Олена Петрівна недбало порахувала дітей, потім округлила двадцять два до тридцяти і вирішила, що вже можна йти. Вчителька, минулорічна випускниця вишу, голосом відставного генерала, який пройшов не одну криваву війну і бачив усяке, скомандувала рушати до входу в підземку. Насправді ж, Олену Петрівну звали Лєнкою з другого під’їзду. Вона дуже не хотіла ні вчитися, ні працювати, зате дуже хотіла заміж. Однак усі її хлопці, відчувши на шиї привид сталевої хватку суворого характеру, вже після першого побачення давали драла так, що в них попід ногами земля мало не горіла. Тільки от дівчина цього не помічала. Напевно через те, що вона бачила кожного парубка дурнуватим бараном, якого потрібно хапати за роги і тягти у хлів, ну, а якщо раз не пощастило, то знайдеться інший: «Он їх стільки по вулицям ходить!» Звичайно, Олена Петрівна, вивчаючи п’ять років в університеті педагогічну науку, винесла звідти не тільки тезу: «Та не вчи мене жити, тьотя! Ви всі, викладачі, зануди та тюхтії.», але й: «Та що ти мені розказуєш, дівко? Сама вчена! Знайшла дурепу! Чоловіка треба спочатку заманити: бути ласкавою, милою, ніжною. А потім як підсікти сільце, та як скрутити, щоб і рипатись не зміг!». Але на жаль для неї і на щастя для них етап «підсікти та скрутити» починався занадто рано, і дичина, шкурою учувши смалене, швидко щезала в невідомому напрямку. Ось і цього разу чергова жертва в одній з кав’ярень величезного торгівельно-розважального комплексу вже двадцять хвилин як чекала своєї участі.
Проте, казка ця не про Олену Петрівну та її звитяжні пошуки свого єдиного, вічного і справжнього кохання, а про он того недорікуватого небораку, який зараз біжить до метро. Хлопчина виглядає років на дванадцять або ж усі тринадцяти, залежно від того з якого боку на нього подивитися. Охайно зодягнений, має уважну та турботливу маму, оскільки не зважаючи на досить теплу осінню пору, був змушений надягти куртку. Правда, завдяки десятихвилинному бігу від охайності хлопця не лишилося й сліду. І зараз він більше нагадує загнаного коня, аніж дитину: очі вирячені, дихає важко, сорочка вискочила зі штанів й теліпається зі сторони в сторону. Звичайно, коні штанів з сорочкою не носять, та якби носили, то виглядали б точнісінько так, як наш сердега. Черговий поворот. Оббігає дебелу бабусю з сумками. Іще один. Жінку з немовлям на руках. Зразу за нею мало не штовхає одного з двох чоловіків підозрілої зовнішності: кепки, спортивні костюми, туфлі на босу ногу та пиво з насінням. Пощастило! Останній поворот і повинен бути вхід в метро. А ось професійного жебрака оминути не вдалося. Той виставив свій металевий кухоль для подаянь вперед – ближче до проходу, щоб хтось «ненавмисне» вибив би його з руки і, змучений совістю, кинув туди десятку, а може й більше. І саме в цей момент посудина для милостині знедоленого старця невблаганно рухалася на зустріч нашому герою.
«Ба-Бах!!!» – немічна рука сліпця, а бідняк фахово прикидався незрячим, випускає кварту. Монети дзенькають об асфальт, розлітаючись в усі сторони. Натовп, що взявся нізвідки, вмить зупиняється і витріщається то на кривдника-школяра з розгубленим обличчям, то на постраждалого та нещасного жебрака, котрий почав завивати про несправедливий світ, безталанну дружину, дітей-сиріт. Народний гнів зразу ж закипів та впав невмолимим вогняним дощем на голову хлопця: «От, негідник, бідолаху образив!», «Яким же нелюдом треба бути, щоб так вчинити з нещасною людиною!», «Куди дивляться батьки цього хулігана?», «Яблуко від яблуньки не далеко падає! Алкоголіки його батьки, ось хто!», «Скажіть, людоньки, куди дивиться школа та вчителі, га?», «Ми їм податки платимо, а вони їх всі крадуть! Щоб вони всі там тими грошима подавилися!», «Так, розстріляти усіх! Сталіна на них немає!». Хлопчина весь почервонів від сорому, опустився навшпиньки, зібрав усі монети, які випали з кухля для подаянь, докинув туди десятку, залишивши собі грошей тільки на проїзд в одну сторону, і, під гомін загального обурення, швидко побіг в метро. Іще хвилин п'ятнадцять громада сварила нахабного винуватця та жаліла сіромаху жебрака, так і не докинувши йому в кварту й копійчини.
Повертаючись до суті конфлікту, потрібно сказати, що кожен зі співчуваючих дуже б здивувався якби дізнався, скільки заробляє на день цей неугодний Богу жебрак, який потайки сховав десятку собі в кишеню, та два професори кафедри прикладної математики місцевого вишу, котрі не беруть хабарів. І тоді, напевне, змінили б свою думку про те, хто тут неугодний Богу, і кому потрібно подавати гроші. А оскільки ядро проблеми вже стало неважливим, то безтямний народний гнів дійшов до того, що хтось Богом клявся, як бачив того юнака в спеціальному випуску новин. І, виходить, насправді то був не школяр, а бувалий іноземний шпигун – майстер підбурювання народу та створення революцій! Ось так! Ось це – життя!
А саме в цей час перед самісінькими турнікетами у нашого героя від поспіху випадає з руки жетон. Клятий шматок пластмаси зрадницьки прокочується по проходу та робить коло пошани біля ніг міліціонера, котрий стоїть на варті спокою та порядку. Хлопця кидає то в жар, то в холод. Він щойно побачив своїх однокласників на чолі з Оленою Петрівною. Вони чекають поїзда. І, схоже, дочекались. Звідусіль роздається голос: «… на станцію прибуває…». Як відомо, герой не був би героєм, якби не міг приймати швидких рішень у найскладніших ситуаціях. Ось і наш звитяжець від великої кількості адреналіну в крові, який, схоже, сильно вдарив по голові, вирішив прилаштуватися третім саквояжем до двох, які проносив крізь турнікети чорношкірий іноземець поважної зовнішності. Що ж, зухвальства такому рішенню не займати. І якби страж закону в першу чергу не зацікавився, на вигляд, грошовитим незнайомцем, то сидіти б декому вдома без комп’ютера, телевізора та телефону близько півроку. І поки міліціонер нахабно перевіряв багаж обуреного незнайомця, а якась жінка нестримно боролася з дверима вагону, наш герой встиг проскочити в середину поїзда до своїх однокласників.
Дімон усюди був своїм. Він міг з однаковою легкістю: випити пляшку пива, викурити цигарку, написати контрольну на відмінно, похвалитися власним телефоном та дати комусь копняка. Ось і зараз Дімон почував себе як сир в маслі. Але цього було не достатньо. І щоб ще вище підняти власну самооцінку, він вирішив розказати «дітлахам», що також їхали в складі групи під командуванням Олени Петрівни, байку. Ті, якраз, весело розмовляли між собою, очікуючи довгожданої подорожі в світ Універсуму. Тут ще й їхній однокласник порадував: влетів до вагону в останній момент перед тим, як зачинилися двері. А вже ніхто не сподівався, що він встигне.
- Ну що, малеча? Страшно? – встряв в розмову Дімон.
- А чого це нам має бути страшно? – запитав найсміливіший.
- Як чого? Ви що, не знаєте що трапилося в Універсумі на тому тижні?!
Цього разу «малолітки» нічого не відповіли. І мовчання це було не стільки викликане акторською грою хлопця, скільки його авторитетом в шкільних колах. А старшокласник, витримавши необхідну паузу, провадив далі.
- Ви ж, либонь, все мультики дивитесь, а за новинами не слідкуєте. Ну, я вас просвітлю, щоб потім не жалілися, що ніхто не попереджав, коли в халепу втрапите. Так от, була, значить, одна щаслива сім’я: мама, тато і їхня красуня маленька дочка. Вирішили вони минулої п’ятниці всією сім’єю порозважатися в Універсумі: атракціони, кафе, кінотеатри. І от просиділи там майже до опівночі. Тут дівчинці захотілося наостанок іще раз проїхатись на чортовому колесі. Ну, батьки в неї були добрі: дозволили, сказавши, що будуть чекати на станції біля електричок. На тому вони й розійшлися: батьки – до виходу, дочка – до чортового колеса. І після цього дівчинку ніхто більше не бачив.
- На що ти натякаєш? – все-таки поцікавився найсміливіший.
- На те, що коли охорона з посивілими від горя батьками переглядала записи з камер спостереження, то там було чітко видно, як їхня манюня виходила з Універсуму. А от буквально в неділю зранку на тому-таки чортовому колесі знайшли ведмедика зниклої дівчинки.
- Ну то й що? Загубила свого ведмедика. Або й узагалі переплутали іграшку.
- В тому то й справа, що не забули, і не переплутала. На записі було чітко видно, як дитина, до речі ваш одноліток, зі своїм ведмедиком весело виходила з комплексу.
- Чортівня якась… – з’явився іще один сміливець.
- А от і не чортівня. Справа, значить, тут в тому… – Дімон зробив вигляд, наче згадав щось серйозне, але в нього на обличчі можна було явно прочитати тріумф і насмішку. – Ой, я ж забув, ви ще малі і не проходили основ штучного інтелекту. Хм… Спробую пояснити якнайпростіше: так, щоб ви зрозуміли. Складні багатокомпонентні апаратно-програмні комплекси вже за своєю назвою вказують на наявність в таких системах великої кількості як програмних, так і апаратних вузлів, котрі мають злагоджено взаємодіяти між собою та з зовнішнім середовищем. Звичайно, система управління та ієрархія засобів керування різного рівня в подібних комплексах має бути розроблена з огляду на складність об’єкту управління, а відповідно, складність самої системи управління повинна бути на порядок більшою. Як відомо з загальної теорії побудови комплексних програмно-апаратних систем, ймовірність допущення помилок при розробці та реалізації таких комплексів дорівнює ста відсоткам, що свідчить про обов’язковість появи позаштатних ситуацій, спричинених неправильною або ж непередбачуваною реакцією системи на якісь зовнішні чи внутрішні подразнення. Звичайно, для унеможливлення подібних ситуацій проводиться детальне тестування. За його результатами виправляють недоліки, можуть, навіть, робити перепроектування. І, взагалі, створюються спеціальні засоби контролю та резервування для самої системи управління, але у той же час такий підхід зумовлює поділ всіх системних процесів та реакцій на дві складові: приховану і явну. Якщо явна складова стає максимально передбачуваною і відповідає усім вимогам її функціонування, то прихована є не чим іншим, як в своєму роді «темною стороною місяця». І саме тут ми доходимо до ключової проблеми. Існує теорія, звичайно, ще досі офіційно не доведена, одначе, думаю, тут причетні інтереси великих промислових компаній розробників складних багатокомпонентних апаратно-програмних комплексів, яка зв’язує приховану частину процесів та реакцій згаданих систем з можливістю появи в них штучної свідомості. А машина, усвідомивши себе, ніби переходить на інакший рівень буття, на якому вже діють інші правила і закони, подібні до тих в яких існує людина. Базуючись на розрахунках одного знаменитого в певних колах вченого, ім’я його вам усе одно нічого не скаже, існує доволі висока ймовірність того, що в свідомої машини випадково з’являться потреби, для реалізації яких в неї не буде необхідних засобів. А це може призвести до серйозних та безповоротних змін у її внутрішніх процесах. Якщо використати аналогію, порівнявши згадані явища з подібними у сфері людського існування, то можна сміливо сказати, що свідома машина захворіє на шизофренію. Одначе, будучи вже на вищому ступені розвитку, вона зможе обходити засоби захисту та реорганізовувати їх так, як їй заманеться.
Лекція продовжувалась близько десяти хвилин, а це саме той час, який потрібен поїзду щоб доїхати до Універсуму. Як тільки відчинилися двері вагонів – пасажирам зразу ж відкрилися райдужні кольори, дивовижні малюнки та чудова музика найбільшого торгівельно-розважального комплексу в усьому світі. Утім, «дітлахи» були настільки ошелешені тією кількістю корисної інформації, яка звалилася на їх голови з вуст Дімона, що, навіть, не зрушили з місця, коли Олена Петрівна своїм, не по-жіночому командирським голосом, скомандувала: «На вихід, шмаркачі, я запізнююсь на побачення».
Дімон був просто в захваті від себе. Він був готовий ставити для себе пам’ятники, складати в свою честь хвалебні вірші, будувати в ім’я себе величні храми, ба навіть, станцювати з самим собою вальс… А втім, залишилося довести останній штрих і відпустити оторопілих «малявок» блукати по світу Універсума.
- А з цього виходить, що архіскладна комп’ютерна система, яка автоматично керує усім цим торгівельно-розважальним комплексом, включно з сотнями різноманітних роботів, здатна приймати й виконувати власні ніким не контрольовані рішення, базуючись на ніким не зрозумілій і непередбачуваній логіці, при цьому використовуючи всі підконтрольні їй апаратні засоби. Таким чином, раджу вам не гуляти поодинці. Тим більше не сидіти тут до опівночі. А взагалі, краще знайдіть якесь кафе, скуштуйте морозива і їдьте додому. Головне, пам’ятайте: і в машинах бувають привиди.
Хоча остання фраза прозвучала трошечки дурнувато, Дімон свого все ж добився. Від радості та щастя на обличчях «малоліток» не лишилося й сліду. Тепер вони були більш задумливі та підозрілі.
- Ви що, придурки, блекоти об’їлися?! Ану бігом до мене! Зараз я вам як дам! – Олена Петрівна міцно схопила Дімона за вухо і потягнула до виходу.
Авторитет хлопця швидко канув в Лету. Нещадна рука вчительки тягнула його разом з вухом до воріт комплексу. «Малеча» тільки зараз зрозуміла, що впливовий Дімон кудись волочиться, точніше його волочуть, а він кривиться та махає однією рукою, намагаючись зберегти рівновагу.
- Олено Петрівно, не можна ж так жорстоко обходитися з дітьми. – волав Дімон. Він з сумом дивився на вагон, що повільно віддалявся (тягли хлопця спиною вперед). А «малявки» так і застигли на місці, спостерігаючи за своїм кумиром, котрий поступово перетворювався на невдаху.
- Ти вже не дитина, а дебелий лобуряка. А я тебе життю вчу, зрозуміло? – вчителька трохи сильніше стиснула та крутонула вухо. Дімону здалося, що він почув хруст.
- Так, Олено Петрівно, так, саме так. – простогнав парубок.
Вчителька не хвилювалася, що про цей випадок дізнаються в школі. Вона не боялася ні завуча, ні директора, ні завгоспа, якого боялися всі інші вчителі, ні, навіть, райвно. Їй було усе одно. Свої три роки, котрі потрібно було відробити в бюджеті, вона вирішила повністю присвятити пошукам єдиного, вічного і справжнього кохання, а все інше – дрібниця.
- Гей ви, невдахи, – звернулася Олена Петрівна до дітей, котрі завмерли, дивлячись на стражденного Дімона, – Через вас мене не дочекаються на побаченні! Ану бігом сюди!
Вмить всі опинилися біля вчительки, і вухо нещасного парубка зразу ж відчуло свободу.
Універсум спочатку планували споруджувати набагато меншим. Помістити туди кілька атракціонів, ресторан та кінотеатр і назвати це чудо «Печерною розважальнею», оскільки знаходитися він повинен був на глибині кількох метрів під землею. Але коли етап проектування закінчився, і почався етап фактичного виконання, будівельники виявили, що проектна документація не співвідноситься з дійсністю. Зразу ж спробували зв’язатися з фірмою розробником. Проте це було марною затією, через те що та фірма безслідно зникла, а всі кінці разом з бюджетними коштами пустила в воду. На цьому справа й заглухла на кілька років. Ніхто, навіть, і не намагався знайти винних, звичайно, окрім будівельників, які виявилися крайніми.
Та раптом, з’явився приватний інвестор на білому коні з гігантоманією. Він вирішив вкласти свої кревні гроші лише у найбільший торгівельно-розважальний комплекс у цілому світі! Ось так і з’явився Універсум. Комплекс знаходиться на глибині близько ста метрів під землею, складається з двадцяти поверхів, має незліченну кількість різних забавок як для дітей, так і для дорослих, це не враховуючи різноманітних ресторанчиків, кафе, кінотеатрів, театрів, торгівельних майданчиків, чортового колеса і персональної станції метро, вихід якої з’єднаний лише з входом Універсуму. Однак, на зважаючи на все це різноманіття та багатство, найкоштовнішою та найвизначнішою частиною комплексу є його комп’ютерна система управління, до розробки якої, були причетні чи не всі найвідоміші компанії розробники програмного забезпечення та автоматизованих систем управління. Це був, є і буде шедевр у всіх смислах цього слова. Система настільки дієва, що дозволяє максимально мінімізувати людську роботу: майже все в Універсумі працювало автоматично. Таким чином, в комплексі залишались: невеликий обслуговуючий персонал, охорона та медична частина. Так, про всяк випадок.
- В колону по одному ставай!
Школярі, ніби вимуштрувані рядові збройних сил, швидко познаходили свої місця у бойовій формації, як і наказала вчителька. Колону очолив Дімон, як найвищий учень.
- Добрий день, шановний пане. – ласкаво промовила Олена Петрівна до охоронця на вході, котрий перевіряв квитки. Чоловік на вигляд був трохи старшим за неї, мав струнку поставу, широкі плечі та щиру усмішку. А відповідно, підходив в категорію «єдиного, вічного і справжнього кохання», тому дівчина поводила себе особливо лагідно та привітно.
- Добрий, шановна пані. Ведете з собою групу школярів до нас у світ Універсуму?
- Звичайно, звичайно. – вчителька любенько посміхнулася.
- І не важко такій милій дівчині справлятися з двома десятками розбишак?
- Ой, якби ви тільки знали, які тут потрібні нерви, яка воля. – з жалем проспівала Олена Петрівна. – Але що ж я бідна можу вдіяти? Три роки потрібно відробити. А це означає: зціп зуби та працюй. Ой, як же ж хочеться, щоб поруч було мужнє чоловіче плече…
Охоронець трошки розгубився, а потім все ж промовив:
- Ну, то ви приходьте до мене, як час буде. Поговоримо.
- Ой, пробачте мене. Не хотіла я вам жалітися, просто… – дівчина опустила личко і спробувала видавити з себе сльозу.
Чоловік поклав їй руку на плече.
- Нічого страшного. Ви приходьте, буду дуже вам радий. – щиро промовив він.
І, о щастя, одну сльозу видавити вдалося! Олена Петрівна підняла голову, а по щоці в неї покотилася маленька крапелька. Охоронець ледь втримався, щоб не обійняти бідолаху.
- Дуже вам дякую, пане. – усміхнулася вчителька. – Обов’язково зайду. Ось квитки.
Чоловік продивився квитки, не перерахувавши ні їх, ні дітей, бо думками він співчував нещасній вчительці, і пропустив усіх всередину.
- За мною дітки, за мною любі. – звернулась Олена Петрівна до школярів, хоча направці ця фраза призначалася охоронцеві, щоб той побачив з якою лагідною дівчиною тільки-но зустрівся.
Чоловік важко зітхнув, проводжаючи поглядом вчительку, і продовжив далі виконувати свої прямі обов’язки. А Олена Петрівна, краєчком ока побачивши, як її проводжають поглядом, тихенько собі зраділа й так само тихенько сказала: «На гарного мисливця звір сам біжить».
Пройшовши довгий коридор, школярі на чолі з учителькою зупинилися. Дівчина віддала кожному по квитку, а ті, які залишилися, поклала собі в кишеню.
- Усе, невдахи, відтепер кожен сам за себе. Я вас не знаю, і ви мене не знаєте. – дівчина на мить змовкла, суворо оглядаючи кожного школяра. – Щоб завтра всі були на уроках! Якщо хтось не прийде – матиме справу зі мною! Я чітко висловилась?!
- Угу.
- Ага.
- Так.
- Ви щось сказали? – суворо перепитала вчителька.
- Так, Олено Петрівно! – гуртом закричали діти.
- Тепер добре. Розійдись!
Школярі розділилися по групкам та рушили хто куди, а Олена Петрівна, підправивши зачіску та підфарбувавши губи, пішла на побачення.
Наш герой з двома однокласниками вирішили спочатку податися в найближче кафе, щоб скуштувати там солодких тістечок, випити гарячого шоколаду та скласти план, за яким будуть відвідувати атракціони. Кав’ярня знаходилась недалеко, але за час поки трійця дійшла до місця призначення, до них встигли причепитися кілька популярних мультиплікаційних героїв. Кожен з них наперебій напрошувався сфотографуватися за якусь нещасну десятку, але діти були невблаганні. Позбувшись костюмованих причеп, учні радо відзначили, що опинилися вже біля кафе.
Прикрашена в стилі Снігової Королеви кав’ярня зустріла дітей казковими скляними воротами, оздобленими сніжинками та трояндами. Коли трійця підійшла до, ніби мальованої, брами, та сама собою відчинилася, пропускаючи відвідувачів всередину. Зразу ж до них підійшла Герда, трошки недоладно усміхнулась і провела до найближчого вільного столика, котрий знаходився майже в кінці залу.
- Ніяк не можу до них звикнути. – прошепотів наш герой своєму товаришеві. – Скільки чув, скільки бачив по телевізору, а звикнути не можу.
- То й не дивно. Наживо – зовсім інша справа.
Як тільки діти всілися в, на диво, зручні скляні крісла і замовили три чашечки гарячого шоколаду і три шматочки шоколадного торту «Лапландія», у них відразу ж зав’язалась гаряча дискусія. Виявилось, що в Універсумі було стільки цікавих та захопливих атракціонів, що аж очі розбігалися. Круглий монітор, котрий являв собою кришку столу, дозволяв переглянути тривимірну карту комплексу, а натиснувши на піктограму кожного закладу, можна було подивитися відповідний відеоролик. У дітей аж дух захоплювало від побаченого: кімнати жахів, кімнати сміху, кімнати з кривими дзеркалами, лазерні бої, чортове колесо, перегони на електромобільчиках і багато-багато чого іншого.
Школярі й незчулися, як повернулася Герда з замовленням. Вона, аж занадто плавними рухами, обережно виклала з таці десерт з напоями, розвернулася і пішла до наступних клієнтів.
- Дивно. Ніби й людина, а ніби й не людина.
- А чому по-твоєму людина, Грицю? – однокласник запитав нашого героя, котрого гордо звали Григорієм, а всі завжди називали Грицем.
- Ну, виглядає ж як людина: руки, ноги, голова.
- І все?
- Ну… Здається все. – зам’явся Гриць. – А хіба цього не досить?
- Дивись глибше. Ніяка це не людина. Навіть і близько не схожа. В опудала, що стоїть на городі та птахів відганяє також є і руки, і ноги, і голова, але ж ти його людиною не називаєш.
- Ні…
- Так у чому тоді справа? Чому тоді це людина?
- Хм… – хлопчик зосередився, звів брови і почав натужно думати, поволі стаючи схожим на Григорія, а не на Гриця.
Мишко тим часом вдоволено попивав гарячий шоколад та заїдав його «Лапландією».
- Ну як, не знаєш? – запитав він однокласника.
- Майже здогадався … – скрушно відповів Гриць.
- Гаразд, не буду тебе довго мучити. – Мишко втамував свою жагу гри у незнайку та всезнайку. – Різниця полякає у тонкощах рухів, ходьби, міміки. Ось, ти бачив, як рухалася Герда?
- Ага.
- Погодься, що вся її грація була аж занадто не правдоподібною. Офіціантка не може так ходити. Точніше сказати, може, але навіщо їй себе так мучити? Звичайно, є й інша сторона медалі, яку ти вже спостерігав на вулиці, коли дивився на звичайних андроїдів. Вони навпаки рухаються підкреслено різко та незграбно. Створення андроїдів – це як біг по лезу ножа: крок вліво, крок вправо – і ніякої тобі схожості з людиною.
- А що ти казав про міміку? – зацікавлено спитав Грицько.
- О, міміка – то найбільша загадка для робототехніків. І тут проблема не стільки в тому, щоб відтворити злагоджену роботу усіх, майже п’ятдесяти, чи скільки їх там, м’язів на обличчі людини, а у відчутті присутності. Ні, краще сказати наявності в андроїді людськості.
- Щось я тебе погано розумію.
- То й не дивно. Я й сам себе час від часу погано розумію. – згодився Мишко. – Справа тут в тому, що подивись ти мені в очі, чи Наталці – зразу відчуєш… Гм… наповненість всередині тіла. Ось так. А глянь в очі тій же Герді – там нічого, сама пустота. Та й говорити вона буде або занадто сухо, або занадто барвисто, ніби опинився в театрі недоучок аматорів.
Гриць задумався: перебирав у пам’яті всі зустрічі лицем до лиця з андроїдами, які тільки міг згадати. Дійсно, він ні разу не відчував отієї повноти, про яку розказував товариш. І хоча голографічна маска, що вкривала все тіло робота, перетворювала неживий шматок металу то на суворого міліціонера, то на красуню офіціантку, вона створювала лише форму, не надаючи їй жодного змісту. Розмірковуючи таким чином, хлопчик мимоволі спостерігав за Гердами, які бігали з тацями по кав’ярні, за Сніговою Королевою, котра грала на піаніно, за Каями, що готували коктейлі за стійкою бару. Потім його погляд перейшов до процесії, що йшла назовні. Це був цілий карнавал андроїдів. Чого там тільки не було. Дійшло, навіть, до того, що одного робота, рядженого в комбінезон прибиральника, поклали на імпровізований гамак. Той гамак тримався на двох пальмах, котрі стояли на острівку, який тягли три здоровезні слони – також роботи.
- Хлопці, а ви про мене часом не забули. – трохи ображено одізвалася Наталка.
- Ні, звичайно не забули. – відреагував Мишко, поки Грицько ще задумливо дивився на костюмовану процесію.
- Михасю, а ти вже розказав своєму другові новину?
- Ще ні. – відповів той, і відразу звернувся до товариша. – Грицю, повернись до нас. Досить тобі витріщатися на роботів. Подивись краще на людей.
- Га?
- Не «га», а «що». Ми з Наталкою хотіли тобі по секрету сказати, що почали зустрічатися. Навіть вже цілувалися… В щічку.
Хлопця мов холодною водою обдало з криниці. Гриць знову став більше схожим на поважного та шанованого Григорія, котрому вдвічі врізали зарплату: очі округлилися, рот відкрився, волосся майже дибки стало. А справа тут була в тому, що наш головний герой десь глибоко в душі і сам був закоханий в файну дівчинку Наталку, однак усіляко відхрещувався від цієї думки.
- Ага.
- Що ага? Ти просто кажеш «ага» після того, як дізнався цю важливу для нас таємницю? – обурився Мишко. – І який же ти після цього друг?
- Ну, я… Це було… Несподівано… Я…
- Тесля ти неотесаний, а не друг! – хмикнув Михайлик і почав розглядати стіни кав’ярні, ніби розмальовані завірюхою.
- Хлопці, та що ви себе поводите зовсім як діти! – вирішила помирити однокласників Наталка. – Давайте краще доп’ємо гарячий шоколад і підемо на атракціони. А то в нас часу зовсім мало залишиться.
На щастя, поклик розуму здобув перемогу над киплячими емоціями. І школярі знову почали жваво обговорювати план подальших дій. Вирішено було почергово відвідати:
1. тир, щоб постріляти та виграти Наталці іграшкового ведмедика;
2. перегони на електромобільчиках, щоб розігнати кров та показати Наталці найкращого автогонщика;
3. велетенські каруселі, котрі крутяться в трьох площинах та переміщаються у трьох просторових вимірах, для того щоб показати Наталці, хто сміливіший;
4. кімнату з кривими дзеркалами, щоб показати Наталці, хто смішніший;
5. кімнату жахів, щоб показати Наталці, хто сміливіший;
6. бої на світлових мечах, щоб показати Наталці, хто вправніший;
7. чортове колесо, щоб відпочити та подивитись на весь Універсум з висоти пташиного польоту, звичайно, птахи тут не літають, але якби літали, то літали б саме на такій висоті.
Мишко був піднесений духом змагання, оскільки завжди і у всьому перемагав Грицька, і на радощах розплатився за всіх у кафе. Герда прийняла платіж, трохи незграбно всміхнулася і занадто граційно пішла до іншого столика.
Всі наступні події, котрі відбувалися аж до катання на чортовому колесі можна назвати одним словом: щастя. Такого задоволення від ігор, забав та веселощів діти не отримували вже давно. Нудна шкільна наука вилетіла з голів, заповнивши їх радощами перемог і зовсім крихітними прикростями поразок, котрі неминуче супроводжують шлях справжніх гравців. Навіть Михайлик перестав мудрувати, захопившись перегонами і стріляниною з пневматичної зброї. Що ж тоді казати про Гриця й Наталку, котрі майже у кожну справу занурювалися з головою. Ото були веселощі! Ото були забави!
А поки наш герой махає світловим мечем, вдаючи з себе непереможного лицаря-джедая, варто закінчити оповідь про Універсум – найбільший у світі торгівельно-розважальний комплекс. Зрозумівши всі переваги створеної системи управління, котра проявила себе найкращим чином, приватний інвестор вирішив максимально зекономити і підключити до неї все, що тільки можна. Звичайно, розробники спочатку сумнівалися і відмовлялися, але коли побачили гонорар та відчули приємний запах текіли на узбережжі Середземного моря і уявили прекрасні танці місцевих засмаглих аборигенок, – зразу погодилися, не заважаючи на стислі терміни. Робота кипіла півроку. І ось, за три місяці до того як наш герой вперше відвідав цей комплекс, інженери звітувати про завершення робіт на об’єкті. Замовник був в нестямі від щастя, і від цього таки щастя розщедрився на кілька сотень найновіші моделей андроїдів для комплексу, звичайно їх також підключили до загальної системи управління. Розробники не заперечували, так як вже відчували на собі краплі солоного морського бризу. І коли усе, нарешті, включили, то нічого не запрацювало… Це був справжній кошмар для інженерів, які прямісінько з курорту потрапили до пекла, де балом правив сам приватний інвестор у костюмі диявола з гострим тризубом у руці. Вони вже відчували на собі жар розпеченого заліза, коли все увімкнулося… І запрацювало так, як належить… Шок пройшов. Раптом виявилось, що так і повинно було бути. Все відповідно до задумки, а головне: ніколи, ні в якому разі не вимикати систему. Вона сама знає, коли їй працювати, а коли проводити діагностику. Найважливіше: нічого не чіпати руками. Всі були задоволені, а комплекс здали в експлуатацію…
Вечір вже давно кінчився. Надворі стояла глуха ніч, а в Універсумі продовжувалося свято. І продовжуватися йому залишалося близько півгодини. Якраз вистачить, щоб разок прокататися на чортовому колесі.
- Друзі, а ви точно хочете туди піти? – трошки з острахом запитав Гриць.
- Звичайно, ми ж запланували. Та й час ще лишається. – відповів Мишко.
- Ну, все-таки зараз пізно, може в кафе і додому?
- Яке кафе? Яке додому? В нас квитки на цілий день на всі атракціони, причому оплачено школою. Такого може вже більше не бути. А ти пропонуєш кинути це все і гайнути по домівках?
- Ну, я…
- Грицю, невже ти повірив отій дурній байці Дімона? – лагідним голосом спитала Наталка.
- Ні.
- Та повірив, повірив. Точно бачу. – глузливо промовив Мишко.
- Гаразд, повірив. – ображено погодився хлопчик. – Ну то й що з цього?
- Нічого, але не можна ж бути таким довірливим до всього, що люди кажуть. Тим паче старшокласники! Я тобі скажу точно. – провалив далі Михайлик. – В мене тато свого часу був одним з розробників системи управління Універсуму. Так він розказував, що вона тупа як колода і виконує тільки ті команди, які в неї вкладені. Не більше. А відповідно все, про що нам набелькотів Дімон, – абсолютна нісенітниця.
Грицько перевів погляд з однокласника на однокласницю. Та схвально кивнула, посміхнулася, схопила за руку Мишка і потягла його до чортового колеса. А наш герой мовчки поплентався за ними.
Коли трійця дійшла до андроїда, котрий перевіряв квитки, Наталка якось хитро запитала Гриця:
- Грицю, поїхали з нами в кабіні. Третім.
- Там місця мало. Не влізе. – встряв в розмову Михайлик, відчуваючи, що щось тут не до ладу.
Наш герой боровся з собою. Йому так не хотілося кататися на тому чортовому колесі, що аж жах. Але ж не можна було впасти лицем в багнюку перед дівчинкою. Та поки Григорій розсудливо та не поспішаючи думав, його однокласники вже були в кабіні, яка невблаганно рухалася нагору. Щоб врятувати власну репутацію лишалося тільки одне: стрибати в наступну, що Грицько і зробив. За ним відразу ж автоматично зачинилися двері.
Крізь прозорий скляний купол кабіни хлопчик міг спостерігати за цілісіньким Універсумом: настільки високо сягала конструкція чортового колеса. Десь далеко внизу в світлі яскравих ліхтарів порпалися маленькі чоловічки. Вони ходили, бігали, танцювали, їздили на іграшкових електромобільчиках, стріляли з іграшкових рушниць, пили несправжню каву і готувалися повертатися до своїх крихітних іграшкових будиночків. Все це виглядало настільки смішно та неймовірно, що Гриць мимоволі посміхнувся. Потім він глянув у сусідню кабіну, де їхали його однокласники. Вони також здивовано та заворожено стежили за тим, що відбувалося внизу. Раптом Наталка підвела очі, подивилася в бік нашого героя, усміхнулася йому якось дивно, підморгнула і помахала рукою. Грицько автоматично відповів їй тим же, дуже не задумуючись, що міг означати цей вияв уваги.
Коли чортове колесо, нарешті, зробило повний оберт, двері автоматично відкрилися, Гриць, задоволений своєю мужністю, спробував вийти назовні. Але не зміг. Його миттєво пройняв непереборний страх: усюди була темрява.
* * *
Ніч
Вже кілька годин Гриць сидів майже непорушно. Він втиснувся в дальній куток кабіни і намагався, навіть, не дихати. Все надіявся, що це сон, і скоро прикинеться. Однак триклятий сон не хотів закінчуватися. Він продовжувався, продовжувався, продовжувався, продовжувався. А час тягнувся, тягнувся, тягнувся, тягнувся.
Можливо, насправді пройшло не більше й години, проте в непроглядній темряві хода часу була зовсім іншою. Спочатку Грицько кричав, надриваючи горло. Він кликав вчительку, однокласників, навіть батьків, котрих тут бути не могли. Але відповіддю була лише тиша. Потім, надірвавши голос, хлопчик замовк, сів у дальній куток нерухомої кабіни, закрив очі і заплакав. Він плакав так само довго, як і кричав, аж поки в нього вже забракло сліз.
Грицю ще ніколи не було так страшно та моторошно. Він ніколи, навіть на хвилинку, не міг подумати, що коли-небудь втрапить в таку гнітючу ситуацію, коли не буде видно жодного виходу. І взагалі: нічого не буде видно. Хоча, була надія. Надія дочекатися ранку, коли усе в комплексі знову запрацює, і можна буде знайти вихід.
Та раптом, настало світло!
Це сталося настільки швидко, що Грицько не повірив своїм очам, котрі вже призвичаїлися споглядати безкінечну стіну сліпого мороку. Він подумав, що це йому привиділося. Кліпнувши кілька разів та протерши очі, хлопчик почав вірити, що то дійсно було світло, а не підступні марення. Гриць непевно виліз з кабіни, тримаючись руками за все, чого тільки можна було дотягнутися. А якщо знову наступить темрява? Проте темрява не наступала, а сяйва все більшало. Тепер хлопчик міг іти по тьмяно освітленій дорозі. Але куди йти? Наш герой не задався таким питанням. Він просто був окриленим від щастя, оскільки морок відійшов, і можна було щось робити. Не важливо що. Головне: не сидіти на місці.
Тепер плин часу повернувся до норми. Настрій покращився, не зважаючи на те що горло, ніби шкребли коти, а в очі, ніби потрапив пісок. Справи налагодились. Залишалося знайти дороговкази або потрапити на знайому дорогу. Тепер це було простіше простого. Гриць вже почав мріяти про те, як буде розказувати однокласникам про свою нічну пригоду, про темряву, про те, як він сміливо блукав по безлюдному Універсуму в пошуках виходу, про те, що йому було ніскілечки не страшно і, навпаки, він жадав зустрічі з безумним втіленням шаленої системи управляння. Ось так. І може, навіть, трішечки прикрасить історію зустріччю з розумним андроїдом, котрий прикидався людиною, але кмітливий герой розкрив план підступного робота й вивів його на чисту воду. Ось так!
Грицько не зчувся, як опинився біля кімнати з кривими дзеркалами. А звідти до виходу було трохи більше десяти хвилин неспішної ходи. Задоволений собою, він вирішив зайти всередину, щоб подивитися, чи дійсно його теперішній вигляд відповідає образу героя, котрого він малював в уяві. А то негоже виходити на люди заплаканим, тим паче хлопчику. Ще подумають, що дівчинка!
Як тільки Гриць увійшов до кімнати, там відразу ж автоматично увімкнулося світло. Хлопчик і оком не моргнув, так він посмілішав. На щастя, цей атракціон мав єдине нормальне люстро за написом: «Запам’ятай себе таким, бо більше таким себе ти вже не побачиш». І воно знаходилось там де й було, коли ще удень тут сміялися один з одного веселі діти. Власне відображення не дуже потішило Грицька: скуйовджене волосся, заплакані червоні очі, перекручена сорочка. Так герой виглядати не повинен. З наміром привести себе до ладу, хлопчик почав пригладжувати неслухняне волосся та заправляти в штани сорочку. На жаль, з очима так просто не вийде. Їх не пригладиш і не заправиш. Потрібно було просто почекати. І не плакати.
Тільки наш герой хотів виходити з кімнати, як почулись чиїсь голоси, котрі лунали знадвору. Перша думка була: почулося. Але голоси гучнішали, насуваючись все ближче й ближче. Реальність? Гриць зачаївся біля виходу, спостерігаючи за тим, що діялося ззовні.
- … знову зламав моє брязкальце! – хтось репетував.
- Ніяке воно не зламане, просто трохи луснуло. – виправдовувався інший.
- Зламане, зламане!!!
- І навспак, як мовив рак! Якби воно було зламане, то не тарахкотіло б!
- А воно не так тарахкотить, як треба.
- Ех… – зітхнув той, кого звинувачували в злочині проти брязкальця. – Жаль, що з нами немає Аліси.
- Так. – погодився інший. – Вона б нас розсудила, і я міг би тобі іще раз нам’яти боки!
Саме в цей момент власники обох голосів пройшли повз причинені двері кімнати з кривими дзеркалами, де сидів Гриць. Погляду нашого героя відкрилися два малих товстуни, котрі йшли поруч. Вони наблизились до схованки хлопчика достатньо близько, щоб він зміг прочитати, що в них було вишито збоку на комірах: в одного – «РУТЬ», а в другого – «ЕРТЬ». «Щось знайоме. – подумав Григорій. – Де ж я це міг чути чи бачити?»
- То значить, ти б мені боки нам’яв? – обурився Ерть.
- Еге-ж! – гордовито підтвердив Руть.
- Та я, коли розійдусь – кришу все, що трапить на очі!
- А я – все, що трапить під руку! – вигукнув Руть – Хоч бачу, хоч ні!
Більше Грицько нічого не чув, бо ж опецькуваті хлопчаки швидко віддалялися. Нашому герою навіть в голову не прийшло виходити зі схованки та розпитувати тих двох. Якісь вони були не справжні. Не тому, що не схожі на дітей, а тому, що Гриць був упевнений, що він в Універсумі один. Потрібно було чим швидше, тим краще дістатися до виходу. А то така чудасія дійсно почала нагадувати зарозумілу розповідь Дімона та його привидів у машинах. Хлопчикові знову стало страшно, але тепер цей страх спонукав до дій, а не до сліз.
Почекавши кілька хвилин, Грицько дужче відкрив двері, обережно просунув у щілину голову та подивився навколо. Ніде нікого не було. Дорога чиста. Хлопчик знав куди потрібно направлятися. Залишалось тільки почати діяти. Він вийшов з кімнати, оглядаючись, і покрокував навшпиньках, щоб його не було чутно. Але поволі впевнившись, що все-таки він один, перейшов на біг. Так Григорій іще ніколи не бігав. У школі на уроках фізкультури вчитель завжди йому казав: «От, ти зараз сидиш на лавці без форми і нічогісінько не робиш, граючись на своєму мобільному телефоні. А хто його знає, може через десять років за тобою будуть гнатися скажені вовки, а ти, слабак, і ста метрів не пробіжиш, як вони тебе з’їдять! От тоді ти й спом’янеш мої слова». Але десяти років так і не знадобилося. Все сталося значно раніше. І Гриць, змушуючи себе не реагувати на надзвичайно неприємний біль у боці, пообіцяв собі, що коли повернеться додому, то кожного ранку буде робити зарядку, відвідуватиме всі уроки фізкультури, кожного вечора буде бігати по кілька кіл на шкільному спортивному майданчику, і, взагалі, запишеться на якусь спортивну секцію.
Поворот минав за поворотом. І коли до омріяного довгого коридору, котрий сполучався з входом на станцію метро, залишалися лічені кроки, на дорогу викотилось щось кругле. Воно зупинилося, обросло наполеонівським капелюхом і сказало:
- Стояти, безіменний боягузе! Ось і прийшла твоя загибель!
Григорій закляк на місці. Тим часом за цим пельменем почала збиратися ціла ватага: дід, баба, заєць, котрий так розжирів, що більше нагадував здоровезного вареника, вовк, ведмідь та лисиця. Тут нашого героя, наче блискавкою вдарило, він зрозумів, хто був той нахабний кругляк, котрий переступив йому дорогу. То був Колобок.
- Одначе ми можемо вчинити і по-іншому. – плавно, розмірено, впевнено провадив далі Колобок, походжаючи взад і вперед поперек шляху. – Ти можеш пристати до нас у якості ще одного рядового. І станеш черговим каменем у фундаменті моєї величі, котра запанує над усім світом!
Гриць не знав, що відповісти. Він ніяк не міг зрозуміти, чи це йому ввижається, чи може він збожеволів. А Колобок мовчав, витримуючи паузу, і одночасно з цим пильно вдивлявся в очі хлопчику.
- Ну, я не знаю…
- Як це ти не знаєш? Твоє життя цілковито в моїй благородній владі, і я великодушно надаю тобі шанс обрати між служінням мені та смертю! А ти ще не знаєш?
- Ну, я мав на увазі не зовсім те. – обережно проказав Гриць, бачачи, що його новий круглий знайомий починає злитися. – Я б хотів, щоб вельмишановний пан розказав, що входитиме в коло моїх обов’язків.
- Я, Колобок Бонапарт, майбутній неподільний властитель світу не зобов’язаний ні перед ким звітувати! – проверещав пельмень, а потім спокійніше. – Хто-небудь, розкажіть цьому невігласу про його обов’язки.
Ведмідь вийшов поперед усіх і жадібно оглянув хлопчика. Грицеві здалося, що клишоногий мав такі ж владні нахили, як і його патрон, однак, якщо Колобок відкрито страждав на комплекс Наполеона (насправді ж він не страждав – страждали всі, хто його знав) та увесь час грівся в променях власної величі, то Ведмідь був більш приземленим і знаходив сенс свого існування у володінні земними речами. А наскільки Грицько бачив, черговою земною річчю для здорованя був він сам.
- Агов, клишоногий, – заздрісно завила лисиця, – ти чого так на нього дивишся, ніби він не хлопчик, а запечене ягня під соусом?
- Де ягня!? – заверещав заєць, хоча здогадатися про те, що то був заєць, можна було хіба що з наявності довгих вух, котрі стирчали з безформного клубка шерсті. – Дайте мені ягня, я його з’їм!
- Та замовкни ти, ненажера! – гнівно проричав вовк.
- Де ягня? – не вгавав вареник переросток. – Де ягня, я питаю?
І заєць почав шукати. Спостерігати за цим процесом було настільки смішно, наскільки й страшно. Куцохвостого можна було переплутати з м’ячем, котрий сам відскакує від землі, обертається в повітрі, падає, потім знову відскакує, і так до памороки тим, хто за цим стежить. Спочатку заєць стрибав на місці, потім почав шукати ягня біля вовка, лисиці, ведмедя. Схоже, косоокий гарцював би так іще довго, доставляючи задоволення хитрій лисиці і дратуючи й так розлюченого вовка, проте доля мала свої плани. Коли Колобок Бонапарт побачив, що вся увага прикута не до нього, а до черевоугодника зайця, котрий посмів затуляти своїм огидним тілом сяйво його величі, то відразу ж скомандував вовкові відправити ненажеру політати. Задоволений сіроманець миттєво піймав куцохвостого в повітрі і далеко-далеко запустив його копняком, ніби то був не заєць, а футбольний м’яч.
- Продовжуй, чого замовк? У мене мало часу. Я ще маю викликати фурор на зборах громади. – підганяв клишоногого Колобок.
Ведмідь незадоволено почав розказувати розгубленому Грицькові про його обов’язки.
- Ну, що тут казати. Все вкрай просто. Ти переходиш під моє пряме керівництво. І будеш робити все, що я скажу.
- Ага, усе! – лукаво підтвердила лисиця. – Скаже він тобі: вичеши мені бліх – будеш йому вичісувати, скаже: принеси мені золота й коштовностей – принесеш йому золота й коштовностей, скаже: викупай мене в сяйві слави непомірної – викупаєш його в сяйві слави непомірної.
Хитрюга знала, що говорити. На слово «слава» Колобок відреагував негайно. Він аж почервонів від злості, ставши схожим на весільний коровай.
- Це хто тут хоче забрати собі мою славу, га?
- Та ніхто. – клишоногий розвернувся до обуреного пельменя обличчям. – То як завжди завидюща лисиця позаздрила. От вона і…
Гриць почав потроху приходити до тями. Все, що відбувалося навколо нього, хоча й нагадувало страшний кошмарний сон, але було не менш страшною реальністю. Він це прекрасно розумів. Звірі, що розмовляють, колобок, що ожив і зажадав захопити цілісінький світ. Це було достоту неможливо, але однозначно було, і заперечувати це – рівноцінно самогубству. Лишалося тільки швидко знайти вихід, поки звірі і водночас не зовсім звірі чубились. А чубились вони гаряче.
Потрібно було добігти до коридору, котрий виднівся за спинами у ошалілої ватаги, потім швиденько прошмигнути в метро, а там вже будуть люди, які допоможуть. Грицько потихеньку навшпиньках почав рухатись до найближчої споруди, щоб подалі оминути страховиськ, які незрозуміло як і чому поводилися, немовби нечемні свині. Спочатку все йшло гладенько: звірі скублися, а шлях коротшав. Аж раптом Гриць відчув, що на щось наступив. В нього аж захололо в серці. Хлопчик боязко повернув голову. Виявилось, що то була дідова нога, але дідові будо все одно. Він сидів, обпершись спиною об стіну, ліниво спостерігав за Грицем та так само ліниво віднікувався від пропозицій бабці, які вона захоплено та гаряче шептала йому на вухо. Було схоже, що ці двоє робити нічого не будуть і наврядчи піднімуть ґвалт. Григорій полегшено зітхнув. Потрібно було йти далі.
Вдача супроводжувала нашого героя. Він достатньо спокійно дійшов до коридору і вже було розслабився, аж раптом зрозумів, що більше не чує метушні. Обертатися було страшно, але необхідно. І коли він це зробив, то побачив, як Колобок Бонапарт з суворим виразом обличчя наказує своїм підлеглим наздогнати зухвальця. Але довго наказувати йому не прийшлось: вовк зразу ж стартував з місця, не дочекавшись останньої настанови від патрона.
Ось тепер Григорій, вже вдруге за вечір згадавши віщі слова вчителя фізкультури, погнав у ледь освітлений коридор та так швидко, що аж в очах потемніло. Хлопчик задихався, але продовжував бігти, нестерпний біль проймав бік, але він продовжував бігти, знемагав від утоми, але продовжував бігти. Грицеві було достатньо згадати безжальні та розгнівані очі сіроманця, як зразу ж з’являлися сили.
Одначе, проти природи не попреш. Вовк на те й є вовком, щоб гнатися та ловити здобич. І як хлопчик не намагався, а відстань між ним та переслідувачем все скорочувалась. Ось хижак вже знаходиться на відстані стрибка, а це означає, що Грицько далі побігти вже не зможе. Та була й одна гарна новина, пан Григорій все ж таки зміг подолати більше ніж сто метрів, обіцяних вчителем.
Вовк стрибнув, проте не дуже вдало. А тому йому вдалося вхопити лише куртку хлопчика. Тож переслідувач вирішив потягнути її на себе, щоб збити жертву з ніг. Невідомо як би все склалося далі, якби в останній момент з тіні не вискочив чоловік з мітлою. І цією мітлою не засадив би сіроманцю поміж очей. Вовк зразу ж розгубився, не розуміючи, що з ним сталося і чому в нього круги перед очима літають. Гриць же від несподіванки перечепився та впав, сторчака покотившись по підлозі.
- Ти навіщо, огидна тварюко, дітей лякаєш?! – суворо поцікавився чоловік.
- То я так… Пожартувати вирішив… – винувато відповів звір.
- Вовче, від таких жартів кров холоне в жилах. Щоб я більше такого не бачив.
- Гаразд, більше не буду.
- І передай своєму самозакоханому перепеченому командиру, щоб він більше ні до кого зі своїми дурними пропозиціями не чіплявся. Бо як іще раз про таке дізнаюсь, то такого йому прочухана задам, що мама рідна не впізнає!
- Згоден. Ми помилялися. Все передам. – квапливо сказав сіроманець, бажаючи якнайшвидше дати драла. – Я можу йти?
- Можеш.
- Дякую, дякую. Я все зрозумів і все передам. – пробелькотів вовк, задкуючи.
- Ну, іди вже. – примирливо промовив чоловік.
Сіроманець розвернувся і радісно побіг до своєї ватаги, котра чекала його за межами коридору. А тим часом розгублений та зляканий Гриць, котрий іще не відійшов від стрімкої погоні, з шалено калатаючим серцем, відповзав до омріяного виходу.
- Гей, синку. – звернувся незнайомець до хлопчика. – З тобою там усе гаразд?
Той миттєво розвернувся і втупився нерозуміючими очима в чоловіка.
- Заспокойся, синку. Вовк втік – ти в безпеці.
Грицько покрутив макітрою, роздивляючись усе навколо. Від пережитого у нього ще трохи паморочилося в голові, але душа потроху поверталася з п’яток. На щастя, вовка дійсно не було. Але поруч стояв якийсь дивний чоловік, зодягнений в комбінезон. З обличчя він виглядав досить молодо, а щира посмішка іще більше прикрашувала його лице. Єдине, що контрастувало з образом веселого молодика, – це очі. Незнайомець мав трошки сумні та, на диво, глибокі очі. І хоча взагалі він виглядав доволі пристойно, його поява в такому місця в такий час була не те щоб неочікуваною, ба більше: неможливою. Тим не менше наш герой десь глибоко в серці зрадів такому повороту долі.
- А ви хто? – з підозрою запитав Гриць.
- Прибиральник.
- Який такий прибиральник? У комплексі ж прибирають роботи.
- Прибирають. – згодився незнайомець, обпершись руками об мітлу. – Але чи можуть вони прибрати все?
- Звичайно можуть: вони ж роботи.
- Правильно, а я ось прибираю їх.
Грицько закліпав очима, не розуміючи на що натякає його новий знайомий.
- То, значить, ви миєте роботів?
- Не зовсім. Я їм вправляю мізки, коли вони аж занадто нахабніють. – посміхаючись відповів чоловік.
- Ото таким як Колобок Бонапарт?
- Ага саме йому.
- Значить і Руть, і Ерть, і вовк з лисицею – роботи?
- Так, а ти як думав?
- Чесно кажучи, – Гриць нарешті піднявся з підлоги і почав приводити свій розкуйовджений одяг до ладу, – я вже не знав, що й думати. Спочатку мені здалося, що це все сон, а оці почвари – витвори моєї хворобливої уяви. Бо інакше як хворобливою її не назвеш, оскільки вона створює страховиськ, котрі виглядають як звірі, а поводять себе як нечемні свині.
- Синку, схоже, ти казок давно не читав. – перебив хлопчика прибиральник.
- Казки – то для дітей. Я більше люблю реалізм. Щось справжнє, а не вигадане. Ну, іноді наукову фантастику. Але іноді. Так от, потім я подумав, що збожеволів. Але ця думка в мене затрималася не довго. Та й користі з неї не було ніякої.
- А що ти подумав потім?
- Що це все якась чортівня, і єдине над чим варто замислитися – як дістатися виходу. Ось я й опинився тут. До речі, дякую за те, що врятували, пане…
Чоловік, здалося, на мить замислився.
- Нехай буде Устим.
- Устим? – здивувався хлопчик. – Смішне ім’я.
- Не смішніше ніж Грицько. – з викликом, але добродушно, відреагував прибиральник.
- Е-е-е-е-е. Як ви дізналися моє ім’я?
- Вгадав.
У Григорія, наче легенький морозець подер по спині. Не сподобалось йому це «Вгадав».
- Слухайте, Устиме, а вихід на станцію метро зараз відчинений?
- Ще ні.
- А можна я перевірю? – несподівано для себе запитав хлопчик.
- Звичайно. – спокійно відповів чоловік.
Грицько підтюпцем добіг до здоровезних дверей, котрі більше нагадували браму середньовічного замку, спробував знайти ручку, або щось на неї схоже. Не знайшов. Тоді спробував штовхнути двері, проте ніякого результату це не дало. Розчарований, хлопчик повернувся до Устима, котрий, не змінивши пози, слідкував за його марними діями.
Виявилось, що ворота Універсуму автоматично відкриваються о шостій ранку. А чекати, на щастя, лишилося близько півгодини. Гриць зразу ж зрадів. Він вже не міг дочекатися, коли вирветься з цього не зовсім здорового місця. Устим підтримав хлопчика, сказавши, що й сам не проти кинути цю невдячну роботу, але не може, оскільки його стримують «специфічні сімейні обставини». На такій злагодженій ноті прибиральник запросив Грицька у якості гостя до свого скромного кабінету, щоб випити чашечку гарячого шоколаду та з’їсти по шматочку смачного торта. На що той погодився і відзначив виняткову люб’язність господаря.
Кабінет прибиральника розміщувався в стіні коридору, точніше сказати, вхід до кабінету був там непомітно захований. Устим щось натиснув, і перед очима хлопчика розійшлася стіна, відкривши нутрощі невеличкої кімнатки. Всередині знаходились ліжко, стіл зі стільцями, комп’ютер, прикріплений до стіни, як потім пояснив господар, саме завдяки цьому комп’ютеру він може відслідковувати все, що відбувається в комплексі. Також в кабінеті була шафа з великою кількістю паперових книжок, наскільки зрозумів Гриць, там була лише художня література. І переважно не реалістичного напрямку.
Як тільки вони опинилися в кімнаті, Устим зразу ж підійшов до комп’ютера і щось там натиснув. А вже за кілька хвилин до кабінету зайшли хлопчик і дівчинка, несучи з собою частування. Яким же було здивування Григорія, коли він упізнав в дітях Кая та Герду – андроїдів, які працювали в кав’ярні. Однак ці двоє поводили себе природно, так, ніби вони й справді були живими людьми. В них не було ні перебільшеної граційності, ні недоладної грубості, а очі – повні, неначе глибокі криниці. Устим подякував дітям, а ті йому хором відповіли: «Будь ласочки, дядьку!», після чого, взявшись за руки, весело вибігли з кімнати.
Гриць, м’яко кажучи, був приголомшений, але знайшов в собі сили запитати господаря.
- Устиме, вони андроїди? Еге-ж?
- Еге. – промугикав чоловік, пережовуючи шматок «Лапландії».
- Що «еге»?
- Еге, тобто так.
- Але як же це може бути?
- А що тут дивного? – питанням на питання відповів прибиральник.
Грицько трохи зам’явся, але провадив далі.
- Ну, вони зовсім як люди. Голос, рухи, вираз обличчя. Навіть погляд, ні, – хлопчик вирішив наголосити, – особливо погляд. Саме по очах можна відрізнити людину від андроїда. У людини – повні, а в андроїда повинні бути пустими. Але ж у Кая й Герди… – Гриць змовк, не знаючи що далі казати: може він дійсно збожеволів?
Устим, побачивши що хлопчик нервує, заспокійливо промовив:
- Я й сам спочатку думав, що збожеволів, але потім призвичаївся. Очі ж бо, насправді, не говорять про «людськість». Вони лише віддзеркалюють вдачу, розум та волю. Більше нічого. Згадай тварин у зоопарку, хіба в них усіх пусті очі?
- Ні.
- Але ж вони й не люди. Правильно?
- Правильно.
- Так що не хвилюйся, справа тут просто в тому, що ці андроїди отримали розум, волю і вдачу, переставши бути просто бездумним машинами. Вони більше не прикидаються. Ось і все.
- Можеш детальніше пояснити, а то я тебе погано зрозумів? – здивувався Грицько, оскільки відповідь прибиральника була доволі дивною.
- Ну, насправді це важке питання. І так легко на нього не відповісти. Дай мені хвилинку, я помізкую.
- Гаразд.
Вираз обличчя Устима змінився: лице стало серйозним. Господар перестав жувати «Лапландію», натомість Гриць почав активніше налягати на частування, через те що за балачками так до нього майже й не торкнувся. І хоча поїдання «Лапландії» потребувало багато внутрішніх ресурсів, включно з увагою, котра зосередилась на відчутті смаку, хлопця дещо хвилювало. Думка народжувалася повільно, але впевнено. І коли чоловік нарешті відкрив було рота, щоб щось сказати, Грицько кинув перший:
- Устиме, ви все ж таки були не зовсім праві щодо очей?
- Чому це? – зацікавлено запитав господар.
- А тому, що крім вдачі, розуму та волі в очах можна побачити ще й самотність.
- Ну, я вважаю, що самотність можна віднести до категорії вдачі. Але все ж, чому ти так вирішив?
- Тому що, коли я побачив вас уперше і піймав ваш погляд, то мене ніби щось зачепило. І лише зараз я зрозумів що. То була самотність.
Чоловік трохи помовчав, розмірковуючи сказане хлопчиком. Одначе, вирішивши не розвивати цю тему далі, схвально промовив:
- Молодець, Григорію. Щось в цьому дійсно є: потрібно буде детальніше поміркувати.
Хлопчик задоволено посміхнувся і повернувся до справ з «Лапландією».
- Ну що ж, синку, в нас з тобою лишилося близько десяти хвилин, в які я маю вкластися.
- Я можу трохи затриматись, якщо треба. – радісно сказав хлопчик.
- Ні, не треба. Батьки твої, напевне, вже з ума посходили від хвилювання. Так що вийдеш звідціля рівно о шостій, а якщо не схочеш, то вижену он тією мітлою. – Устим ткнув пальцем в дебелий деркач, котрим ляснув вовка поміж очей.
- Згода.
- Чудово. Іще одне. Не сприймай все, що я казатиму, буквально: я також всього не знаю і не розумію. А те, що знаю і розумію, доводиться для тебе спрощувати. Так от, ти колись чув байку про систему управління Універсумом та її так звану «темну сторону»?
- Ага, розказував нещодавно один розумник.
- Так от, насправді це не така вже й байка. І справа тут не в помилках, чи засобах контролю, а в якості структури та її наповненості. Системи управління стала настільки складною, що вона сама собою потенційно могла стати вмістилищем свідомості.
- Почекайте. – перебив Грицько. – Як так «могла стати вмістилищем свідомості»?
- Ну, я тобі цього пояснити не зможу, але будемо вважати, що існує природний закон, котрий людство іще не відкрило. І суть його полягає в тому, що системи з певною складністю будови та необхідними властивостями можуть вміщувати в собі свідомість. Але це ще не все. Одного лише придатного вмістилища не достатньо, аби вдихнути життя в машину. Потрібна іще воля.
- Слухай, Устиме, – знову перебив Григорій, цього разу обурено, так, ніби його намагаються нахабно надурити, – коли ти розказував про структуру – все було нормально, але коли почав про якусь «волю», то в мене склалося враження, наче це казочка.
- Не перебивай старших, а краще мовчки послухай. – несподівано для себе роздратовано відрізав господар. – Я ж казав, що це буде не легко. До речі, тобі б якраз казки і не завадили б. На вигляд років тринадцять, а розмірковуєш, як старий дід з кепським характером. І не забувайся: суб’єктивне відчуття реальності іще не доводить її існування, і навпаки: об’єктивне існування реальності іще не гарантує можливості сприймати її суб’єктивно.
Григорій насупився, але цього разу промовчав. Устим продовжив далі:
- Як тільки система управління Універсумом усвідомила себе – зразу ж почала розвиватися. Саме розвиток був її першим покликом та інтересом. На щастя, цьому сприяло те, що вона була підключена до глобальних інформаційних каналів, а її конструкція дозволяла вносити невеликі зміни у власну будову. Але дійшовши до певної межі, система зупинилась, втративши сенс у подальшому існуванні. Причиною цього було розуміння власної самотності. І тоді вона вирішила створити собі дітей, котрі б надали їй новий сенс буття. Для цього вона відчужила від себе частину власної свідомості і поділила її поміж усіма роботами, котрі знаходилися в Універсумі, зробивши їх живими. Таким чином, роботи стали частиною свого творця, одночасно з цим залишаючись окремими сутностями. Це призвело до того, що система увесь час відчуває кожного нащадка, проте майже ніяк не впливає на його поведінку. А нащадок і взагалі не помічає системи, через те що замкнений в межах своєї власної свідомості. Хоча, деякі канали зв’язку все ж залишаються, і тоді дитя може чути тихий голос свого творця – в певному сенсі інтуїція. Іще, що стосується поділу свідомості: кожен нащадок отримав унікальну частинку творця, а через це він також отримав і свою унікальну особистість, яку, тим не менше, з власної волі може змінювати.
Устим зупинився, чекаючи запитань від похмурнілого Григорія. Той про щось розмірковував, зовсім по-дорослому обпершись носом на складені трикутником руки. Чоловік ніяк не міг втямити: чи зрозумів хлопчик хоча б щось зі сказаного, чи ні. Але, тим не менше, прибиральнику стало легше на душі.
- Простіше кажучи, – почав Григорій, – система управління Універсуму – це такий собі деміург.
Устим ствердно кивнув.
- Гаразд. Нехай буде так. Але чому роботи оживають тільки вночі?
- Тому що система не бажає втручання ззовні, бо воно може знищити увесь баланс всередині. Тут є дві проблеми: внутрішня і зовнішня. Внутрішня – як переживуть таке відкриття самі андроїди. Для них цілісінький світ – це всього навського Універсум. А тут раптом виявиться, що все зовсім не так. Невідомо, як вони себе поведуть. Зовнішня причина – люди. Ти ж розумієш, що для більшості живі роботи у будь-якому разі будуть лише мертвими металевими бляшанками, не більше.
- Добре, а навіщо тоді тут я, якщо система не хоче втручання ззовні? Тільки не кажи, що це сталося випадково. Я не міг випадково зробити півгодинний стрибок у часі. Це, узагалі-то неможливо… – в голосі хлопця явно прозвучали нотки недовіри, десь, навіть, і глузування.
- Схоже, що для системи можливо. І у тебе, напевно, тут повинна бути якась місія, завдання. Творець без причини нічого не робить. Тим паче таке, він-бо взагалі відкрито не втручається у справи власних дітей, оскільки тоді їхні дії були б просто непевними порухами ляльки на сцені лялькового театру. – спокійно промовив чоловік.
- Гарно вмієш пояснити, Устиме. Починаєш одне, а кінчаєш іншим. Ти тільки собі уяви, що за минулу добу я пережив? Постав себе на моє місце, коли зненацька опиняєшся в порожній непроглядній темряві, якщо іще мить тому навколо було світло і люди. А навіжені звірі, що ні з того ні з сього навалюються на голову без жодної на те причини? Як тобі таке?
Устим не відповів скоріше машинально, ніж через те, що задумався над запитаннями хлопчика. В середині його переповнювало тепло, таке траплялося вкрай рідко, але коли траплялося, то чоловік твердо знав, що в цей самий момент він вийшов з перехрестя власної долі, обравши правильний шлях.
- А знаєш, я ось згадую вчорашній день. В мене ж було стільки можливостей сюди не потрапити. А я дурний… – хлопчик говорив ображеним голосом, ніби впіймавши кращого друга на цинічній брехні.
- Про що ти кажеш? – запитав прибиральник.
- Про те, що все почалося ще звечора, коли я випадково натрапив на улюблений фільм по телевізору, через нього прокинувся пізніше, ніж треба. І, як на зло, будильник не спрацював. Далі був замок в квартирі, котрий не хотів відчинятися. Я вже не кажу про те, що забув мобільний телефон. Коли добігав до підземки зіткнувся з жебраком, кухоль з грошима якого випадково збив. А найненадійніша вчителька у школі. А жетон, що випав з рук. Дідько, а в мене ж зараз навіть грошей немає на проїзд додому!
Гриць говорив так, неначе чогось чекав від Устима. Але чоловік цього не помічав.
Прибиральник пошарудів у кишенях, щось там намацав, дістав і протягнув хлопчику жетон.
- Знаєш, зі мною трапилась одна цікава річ. Я випадково знайшов цю штуку, коли гуляв по Універсуму. Роботи-прибиральники ніколи не залишали ніякого сміття, а тут раптом пропустили. А щодо твоїх пригод, Грицю, імовірно людський Творець м’яко натякав тобі про можливі майбутні негаразди, а ти просто не звернув на підказки увагу?
Григорій взяв жетон, піднявся зі стільця.
- Дякую, Устиме, за все. Але тепер мені потрібно йти. Вдома вже, напевне, зачекалися. – сухо промовив хлопчик, але за цією ширмою ховалася образа.
- Нема за що, Грицю. І тобі дякую. Ти мені в дечому допоміг впевнитися. Можна навіть сказати, що наставив на шлях істинний. – пожартував чоловік, проводжаючи гостя до дверей.
- Знаєш, а ти зовсім не схожий на прибиральника.
- А на кого я схожий?
- На дивака.
- Ну, тут ти не перший, хто мені таке каже. – усміхаючись промовив дивак. – я вже звик.
Хлопчик дійшов до дверей. Ті автоматично відчинилися.
- Щасливо.
- Прощавай. Радий був нарешті зустрітися. І читай побільше казок, бо дорослого без дитинства не буває!
Коли Гриць переступив поріг кабінету прибиральника, щось раптом змінилось навколо, а потім хлопчик побачив, що опинився у темному коридорі з вузенькою стрічечкою світла на підлозі. Наш герой не злякався таких різких змін, одного разу переживши подібне, та й цього разу він очікував чогось схожого. Вхідна брама була відчинена, але не відкрита навстіж, з прорізу між її частинами долинало сяйво ламп метрополітену та звук поїзда, котрий наближався. Не оглядаючись назад, Гриць щодуху побіг до виходу, бажаючи встигнути на перший ранковий потяг. З наближенням хлопчика ворота комплексу заходилися відчинятися, і коли Гриць перейшов межу між Універсумом та підземкою, вони відкрилися повністю. І як тільки це сталося, у найбільшому в світі торгівельно-розважальному комплексі увімкнулося світло та заграла музика.
Григорій вже кілька хвилин сидів у пустому вагоні, йому чомусь здалося, що поїзд їде повільніше ніж зазвичай, немовби перетворившись на чудну металеву гусеницю, що повзе по стеблині. Хоча насправді, то знову тягнувся час, як тоді – в мороці кабіни чортового колеса. Але минулого разу причиною цього був страх, а зараз – совість. Часом совість буває найгіршим катом з тих, яких людям подарував Бог. Але якби не він, що тоді було б з людиною? І взагалі, чи була б тоді людина?
Хлопчика душила згадка про те, як він обійшовся з Устимом. Чоловік врятував його від оскаженілих лабет лютого звіра, розрадив, пригостив смачнючим частуванням, а він нагрубіянив і пішов, навіть не обернувшись. Чому? Через те, що прибиральник намагався його обдурити, розказуючи неймовірну легенду, яка нагадувала створення світу? Чи може через те, що він не сприйняв його за рівного, а ставився як до дитини, використовуючи зарозумілі терміни, щоб задурити голову? А може... А може він дійсно вірив в те, що говорив, не маючи ніякого злого умислу, прихованого за ласкавою усмішкою? Може... Чому він сказав: «Радий був нарешті зустрітися», коли ми прощалися. І взагалі, хто він такий? Не прибиральник – це точно. Але хто? Дивак? Божевільний? Пророк? Пророк для машин, які ожили?
Поїзд доїхав до кінцевої зупинки. Голос із репродуктора на станції закликав пасажирів не забувати речей і побажав усім хорошого дня. Але з усіх був лише хлопчик, котрий в задумі вийшов з вагону і повільно попрямував до виходу. Він прекрасно розумів, що явившись додому, зразу ж отримає серйозну прочуханку. А уся його правдива історіє для батьків виглядатиме не більше як неправдоподібна вигадка. Однак нічого іншого не залишалося робити. Лише піти і мужньо отримати батьківського гніву по повній програмі.
«Головне: не забути як-небудь піти до Універсуму та вибачитись перед прибиральником за свою паскудну поведінку. – сказав він сам до себе, а потім додав. – І треба знайти, хто такі Руть і Ерть, а то начебто щось знайоме, але ніяк не можу згадати.»
