- Тримай! Тримай її! Я зараз….
- Та тримаю. За хвоста, здається. Холєра, та яке ж воно здоровенне … і сильне! Джеку, присвіти сюди ліхтарем!
По темному приміщенню замиготіли лякливі бліки, розсіюючись у перегородках з надтривкого скла й кольорового пластику. Між ними швидко пробігло щось темне, лускате й зубасте, ледь протискаючись у досить широких проходах. Джек інстинктивно швиргонув ліхтарика у тварюку, що наближалася і побіг в напрямку комірчини. Другий, коли його в черговий раз приклало до стіни, не випускаючи хвоста, дотягнувся ногою до кнопки аварійного освітлення. Джек зорієнтувався, круто розвернувся і побіг за стійку адміністратора – вона була значно ближче й, до того ж, гарно захищена. Там він почав гарячково тицяти на кольорові кнопки, призначені для різного виду ситуацій. Дивлячись одним оком на знавіснілу чотириметрову ящірку, яка намагалася дотягнутися до хвоста з його напарником, але весь час тикалася зубастою, слинявою пащекою у вітрини, за якими знаходилися її далекі нащадки в т.ч. й сам Джек … та, одночасно, намагаючись сконцентрувати частину уваги на кнопках, Джек несамовито тицяв вже у всі кнопки відразу двома долонями.
За декілька хвилин з двох ліфтів вискочила підмога: дядько в спец.одязі технічного працівника та прибиральниця з одного і два охоронця при повній екіпіровці та ще хтось в білому комбінезоні, схожому на хім.захист – з другого. «Хім.захист» почав щось кричати, але його ніхто не чув. Тоді один з прибулих з ним охоронців, здоровань, схожий на не дуже симпатичну горилу в костюмі, прийшов на допомогу і теж почав горланити:
- Відпусти хвоста! Відпусти хвоста ….! Щоб тебе …. Не зачепило.
- Не можу! Руки розвести не можу – заціпило!
В Джека нарешті повністю здали нерви і тицяючи вказівним пальцем то в морду ящірки, за склом, то на кнопки, на яких були намальовані лампочка, квіточка з лійкою, чашка з кавою та ін… от дивлячись на ці малюночки він почав голосно реготати. Реготав, аж йому повилазили очі, обличчя почервоніло, з рота почала бризкати слина, сам він трясся, як у пропасниці – пізніше Джеку сказали, що то його регіт так подіяв на мегаланію, що ця механічна потвора на якийсь час заклякла і дала себе відключити. І колеги Джека, коли він починав сердитися на когось, жартома робили зляканий вигляд і погоджувалися на будь-яке покарання, аби лиш він не сміявся.
Але то все було потім. Поки ж «хім.захист», помацавши монстра та пересвідчившись у його безпечному стані, підвів невдах до горилоподібного і коротко наказав: «Обох в бокс «еф». Той підштовхнув драконоборців в ліфт, разом вони спустились на якийсь поверх, де їх провели в кабінет з м’якими кріслами, між ними стояв столик з цукерками, серветниця і пластиковим графіном з стаканчиками.
- Фу, що це воно так смердить?
- Може, поки ти висів на її хвості, то трохи … того? Наклав в штани?
- А ти ні?
- Ніби ні, - про всяк випадок Джек обмацав себе у підозрілих місцях, - слухай, ну ти даєш! Я юнаком ще декілька разів спробував себе на родео – вибивало на перших же секундах. А де ти так навчився, Аркадію?
- Де? Бігав щонеділі за п’ятиметровими ящірками, арканив їх і об’їжджав вдома. В нас так всі розважаються.
- Серйозно?!
- Ти геть здурів? Таких не існує, слава Богу. Ну, крім цього інституту. А часто у вас трапляються такі випадки? Якби знав на кому верхи кататися буду – пошукав би іншу роботу, - Аркадій налив собі в склянку води, змочив серветку й обтер руки, вже потім втамував спрагу. Але ледь не захлинувся ковтком, побачивши на сліди, що тягнулися від дверей до його крісла.
- Та я вже другий рік тут – вперше таке бачу. Хоч вони й механічні та й звик вже, але коли їх вмикають чи коли контакти ось так, як сьогодні, замикає – страшнувато.
- Ти й зараз думаєш, що вони механічні? - Аркадій тицьнув тільки-но знятий черевик напарникові під носа. На підошві черевика було густо наліплено лайно, яке забилося у всі рельєфи підошви й виглядало та смерділо дуже натурально, - на твою думку це схоже на перетравлені дроти і мікросхеми?
- Н-не знаю, - Джек інстинктивно відсахнувся, а по хвилі теж потягнувся до графину, - не знаю, я всього лиш охоронець. Але сподіваюсь, що нам хтось пояснить… І компенсує моральну шкоду, бо інакше матимуть справу з профсоюзом, - задоволений собою, своєю практичністю Джек випив всю лимонну воду прямо з графинчика, резонно розсудивши, що напарник і так має бути вдячним йому за кмітливість.
Поки Джек був поглинутий своїми думками й приємними розрахунками, а також поглинанням води Аркадій взяв цукерку, яку з’їв, а у фантик непомітно нашкріб трошки лайна і у нього ж загорнув. Про всяк випадок він з’їв ще цукерок з п’ять, до речі без задоволення, бо солодкого не любив, але носити в кишені погано запаковані аналізи викопної ящірки не любив ще більше.
Тим часом в ледь прочинені двері заглянув знайомий білий комбінезон і, вказавши на Джека, промовив:
- Джек Гройстер, прошу вас пройти за мною, а вас, містере Аркадій Фойтюк, попрошу почекати пару хвилин – маю і з вами поговорити з приводу сьогоднішнього інциденту. Обіцяю задовольнити ваші питання і побажання, звісно, в межах своєї компетенції і можливостей. – Підсилювач звуку видно був вимкнутим, голос виявився жіночим.
Джек підхопився, біля виходу він обернувся до Аркадія і весело йому підморгнув.
За деякий час покликали і його. Цього разу жінка зайшла просто в білому халаті, без комбінезона вона виглядала не так суворо, навіть мило, але Аркадій не дозволив собі піддатися оманливій безпечності, бо втямив, що не все тут так просто. А заходи безпеки та багаторівневі секретні приміщення інституту ще й незнайомий персонал лише додатково посилювали це відчуття. Вона його провела у кабінетик менший за попередній, Джека вже й слід прохолов, про його недавню присутність говорила лиш вм’ятина в кріслі з шкір.замінника. Аркадій зняв черевики при вході і всівся, швидко сховавши ноги під стіл.
- Містере Фойтюк, для початку мене звуть доктор Маррен. І хочу вас запевнити, що попри короткий термін вашої роботи в стінах цього інституту, повірте – це перший такий випадок, сподіваюся, що й останній. Нам прикро, що в цій позаштатній ситуації поряд не виявилося працівників, які відповідають за технічний стан експонатів і безпеку – винних обов’язково покарають. Ну а ви з вашим напарником проявили себе якнайкраще – ми готові винагородити вашу роботу і компенсувати завдані незручності. Ваші пропозиції?
- Докторе Маррен, як ви зазначили, я працюю лише третій день, тому … просити відпустку – ніби зарано. Будинок серед міста? Можу не потягнути витрат на його утримання. Може … може ви б погодилися повечеряти зі мною? За рахунок інституту. – Аркадій посміхнувся.
«Білий халат» під дією цієї усмішки на мить втратив свою посадову суворість і перетворився на чарівну жінку, не дуже молоду й красиву, але симпатичну і зворушливо втомлену. Коротка зачіска неслухняного рудого волосся, світлі очі, в яких читався характер, розум і пустотливість – безперечно, вона знала, що подобається чоловікам. Непомітно відключивши мікрофон, засунувши руки глибоко в кишені свого халата, вона сіла на краєчок столу навпроти нахабного охоронця:
- Містере Фойтюк …
- Можна просто – Аркадій.
- Містере Фойтюк, я на специфічній дієті, їм виключно живих змій, тарганів та мишей з наших лабораторій і запиваю їх тридцяти процентним розчином формальдегіду – щоб краще зберегтися. Ви розділите зі мною цю скромну трапезу?
- Тобто? Ви мені відмовляєте?
- Ви дуже здогадливі. Більше того, ваш напарник сказав, що під час боротьби з мегаланією ви втрапили у її м-м-м фекальні маси. І нібито засумнівалися у їх механічній природі? Я бачу, що ви зайшли до кабінету без черевиків – ціную вашу делікатність, але прошу також віддати те, що ви загорнули у фантики від цукерок … покладіть на край столу. Добре. Коли вас приймали на роботу, повідомили про профіль інституту і що саме вам доведеться охороняти?
- В загальних рисах. Інститут працює над новими розробками і вдосконаленням протезів та імплантатів для медичних цілей і ще чогось там для блага всього людства.
- Саме так. Хоч як патетично це звучить. Свої напрацювання ми випробовуємо ось у такий спосіб, створюючи механічні аналоги найцікавіших представників зниклої фауни з усіх періодів існування життя на землі й виставляючи їх для загалу у музейному павільйоні – цим, в тому числі, ми заробляємо кошти для подальшої роботи. Ну й паралельно виконуємо освітню функцію, оскільки до процесу відтворення тваринного світу, якого ніхто ніколи не бачив вживу залучені світила біології. От тому механічні копії повністю ідентичні нашим уявленням про оригінал, - протараторила завчено й монотонно, зловивши себе на думці, що сама схожа на механічну ляльку, але театральщини вона не любила, грати на публіку не хотіла.
- Ви теж з цього сузір’я? Ви ж генетик, якщо я не помиляюся.
- ? Так. Генетик, але …
- Ваша скромність ніяк не ув’язується із популярністю в певних колах. Хоча до нас в тернопільський університет ви приїздили, як доктор Нові чек. Мав честь прослухати ваші лекції.
- Ви вчений? – Жінка з сумом поглянула на нього, підійшла до столу і непомітно ввімкнула мікрофон і, пересиливши себе, натиснула на ще одну кнопку і прихопила дещо з полички.
- Ні, хірург. Але змушений був емігрувати з України. Може знаєте, зараз там при владі кримінал, підім’яли під себе все – став вибір або працювати на них, повертаючи до життя одних бандитів чи добиваючи інших, або ж… Я вибрав третій варіант. Сподіваюся з часом підтвердити свою кваліфікацію тут. І тоді ми зможемо поговорити з вами у іншій обстановці, за келишком коньячку – я залишаю в силі своє запрошення.
- Так, так, звісно. М-м-м, я проглядала ваше резюме, ніби пригадую, - доктор на ватних ногах обійшла стіл.
- Так от, ну припустімо ви в деталях хотіли відтворити природнє поводження і запихнули для цього лайно в ящірку. Але. Повірте, я зможу відрізнити живу істоту від механічної на дотик, принаймні хвіст цієї мегаланії був…
Аркадій не договорив, бо подих йому перехопило, він з останніх сил схопив за руку доктора Маррен, як вона себе тепер називала, намагаючись вирвати шприць, який вона загнала йому в шию, але було вже пізно. Про те, що хвіст ящірки був абсолютно живим вона так і не дізналася…
В кімнаті було прохолодно, приємно пахло квітами і ще чимось, не розкриваючи очей, він зрозумів, що знаходиться в новому місці. Його було дбайливо покладено на шкіряний диван, під головою зручно лежала подушка, а сам він прикритий ковдрою. Насмілився відкрити очі. Схоже, що він поза межами інституту й взагалі міста: повітря свіже, чисте, долинали незвичні звуки хвиль, що десь поряд ритмічно розбивалися об скелі.
- Як почуваєтеся? – Прозвучало російською дуже ніжним дівочим голосом, над його головою з’явилася рука з склянкою, наповненою оранжевою рідиною, схожою на апельсиновий сік. Гарний манікюр, величезний і, мабуть, дорогий перстень.
- Та нічого. Апельсинового соку я б випив і без примусового транспортування в непритомному стані до … До речі, де я?
- В «Дрім-Палаццо». Вас привезли вчора, - з-за дивану вийшла надзвичайно вродлива блондинка з фіолетовими очима і дуже тендітною фігуркою, на вигляд їй було років п’ятнадцять.
- Ви знаєте російську?
- Ой, мені сказали, що ви – мій земляк, крім російської ніякої поки не знаю. Робик сказав, що мені не варто забивати мізки – хай це роблять невдахи, яким треба заробляти на життя. Ой, ви ж, мабуть, на нього працюєте? Я не те хотіла сказати, - дівчина кумедно затулила прекрасні вуста прозорою хустинкою, впевнена, що на неї просто неможливо сердитися.
- Я з України. Але тепер живу тут. Ну, не тут, звісно. А не підкажете навіщо мене сюди привезли?
- А ви нічого не пам’ятаєте? Стався якийсь нещасний випадок чи незвичайний … я точно не знаю, але Робик хотів поговорити з вами особисто.
- Як ти сюди потрапила? Я ж заборонив! Дізнаюся, хто впустив – звільню. Як мінімум, - в кімнату буквально влетів високий, худорлявий чоловік, років 45-ти, доглянутий, енергійна хода колишнього спортсмена, приємна посмішка, оцінюючий погляд. Дівчина зникла, з усіх сил намагаючись зробити це непомітно і в той же час разів 5 обернулася до незнайомця, кружляючи кімнатою.
- Доктор Маррен мені вже про все доповіла, поки я летів. Перепрошую, містере Фойтюк – ви стали жертвою низки співпадінь в поєднанні з людським фактором: спочатку один ідіот порушив інструкцію і не підняв захисний екран, як це передбачено для експонатів такого рівня, а потім другий ідіот проґавив показники датчиків. Мої помічники розгубилися, не знали як діяти в такій ситуації і трішки перегнули палицю. Я компенсую вам цю прикрість, сподіваюся на ваше розуміння, як інтелігентної людини. Дозвольте відрекомендуватися, я – Роберт Штейн.
- Значить той хвіст мені не наснився? – Аркадій відкинув простирадло, встав і підійшов до вікна, з якого відкрився чудовий вигляд на гострі, чорні скелі та могутні хвилі, що далеко внизу об них розбивалися. Він повернувся до хазяїна, який терпляче чекав з простягнутою для привітання рукою, нарешті потиснув її, - Аркадій Фойтюк.
Хазяїн присів в крісло, пропонуючи місце навпроти своєму гостю.
- Цигарку?
- Не курю, дякую.
- Схвалюю. Теж намагаюсь кинути, - затягнувшись і пихнувши смердючим димом в обличчя Аркадію, сказав з посмішкою. – Ви повинні мене зрозуміти, в нашій роботі, як і будь-де бувають накладки. Але ми робимо благородну справу, фактично ми є локомотивом, який везе людство в щасливе майбутнє. Ми боремося з його дефектною природою, хворобами, деградацією і, зрештою, вимиранням, - Штейн акуратно поклав цигарку в попільничку і скромно склав руки на колінах. В цю мить він дуже був схожий на симпатичного диявола, який старанно грає роль бога.
- Людині не дано змінити природу. Вже не раз практично доведено, що втручання, наслідки якого їй не під силу передбачити призводить лише до катастрофи. Крім того, одній людині ніяк неможливо кардинально й стало змінити шлях еволюційного розвитку – ні прискорити його, ні перескочити.
- Дарма ви так кажете. Лише завдяки вченим минулого людству відкрилися таємниці буття Всесвіту і процесів, що в ньому протікають. Якби не було зухвальців та непослухів, ми б і досі молилися шматку глини щоб він послав здоров’я і кропилися свяченою водою, щоб прогнати злих духів. Науку ведуть вперед сміливі і наполегливі. Я не претендую на лаври творця, але ось висять подяки і патенти з усього світу. Щоденно мені пачками приходять листи від вдячних пацієнтів, які завдяки мені, моїй праці, в яку я вклав все, можуть нарешті бачити, чути, ходити, які до цього були каліками, а тепер нічим не відрізняються від здорових, від нас із вами. Мої рекомендації відкривають всі двері, знайомства зі мною шукають найвищі особи всієї планети. Навіть не знаю … може дійсно, покинути все це, бо вам не до вподоби, що я ніби втручаюсь туди, куди й до мене багато хто залазив, але зазнав невдачі? – Штейн підвівся, взяв знов цигарку і, в свою чергу, підійшов до вікна.
- Містере Штейн, я всього лиш скромний хірург, та й то в минулому. Я прекрасно розумію всю грандіозність вашої роботи… Не розумію лиш одного. Навіщо мене сюди доставили та ще й у такий спосіб? – Аркадій торкнувся рукою шиї.
Штейн кинув цигарку у вікно і знову сів:
- Містере Фойтюк, давайте перейдемо від загальних фраз до конкретики, тобто до вчорашньої події і вас. Відкрию вам секрет, хоча частково ви й самі вже його відкрили – ми намагаємось відтворити деякі зразки фауни не лише за допомогою механіки та електроніки, наші розробки сягнули багато далі, але все гальмується бюрократизмом і тупими заборонами консервативної частини нашого політикуму. Та зовсім скоро я усуну й цю проблему. Те, що напало на вас минулої ночі дійсно було абсолютно живе від самого носа до кінчика хвоста і те, що ви залишилися живими – велика удача. Це був пробний екземпляр, якого помилково поставили в зал, ну й все інше – похідна цієї помилки.
- Не знаю, як з міркувань моралі, але з наукової точки зору – це важко переоцінити.
- Дякую, містере Аркадію, можете звати мене Робертом. Так от, ця випадковість, яка могла закінчитися трагічно для вас, як це не дивно, відкриває перед вами чудові перспективи. Я навів довідки щодо вашої професійної підготовки. Люди з такою кваліфікацією завжди потрібні. Для початку можу запропонувати вам місце асистента у відділі реконструкції. То як, згодні?
- А які умови?
- Ну з вами просто неможливо хитрувати і торгуватися, - Штейн знову запосміхався, цього разу ставши схожим на доброго, мудрого дідуся, який наставив впертого онука на правильний шлях за допомогою лиш одного пряника, – ви отримуєте комфортабельне житло при інституті й за його рахунок, платню, рівнозначну окладу рядового професора )) Кембріджського університету, щорічна відпустка – два тижні у найекзотичніших куточках планети, за бажанням.
- Напрочуд заманливо.
- Згодні?
- А якщо відмовлюсь?
- Тобто? …Ну тоді можете продовжувати працювати охоронцем, якщо захочете. За інцидент, в будь-якому випадку, отримаєте грошову компенсацію. Або йдіть, куди хочете. Відразу скажу, що розголосу я не боюся, тому якщо ви задумаєте мене цим шантажувати – вам це не вдасться. Мене не спинили більш серйозні … проблеми, тож хвороблива маячня якогось емігрантка про динозаврів ні на що не вплине. Навіть більше – мені й телефонувати нікуди не доведеться, жодна з газет не захоче розміщати цього на своїх шпальтах, це вже давно не тягне на сенсацію.
- Я й не думав шантажувати. У вас цікава робота – я б залюбки на неї погодився. Сподівався, раптом ви ще щось запропонуєте?
- От і добре. Вас негайно відвезуть у нове помешкання, - Штейн вдавив у попільничку щойно взяту, ще навіть не прикурену цигарку і натиснув кнопку виклику. І, вже напіввідвернувшись, сказав, - приємно було познайомитись, сподіваюсь ще зустрінемось.
Аркадій вийшов за водієм, який вів його мовчки пустими коридорами і мармуровими сходами, на яких густо стояли кадки з юкками, агавами і ще якимось декоративними пальмами вищими за людський зріст. В тиші лунали лиш кроки водія, Аркадій йшов за ним беззвучною, безслідною, злодійкуватою тінню. Вийшли, сіли в авто якоїсь зовсім непримітної моделі і поїхали крутими схилами вниз. Потім долиною з вітряками, якимсь селищем і, нарешті, приїхали у невеличке, охайне містечко. Окрасою містечка був виробничий комплекс з дуже оригінальною архітектурою. Якраз його силует і був зображений на робах співробітників другого сектору. Всю дорогу водій не зронив ні слова, не відповів на жодне запитання.
- Приїхали, - сказав мовчазний водій, навіть не повернувшись в бік свого пасажира.
Аркадій подякував за приємну подорож і вийшов з авто перед котеджем, що поряд з ним його висадили.
Біля порогу його нового помешкання вже колупав носком черевика бордюр клумби світловолосий кремезний хлопець з пляшкою «Коли» в руках. Помітивши Аркадія він широко посміхнувся, як до улюбленого родича, розкинув руки і швидким кроком рушив йому назустріч:
- Мій любий сусіде. Я – Макс. Живу в другій половині. Ну, думаю ми потоваришуємо – куди дінемось. А то ні з ким ні пивка попити, ні бейсбол подивитись.
- Не сумніваюсь. – Він потиснув спітнілу долоню, - навіть попри те, що пива не п’ю і бейсболом не цікавлюсь. Аркадій.
- Да? От незадача, - сусід почухав потилицю, - ну щось придумаємо. Щось же має бути… Ти ж з наших?, - він підморгнув, - натурал? А де твої речі? Потім привезеш? Та тільки свисни – вдвох ми швидко все перетаскаємо. Дивне в тебе ім’я, – сусід підозріло подивився на босі ноги Аркадія, простягаючи ключ від будинку, який перед тим взяв під доріжкою.
- Яке дали, - Аркадій ввійшов у вітальню свого нового помешкання, попутно обмірковуючи як позбутися настирливого сусіди.
Той безцеремонно ввалився слідом і з розмаху всівся на диван, виклавши ноги в брудних черевиках на журнальний столик, ледь не збивши при цьому горщик з квітами.
- Слухай, а ти дружину боса бачив? Як тобі та краля, а? Я б з нею романтикою не проти зайнятися – свічки, шовкові простирадла, різні дурниці про зорі та місяць…, - порожня пляшка полетіла в бік кухні.
Голосно задзвонив мобільний телефон. Макс, вивертаючись на дивані, нарешті дістав його з кишені своїх вузьких джинсів, залишивши в процесі звивання-діставання з півдесятка брудних слідів на столику: «Ага. Вже. Добре». Не приховуючи розчарування він сказав Аркадію:
- Ну, я тебе покину, ти вже не сумуй.
Сусід нарешті залишив Аркадія одного. Перед тим, як оглянути помешкання, він відчинив вікно, підсунув до нього крісло, в яке всівся перепочити, підставивши обличчя під вітерець і промені сонця, що якраз котилося на захід. Крісло виявилося дуже зручним, але Аркадій все-таки пересилив себе і встав, згадавши чортів, зачинив вхідні двері на замок і на ланцюжок. Тоді знову влаштувався в кріслі і задумався. Події розгорталися так стрімко, що доти в нього не було на це часу. Вже й так вгадувалося, що не все так просто в цьому інституті, але ж, як здається особисто для нього все складається досить успішно. Принаймні поки що немає приводу повертати проти течії, яка так вдало його підхопила… Прокинувся Аркадій від холоду. Надворі було ще темно, до світанку лишалося декілька годин. Він згадав, що так і не оглянув своє нове помешкання. Швиденько пройшовся кімнатами обох поверхів. І погодився сам із собою, що його все тут цілком влаштовує, місця навіть забагато. Все необхідне було передбачене, більше того - на кухні його вже півдоби чекав дбайливо приготований сюрприз у вигляді невеличкого кошика з фруктами, пакетиком соку та брошурки, що містила привітання із «влиттям у дружню сім’ю, що живе однією великою справою…бла-бла…» і в т.ч. корисною інформацією із зображенням дуже схематичного плану містечка та позначками корисних місцин із зазначенням їх номерів телефонів.
Аркадій вже зібрався терпляче дочекатися ранку, щоб прогулятися до ресторанчика з реклами, але згадав свого надокучливого сусіда. Найменше той був схожий на вченого. В принципі, не слід гарячкувати з цього приводу, бо такі заходи безпеки можуть бути виправданими з огляду на передові позиції інституту в своїх галузі та можливості комерційного шпигунства. Тому сусід, скоріш за все – додаткові вуха та очі. Ну й, в разі чого – пара міцних кулаків. Як кажуть: «нічого особистого». Аркадій швидко вмився, перевдягнувся і в абсолютно гарному настрої вийшов з будинку. З дружньою, широкою посмішкою він постав перед дверима сусіда і натиснув на дзвінок, не знімаючи з нього руки, поки не почув, що за дверима заворушилися. Сусід довгенько не відчиняв, ще б пак – всі нормальні люди ще, як мінімум години три мали спокійно спати. Врешті він виставив в двері здивовану, заспану й м’яту фізіономію.
- Привіт, Максе, радий тебе бачити. Вибач, якщо розбудив, але в мене крім тебе, друже, тут поки нікого знайомого. І нічого з своїх речей під рукою, ще й босоніж. Підкинеш у місто?
- У яке місто? – сусід з усіх сил намагався прогнати цю мару, тручи собі очі, але навіть у дурнуватому сні він спробував тримати себе в руках.
- Ну ти ж казав, що допоможеш перевезти речі. Та це недалеко, машиною за годину туди-сюди впораємося. А о такій порі вулиці мають бути порожні.
- Так можна було б ввечері.
- Ну раптом у тебе на вечір щось заплановано – мені б прикро було завадити. То як?
- Та зачекай, я зараз зберусь, - Макс навіть двері не зачинив, але Аркадій не зайшов, тому не почув сердите: «клятий вискочка, і в таку ж рань не зателефонуєш босу, щоб спитати..»
За півгодини вже їхали за речами Аркадія, а за годину занесли пару коробок у його новий дім. Всю дорогу Аркадій розповідав про найнудніші справи із своєї лікарської практики, не стуляючи рота ні на хвилинку. Занесли останні коробки, від пропозиції Аркадія випити по склянці соку за новосілля Макс відмовився категорична – на нього вже з ранку чекала ціла купа невідкладно термінових справ.
А робочий день Аркадія розпочався із знайомства із новим колективом. Зустріли його привітно, а керівник лабораторії від усього колективу урочисто вручив йому фірмову чашку й костер .
Після знайомства була загальна селекторна нарада, потім колективне заправляння кавою-чаєм й нарешті всі розійшлися на робочі місця. Аркадія прикріпили до фізіолога Георга, насмішкуватого чолов’яги, з десяток років старшого від Аркадія. Цілісінькій ранок аж до обідньої перерви Аркадій займався сортуванням файлів з фото й описами різних частин тіл найрізноманітніших істот за їх характеристиками, функціями й властивостями. Аркадій нормально переносив зображення всього цього у всіх ракурсах, але від величезного масиву інформації вже по обіді в нього пливли перед очима кола, а цифри й літери він взагалі перестав розрізняти. Він чесно зізнався в цьому Георгу, попросивши на якийсь час якусь іншу ділянку роботу, щоб переключитися.
- Ха-ха, Аркадію! Та ти побив навіть мій власний рекорд. Я вже злякався, що ти впав в кому перед монітором. Звичайно, пішли – допоможеш мені провести кілька дослідів, заодно протестую тебе на що ти краще мені згодишся.
... По дорозі додому Аркадій перекусив у досить затишному ресторанчику. А вже вдома ледь не заснув у ванні. Так-сяк доліз до ліжка, звалився й вже тут довго не міг заснути, бо перед очима мигтіли шматки тіл, перемішані із акуратними стовпчиками цифр та слів. Довелось ввімкнути телевізор і знайшовши якийсь екшн, де кадри змінювалися з калейдоскопічною швидкістю без смислового навантаження, десь за хвилин 10 таки заснув.
Наступний день пройшов майже, як попередній. Потроху втягнувся. Робота була цікавою, колектив – кращого годі бажати. Так він пропрацював десь з чотири місяці. З Георгом вони стали друзями. За весь цей час він більше не бачив ані боса, ані доктора Маррен. На роботі вони ніяк не перетиналися, а в містечку вона не жила – це він знав точно. Ніяких питань чи підозр з приводу своєї появи у другому секторі він навіть Георгу не висловив, оскільки хоч і наглядали за ним максимально дистанційно, але таки наглядали...
Працюючи над розрахунками для нової моделі ребризора, Аркадій аж підскочив від гучного звуку сирени. З гучномовця, про існування якого він досі і не підозрював, звернулися до нього особисто: «Докторе Фойтюк, просимо негайно пройти в бокс «ку», кімната 108». Аркадій побіг до ліфта й швидко опустився на декілька поверхів, ідентифікувавши його чіп монітор видав схему боксу ще в ліфті, щоб відразу бігти в потрібному напрямку. В тому відділі він ще не був - досі він був недоступним.
Там на нього вже чекав добряче підзабутий реанімаційний набір і група асистентів. Одна фігура з групи, вказавши жестом на ширму, провела його туди щоб він приготувався і пройшла за ним:
- Рада бачити вас, містере Фойтюк. Хоча… Вас викликали, оскільки наразі ви єдиний, хто має необхідний лікарський досвід. Дуже терміново, під рукою були тільки ви. Нічому не дивуйтеся, пацієнт – наш піддослідний. Все поясню вам пізніше.
- А що саме сталося і коли?
- Здається захлинувся. Хвилин 5 тому.
Аркадій швидко підготувався і його провели за перегородку. За нею стояв лиш величезний стіл, на якому лежало тіло якогось страшного монстра з сіро-фіолетовою бугристою шкірою, вкритою плямами. Голова розміром з людську, але без вушних раковин, ніс наче зрізаний на середині перенісся, рот ніби теж як у людини, але вуста невиразно окреслені, шия плавно переходила у вузькі плечі, на шиї … зябра. Руки, як у людини, але дуже короткі. Приблизно від третього ребра тіло було схоже на тюленяче, вкрите м’якеньким коротким хутром, закінчувалося двома ластами. Мутант? Міфологічна русалка?
- Але ж це не людина! Я ніколи … Захлинувся? У нього й легені є?
- Зробіть, що зможете.
Аркадію в процесі надали всю інформацію і вже по ходу він намагався зорієнтуватися. Легень у істоти не було, вона не захлинулася, зате все вказувало на удушення.
- Нічого не можу вдіяти – надто пізно.
Доктор Маррен, а це була вона, й сама бачила, що запізно щось робити, вона скинула пов’язку й швидко пройшла за ширму, наказавши Аркадію пройти за ним. Вони опинилися у невеличкій підсобці:
- Зачиніть двері. Це приміщення не прослуховується, маю вам дещо сказати, попередити.
- Це було ще не все?
- Сарказм і все інше – потім. Зараз ви знаходитися на території третього рівня. Це рівень особливої секретності, те, що тут відбувається - абсолютно закрита інформація і всі, хто тут працюють також. Навіть для наших співробітників другого рівня, не кажучи вже про перший. Так сталося, що головний хірург зараз …коротше кажучи, ситуація знов вийшла з-під контролю і знову ви опинилися не в тому місці, і не в той час. Ви маєте мені вірити, що б не було до цього – я не бажаю вам зла, просто попереджаю.
- Про що? Я – зайвий свідок?
- Не будьте легковажним. Це цілком ймовірно, до речі. Для Штейна ці розробки важливіші за будь-чиє життя, якщо ви становитиме загрозу чи перешкоду – можете прощатися із своїм. Все це проводиться абсолютно незаконно, а інформація суворо оберігається.
- Та з 50-хх років минулого сторіччя під кожен аномальний чих створювалася секретна лабораторія. Мабуть, в кожному містечку працює якась секретна лабораторія і всі роблять вигляд, що нічого немає. Я підпишу… що там? Ну, зобов’язання про нерозголошення. І він сам казав, що розголосу не боїться – в будь-якому випадку…
- Замовкніть. Ви побачили лише голову пінгвіна на верхівці айсберга … послухайте краще моєї поради. Розголосу, можливо, він не боїться, а от розвідки конкурентів, військових терористів і ще бозна-кого, хто завжди прагне заволодіти чимсь новим, не маючи уявлення, що з ним потім робити – цим він не дасть шансу пронюхати про те, що вже майже чверть століття вдало приховує. Розумієте?
- І яка ж ваша порада?
- Будь-якої миті він вас може викликати. Тоді у вас є шанс. Погоджуйтесь на будь-які умови … скажімо так … спец.співпраці. Я вам потім поясню. Бо альтернативи просто не існує. Він, звісно, скаже, що в разі незгоди можете йти на всі чотири боки, але, насправді, ризикувати він не буде. Як тільки ви вийдете за межі території інституту – з вами станеться нещасний випадок. Дуже нещасний.
- Але ж я бачив ту ящірку і – нічого…
- Все. Я вас попередила, сподіваюся на вашу кмітливість і розсудливість. Про деталі потім. Якщо ви приймете правильне рішення. Вас вже розшукують. Звідси йдіть коридором метрів 10, зліва будуть звичайні двері з білою табличкою, на якій намальована стрілка. Заходите, показуєте охоронцю бейдж, далі вже вас відвезуть, куди треба. Удачі.
Аркадію нічого не залишалося, як знову зіграти роль слухняної трісочки, що пливе за течією, яка направлялася чужою рукою. Неприємно. Охоронець за дверима з намальованою стрілкою виявився роботом найпростішої конструкції, схожий на велику трибуну з досить товстого заліза із навісом у формі опуклого півовалу. Над щілиною вже миготіло «вставте бейдж». Аркадій так і зробив, з нижньої частини «трибуни» виїхало дві сходинки, по яким Аркадію було запропоновано піднятися й стати спиною до стіни. Відразу по цьому верхня й нижня частина «трибуни» з’їхалися, з’єднавшись. Але це було ще не все, останньою маніпуляцією було надягання чогось на зразок шолома. Після цього абсолютно герметична капсула, в яку перетворилася «трибуна» почала кудись стрімко нестися з викрутасами, різкими зупинками та рвучкими стартами. Декілька разів в шоломі спрацьовувала киснева подушка.
...
ще не все
