Івась шпортав бляшанку ще від Борщева. Ліва підошва радо всміхалася – їй подобався цей конфліктний асфальт.
До Борщева Івась приїхав іванепустенським дизелем. Йому здалося, що так буде логістичніше. Втім, йому не могло такого здаватися – права півкуля мозку постійно перебиралася через рівчак посередині черепної коробки, гальмуючи там функції раціональності, розрахунку, відповідальності, зовсім для нього нехарактерні.
Спочатку він хотів стопитися – але для цього треба було дві гривні на маршрутку до Березовиці. Або ж іти туди пішки. А квиток – за щоб відчепився – йому купили за так.
Вірніше, за блюз.
Треба їхати в п’ятницю ввечері. До печери Млинки везуться ватаги туристів – зараз рідкісніші, колись ж у кожному вагоні. За музику вони готові заплатити горілкою та всім, що треба музиканту. Тим більше, що «груповий квиток» передбачає кілька пільгових місць.
Його готові були забрати разом з собою – але ж легенда втрачає привабливість, коли опиняється надто близько до тіла. Івась поїхав далі.
Він хотів йти на Перехрестя ще вночі – але заблукав на темних, неосвітлених вуличках Борщева. Сподіватися на вписку вже не доводилося – друга ночі – Івась заснув просто на лавочці навпроти краєзнавчого музею. Звідти віяло приємною енергетикою.
Думки в Івасевій голові стрибали з з бубківською завзятістю, часто зіштовхуючись із собою, породжуючи найнеймовірніші версії та ідеї.
Дельта блюзу. Для ролі тернопільської Міссісіпі Городок – місце устя Серету – був саме те. Там мала жити душа тернопільського блюзу.
Дельтою не міг бути Збруч з його ментальним інь-янем, Strip-а з підвищеною долею еротичності (а не забагато для неї два сюжети?); Нічлава –як казав мій знайомий, вона бере початок з його гноївок.
Файне місто – якихось 120 кілометрів вище за течією. Вбираючи в себе навіювання Єлисейських полів, за свій тріп по області в дельті душа мала б постати рафінованою квінтесенцією. Залишалося просто прийти і взяти.
Івась був далекий від ідеї про те, що якщо над нашою колискою співали про свєрчка, який пойот за пєчкою, або про січових стрільців – що одинаково далеке від блюзової пентатоніки – то ми ніколи не будемо грати блюз.
А ще:
ми зовсім не вміємо думати, тим більше творче – для цього існують євреї;
Ми не вміємо битися – хіба коли п’яні – для цього існують москалі;
Ми і порядок - ні. Для порядку – німці;
Готують смачно італійці;
Завзято кохаються французи;
Англія – от би туди виїхати;
Раціональні – поляки;
Румуни – хай і цигани – але в Євросоюзі;
Дурніші за нас тільки гуцули. Гуцули починаються вже за Монастириською. І – лемки. Втім, лемки в нас відсотків 30 від населення. І на око відрізнити корінного від переселенця (не заглядаючи в паспорт) –неможливо. Отже, дурні ми.
Звідки взявся такий комплекс неповноцінності по відношенні до себе?
Блюзу – певного стану душі, Івась набув за останніх кілька років. Коли добрій людині недобре. Врешті, він наштовхнувся у власній голові на пошук Перехрестя.
Достатньо вийти туди і зіграти. Якщо ти шариш – Майстер прийде і дасть тобі все, що ти хочеш. Він голодний до таких, як Івась – не так багато людей зараз блюзує.
Івась не підслухав легенду від старого блюзмена в якихось Кашперівцях. Просто собі подумав – що якщо таке перехрестя має бути на Міссісіпі – то й біля нашої дельти без нього ніяк. За місце зустрічі – втикаючи на топографічну карту – він визначив перетин автодоріг «Товсте-Борщів» та «Озеряни-Більче». Сподобалося своєю геометричністю. Він відчував його саме там.
Заінтригований креативністю Івася, Майстер прийде. Адже на Тернопіллі до нього ніхто не робив нічого подібного.
Івась прагнув робити те, що він робить – тобто нічого, і отримувати за те все, що хотів – все. Залишатися собою і отримувати за те гроші. Рано чи пізно це мало б спрацювати. Поки ж він отримував тільки блага.
З музичних інструментів він володів тільки тамбурином – бо найлегше. Завжди носив його на спині під курткою. При кожному кроці щось дзеленькало, дивуючи перехожих. Блюз – в хіпаблудній формі – лився з його душі в органічній дзеленькаючій формі.
Придорожнього на перехресті не було. Це було добрим знаком. Івась витягнув тамбурин. Вдаривши його кілька разів об бедро, затягнув улюблену пісеньку. Попри зовнішню недолугість – і шкаралупне виконання, вона завжди працювала. Брала глибоким, майже сакральним змістом.
Вдалині виблиснули фари автомобіля. Івась посміхнувся. Втім, посміхався він майже завжди – принаймні, коли був на людях…
…
Прототипу ідеї персонажа написане все одно не зашкодить. Якщо він в когось вірить – то в самого себе
