5
Коли вони наблизилися до Арограду, сонце ледь піднялось над верхівками дерев на східному березі Борисфена. Охорона, біля першої брами, підозріло заметушилася. Роман помітив як вартовий щось закричав до свого командира.
- Що це з ними? – Запитала Олеся, просто для того, щоб не мовчати.
Брама зі скрипом відчинилася. Їх пропустили в середину. Вояки відразу взяли коней за вуздечки.
- Всім встати з коней! – Скомандував старший охорони. – Здайте зброю! Ви арештовані!
Всі троє здивовано перезирнулися.
- Ми посланці своїх племен. – Промовив Роман. – Нас не мають права арештовувати.
- А княгиню викрадати, ви мали право?! – Сердито закричав старший. – Злазь, кажу!
Вояки стягнули Романа, Ярича та Олесю з коней. Не вірячи в те, що відбувається, вони стали відбиватися. Почулися звуки ударів, тупотіння ніг, крики та іржання коней.
- Зачиняй браму!! – Кричав старший охорони.
- Беріть коней! – Волав Роман до своїх друзів, відбиваючись від декількох вояків.
Але ті вже й так, з великими труднощами, пробиралися до коней. З розпалом бійки в хід пішли мечі. На щастя вбитих не було. Тільки поранені. Роман махав шаблею відганяючи від коней вояків. Брама зачинялася все більше.
- Швидше! Брама зачиняється! – Вигукнув Ярич.
Їм вдалося сісти на коней і в останній момент проскочити за браму. Вони з усіх сил гнали коней подалі від міста. Роман мчав першим за ним Ярич та Олеся на одному коні. Олеся озирнулась. З Арограда виїхала погоня.
- За нами женуться! – Прокричала вона.
Поруч з ними почали пролітати стріли, випущені стрільцями зі стін.
- Стріляти зовсім не вміють. – Пробурчала Олеся.
Почувши це, Ярич усміхнувся і дужче пришпориш коня. Хоча той і так викладався на повну силу, якщо врахувати ще й те, що йому доводилось нести двох. Вони дісталися до лісу. Тут було вже легше відірватися від погоні. Хоча їхні переслідувачі наближалися досить швидко. Дорога плавно звивалася серед лісової гущавини. Роман повернув коня у зарості.
- Сюди! – кинув він через плече.
Вони спустилися в глибоченький рів, порослий кущами та молодими деревам, і змусили коней лягти на землю. Всі троє принишкли. Незабаром, переслідувачі зупинилися неподалік від них.
- Ти їх бачиш? – Запитав перший голос.
- Ні. - Відповів другий голос.
- Куди ж вони поділися? – Перший голос. – Вперед. Швидко!
Поступово тупотіння копит стихло.
- Нічого не розумію. – Олеся збуджено підхопилася на ноги. – Вони, що там всі показилися?
Ярич притримав коня.
- Вони думають, ніби це ми викрали Ольгу. – Промовив він.
- Хтось навмисно зробив нас винними. – Додав Роман. – Комусь треба посварити наші племена.
- Значить… - Олеся не договорила. Здогад її вразив.
- Значить війна. – Договорив за неї Ярич.
Вони замовкли, розгублено дивлячись один на одного. Тишу порушила Олеся.
- Кому вигідна така війна? Ні горянам ні козакам ні нам, війна не потрібна. Я гадаю це ясно всім. Тим більше зараз, коли кочовики наступають.
Роман сів на повалене дерево і задумався.
- Може це кочовики? – Висловив він здогад.
- Ті хто викрав Ольгу, не схожі на кочовиків. – Розвів руками Ярич.
- Тоді хто? – Олеся подивилася на Ярича потім на Романа.
- Пам`ятаєте як ми загубили викрадачів. – Замість відповіді сказав Роман. – Вони просто розчинилися в повітрі. Я думаю, без чаклунства тут не обійшлося.
- Що ти надумав? – Запитав Ярич, побачивши як Роман жваво встав на ноги з виразом обличчя людини, яка прийняла рішення.
- Я чув, що тут не далеко є монастир бога Яхве. – Відповів Роман. – Там живе пророк. Його називають Нестор. Може він зможе допомогти. – Він взяв коня за вуздечку. – Дякую вам, що ви були поруч. Якщо комусь з вас знадобиться зайва шабля, я готовий стати поруч. – Роман протягнув їм руку.
Ярич та Олеся перезирнулись.
- Гадаю, зайвих два мечі, потрібні тобі. – Усміхнувся Ярич.
- Невже ти думаєш, що ми відмовимось від такої пригоди. – Підтримала його Олеся.
Ольга розплющила очі. Перед нею стояв в`язкий туман. На денне світло було боляче дивитися. Все тіло теж боліло. Ольга знову закрила очі. Вона спробувала згадати, що сталося.
Якісь не відомі напали на них з Романом в саду. Роман! Де він? Що з ним? Від думки про нього вона підхопилася. Але біль по всьому тілу поклав її на місце. Останнє, що вона пригадує: це те як її поклали на коня. Далі вона втратила свідомість. Тепер Ольга лежала в якомусь будинку з дерев`яними стінами. У вікна пробивалося денне світло. Вона сіла на ліжкові. Туман в очах потроху розвіявся. Ольга обвела поглядом приміщення. Простір кімнати заповнював стіл, пару стільців, лавка під стіною біля дверей та ліжко. Скрипнули двері. Повернувши голову, Ольга злякано відсахнулася. На порозі стояв вовкулака. Він присів на лавку. Вовкулака не видавав жодного звука. Просто сидів мовчки і дивився на Ольгу. В кімнату увійшла чорноволоса, не висока, смаглява дівчина. Вона принесла їжу для Ольги. Вовкулака мовчки вийшов. Дівчина поставила страви на стіл.
- Прошу пані, їжте. – Промовила вона.
Ольга обережно підвелася і хитаючись дійшла до столу. Вона з жадібністю випила всю воду з кухля. Потім опустилася на стілець, завбачливо підставлений дівчиною.
- Де я? – Промовила Ольга.
- В селищі вовкулаків, пані. – Відповіла дівчина. – Вас привезли сьогодні в ночі.
Ольга розгублено подивилась на дівчину.
- У вовкулаків?! Але чому?
Дівчина мовчала. Лише співчутливо дивилась на Ольгу.
- Я хочу вийти. – Ольга підвелася. – Я дочка князя. Ніхто не має права мене викрадати. Хто тут головний?
- Фалук.
Від почутого в Ольги закрутилася голова. Вона ледь не впала. Її підтримала дівчина.
- Фалук? Цього не може бути. – Шепотіла Ольга, сідаючи на стілець.
- Так. Фалук. – Підтвердила дівчина. – Вовкулаки йому підкоряються. Але його зараз немає.
Зусиллям волі, Ольга опанувала себе. Мені потрібний ясний розум. Подумала вона.
- Як тебе звати? – Запитала Ольга в дівчини.
- Марічка. – Відповіла дівчина. – Я з племені жінок-воїнів. Два роки тому вовкулаки мене викрали.
- Для чого?
- Щоб народжувати їм дітей. Але мене поки що ніхто не взяв. Вони чекають поки мені не виповниться 21 літо. Такий у них звичай.
- О, боже! – Ольга заплющила очі. – Невже й мені доведеться народжувати їм дітей?!
- Ні ні, пані. – Заперечила Марічка. – Ви особлива. Вас у селище привезли не вовкулаки а жреці Молоха. Вони наказали мені турбуватися про вас.
- А цей… вовкулака, що приходив. Хто він?
- Його звати Лютий. Він вожак вовкулаків. Вибачте, пані. Якщо вам нічого непотрібно, то я піду.
Марічка швидко вийшла з кімнати. Ольга підвилася і підійшла до дверей. Вона спробувала їх відчинити але не змогла. Вікна теж не можливо було відчинити. Через них Ольга побачила велике дворище в глибині стояло декілька довгих, дерев`яних будинків. На подвір`ї майже ніхто не з`являвся. Лише двох вовкулаків та декілька дівчат змогла побачити Ольга. Але й ті швидко зникли в будинках.
Їх було багато. Дуже багато. Вони здавалися величезним чорним покривалом, що накрило землю. Кочовики підійшли до застави серед білого дня. Вони зайняли майже увесь простір між заставою та лісом. Кий спостерігав за ними зі стіни застави. Йому було дуже страшно і водночас він відчував якесь збудження. По тілу пробігало легке дрижання. І Кий вже не розумів, від страху це чи від збудження.
Дмитро та Петро теж стояли на стіні і спостерігали за кочовиками.
- Весело в нас тут буде. – Промовив Дмитро, прикриваючи долонею очі від сонця.
- Дожити би до ночі з такими веселощами. – Похмуро пробурмотів Петро.
Від орди відділився один вершник з білим прапором. Він під`їхав під самі ворота.
- Гей! Сотник давай! – Закричав він. – Сотник давай!
- Ну я сотник! – Вигукнув Петро. – Чого треба?!
Кінь, під кочовиком, постійно крутився на місці. Тому кочовику весь час доводилося крутити головою, щоб бачити сотника.
- Хан-Чак пропонувати вам здатися!
Петро та Дмитро перезирнулися.
- Скажи Хан-Чаку, щоб він забирався геть, поки живий! Це в останнє ми з ним розмовляємо!
Нічого не сказавши, кочовик поскакав назад.
- Зараз почнеться. – Тихо промовив Петро.
Передні ряди кочовиків заворушилися. Почулися войовничі крики. Першими, в атаку, пішли піхотинці. Спочатку вони йшли повільно, але поступово пришвидшували крок.
- Стрільці! – Вигукнув Петро.
Воїни зарядили луки стрілами з підпаленими наконечниками. Кочовики наближались. Петро підняв руку. Він чогось чекав. Ось піхотинці подолали половину відстані до застави. Нарешті Петро різко опустив підняту руку.
- Давай!!
Воїни випустили стріли. Вогняною хмарою вони опустилися на кочовиків. Багато їх впало мертвими і відразу ж спалахнуло велике багаття. Воно стало високою, вогняною стіною. Полум`я пожирало кочовиків, в яких не влучили стріли. Почулися страшні смертельні крики згораючих людей. Вцілілі піхотинці відступили.
- Добре, що в нас виявилася смола. – Сказав Дмитро, дивлячись на вогонь, над яким піднімався чорний дим.
- Тепер, до кінця дня вони не підуть в наступ. – Петро пригладив свою бороду. – А якщо пощастить, то й до ранку.
Кий дивився за тим як у вогні гинуть кочовики. Від цієї картини та криків конаючих кочовиків йому стало дурно. Нудота підступила до горла. Кий впав на коліна і виблював. В очах потемніло. Він жадібно хапав повітря. Вояки, навколо, тикали пальцями і гигикали. До Кия підійшов Іван.
- Закрийте свої пащі! – Гаркнув він. – Дихай глибше. Отак. Нічого, це з усіма буває Звикнеш.
Кий потроху прийшов до тями. В очах прояснилось, дихання стало нормальним.
- Все гаразд? – Іван поклав руку йому на плече. Кий махнув головою. – Добре. Прибери тут після себе.
- Так.
Монастирем виявилися три пагорби, що знаходилися серед лісу. В них монахи зробили землянки, які сполучалися між собою підземними ходами. Не було видно жодної душі. Кругом стояла тиша. Лише шум вітру та спів птахів порушували її.
Роман, Ярич та Олеся стояли та роздивлялися все навколо.
- Ну і де цей Пророк? – Запитала Олеся.
- Нестор!! – Що сили закричав Роман. – Нам потрібно слово від Бога!
- Годі вже кричати. – Промовив хтось над ними.
Вони повернули голови праворуч. На верхівці одного з пагорбів стояв кремезний дід в синіх шароварах та вишиванці. Він мав довгу, білу бороду і таке ж довге та біле волосся. На голові дід носив широкополий бриль. В правиці він тримав палицю.
- Ми… - Почав було Роман.
- Я знаю хто ви і чого прийшли. – Перебив його старий. – Обійдіть цей пагорб. Я вас там зустріну.
Нестор сидів на акуратно спиляному, невеличкому стовбурі дерева. Ще декілька таких же ж стовбурів лежали поруч. Всі вони лежали навколо багаття. Над багаттям висів казанок. В ньому варився куліш. Роман, Ярич та Олеся зрозуміли це з запаху, що розходився навколо. Від нього в них забурчало в животах. Вони згадали, що давно не їли. Старий, дерев`яною ложкою, поволі мішав куліш.
- Сідайте. – Промовив він.
Вони слухняно сіли. Нестор дістав глиняні миски, розмальовані кольоровими візерунками, та дерев`яні ложки. Він неквапом насипав куліш з казанка в миски і роздавав їх своїм гостям, примовляючи.
- Добрий куліш для добрих людей. Добрий куліш перед доброю розмовою. Їжте. Набирайтесь сил. Вони вам знадобляться.
Останнім Нестор насипав собі. Потім він дістав з торби велику буханку житнього хліба. Приклавши, одним крає, паляницю до грудей, він став обережно її різати великим ножем. Роздавши порізані шматки хліба, старий сів на своє місце.
- Помолимось. – Сказав старий. – Великий Яхве, дякуємо тобі за їжу, яку ти нам дав. Благослови її. Амінь.
Закінчивши молитву, старий почав їсти. Роман, Ярич та Олеся перезирнулись і теж взялися до їжі. Куліш був гарячий. Вони набирали в ложку трохи каші, студили її і відправляли в рот. Вони обідали в повній мовчанці. Лише шелест листя, від вітру, та спів пташок супроводжували їхню трапезу.
- Отже княгиню викрали. – Наче підсумовуючи давно почату розмову, сказав Нестор, відкладаючи порожню миску.
-Так. – Здивовано відповів Роман. – Але звідки, ви знаєте?
Нестор усміхнувся.
- Я багато чого знаю.
- Тоді скажіть хто її викрав. – Промовила Олеся.
Замість відповіді Нестор підвівся і пішов до струмка, що протікав неподалік. Звідти він приніс глечик.
- Випийте молока. – Нестор передав глечик Олесі.
Вони по черзі брали глечик. Він був мокрий. А молоко в ньому холодне та смачне.
- Колись давно, - почав Нестор, - Дулібія була єдина. Наш народ вклонявся одному Богові – Яхве. Але одного разу в нашу країну прийшли прихильники культу Молоха. Ними керує головний жрець. На сьогоднішній день ним є Фалук.
- Фалук?! – Перепитала Олеся. – Нещодавно я чула це ім`я.
- Фалук радник князя Максима. – Кивнув Нестор. – Отже. Жерці побудували храм в глибоких лісах. Наші пращури не знали яке зло причаїлося поруч з ними. Коли ж дізналися то було запізно. Про вовкулаків чули? – гості Нестора перезирнулися і зітхнувши, дружно кивнули. – Це їхня армія. Вони викрадають дітей і перетворюють їх на вовкулаків. Але це ще не все. Жреці Молоха пересварили племена людей. Почалася війна. Багато крові пролилося тоді. Та Яхве, по милості своїй, припинив братовбивство. Жерців зупинили, на деякий час. Про те країну не вдалося об`єднати. Люди стали вклонятися богу Ієшуа та Великій Матері. Хоча Велика Мати та Ієшуа це вираження Яхве, але в різних проявах. Жреці й тут приклали свою руку. І от зараз вони знову йдуть до своєї кінцевої мети – влада над Дулібією.
- А до чого тут Ольга? – Запитав Роман.
- Справа в тому, - продовжив Нестор, - що є один закон, який Фалук та його жерці не можуть обійти.
- І що це за закон? – Поцікавився Ярич.
Нестор відпив молока з глечика.
- Щоб отримати владу над Дулібією Фалуку потрібно мати дитину від Ольги або, в крайньому випадку, вбити її. І це він може зробити в ніч Молоха, тоді коли на небі затемнений, повний місяць. Така ніч настає раз на тисячу років. Через двадцять днів ніч Молоха наступить.
- Не може бути. – Роман мав розгублений вигляд. В очах читалося безсилля. – Якщо все так як ви говорите, то напевно Фалук досяг свого. Вже все втрачено.
- Ні. – Заперечив Нестор. – Ще нічого не втрачено.
- Звідки ви знаєте? – Спитав Роман. Але відразу ж зрозумів яке дурне питання задав. Нестор знає все.
Той подивився на блакитне небо з легкими, білими хмаринками і промовив:
- Небо чисте. Зло поки що не перемогло.
Олеся хитнула головою, ніби намагаючись зрозуміти якусь важку загадку.
- Чому князь не зупинив Фалука? Чому взагалі його ніхто не зупинив? Чому ви нічого не казали? Адже ви знали.
- Так я знав. – Погодився Нестор. – Але монахів бога Яхве вже давно ніхто не слухає. Нам ніхто не вірить. Ні горяни. Ні ари. Ні жінки-воїни. Князь довіряє Фалуку. А тепер князь ще й під його чарами. Максим оголосив війну всім племенам, звинувативши їх у викраденні дочки. Він піде війною в першу чергу на козаків. Скоро він підпише мир з Хан-Чаком і вони разом завоюють всю Дулібію. Для Фалука.
Почувши про війну арів з козаками, Роман опустив очі. Його обличчя посумнішало. Він став перед вибором: шукати Ольгу чи повертатися до дому, воювати з арами. Батькові та братам – козакам потрібна допомога. Але й Ольга йому не байдужа.
- То, що ж робити?! – Одночасно запитали Ярич та Олеся.
- Що каже твій Бог Яхве? – Промовив Роман.
Нестор довго мовчав. Він навіть не рухався. Його очі, не моргаючи, дивилися в перед. Думками він був далеко, десь в інших, паралельних світах. Друзі здивовано перезирались, не знаючи, що їм робити.
- Що це з ним? – Здивувалася Олеся.
- З ним говорить Яхве. – Пояснив Роман.
Нарешті, ніби прокинувшись від сну, Нестор потягнувся, прокашлявся і протер очі. Наче нічого сталося він випив молока.
- То що ж нам робити? – Повторив запитання Ярич.
- Щоб зупинити війну, - не кваплячись промовляв Нестор, - треба врятувати Ольгу. Без неї Фалук буде безсилий. Тільки тоді його можна перемогти. Для цього треба зруйнувати храм Молоха.
- Зруйнувати храм? – Запитала Олеся. – Але як?
- У тому храмі, - пояснював Нестор, - є два жертовні стовпи. Біля підніжжя яких, Фалук вб`є Ольгу. Якщо ці стовпи зрушити з місця, то храм впаде.
- Жодній людині таке не під силу. – Заперечив Ярич.
Нестор усміхнувся.
- Любов – найбільша сила, яка коли-небудь існувала на світі. Хто буде любити найбільше, найпалкіше, найвідданіше, без всяких умов, той і зруйнує храм і переможе Фалука. Це зробить хтось із вас. Доля покаже хто.
Роман, Ярич та Олеся знову перезирнулись. Хтось із нас. Але хто? Питали вони один в одного поглядами.
- То де ж нам шукати Ольгу? – Запитав Роман.
- Вона зараз у селищі вовкулаків. – Відповів Нестор. – Я проведу вас туди.
- Значить в дорогу. – Підводячись, промовив Ярич.
- Вам потрібні свіжі коні. – Сказав Нестор. – Там за струмком пасеться табун. Вибирайте будь якого коня.
6
Вже другий день Ольга сидить зачиненою. Марічка приносить їй сніданок, обід та вечерю. Одного разу вона принесла Ользі невеличкий букет квітів. Маленькі, блакитного кольору квіточки з дрібним листям, пахли сонцем та вітром. Таких квітів Ольга ще не бачила.
- Що це за квіти? – Запитала вона в Марічки.
- В мене на батьківщині в степу, їх називають Дівочі сльози. – Відповіла та. – Тут в лісах вони не ростуть. Мабуть насіння причепилось до мого одягу а тут насіялось.
Крім Марічки до Ольги заходив Лютий. Він нічого не говорив, просто сидів і дивився на неї. Спочатку Ольгу це лякало. Потім почало дратувати. Вона відчувала, що Лютий дивиться на неї якось по особливому. Невідомо чому вона так відчувала, адже вона його не знала і не могла порівняти це з тим як він дивиться на інших. Але якимсь надприродним відчуттям, Ольга розуміла що вона є для нього особлива. Вона вирішила цим скористатися.
Діждавшись його приходу, вона сіла за столом і стала дивитися у вікно, легенько погладжуючи пальцем квіти.
- На дворі така чудова погода. – Ніби сама до себе промовила вона, продовжуючи дивитись у вікно. – Сонечко світить. А я тут сиджу в чотирьох стінах. – Ольга зітхнула. – Так хочеться вийти надвір.
Вона повернулась до Лютого. Той сидів незворушно.
- Можна мені вийти на вулицю?
Лютий заперечно захитав головою. Ольга знову зітхнула і повернулася до вікна. Але раптом, швидко підвелася, підбігла і сіла поруч з Лютим, взявши його за руку і зазираючи в очі.
- Ну, будь-ласка. – Благально промовила вона. – Будь ласка.
Якусь мить Лютий вагався. Але потім взяв Ольга за руку і повів за собою. Опинившись на подвір`ї, Лютий завів Ольгу за будинок, в якому вона була. Жестом він показав Ользі, що вона може тут прогулятися. Ольга пройшлася зі сторони в сторону. Лютий невідривно спостерігав за нею.
- “ Треба якось вибратися з селища. – Думала Ольга. – Повинен бути ще якийсь вихід, крім головного. “ – Мені потрібно побути самій. – Вголос сказала вона.
Лютий відмовив. Ольга наблизилась до нього, зазираючи в очі.
- Але ж я жінка. Мені треба.
І цього разу Лютий здався. Він покірно повернувся і пішов, залишивши Ольгу саму. Почекавши поки він зникне за будинком, намагаючись не шуміти та озираючись по сторонам, щоб нікому не потрапити на очі, Ольга йшла в здовж паркану, сподіваючись знайти вихід. І вона таки його знайшла. Маленький прохід, з масивними, дерев`яними дверми, зачиненими на залізний засув. Не відразу повіривши в таке щастя, Ольга взялася відтягувати засув. Це виявилося не легким завданням. Здерши пальці до крові та обливаючись потом, Ольга змогла зрушити засув лише зовсім трошки. Але відчуття близької свободи підбадьорювало її. З подвійною енергією вона стала до роботи.
Поволі засув піддавався. І от, коли до омріяної мети, залишалось вже зовсім трошки, чиясь сильна, засмагла рука повернула засув на місце. Ольга обернулася. Перед нею стояв Лютий.
- Ненавиджу! – Закричала Ольга, б`ючи кулачками в його широкі груди. – Ненавиджу вас всіх! Відпустіть мене! Відпустіть!
Вона безсило опустилась на траву і тихо заплакала. Лютий обережно взяв її на руки. Ольга не пручалася. Сили остаточно покинули її. Лютий відніс Ольгу до будинку і поклав на ліжко. Вона відразу ж відвернулася від нього до стіни. Лютий вийшов з кімнати.
- Ієшуа, допоможи мені. – Молилася Ольга. – Прошу тебе, Ієшуа, допоможи мені втекти звідси.
Марічка принесла обід. Ольга не звернула на неї уваги. Постоявши біля столу, Марічка присіла на ліжко, поруч з Ольгою, поклавши на її плече свою руку.
- Не плачте, пані. – Промовила вона. – Прошу вас. Не плачте.
Ольга сіла.
- Чому ти називаєш мене пані.
- Я знаю хто ви. Дочка князя арів.
Ольга гірко усміхнулася. Вона вже не плакала, лише на щоках залишилися сліди від сліз.
- Ти коли-небудь пробувала тікати звідси?
Марічка захитала головою.
- Ні. Навколо непрохідні хащі, в яких повно злих духів та диких звірів. Як вибратися звідси, знають лише вовкулаки та жреці Молоха.
Ольга обняла Марічку.
- Не треба називати мене пані. Кажи просто – Ольга. Перед нещастям рівні всі.
Марічка міцно притислася до Ольги.
Фалук зайшов у свою кімнату, що знаходилась в князівському палаці. Денне світло з єдиного вікна слабо освітлювало помешкання. Фалук сів на підлогу, поклавши руки на коліна. Він заплющив очі і розслабився. Поступово зайві думки відійшли в сторону. Фалук почав медитувати. Хоча тіло залишалось на місці, проте його дух вирвався на волю. Фалук ніби злетів вгору. Він вилетів з кімнати і швидко помчав над землею. Під ним, далеко в низу, промайнув Ароград. Тепер він летів над верхівками лісових дерев. Фалук опустився нижче, ризикуючи зачепитися за гілки, але цього не сталося. Здавалося, що гілки проходять крізь Фалука. На лісовій дорозі він помітив групу вершників. Фалук опустився до них. Це був Нестор, Роман та його друзі. Вони його не бачили. Лише Нестор став нервово озиратися.
- Що з тобою? – Запитав його Роман.
Нестор відповів не відразу. Він уважно вдивлявся в навколишні хащі.
- Я відчуваю чиюсь присутність. За нами стежать.
Супутники Нестора несвідомо взялися за свою зброю, озираючись навколо.
З неймовірною швидкістю дух Фалука мчав по лісу.
- Духи лісу! – Кричав він. Але його голос не можна було почути вухом людини. Він звучав у світі, невидимому звичайному оку. – Наказую вам знищити Нестора, Романа, Ярича та Олесю! Духи річок, озер та ставків, і вам наказую знищити їх!
Після цих слів по лісу пронісся не відомий гул. Піднявся поривчастий вітер, зашуміло листя, затріщали гілки. Тим часом, дух Фалука повернувся в тіло. Фалук відкрив очі і глибоко зітхнув.
Навкруги відбувалося щось неймовірне. Вершники ледве стримували коней. З усіх боків тріщали гілки та чулося якесь виття.
- Що це?! – Олеся намагалася перекричати вітер.
- Не зупиняйтеся! – Кричав Нестор.
Вони пришпорили коней. Аж раптом, перед ними виріс, як з під землі, величезний, дикий кабан. Коні перелякано зупинись, ставши дибки.
- Ви не пройдете. – Прохрипів кабан.
- Велика Матір! – вигукнула Олеся. – Він розмовляє!
Кабан помчав на людей. Роман вихопив шаблю і рубонув кабана. Його ліве вухо відлетіло в бік. Кабан закричав від болю. Кінь скинув Романа на землю. Кабан спробував дістатися до Романового горла, але той декілька разів вдарив його ногою в ніс. Поки кабан приходив до тями, Роман швидко звівся на ноги. В цей час, позаду них, з кущів вискочив бурий ведмідь. Він страшно ревів, наближаючись до Олесі. Вона миттю дістала лук і випустила у ведмедя декілька стріл. Вони не завдали йому серйозної шкоди, а лише розізлили. Ярич став поруч з нею, приготувавши меч та кинджал до бою. Дерева навколо людей ожили. Вони стали рухатись, протягуючи свої руки-гілки вперед, щоб схопити когось з людей. Ярич відрубав одну гілку, що виявилась найближче. З усіх боків людей оточили. І кільце звужувалось.
- О, великий Яхве, врятуй нас! – Піднявши руки до гори, закричав Нестор.
На небі зчинився грім. Потужний струмінь повітря опустився з неба і розійшовся в різні боки. Від вітру, дерева пригнулися до землі. Кабан та ведмідь злякано дременули в хащі. Люди попадали на землю, прикривши голови руками. За мить усе стихло. Ніби нічого й не сталося. Дерева стояли на місці. Яскраво світило сонце. Коні мирно щипали траву на узбіччі дороги. Нестор та інші поволі підводилися.
- Це мені здалося, чи кабан справді говорив? – Звернулася Олеся до всіх.
- Говорив не кабан а дух, який у нього вселився. – Пояснив Нестор. – Ймовірно Фалук наказав знищити нас.
- А цей сильний вітер? – Ярич вказав очима на небо.
- Яхве нас врятував. – Нестор сів на коня. – Не будемо втрачати час. Їдьмо.
Фалук зайшов у князівські покої. Князь Максим нерухомо сидів біля вікна, невідривно дивлячись у нього. Він не звернув на Фалука ніякої уваги.
- Князю! – Покликав Фалук. Максим здригнувся і повернув голову. – Кочовики скоро будуть біля Арограду.
- Так. – Князь кивнув.
Фалук підійшов ближче.
- Треба підписати мир з Хан-Чаком. Поки не пізно.
Князь знову кивнув.
- Так.
- Накажете відправити послів до Хан-Чака?
- Так.
Фалук задоволено усміхнувся.
- Добре. Я сам очолю посольство.
Князь нічого не відповів. Він продовжував мовчки дивитися у вікно. Фалук швидко вийшов з покоїв.
Був полудень. Сонце палило нещадно. Оборонці застави відбили вже третю атаку кочовиків. Їхні ряди поріділи. Навкруги палали пожежі. Від диму було тяжко дихати. Поле перед заставою вкрилося трупами кочовиків.
Петро стояв на стіні і дивився в бік кочовиків, приклавши долоню до чола. На його правій щоці запеклася кров з рани. Підійшов Дмитро. Його ліве плече було перев`язане ганчіркою, почервонілою від крові.
- Ну, як там?
- Зараз підуть. – Відповів Петро. – Мабуть це буде остання атака. – І помовчавши додав. – Для нас.
- Значить така наша доля. – Промовив Дмитро. – Сподіваюся наша жертва не виявиться марною.
Кий сидів, обіпершись спиною на дерев`яну стіну. Він дивився байдужим поглядом на свої, червоні від чужої крови, руки. Кий сьогодні вперше вбив людину і не одну. Це сталося при першій атаці кочовиків. Спочатку оборонці зустріли їх хмарою стріл але вони все одно змогли видертись на стіни. Здавалося, що їм немає кінця. На місці вбитого кочовика з`являвся інший. Від страху Кий просто стояв і дивився як навколо нього вирував бій. Він бачив як біля нього бився з двома кочовиками Іван. По черзі він розправився з кожним із них. Але він не помітив як позаду нього з`явився інший кочовик. Він вже підняв меч щоб вбити Івана. Аж раптом якась невідома сила штовхнула Кия вперед. Він відбив удар кочовика. Тіло Кия працювало окремо від мозку та почуттів. Він ніби з боку спостерігав за собою. Удар і ще удар. Гостре залізо увійшло в людське тіло. Кий відчув в себе на руках щось гаряче. Кочовик захрипів і впав до його ніг.
- Дякую, друже! – Іван підбадьорливо поплескав Кия по плечі.
Далі для Кия все відбувалося як в тумані. Події змінювалися з неймовірною швидкістю. Волання помираючих, дзенькіт зброї і смерть, смерть, смерть. Але Кий ніяк не міг забути очі першого вбитого ним кочовика. Голос Михайла вивів його з оціпеніння.
- Зараз підуть знову.
Степан подивився на сонце.
- Хочеться пірнути у річку. Побовтатись у воді. – Він зітхнув. – А замість цього доводиться помирати. Шкода. – Степан подивився на Кия. – Ти як, хлопче?
Кий лише кивнув.
– Я бачив як ти бився. Молодець. Головне нічого не бійся.
- Воїни!! – Над заставою пронісся голос Петра. – Брати!! Я гордий з того, що був вашим командиром і бився з вами пліч о пліч! Я не буду вам брехати! Можливо ніхто з нас не повернеться до дому! – Петро зробив паузу. Вояки підводились на ноги, щоб стоячи послухати останні слова сотника. – Але щоб не сталося! Ми з честю виконали свій обов`язок! Для мене ви всі герої!! Кожний з вас!! Тож давайте покажи цим косооким як помирають ари!!
Останні слова сотника потонули у дружних вигуках солдат.
Незабаром кочовики пішли в наступ. Вони насувалися чорною хмарою. Оборонці застави зустріли їх стрілами. Але їх було замало, щоб зупинити навалу.
- Вони хочуть вибити браму! – Вигукнув Дмитро. Помітивши як кочовики підкочують до воріт знаряддя для розбиття стін.
- Стрільці, на браму швидко! – Скомандував Петро.
Воїни виконали наказ. Кочовики, що котили знаряддя впали від стріл. На їхнє місце стали інші. Але й цим не вдалося наблизитися до брами. В бік брами полетіли стріли кочовиків. Декілька воїнів загинуло. Ціною багатьох життів, кочовикам вдалося підкотити стінобитне знаряддя до брами. Від удару ворота здригнулися.
Кий відбивався від кочовиків, що дерлися на стіну. Він вже збився з ліку скількох кочовиків він убив. А вони все одно йшли вперед.
- До брами!! – Волав Петро. – Дмитре, візьми на себе браму!
- Іван, Степан, Михайло, Кий! За мною! – Скомандував Дмитро, гукнувши найближчих воїнів.
Вони помчали вниз, розчишчаючи дорогу від кочовиків. Вони підібрали луки та стріли вбитих стрільців.
Брама здригалася від ударів. Зі стін падали вбиті воїни. Дмитро вишикував свій маленький загін.
- Стріляти всім разом по моїй команді! – Промовив Дмитро.
Воїни мовчки вклали стріли в луки.
З кожним ударом брама піддавалася. Чувся тріск зламаного дерева. Від напруження Кий цокотів зубами наче від холоду. З тріском брама впала, піднявши хмару пилюки. В отвір ринув натовп кочовиків.
- Давай! – Вигукнув Дмитро.
П`ять, одночасно випущених стріл поклали кочовиків, що йшли в першому ряді. Слідом за ними полетіли наступні п`ять стріл. Потім наступні. Всі вони досягли своєї мети. Гора трупів дещо збила темп наступу кочовиків.
- Вперед! – Дмитро вихопив меча і повів за собою своїх воїнів.
Вони билися завзято. Так як можна битися у свій останній бій. В кожний удар вкладалася вся сила на яку тільки здатна людина. Дмитро та його воїни стали спиною один до одного і здавалися маленьким островом навколо якого вирувало бурхливе, людське море.
Петро відбивався від шістьох кочовиків. Він стікав кров`ю але продовжував боротися. Нарешті сили його покинули. Шість мечів прокололи його тіло.
Кочовики заполонили всю заставу. Марко пробирався крізь кочовиків розмахуючи мечем. Вони не могли до нього підступитися. Хто б не наблизився до Марка, той відразу падав замертво.
- Іван! – Волав Марко, блимаючи єдиним оком. – Іван!
Іван тим часом відбивався від кочовиків. А їх ставало все більше. Кий вже нічого не чув і не бачив. Він забув хто він і де знаходиться. В нього була лише одна ціль вбити як найбільше кочовиків. І в цю мить Кий побачив як два кочовика прокололи Івана.
- Ні! – Закричав Кий, підбігаючи до нього.
Він з ходу вбив кочовика. З іншим довелося повозитися. Кий впав на коліна перед Іваном, взявши його голову. Іван прохрипів. З його рота потекла кров. До них добрався Марко.
- Іван! Іван! – Тряс він мертве тіло свого брата.
Але Іван не озивався. Марко відсутнім поглядом подивився на Кия.
- Чого ти сидиш?! Бий їх!!
Вони вдвох підхопилися на ноги, рубаючи мечами направо і наліво.
- А-а-а! – Кричав Кий несамовито.
Бризки кривавого дощу розліталися навкруги. Мечі блимали мов блискавки. Вбиті падали під ноги тим хто ще міг триматися на ногах.
Раптом зазвучала сурма, довгим протяжним звуком. Один раз. Потім другий, третій. Останні захисники застави стали колом, готові зустріти смерть у бою. Але кочовики не поспішали нападати. Вони здивовано перезирались, не розуміючи чому припинили бій.
В розбиту та захоплену заставу, на чорному коні, в`їхав Хан-Чак. Поруч з ним був Фалук. Кочовики розступилися, даючи їм дорогу до захисників застави. Фалук та Хан-Чак зупинилися.
- Воїни! – Вигукнув Фалук, обвівши їх поглядом. – Війна з кочовиками закінчились. Князь підписав мир з Хан-Чаком. Вам наказано повертатися в Ароград. Князь збирається у спільний похід з Хан-Чаком на козаків, горян та жінок-воїнів.
- А як же застава?! – Запитав Дмитро.
Фалук уважно подивився на нього.
- На заставі залишиться залога кочовиків. Збирайтеся!
Фалук та Хан-Чак швидко покинули заставу.
7
Ольга сиділа біля вікна. Вона вже другий день нічого не їла, не пила і не звертала уваги на навколишній світ. Навіть з Марічкою вона не розмовляла. Лютий по довгу сидів у її кімнаті. Але Ольга його ніби не помічала. Для неї він не існував.
В кімнату зайшла Марічка. Вона принесла свіжі страви.
- Олю, поїж. – Промовила вона.
Ольга не відповіла. Марічка підійшла до неї і взяла за плечі.
- Тобі треба їсти. Інакше ти помреш.
Ольга подивилася Марічці в очі.
- А для чого мені жити? Краще померти, ніж бути у в`язниці.
- Все може змінитися в будь-який момент. Чуєш? – Марічка легенько труснула Ольгу. – Ти повинна мати сили для змін.
Повагавшись, Ольга стала їсти. Зайшов Лютий. Він, як завжди, сів біля дверей. Марічка миттю зникла. Ольга жадібно поглинала їжу та воду, поглядаючи на Лютого.
- Ну, що тварюка, задоволений? – Промовила Ольга. – Любиш спостерігати за своїми жертвами.
Лютий нічого не відповів. Скрипнули двері. У кімнату увійшов Фалук.
- Вітаю вас, княгине. – Привітався він.
Ольга мовчки відійшла до вікна. Фалук дав знак Лютому, щоб він покинув їх. Той його послухав. Спочатку Фалук нічого не говорив. Він насолоджувався цією миттю, миттю перемоги. Ось те про що Фалук давно мріяв. В його руках буде ціла країна і жінка яку він кохає. А може ні, не кохає? Може йому просто хочеться володіти княгинею, щоб потішити своє самолюбство? Втім яка різниця? Головне те, що в нього все це є. Фалук мовчки став в Ольги за спиною. Все її тіло напружилося. Ольга з усіх сил примушувала себе не озиратися. Їй стало страшно. Дуже страшно.
- У вас все добре, пані Олю? – Нарешті запитав Фалук.
Ольга озирнулась, подарувавши Фалукові гнівний погляд.
- А як ви гадаєте? – Вона відійшла до столу. – Мене викрали з мого власного дому. Відвезли у селище якихось тварюк. Тримають зачиненою. І ви мене питаєте, як я себе почуваю. Батькові це не сподобається.
Фалук наблизився до неї.
- Заспокойтесь, пані Олю. Вас ніхто не викрадав. Князь знає де ви знаходитесь. – Фалук говорив таким тоном, наче вмовляв неслухняну дитину. З кожним словом він наближався до Ольги. – Вибачте якщо мої люди вас налякали, але нам довелося піти на такі крайні заходи заради вашої ж безпеки.
- Моєї безпеки?! – Перепитала Ольга, відступаючи назад від Фалука.
- Так. Козаки змовилися з іншими племенами, щоб викрасти вас і вимагати у вашого батька викуп. Саме для цього син отамана пішов з вами у сад.
Ольга згадала останню зустріч з Романом. Його гарячий подих, ніжні руки, його очі.
- Ні. – Не повірила вона. - Цього не може бути. Я вам не вірю.
Фалук схопив її за руку і стиснув у своїх.
- Пані Олю. – Пристрасно заговорив він. – Той Роман – він бешкетник і зрадник. Він використав вас і ваші почуття. Ви йому не потрібні. Ви достойні кращого. – Фалук став перед нею на коліна. – Тільки я один вас люблю. Завжди любив. Пані Олю, я вас прошу - станьте моєю дружиною.
Ольга висмикнула свою руку з його обіймів.
- Я вас не кохаю і заміж за вас не піду.
Фалук змінився на обличчі. Вся сентиментальність і пристрасть кудись безслідно зникли. Натомість з`явилася маска злості та образи. Ця переміна налякала Ольгу ще дужче. Фалук підвівся.
- Я хотів це зробити прийнятним для вас, пані Олю, способом. Але ви не захотіли.
Його очі не добре заблищали. Ольга інстинктивно відступила назад. Фалук схопив її на руки і кинув на ліжко. Ольга спробувала встати але він міцно притис її. Вона відбивалася і кричала. Проте Флук був сильніший. І в ту мить коли вона вже була готова змиритися з неминучим, якась сила відкинула Фалука в бік, перевернувши стіл. Тією силою виявився Лютий. Він заступив собою Ольгу від Фалука.
- Що?! – Прохрипів Фалук. – Як ти посмів?!
Одним стрибком Фалук опинився біля Лютого. Швидкий удар збив того з ніг. Наступний удар відкинув Лютого до стіни.
Ольга помітила, що двері відчинені. Через мить вона вже була на дворі, де її зустріла Марічка.
- Ходімо, швидко! – Схопила вона Ольгу за руку.
Вони дісталися до виходу, через який нещодавно Ольга намагалася втекти. Марічка відчинила двері і вони опинилися в густому лісі. Перед ними була стежка, що ледь виднілася в заростях.
- Цією стежкою ходять до струмка по воду для селища. – Пояснила Марічка. – Але нам по ній іти не можна. Це найперше куди вони підуть нас шукати. Іди за мною.
Звернувши зі стежки праворуч, вони пробиралися крізь гущавину лісу, віддаляючись від селища вовкулаків.
Лютий з мечем кинувся на Фалука. Меч увійшов у його груди по саму рукоять. Важко дихаючи, Лютий спідлоба дивився на свого господаря. Фалук поглянув на меч, що стирчав й нього з грудей, потім на Лютого.
- Не можу повірити. – Захитав він головою. – Ти закохався. Адже тільки любов примушує людину робити надзвичайні вчинки. – Фалук повільно витягнув меча з грудей. На тому місці де мала бути рана, нічого не було. – Хоча я згадав, ти ж не людина. Вірніше не зовсім людина. – Він міцно схопив Лютого за горло. Той почав задихатися. – Ти – вовкулака. Мій раб. Раб якого я можу вбити. - Пальці Фалука розслабились і Лютий знесилено впав на підлогу. - Хоча ні. Ти мені ще потрібний. Знайди Ольгу і приведи її сюди. Швидко!
Хитаючись Лютий зник за дверима. Він скоро повернувся.
- Ольга втекла. З нею Марічка – її служниця. Ми обшукали прилеглу територію але їх не знайшли.
Фалук роздратовано пройшовся по кімнаті.
- Знайди її, де б вона не була. – Він зазирнув Лютому в очі. – Через десять днів наступить ніч Молоха. До того моменту Ольга повинна бути в храмі.
Лютий вийшов.
Вони вже довгий час пробиралися крізь хащі. Ольга почала втомлюватися.
- Куди ми йдемо? – Запитала вона.
- В землі жінок-воїнів. – Відповіла Марічка, збиваючи гілки великим ножем, завбачливо прихопленим з селища.
- Я втомилася. – Ольга сіла під деревом. – А чому б нам не йти в моє плем`я?
Марічка опустилася поруч, встромивши ніж у землю.
- Тому що до жінок-воїнів найближчий шлях.
- Ти знаєш дорогу?
- Так. – Марічка встала. – Нам треба як най далі відійти від селища. Підводься.
Ліс ставав все густішим. Сонячне проміння ледве пробивалося крізь щільну, листяну ковдру.
- Ти впевнена, що ми йдемо правильно? – Поцікавилась Ольга.
- Так. – Кинула Марічка через плече.
Над вечір стало прохолодніше. Вечірня роса намочила їхній одяг. Темрява почала поволі огортати все навколо. Марічка зупинилася.
- Йти далі немає сенсу. Доведеться заночувати тут.
- Я змерзла і змокла. Давай розведемо багаття.
- Вовкулаки можуть побачити вогонь або почути дим.
Вони сіли під розлоге дерево. Марічка дістала з кишені окраєць хліба.
- Тримай. – Дала вона Ользі половину.
Дівчата жадібно взялися до їжі. Потім вони допили рештки води з фляги, що була у Марічки.
- Як так вийшло, що ти встигла взяти ніж, воду та хліб? – Промовила Ольга.
- Одразу, як почулися твої крики і Лютий забіг у будинок, якийсь голос підказав мені зробити це.
- Голос?
- Так, голос. Я почула його тут, - Марічка показала на місце де було її серце, - в середині.
Ольга обхопила себе руками, намагаючись зігрітися. Вони помовчали.
- Ніколи не думала, що Лютий здатен зробити такий вчинок. – Заговорила Марічка.
- Чому він це зробив? – Розмірковувала Ольга.
Марічка тихо засміялась.
- Хіба ти не розумієш? Він же в тебе закохався.
- Але ж він вовкулака.
- Ну той, що. Любов приходить в кожне серце.
Ніч повністю вступила в свої права. Стояла абсолютна тиша. Жоден звук не порушував її. Ольга боязко озирнулась.
- Якесь дивне місце. – Сказала Ольга. – Зовсім тихо.
Дівчата щільніше притиснулись одна до одної. Перед ними, між дерев блимнув білий вогник і відразу зник.
- Що це було? – Прошепотіла Ольга.
Марічка не встигла відповісти. З`явився новий вогник, за ним інший. Незабаром їх оточила ціла вервечка таких вогнів. Вони почали наближатися, розганяючи темряву. Зазвучала спокійна, мелодійна пісня. Її співав хор дівочих голосів. Ольга та Марічка зі страхом та цікавістю спостерігали за тим, що відбувається.
Зі світла виринули дівчата. В білих, довгих, до самої землі, сорочках. На головах вони мали вінки з лісових трав та квітів. З під вінків виднілося розпущене, довге волосся. Одна з дівчат наблизилася до Марічки та Ольги.
- В ночі в лісі буває холодно та небезпечно. – Промовила вона. – Ви можете піти з нами.
- Хто ви? – Перезирнувшись з Ольгою, запитала Марічка.
- Ми лісові мавки. – Відповіла незнайомка. – Матінка природа наказала нам охороняти лісове царство. Мене звати Агнета. Я запрошую вас до себе в гості.
Марічка з Ольгою знову перезирнулися.
- Нас переслідують вовкулаки. З нами у вас можуть бути неприємності. – Попередила Ольга.
- Залиште нам цей клопіт. – Заспокоїла Агнета. – Прошу.
Агнета зробила запрошувальний жест. Ольга та Марічка прийняли запрошення. Мавки взяли їх за руки і повели в глиб лісу. До Агнети підійшла одна з мавок.
- Фалук сказав: щоб ми відразу його попередили.
- Я знаю, що сказав Фалук, Варвара. – Відповіла Агнета. – Нехай Фалук почекає. Поки, що.
Варвара подивилася Агнеті в очі.
- Фалук дуже небезпечний. На твоєму місці, я б не йшла йому наперекір.
Агнета витримала погляд Варвари.
- Ти не на моєму місці, Варвара, хоча я знаю, що ти цього прагнеш. І поки я головна, знай. Я не зроблю нічого щоб суперечило інтересам мавок.
Агнета пішла слідом за іншими мавками. Варвара проводжала її поглядом повним злості та заздрощів.
Кожного ранку Гресь йшов за водою, щоб приготувати сніданок вовкулакам. Цього разу їжі треба приготувати набагато менше. Адже майже всі вовкулаки пішли з Лютим шукати полонянку.
Гресь не поспішаючи йшов стежкою, насвистуючи щось собі. Дві пари очей уважно спостерігали за ним. Гресь підійшов до струмка і опустив дерев`яне відро. Раптом чиясь сильна рука закрила йому рота та потягнула назад. Хтось інший зв`язав йому руки та ноги. На голову накинули торбу. Викрадачі довго несли Греся лісом. Увесь час Гресь намагався зрозуміти: хто б міг його викрасти.
Його грубо кинули на землю. З голови зняли торбу. Він лежав на невеличкій галявині. Перед собою Гресь побачив чотирьох людей. Двох молодих чоловіків, дівчину та старого з білою, довгою бородою. Гресь, зі страхом, дивився то на одного то на іншого.
- Де ви його взяли? – Запитав старий.
- Неподалік від селища вовкулаків. – Відповів той, що був схожий на козака. – Може він щось знає.
Старий присів біля Греся.
- Як тебе звати? – Промовив він. На Греся дивилися сірі очі. Добрі і трохи сумні.
- Гресь.
- Ти вовкулака?
- Ні.
- Хіба тебе ще не посвятили?
Гресь відчув, що цьому діду можна розказати все. Від нього не виходило жодного натяку на агресію.
- На наш караван напали розбійники. Всіх убили. Я був тяжко поранений. Мене знайшли вовкулаки. Лютий, їхній ватажок, наказав мене вилікувати. Потім він залишив мене служником.
- Добре. – Старий поклав йому руку на плече. – Ми не зробимо тобі нічого поганого. Розв`яжіть його.
Ярич звільнив Греця.
- У вас у селищі повинна бути дівчина. Полонянка. – Втрутився у розмову Роман.
Гресь подивився на козака потім на діда. Той кивнув.
- Була полонянка. Її постійно тримали зачиненою. Але вчора вони втекли.
- Як втекли?! – Не зрозумів Роман.
- Куди?! – Запитала Олеся.
- Зачекайте! – Зупинив усіх Нестор. – Гресь, ти сказав вони. З тією дівчиною був хтось іще?
- Так. – Кивнув Гресь. – Їй допомогла втекти Марічка майбутня наложниця, з племені жінок-воїнів.
- Як їм це вдалося? – Запитав Ярич.
Гресь розповів всю історію. За винятком того, що відбувалося в будинку. Нестор перезирнувся зі своїми супутниками.
- Якщо Ольга втекла, значить Фалуку не вдасться здійснити свої плани? – Промовила Олеся, дивлячись на Нестора.
- Поки що ні. – Нестор пригладив свою бороду. – Але він спробує привести Ольгу в храм. Вовкулаки вже шукають її.
- Значить нам треба поспішати, щоб знайти її першими. – Збуджено сказав Роман.
- Нам би було набагато простіше, якби ми знали хоча б, у якому напрямку вони пішли. – Повернув Ярич до реальності Романа.
Всі дружно подивилися на ліс, що оточував їх з усіх боків. В цьому зеленому царстві не важко було сховатися і тисячі воїнам.
- Якщо з Ольгою жінка-воїн, значить вони могли піти в наші землі. – Висловила здогад Олеся.
Чоловіки перезирнулися.
- Навіть жінки, іноді пропонують слушні ідеї. – З єхидною усмішкою промовив Ярич.
- Поряд з тобою, навіть курка буде здаватися розумною. – Таким же чином відповіла Олеся.
- Нічого іншого нам не залишається. – Сказав Нестор. – По конях! Можеш повертатися в селище. – Звернувся він до Греся. – Тільки не говори нікому про нас.
Гресь дивився як люди сідають на коней. Несподівано, якась сила підштовхнула його вперед.
- Стійте!! – Вигукнув він. Люди повернули голови в його бік. – Візьміть мене з собою!
Деяку мить, Нестор уважно дивився на нього.
- Сідай. – Зрештою вказав він на свого коня.
8
Мавки привели дівчат до вогнища. Навколо якого гуртувалися інші мавки. Різного віку. З різним кольором волосся та очей. Але всі вони мали однакові вінки та сорочки. Вони співали пісні на невідомій мові. Ольга та Марічка не розуміли слова, але спів їм подобався. Дівчатам ці пісні здавалися казковими, чарівними. І не тільки пісні а й саме місце де вони знаходились було чарівним. Проте ця чарівність не лякала. А навпаки, заспокоювала.
Дівчат нагодували смачним кулішем. Потім їх вклали спати на духмяних травах під великим, старим дубом. Не встигли, Ольга та Марічка, опустити голови на м`яку постіль, як сон прийняв їх у свої обійми. Вони навіть до кінця не усвідомили, хто виявив їм таку гостинність. Пережите за день змусило дівчат на деякий час не думати про свою безпеку.
Промінчик сонця, який зміг пробитися через щільний листяний покрив, білим зайчиком опустився на обличчя Ольги. Проповзши по щоці він, добрався носа. Спросоння, Ольга потерла носа, продовжуючи спати. Злякавшись, зайчик переповз на її праве око. Ольга закліпала очима. Вона з усіх сил намагалася не прокинутися. Зрозумівши, що їй це не вдасться, Ольга підвелася. Протерши очі, вона роздивилась навколо. Навколо не було ні душі.
Марічка солодко спала, смішно ворушачи губами. Ольга легенько розштовхала її. Марічка підхопилася мов ошпарена.
- Що?! Де ми?! – Вигукнула вона, злякано крутячи головою.
- Тихо, тихо. – Заспокоїла її Ольга. – Все добре. В крайньому разі мені так здається.
Марічка остаточно прокинулася. Біля свого ложа вони знайшли тарілку зі свіжо спеченим м`ясом, два шматки хліба та глечик води. Не чекаючи запрошення, дівчата взялися до їжі.
- Я думала, що мені все це наснилося. – Промовила Марічка, відпивши з глечика води.
- Куди вони подівалися? – Ольга роззирнулася.
- Можливо вони виходять тільки в ночі. – Припустила Марічка.
- Ні, не тільки в ночі. – Агнета з`явилася буквально з повітря. – Для нас не має значення яка зараз пора доби. Ми живемо поза часом.
- Дякуємо вам за гостинність. – Ольга підвелася.
- Ми раді допомогти тим, хто цього потребує. – Відповіла Агнета.
- Нам треба пройти до земель жінок-воїнів. – Втрутилась в розмову Марічка.
- Для чого вам іти кудись. – Заперечила Агнета. – Залишайтеся з нами. Тут ви знайдете спокій. Вас не будуть турбувати пристрасті які вирують у вашому світі. Любов, зрада, злість, переживання не ввійдуть у ваше серце. Адже все це марнота. А у нас ви будете щасливі.
Агнета говорила так заспокійливо, так солодко, що Марічка та Ольга поступово почали забувати звідки вони прийшли і куди вони йдуть. Мавки стали навколо дівчат колом. Зазвучала повільна, мелодійна пісня. В такт цій пісні мавки танцювали. З кожним словом, Ольга та Марічка розуміли про що співають мавки. Пісня розповідала про мавку, яка покохала хлопця. Про їхнє красиве але не щасливе кохання. Незабаром, Ольга та Марічка вже самі танцювали новий для себе танець, та співали пісню, разом з іншими мавками.
Агнета спостерігала за ними. До неї підійшла Варвара.
- Тепер ти відправиш їх до Фалука? – Запитала вона.
Агнета кинула на Варвару трохи роздратований погляд.
- Ні. Вони залишаться з нами.
- Ти граєш з вогнем. Коли Фалук стане володарем Дулібії, він нам цього не подарує.
- Фалук не стане володарем.
Варвара здивувалась.
- Чому ти так впевнена?
- Одна з цих дівчат князівська дочка. Без неї Фалук безсилий.
Ольга та Марічка, разом з мавками, продовжували танцювати.
- Тим більше їх треба відправити до нього. Чи ти хочеш, щоб Фалук напустив на мавок вовкулаків?!
Агнета здивовано подивилась на Варвару.
- Мене дивує твоя турбота про інтереси жреців Молоха. Здається ти їх ніколи не шанувала.
- Мене турбують інтереси мавок. – Викарбувала кожне слово Варвара.
- А може це, щось інше? – Запитала Агнета багатозначно.
Деякий час, вони невідривно дивились одна на одну. Не витримавши, Варвара відвела погляд. Агнета усміхнулася і долучилася до танцюючих мавок.
Цілий день та наступну ніч, аж до ранку, Ольга та Марічка, разом з іншими мавками мандрували лісом. Вони заходили в такі хащі, в які люди не наважувались заходити. Мавки показували дівчатам як вони турбуються про ліс та його мешканців. Вони розчищали струмок з якого п`ють тварини. Висаджували нові дерева. Лікували поранених пташок та звірів. Та робили ще багато інших справ. Дівчата забули звідки вони, як їх звуть, куди йдуть. Вони злилися з природою. Ніщо не турбувало їх.
Коли настав ранок, до Ольги та Марічки підійшла Варвара.
- Треба зробити ще одну справу. – Промовила вона. – Ідіть за мною.
Дівчата слухняно пішли за Варварою.
Вона кудись дуже довго вела їх. За деревами виникла річка. Вона огинала не великий пагорб вкритий чагарниками та маленькими деревами. Її води текли спокійно, настільки спокійно, що можна було розгледіти найдрібніший камінець на дні. Варвара повела дівчат до цієї річки. Поступово до Ольги та Марічки поверталася свідомість а разом з нею приходили не добрі передчуття. Коли вони опинилися на піщаному березі річки дівчата остаточно прийшли до тями. Зі страхом вони озиралися навкруги.
- Для чого ви нас сюди привели? – Запитала Ольга.
Замість відповіді, Варвара подивилася на інший бік річки. Дівчата прослідкували за її поглядом. Там вони побачили вовкулаків на чолі з Лютим.
- Настав час повертатися до свого господаря. – Сказала Варвара.
Марічка та Ольга спробували втекти до лісу, але Варвара махнула рукою і невидима сила відкинула дівчат на пісок.
Двоє вовкулаків стали переходити річку, щоб забрати дівчат. Вода не досягала їм і по пояс. Якийсь шум долинув з боку пагорба, який огинала течія річки. Вовкулаки зупинились посеред річки. Вони, а за ними й інші, повернули голови на шум. Велика стіна води несподівано виникла з за пагорба. Не встигли вовкулаки нічого зрозуміти, як їх змило водою. Інші вовкулаки злякано відскочили подалі від води. Лише Лютий та Молот залишилися стояти на місці, ніби нічого не сталося. Збентежена та здивована Варвара озирнулася. За нею стояла Агнета та інші мавки. Не промовивши й слова, Агнета підійшла до самої води, що продовжувала бурлити.
- Агнета, віддай мені їх! – Лютий перекрикував шум води.
- Ні!
Молот заревів від люті. Він жбурнув свій молот в Агнету через річку. Але молот впав у воду, не долетівши й до середини.
- Ти знаєш закони: здобич належить тому хто її вполював! – Промовив Лютий.
- Здобич повинна бути в руках мисливця! – Відповіла Агнета. – Як бачиш це не так! А ще закон говорить, що ніхто не має права заходити в землі мавок, без дозволу головної мавки. Я вам не дозволяла заходити!
Лютий стиснув кулаки від безсилля.
- Ти граєш з вогнем, Агнета. Фалук це так не залишить! – Сказавши ці слова, Лютий, з вовкулаками, зник за деревами.
Провівши його поглядом, Агнета повернулась до Варвари.
Та нерухомо стояла і дивилася кудись далеко над верхівками дерев. Деякий час ніхто не промовив жодного слова. Марічка та Ольга спостерігали за всім, що відбувається, не знаючи чого чекати далі.
Варвара подивилась Агнеті прямо в очі.
- Ти думаєш я буду просити пробачення. – Промовила вона.
- Ні. – Агнета захитала головою. – Не думаю.
- Правильно. Бо я не шкодую про те, що зробила. Я діяла в інтересах мавок. І якщо треба, я готова понести покарання. Але пам`ятай, ти зробила сьогодні велику помилку. Навіть не помилку, а злочин проти нашого племені. Смерть мавок буде твоїх рук справа.
Агнета захитала головою.
- Не про інтереси мавок ти турбуєшся. Єдині інтереси, які тебе цікавлять, так це свої власні. Думаєш я не знала про твої зносини з Фалуком?
Обличчя Варвари змінилося. Замість відчуженості, з`явилася злість і страх.
- Я мовчала, - продовжувала Агнета, - сподіваючись, що ти мені все розкажеш. Тоді все було б інакше… Але якщо ти хочеш покарання.
Ну що ж. – Агнета на мить замовкла. Постать Варвари випромінювала дикий страх та безвихідь. Вона озиралася на мавок, марно шукаючи в них підтримки. Ні одна з них не стала на її бік. – За правом головної мавки я перетворюю тебе, Варвара, на камінь Віднині й навіки ти залишишся на березі цієї річки.
Блискавка вилетіла з правої долоні Агнети, і вдарилась у Варвару. В ту ж мить вона перетворилася на великий, сірий камінь.
Агнета повільно опустила руку. Вона підійшла до валуна, який нещодавно був Варварою, і провела по ньому рукою. По її щоках текли сльози. Залунала сумна пісня. Ольга та Марічка знову не розуміли слів цієї пісні. До них підійшла Агнета.
- Я хотіла щоб ви залишились з нами. – Промовила вона. – Але мабуть Бог Яхве думає інакше. – Вона махнула рукою. Одна з мавок піднесла дівчатам торбу. – Ми приготували вам харчів на дорогу. Йдіть по течії цієї річки вона виведе вас до Борисфена. Там закінчується моя влада. Далі вам доведеться покладатися на себе і малість ваших богів. – Агнета по черзі їх поцілувала в чоло. – Ідіть.
Вона спостерігала за ними аж поки вони не зникли з поля зору. А Марічка та Ольга ще довго чули сумну пісню, яку співали мавки на березі річки.
До Борисфена дівчата дісталися під вечір. Лісова річка вивела їх прямо до нього. Ольга та Марічка зупинилися щоб полюбуватися красою величної річки. Після лісових пейзажів, мільйонів дерев. Борисфен їм здався чимось казковим. Протилежний берег був далеко. Він тонув у вечірній, синюватій димці. Над поверхнею води літали білі чайки. Невеличкі хвилі перестрибували одна через одну, поспішаючи дістатися Чорного озера.
- Треба переправитись на той бік. – Промовила Марічка.
- Але як?!
- Повинна бути якась переправа. Підемо за течією. Можливо щось знайдемо.
Так вони й вирішили. Берег був крутий та високий. Вода омивала коріння дерев, які росли над самою річкою. Дівчатам доводилось обходити плавні, що дуже часто врізалися в берег. Підходячи до однієї з таких плавнів, вони помітили вогні багаття. Підбадьорені такою новиною, дівчата пришвидшили крок.
- Ану стій! – Почувся голос.
Дівчата зупинились. З за дерев вийшли двоє чоловіків. Вони дивно виглядали. По одягу не можна було зрозуміти, до якого племені
вони належить. Чоловіки носили козацькі шаровари та жилети горян. Зброю вони мали теж строкату. Один мав козацьку шаблю, інший, з рудим волоссям, арський меч.
- Ти подивись, Рудий, які гарнюні! – Прогигикав той, що мав шаблю. – Самі до нас ідуть.
Він потягнувся до Ольги. Інший його зупинив.
- Не чіпай, Короп! Треба показати їх капітану.
Таким чином Ольга та Марічка опинилися в руках невідомих людей. Але те, що ці люди були поганими, вони зрозуміли відразу.
Дівчат підвели до групи чоловіків, що скупчились навколо багаття. Всі вони були вдягнені так само строкато як і ті двоє, що зустріли їх. Серед усих цих чоловіків виділявся один. Він був високий та кремезний. Носив сині шаровари і червоні чоботи. На поясі висіла шабля та короткий меч. На оголеному торсі виднілися татуювання. Поголена голова блищала у світлі багаття. В руках він тримав довгу люльку Час від часу прикладав її до рота, випускаючи при цьому хмаринки сірого диму.
- Капітане, подивись кого ми привели! – Вигукнув Рудий.
Лисий подивився в його бік. Вгледівши дівчат, він повільно підійшов до них. Капітан обійшов навколо дівчат. Чомусь понюхав Марічку потім Ольгу. Зазирнув їм у рота, хоча дівчата й пручалися.
Інші чоловіки з цікавістю дивилися на дівчат. Завершивши огляд, він задоволено усміхнувся.
- Гарний товар. – Промовив Капітан.
- Капітане. – Несміливо заговорив Короп. – За товар, ми з Рудим, маємо право на премію.
Капітан підійшов до Коропа і подивився йому в очі. Короп виявився на півтори голови нижче за Капітана. Він приклав чималих зусиль щоб витримати Капітанів погляд.
- Ти премію хочеш? – Голос Капітана був хриплим наче застудженим.
Короп кивнув.
- Так. Згідно закону озерних братів.
Капітан роззирнувся навколо. На його устах з`явилася усмішка.
- Я поважаю закон. – Він витягнув з пояса торбинку і поклав її в долоню Коропа. – Тримайте свою премію. Тут на двох.
Короп полегшено зітхнув. Він відійшов у бік, щоб розділити нагороду з Рудим.
- Полонянок на корабель, в мою каюту! – Скомандував Капітан. – Збирайтеся! До ранку ми повинні минути Кодак!
Всі заворушилися, виконуючи наказ. Корабель стояв не далеко від берега. Це було довге судно з широкою палубою, призначене як для річкових походів, так і для походів по Чорному озеру. Посеред палуби стояла висока щогла з парусом. Корабель також міг ходити на веслах. Між берегом та кораблем була перекинута широка дошка. По ній, Ольгу та Марічку, перевели на судно. Їх зачинили в каюті Капітана, що знаходилась під палубою на кормі.
Деякий час, дівчата стояли біля дверей не рухаючись. З оціпеніння їх вивів рух корабля. Марічка підбігла до маленького вікна. Воно виявилось зачиненим. Як і решта два.
- Це просто якесь божевілля. – Ольга безсило опустилася на брудне ліжко. – Мені здається, що Ієшуа нас прокляв. Він посилає нам нещастя одне за одним. Ніби спостерігає, як довго ми зможемо пручатися. До кого цього разу ми потрапили?
Марічка сіла навпроти неї.
- Пірати. Нас захопили пірати. До ранку вони хочуть минути Кодак, щоб вийти в Чорне озеро. Скоріше за все вони продадуть нас работоргівцям у Кафі.
Вони мовчали. Кожна обмірковувала свою долю. Згадували минулі події та намагалися передбачити майбутнє. Як вони не намагались але виходу не знаходили.
Тим часом, пірати виводили корабель на середину Борисфена, піднявши парус і поволі набираючи хід. Місячне сяйво освітлювало їм шлях. В цю мить нічну тишу розірвав вовчий вий. Всі на кораблі завмерли.
- Вовкулаки. – Прошепотів Рудий. – Вони ще ніколи не підходили так близько до Борисфена. Дівчата мабуть були їхньою здобиччю.
- На весла всі! – Вигукнув Капітан. – Треба швидше відійти від берега.
- Ти чула? – Запитала Марічка, підбігши до вікна. – Чула?
- Що? – Ольга прислухалась. – Крім плеску води я нічого не чую.
- Я чула вий вовкулаків. Вони вже тут. І готуються до нападу.
- Навіть не знаю, що краще: бути проданою в рабство чи повернутися до Фалука.
- Гребіть швидше, ледарі! – Волав Капітан. – Гре…
Він не встиг договорити. На палубу опустився Лютий. За ним Молот та інші. Не гаючи часу вони кинулися в бій. Вовкулаки піратів не щадили. Кров заливала палубу. Лютий схопив Коропа за шию.
- Де дівчата?
- В каюті Капітана, на кормі. – Ледве промовив Короп, задихаючись.
Лютий стиснув пальці сильніше. Затріщали кістки. З переламаною шиєю, Короп впав на палубу. Лютий помчав в каюту Капітана, вбиваючи кожного пірата, який зустрічався йому на шляху.
Дівчата чули, що на палубі відбувається бійка. Вони сиділи поруч, взявшись за руки.
- Ієшуа допоможи нам. – Молилася Ольга.
За дверима залунали кроки. Хтось швидко наближався. Від удару, двері відлетіли в бік. Дівчата побачили Лютого. Він зупинився на порозі. В руках він тримав меч, червоний від крові. Погляди Ольги та Лютого зустрілися.
- Вибирайте. - Промовив він, - Або я забираю вас силою або ви йдете добровільно.
Дівчата перезирнулись. Досягши мовчазної згоди, вони підвелися.
- Тримайтеся ближче до мене.
В трьох вони піднялися на палубу. Бій тривав. Серед вбитих було лише два вовкулаки. Сили піратів поступово танули.
- Це моя здобич! – Капітан кинувся на Лютого, рубонувши його по правій руці.
Вони зійшлися в поєдинку. В одній руці Капітан тримав шаблю, в іншій меч.
- Клята тварюка. – Хрипів він. – Я порубаю тебе на шматки.
На дівчат ніхто не звертав уваги. Вони розгублено стояли і спостерігали за кровопролиттям.
- Ти плавати вмієш? – Отямилась Ольга.
Марічка кивнула.
- Але ми не допливемо. Берег занадто далеко.
- В нас немає виходу.
Ольга схопила Марічку за руку і потягла її до борту. Зробивши глибокий вдих, вони стрибнули у воду.
Лютий вибив у Капітана меч. Замахнувшись шаблею, той кинувся в атаку. Лютий ухилився. Шабля просвистіла зовсім поруч. Меч Лютого описав дугу в повітрі і опустився на шию Капітана. Його лиса голова покотилася по закривавленій палубі. Лютий озирнувся. Дівчат не було ніде. Він бігав вздовж борту розштовхуючи вовкулак, які остаточно перебили всіх піратів.
Зрозумівши, що дівчат немає, Лютий закричав від злості та безсилля. Ольга та Марічка озирнулися на корабель.
- Вовкулаки плавати не вміють. – Заспокоїла Ольгу Марічка. – Греби дужче. Тут сильна течія.
