Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46993
Рецензій: 91403

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

МОЯ ДОЧКА – ХВОЙДА

© Наталка Фурса, 27-06-2012
Кажете, що вона хвойда? Я й сама знаю. Правда, це до мене недавно дійшло. Після того, як вона злигалася з отим жонатим. А як год назад вернулась до мене од свого останнього чоловіка, з яким жила неписана, я все ще думала, що то в неї доля така нещасна – щоразу виходить заміж не за тих, за кого треба. Що вона ніяк не може собі найти підходящого. Ну буває ж так: бабі вже майже п’ятдесят, а вона все не може найти. Ні свого – того, хто їй на роду написаний, ні просто підходящого, з яким можна жить...
Буває, буває. Я он вік прожила – не прожила – прокатувалася! – із одним. Не зміняла йому, чесно дітей родила, чесно виростила. Чесно одходила і біля своєї матері, і біля свекрухи, які на старість лежали живими трупами. Чесно й біля нього ходила – до його останнього дня. Усіх поховала. По совісті, ніхто не скаже, що не по совісті. Тепер одна, то є коли й подумать над своєю долею. І скажу, як є: не зі своїм я жила весь вік. І він – не зі своєю. Не пара ми були, то обоє й мучились. Він, правда, вже одмучився, а я ще й досі лямку тягну, хто зна й для чого. Живою ж у труну не ляжеш, то й шевелюся.
А той, який мій… Був він, був! Теж на тому світі давно-о-о-о. І я точно знаю, що жили б ми з Михайлом – душа в душу, як пара голубків. І не ходила б я в синяках мало не щодня. І дітям моїм було б краще, а не так, як із рідним батьком, їй-Богу, було б краще! Але це я тепер знаю. А сорок п’ять год назад, коли тітка Клава й дядько Петро прийшли до моєї матері з наказом-приказом од сина – забрать мене із дитиною, я не знала, що своїх дітей у нього ніколи не буде. А він уже знав, бо служив там, звідки вертаються лисі й бездітні, будь вона проклята, така армія... Я тоді вперше втекла од чоловіка – у чому стояла, тільки старшу – оцю, про яку розказую, – до грудей тулила, бо вона ще цицьку ссала. Михайло про це узнав – і написав батькам, щоб упросили мене переходить жить до них, поки він з армії вернеться. Я ж його в ту армію і проводжала… і лєнту в’язала…
І вдруге було, і втретє – за другою лялькою моєю, і за третьою. Тільки Михайло вже сам приходив. На коліна ставав. Буду всім твоїм дітям хорошим батьком, ось побачиш, – казав… А я щоразу твердила, як попадя: ні, не будеш, бо в них є рідний, і його ніхто не замінить… Дурепа! Щоразу здавалася – і верталася до свого законного, коли він обіщав, що більше бить не буде... А це ж він, той законний, мене од мого любимого-судженого силком і одірвав! Мені тільки шістнадцять тоді було! А він знасильничав! І я весь вік не жила, а одробляла йому його благородство – що не покинув з подолом, а забрав, і дитину своєю визнав, а значить, ніхто мене хвойдою не назве…
А мій Михайло ще год із десять не женився після тої своєї армії – усе надіявся, що я таки буду з ним. І я, правдонька свята, його весь свій вік люблю – глибоко-глибоко, глибше, чим він зараз лежить…
Ну і що з того вийшло путнього? Життя бере своє. От і він узяв таки собі жінку – нещасну калічку Ольку Малашенкову, що їй і не снилося бути заміжжю хоч за ким. Прожив із нею п’ятнадцять год – бездітно, але мирно, по-людськи, та й помер од раку. А я з трьома дітьми усі ті годи довкруг хати бігала як оглашенна, поки дочки не розбіглися хто куди, аби тільки далі од дому, а я… я… Ну та що про мене вже балакать? Минулося. Пішло усе в землю – і суджене, і несуджене.
Скажете, що головне не в любові, а в честі? Ну, раз так получилось у житті, що не по любові, то треба бодай оставаться чесним до кінця, бо ж раз живеш, а совість ніколи не спить? Ну то в мене якраз так і вийшло. Тільки ж, якщо чесно, хіба я була щасливою хоч день? Я про те, що моя дочка каже, що головне для жінки не честь, а щастя. Я, каже, наїлася честі по саму зав’язку, а як Вам, мамо, хочеться, то їжте її й далі, тільки самі. Весь вік жили для когось і щодня думали, що про Вас люди скажуть. Наче по канату ходили: ні кроку вправо, ні кроку вліво – а раптом хтось пальцем тикне, що не туди ступили чи замірились... То воно й правда, я так і жила. А я так не хочу, каже вона. Навіть пошуткувала: я своє по канату одходила, була така хороша і правильна, аж гору оплесків назбирала, – хоч ставай на розі і торгуй ними! Тож тепер я хочу плюнуть на репутацію – і пірнуть у прірву. А раптом хоч там я узнаю, що воно таке – бабське щастя!
Отакі шуточки в моєї розумної дочки! Може, такому її в інституті навчили, не знаю…
Тільки я тоді й язика проковтнула – і згадала, як, було, свекруха казала: маєш дочки – сиди мовчки. Хоч на голках – а мовчки. Хоч на розпеченому вугіллі – а мовчи. Я тепер як по базару йду, то дивлюсь не на людей, а тільки перед собою. Як криголам «Ленін» у Арктиці! Бо що мені лишається, людоньки?
…Коли вона мені призналася, що в неї зав’язується з тим жонатим і що, якщо зав’яжеться, то вона од цього не одкажеться, я було спробувала її одговорить. Бо ж там нічого їй не світить – ні зараз, ні колись. Тільки стида і страму наберешся, кажу, і мене в ньому викачаєш, як у багні. А Ви не лізьте у те багно, каже, бо воно моє, а не Ваше. Моє до Вашого не пристане, якщо самі тулить не будете. Та у нього ж, кажу, хоч і хвора жінка, однак він її не покине. Знаю, каже, якби він мені обіщав, що покине, навіть заради мене, то я б із ним не пішла... Та у нього ж тих баб, кажу, по дві на кожному перехресті, і ти не перша й не остання, до якої він зазирає по дорозі з роботи додому. Знаю, каже, та краще їсти торт у компанії, чим сухарі на самоті. Та, дивись, кажу, аби тобі за той торт його мати волосся не повискубувала посеред села, бо я ту каргу знаю! Вона руку тягне за невісткою і єдиною онукою, бо що з сина візьмеш: алкоголік і гуляка! Я б на його місці не те що пила, а взагалі утопилася б, одрізала моя дочка. І додала: а жінку мені його жаль, бо я ж не дерев’яна, але і його жаль, бо її всі жаліють, а чи хтось хотів би буть на його місці та судна з-під неї носить? А він же ще живий мужик! Та живий, кажу, тільки безсовісний. Був би безсовісним – кинув би, каже вона. Був би совісним –.не зміняв би жінці і не пив би, кажу я. Був би святим, то, може, у нього це і виходило б, каже вона. Тільки він не святий. І Ви, каже, не святі. І всі – не святі, хоч судять про інших так, наче з під них самих мухи носять! Отак сказала матері! Що я не свята!... Ну то я і не свята, це ясно, тільки ж у чужу сім’ю не влазила ніколи! Гріхи бувають усякі. Авжеж, каже, бувають і солодкі, за які не обідно й розплачуватись.
Я тоді зайшла з другого боку. Питаю: та невже ж ти не хочеш знайти собі такого, з яким жила б сім’єю, а не по кущах бігала? І чи довго вибігаєш? Отакі гульки не бувають довгими, який би солодкий у нього в штанях не був. Вона засміялася – так, що мені аж моторошно стало, бо то був недобрий сміх. Вона аж реготала, а очі були наче олією намазані. Хіба ж я не пробувала, одказує, хіба ж з одним добросовісно сім’ю склеювала, і що з того вийшло? Може, мій суджений так само десь із якоюсь склеює, а воно не клеїться, – бо чи багато Ви, мамо, щасливих сімей бачити на своєму довгому віку? Я не знала, що й казать, бо, справді, небагато. Бо ж часто буває так: збоку здається, що чоловік і жінка живуть дружно, полюбовно, та коли підійдеш упритул, побачиш таке, що розувіришся в людському щасті взагалі й навіки. Зверху, до людей, усе таке гарне та хороше, а як зазирнеш за виворіт… Отож бо й воно, каже вона. А мо’, мій суджений – оцей пияк Казанова, як його в селі називають? І мо’, він таким став саме того, що ми з ним вчасно не зустрілися і не зійшлися? А тепер ось спізналися, то що – розвернутись і тікать одне від одного, як дрюком ударені?!... Та це ж, дочко, волаю до неї, крадене, крадене щастя! А вона: ще треба розібраться, хто у кого його вкрав! А якщо й так, то хай так і буде: скільки вкрадемо – стільки й нашого! Краще мало, ніж нічого! А може, я завтра умру?! Господи, що ти кажеш! – вигукнула я перелякано. А що, може, Він – вона показала пальцем у небо –Вам сказав, скільки кому на роду написано і коли треба пакуваться в останню дорогу? А заодно – й про те, що людина не має права на особисте щастя, бо мусить весь вік жить тільки для когось?! А заодно й пообіщав, що Він обов’язково Вам на тому світі за це орден вручить ще й райським яблучком пригостить? А я хочу цього яблучка тут і тепер! Із цим чоловіком! Хоч одного, раз Він не дає більше! Ви весь вік боялись жить для себе – і од мене того ж ждете? Не діждетесь! Я вже своє одбоялась!
Оті її фрази летіли в мене, як зимове груддя – холодне, тверде і гостре. Відповіді вона не ждала – хряпнула дверима так, що аж виляски пішли по всій нашій великій і пустій хаті. Я проплакала тоді всю ніч, подумки перебираючи своє життя й шукаючи в ньому хоч щось, схоже на жіноче щастя. Аж і я чомусь колись раділа? аж і я колись сміялася? аж і мені колись було добре? хіба ні? – питала я себе саму, і то було схоже на самокатування, бо у відповідь я чула тільки луну. Чи було, чи не було – все загуло, полетіло в якусь прірву... Тільки що ж то було, якщо згадать до пуття не можу? Хоч би один спомин зігрів душу! Ну хіба коли оту лєнту прощальну Михайлові в’язала… Тільки ж, правда, то було не щастя, а лише надія на нього. Надія, яка не справдилася, бо її… вкрали!
Казала якось моя свекруха, що мати – то як каструля з кришкою: все прикриє, все сховає під тою кришкою. Воно то так, тільки хіба сховаєш пожар? У моєї доні так горіло лице після першої їхньої ночі, так світилися очі, наче їй було не сорок з гаком, а якісь тридцять рочків, а мо’, й менше. Моїй доні у її щасті було море по коліно. І я відступила від того моря, бо я перед ним безсила. Тільки й сказала, щоб верталася додому ще затемна, поки менше людей бачать. Бо вона прийшла вже серед білого дня. Бо він, бач, її не одпускав. Бо його жінка саме в лікарні лежить, тож їм можна стрічатись у нього дома…
Удень вона була зо мною, а ввечері мов на крилах летіла до нього. Щодня! Місяць її постіль стояла заправленою, бо вона верталася тільки вранці. Щаслива і втомлена. А якогось вечора сказала перед тим, як піти: сьогодні наша остання ніч – його жінку виписують із лікарні. І що тепер? – зважилася спитати я. Вона промовчала – і пішла з двору.
Повернулася раніше, ніж звичайно. Дзвінком підняла мене і тихо шмигнула в свою кімнату. Беззвучно, як кішка. Я чула, як вона шурхотіла постіллю, але зайти до неї не одважилась. Не знала, що казать, про що питать. Наступні дні вона була теж тиха. Якась мов зів’яла. Наче ото квітка в люту засуху – і жива наче, та пелюсточки скручені, листячко висить уздовж стебла, а саме стебло гнеться додолу і здається, що ось-ось, щойно вітрець дмухне, зламається. Так жаль було дивиться на неї, так жаль! Бо хоч і нехорошим вона займалася, та моя ж дитина! І видно, як їй важко. І нічим же не зарадиш, бо чим тут зарадиш?!
Через пару днів вона заговорила… Я нічого не питала, сама заговорила… Каже: знаєте, мамо, що він мені на прощання сказав? Що тепер будете в посадках стрічаться, спитала я понуро. Вона замотала головою. Якби ж то, каже. А він сказав, що краще б ми не спізналися, бо… бо тепер усе стало значно складніше… що коли він до різних-усяких ходив, йому було легше… і що по посадках, як Ви кажете, він зо мною стрічаться не хоче, бо… бо поважає мене! Мамо!!!
І залилася слізьми.
Тиждень вона навіть з двору не виходила: товклася на грядці, щось шила, порола, варила варення. А потім раптом спакувала речі й подалась до своєї колишньої однокурсниці, кудись на Західну. Поїду, каже, розвіюсь у подруги, уже сім років як обіщаю погостювать. Їдь, кажу, а сама думаю: як я завтра на люди вийду?
Завтра була неділя і мені треба було йти на базар. Через усе село. А я ж весь той їхній «медовий місяць» на людькі очі й не показувалась. Бо мені було стидно! Тільки вік же не висидиш в хаті, як у казематі! Рано чи пізно – виходь на суд людський. А в селі базар – він і є, той суд. Якщо життя прожив на виду й од людей не одвертався, вони тобі прямо в очі все скажуть. Або мовчки, усім своїм видом, покажуть, чого ти стоїш на цьому світі. Ну, думаю, дочці моїй не казали нічого, бо вона весь цей час на людей і не дивилася – ніг під собою не чула, не те що землі, а мені… мені прийдеться вислухать! Ну то хай уже цей грім прогримить, бо ж його не переждеш. Поки її нема, дасть Бог, оклигаю.
Іду я, значить, очі в землю встромила. Підходжу до центра, вже ось-ось і базар, народ копошиться. Чую: бемкнув дзвін на церкві. Так бемкнув, що у мене аж серце тьохнуло, наче це його, моє серце, силою гойднули. Недарма оте калатайло в дзвоні серцем називають, недарма! Спинилась я, бо мені аж заболіло в грудях і ноги мов підкосилися. Стою й не знаю, куди йти: направо – храм, наліво – базар. А потім, наче хто мене в спину штовхнув, – завернула до церкви.
Люду там було негусто, і кожен сам по собі, зі своїм – не чужим, на інших не дивиться, Богу звіряється. Помолилась і я. Свічечку поставила Богородиці з малим Ісусом. Поплакала. Легше мені стало. І людей наче не страшно.
Мабуть, довгенько я там стояла, бо коли вийшла за браму, базар уже скінчився. У центрі тільки вітер підмітав перехрестя – так, наче це він і людей усіх звідти вимів та загнав по домівках. То я й пішла поволеньки додому, не роззираючись і вже не ждучи нічого лихого. Почувалася – мов щитом з усіх боків захищена. Наче Бог мені щось пообіщав… А він же нічого не обіщав, анічогісінько! Він тільки моє слухав. І все ж мені здалося, що пообіщав…
Вона вернулась од тої своєї подруги якась ніяка, пуста. Наче випатрали її, мов курку. Тільки й того, що спокійна. Стала на порозі, усміхнулася: здрастуйте, каже, мамо, я вернулась, чи можна зайти? Авжеж, можна, кажу. І відчуваю: більше ні про що її питати не треба. Ні сьогодні, ні завтра, ні через місяць…
Отак ми й живемо з нею. Разом роботу робимо, разом за стіл сідаємо, разом очі відводимо, якщо вони часом перетинаються над тарілками. Іноді вечорами я чую схлипи з її кімнати. Але не йду до неї. Іноді вона серед ночі заходить у мій закапелок – я відчуваю, як стоїть у ногах і дивиться на мене, і роблю вигляд, що сплю…
Вам цікаво, чи гуляє отой Казанова – так, як раніше? Ні, не гуляє! Пити – п’є, ще більше, чим пив, а по бабах уже не бігає – базар би знав. Ні-ні, жінка в нього й досі лежача: ні туди, ні сюди. Так що, схоже на те, що Казанова просто кончився, одбігав своє. Тобто, став вірним поневолі, бо вже нема з чим бігать.
Тепер бігає моя дочка. Не тягається, а по-культурному: час од часу зникає із села на пару днів. Спочатку казала, що до подруги їздить, а тепер ліпить мені прямо межи очі: я на гульки, мамо, буду післязавтра. І щоразу післязавтра вертається – розпашіла, мов півонія, і спокійна, як удав. Каже: я вже дома, мамо, у нас усе благополучно? Усе благополучно, одказую. За винятком того, що моя дочка – хвойда. Так люди кажуть.
Але я їй цього не кажу.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 8

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Росткович Олег, 06-07-2012

Колоритно і сучасно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 03-07-2012

Хто знає дорогу до щастя?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 02-07-2012

з надривом

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інна Пінна, 02-07-2012

Життєво

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 02-07-2012

Не зі своїм я жила весь вік...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 30-06-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Зоряна Львів, 28-06-2012

сильно написано.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 28-06-2012

Це варто прочитати.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юля, 27-06-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 27-06-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 16.951689004898 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …