Коли Аркадій доспівав, всі відвідувачі йому щиро аплодували, а бармен, приймаючи гітару, іншу руку простягнув для знайомства і сказав, що в його кав’ярні Аркадій завжди бажаний відвідувач. Своє захоплення він підтвердив шматочком пирога для Аркадія і лимонним тортом для його милої супутниці (її смак він вже давно знав).
- Я вражена, неймовірно красиво.
- Бо для тебе.
- Он як? Дякую. Але тоді чого так мало? І чим віддячити?
- Якраз маю до тебе запитання, от тільки не знаю, як би його краще озвучити.
- Як? Питай і все.
- Ти справді феміністка?
- Що?! Чому це?
- Ага, он як. Далі не продовжуй. Ну, Марек. Ну, шахрай. Ну, постривай!...
Кава давно випита, десерт з’їдений, довелося йти додому, дощ і не думав вщухати, але вдвох під парасолькою їм було так добре!
В той час, як щасливі Аркадій і Джем весело шльопали по калюжам, за ними від кав’ярні йшла Рада. В абсолютно протилежному настрої, наскрізь промокла, вона також йшла по калюжам, не розбираючи дороги, але їй до того було байдуже. Сльози все лилися, вона з болем, вкотре, переживала нещодавню бесіду, роз’ятрюючи душевні рани. Їй остогидла самотність, тому жаліла себе, тому плакала. А таки дійсно нерви ні к бісу. І коли Аркадій та Джем вже зайшли в будинок, Рада ще довго стояла, безсило притулившись до мокрого дерева. Щоб не потрапити нікому на очі і уникнути небажаних розмов.
Коли Маррен вийшла, Штейн ще кілька хвилин стояв біля столу в тій самій позі і з тією ж ласкавою посмішкою, роздумуючи. Йому було ясно як день, що вона навмисне робить вигляд, ніби нічого не розуміє, розігрує наївне дівчисько, дражнить його, шукаючи компанії найбільш неприємних йому чоловіків. Але він не збирається відступати. Там, де не бере верх він – не бере ніхто. Він з’єднався із віллою:
- Привіт, сонечко, я трошки затримаюсь – робота. Так, не сердься, я якраз працюю над подарунком для тебе. Пам’ятаю, ти просила, щоб я приніс тобі якогось казкового персонажа, а кого б ти хотіла?
- Ой, хочу когось великого … хочу кентавра! Да, кентавра. Щоб на ньому була тільняшка, а друга половина була не просто кінська, а зеброю. Ха-ха. І щоб на голові – кепі, а сам він грав на акордеоні і співав мені французьких пісень. Зробиш?
- Так, так … спробую, - Штейн не відразу оговтався від бурхливої фантазії своєї лялечки й тому вже коли відключив зв'язок, сказав, - ну це повний …хоча яка різниця як? Хіба акордеон і французьку не обіцяю.
Весь вечір і півночі він провів у кабінеті, проводячи розрахунки, готуючи розпорядження і віддаючи накази…
Наступного дня, намагаючись потрапити на своє робоче місце, Рада виявила, що її чіп не працює – на індикаторній панелі замість звичного зеленого трилисника та мелодійного привітання з побажанням вдалого дня та успіхів з’явився жовтий знак оклику з привітанням та порадою звернутися до адміністратора по персоналу. Рада слухняно пішла, куди радили. Там її вже чекала усміхнена Кет, яка змусила її спочатку станцювати. Довелося підкоритися, її серйозне й здивоване обличчя при цьому приводило Кет у невимовний захват і напади несамовитого реготу. Нарешті Кет, витираючи сльози від сміху, вийняла з-за спини другу руку і помахала перед носом Ради віялом з туристичних путівок.
- Подруго, тебе таки правильно в примусовому порядку у відпустку відправили, глянь на себе – ти схожа на якогось зомбі.
- У яку ще відпустку?
- Ну ти даєш. Геть нічого не тямиш? Ну ось же розпорядження, а тут вказано, що на твоє прохання … ось … на десять днів.
- Я й забула. Як же це невчасно.
- Та ти що?! Їй так пощастило, а вона бідкається тут. Можеш не переживати, ніхто твою роботу за тебе не зробить – приїдеш і зануришся по самі вуха.
- А й справді. Можливо зміна обстановки буде на користь.
- Тю, ти ще й брикаєшся? Моя тобі порада – заведи там роман. Бурхливий і з дурницями. З якимсь боцманом, який курить трубку і лається матом на всіх мовах.
Рада вибрала навмання путівку. Виявилося на Бора-Бора. Взяла квитки й пішла назад збирати речі – виліт мав бути наступного ранку. Ніде правди діти, вона була приємно вражена уважністю Штейна. Цей турботливий жест трішечки розбавив неприємний осад від вчорашньої розмови. По дорозі додому вона зайшла у декілька крамниць щоб прикупити дуже потрібного для кожного відпочивальника непотребу. Найдовше підбирала собі купальник – ця процедура попсувала настрій, роки таки невблаганні. Зрештою вибрала не зовсім закритий, блакитного кольору, на її думку він мав гарно відтіняти засмагу, без якої повертатися з відпустки вона не збиралась. Додому прийшла далеко за південь, швиденько пообідала і почала збирати речі. Щоб не набирати зайвого, вирішила детально ознайомитися з прогнозом погоди, умовами проживання на курорті та відгуками тих, хто вже там бував. В поштовій скриньці на неї вже чекала свіжа кореспонденція, аж шість листів. П’ять з них були від колег, які вже знали й спішили привітати та надавати купу всяких «цінних» порад на всі курортні випадки. А останній лист повернув вже розімлілі мізки до суворої реальності: керівник відділу антропології, її давній знайомий і гарний друг, який ніколи не заводив розмов про роботу за її межами, але завжди був у курсі всіх подробиць про будь-що (і як йому це вдавалось?) написав, що має деяку інформацію по справі, яка її цікавить і просить приділити йому пару хвилин до відльоту «на старому місці». Рада стривожилась не на жарт. Це мало бути щось дуже серйозне і не для сторонніх вух, якщо Філ так написав і потурбував її саме зараз. Вона відповіла, що чекатиме за півгодини на п’ятачку.
За 10 хвилин вона під’їхала до входу в критий ринок, крізь який проїжджав трамвайчик, зупиняючись на його початку, по середині і в самому кінці. Це було дуже зручно для мешканців містечка. Вона зійшла на другій зупинці, швидко накупила солодощів та фруктів і вже пішки пішла до виходу. Там зупинилась між книжковим магазинчиком та кіоском з пресою. Поряд, під платаном вже стояв, відпочиваючи, професор, він помахав їй рукою. Підійшла, вони обійнялися. А таки давно не бачилися ось так, у неформальній обстановці.
- Ти вже вибач, що витяг тебе з літака. До речі, встигаєш?
- Аж вранці, ще 15 годин.
- То не буду тягнути кота за хвіст, бо розповісти все – й цього часу не вистачить. Я чув, що ваш новий сусід небайдужий тобі. Та не червоній, материнські почуття – соромно такого соромитися. Кхм. До мене дійшли деякі розпорядження шефа, хоч вони й дуже побічно торкаються мого відділу, але … склавши їх до купи, я довго не міг повірити у цю маячню і якби не твоя термінова відпустка, то й не ламав би собі голову, але… здається, твоєму підопічному загрожує серйозна небезпека і якщо вірити цим паперам … ану дай-но мені той журнальчик, що ти купила, - професор задумливо погортав його секунду і повернув, - там я дещо вклав, подивишся вдома, але якщо я не помиляюсь, йому судилася доля, гірша за долю створіння Франкенштейна.
- Але як? І що мені тепер робити?
- Дівчинко, я дізнався про все, що міг. Часу обмаль, якщо я помиляюся, будь-який крок буде згубним для тебе, якщо ні, то зволікання – фатальним для нього. Та, мабуть, старий чорт геть з’їхав з глузду. Порівняй параметри сама. Ну, бувай, в разі чого – звертайся, спробую … чим зможу.
Рада запихнула журнал в торбинку з фруктами і поїхала додому. Вдома був лише Марек, який на її розпитування відповів, що не бачив інших від учорашнього вечора. А вже ж був кінець робочого дня, ще й п’ятниця. Раду охопила тривога, вона швиденько допакувала валізи й переглянула папери, які їй передав професор. Ознайомившись із ними, зрозуміла, що кожна секунда дорога, взяла з собою квитки, документи, картки і наявну готівку й вискочила. Біля будинку вона зіштовхнулася із Джем.
- Джем, привіт.
- Привіт, ой як добре, що зустріла тебе до відльоту. Сьогодні був просто божевільний день. В тебе ще є час?
- Немає, Джем. У тім-то й проблема. А де Аркадій, чому ви не разом?
- Та не питай. Я ж тому так пізно і прийшла, бо чекала його, чекала, а він мало того, що на роботі затримався, так ще й як тільки вийшов – його викликали в катакомби шефа.
- О, Господи! Справи геть кепські. Джем, немає часу пояснювати, ми маємо встигнути раніше …, - Рада потягнула ошелешену Джем на зупинку.
- А що сталося?
- Я й сама толком всього не можу збагнути, просто нІколи, нам не можна гаяти часу. Це стосується Аркадія…
Так швидко, як могли жінки добігли до тех.корпусу, де працювала Джем. Там вона легко визначила місце перебування Аркадія – він вже був у тому самому таємному кабінеті, де Штейн прийняв його у третій сектор на роботу. Штейн не носив бейджів та чіпів, але активований транспортер якраз від’їхав від його вілли. Правдами й неправдами Рада й Джем пробралися до відділу контролю за внутрішнім переміщенням. Система працювала автоматично, тому біля пульту керування крім них на той момент нікого не було. Рада тицьнула професорові записи в руки Джем, щоб та швидко ознайомилась, сама ж прикипіла до монітору, на якому жовтим вогником було позначено транспортер Штейна, визначаючи його шлях тунелем. Рада знала цей шлях, дуже добре знала, ось зараз буде поворот, потім буде різкий спуск … так … зараз він трохи сповільнить хід перед входом у безкисневий бокс. Рада швиденько набрала код команди, але отримала відмову: транспортер у русі, з пасажиром, дана дія може бути небезпечною для його життя.
- Джем, швидше йди сюди, ввійди і підтвердь цю команду.
- Але ж … там Штейн! Ти хочеш перекрити йому кисень?
- Так, і чим швидше – тим краще. Джем, не барися, іншого виходу просто немає. Або Аркадій, або Штейн.
Джем почала швидко чаклувати біля пульту. За декілька хвилин у кімнату ввірвалися працівники відділу, з-за відчинених ними дверей долетів гучний звук сирени. Рада кинула швидкий погляд на екран – все! Чоловіки, що ввірвалися трохи зам’ялися біля входу – розгубилися, Раду всі знали в обличчя, як-не-як одна з правих рук шефа. Цією паузою вона й скористалася, ледь приховуючи нервове тремтіння:
- Джем, та виключи цю бісову сирену.
Джем вже теж взяла себе в руки і знову повернулася до пульту. Сирена змовкла. А Рада набрала професора і коротко повідомила: «все!», професор взявся зібрати «раду старійшин».
За дві години у конференц-залі зібралися всі керівники відділами і зами покійного Штейна на нараду, яка тривала до самого ранку.
Тим часом Джем витягла Аркадія з таємного лігва.
…
- Відпочиньте ж, як слід, бо наступна відпустка буде не скоро.
- А це ж і не відпустка, а медовий місяць, а точніше тиждень. Відпустка окремо.
- Навіть не мрій. Тут і так зараз кожна пара рук і голова на рахунку.
- О, а ось і моя наречена, - Аркадій і Рада ледь стримували сміх, дивлячись як Марек, набундючений і неймовірно важний веде попід руку Джем, яка на підборах була вищою від нього на цілу голову. За ними плівся Віктор, який ніс купу валіз – відразу після реєстрації молодята відправлялися на аеродром.
- Фух, що ви там понабирали? Літак не злетить із таким вантажем.
- Літак не злетить – приробимо тобі крила, - не зміг не познущатись над другом Марек, - Аркадій, ледь не забув. Подарунок ось вам.
- А що це?
- 3-D фотокамера для зйомок під водою, сам зробив. Навіть не знаю, навіщо, - промуркотів Марек, прекрасно знаючи для кого і навіщо, танучи під закоханим поглядом Віккі, - дивись, заряджаєш ось сюди цю капсулу і занурюєшся. Все, що знімеш, потім можеш переглянути у басейні чи акваріумі. Буде, як живе. Тут вже вмонтовано мініпроектор. Інструкцію я тобі закинув на «мило». Головне слідкуй за масштабом, щоб у кадрі все, що рухається було більш-менш однакового розміру – я її ще не доробив.
- Ух ти, дякую Мареку, дуже дякую.
- Гляди ж, назнімай там дівчат під водою – будемо потім у ванні по черзі твою відпустку згадувати, - Марек підморгнув і розреготався. Ну що з нього візьмеш? Джем жартома відлупасила його по голові букетом.
- Зрозумів? Я тепер не в тому статусі. Мені тепер небезпечно підпливати до дівчат близько, я тобі краще акул назнімаю.
- Тьху, сам будеш з ними потім плавати. До речі, чув? У віділлі «ку» збираються акулам підсадити ген доброти. І що це воно тепер буде?
- Що, що? А те буде, що й до тебе доберуться, - підкинув шпильку Аркадій.
- Точно, вже підбираються, - весело розсміялася Джем і підморгнула почервонілій Віккі. Бо це якраз над її робочим столом поряд з фотокарткою піддослідної акули висіло фото самого Марека, густо розмальоване сердечками.
