1
Самотній козак мчав степовою дорогою на вороному коні. Курява, хмарами підіймалася з під копит. Яскраве сонце виблискувало на спітнілих боках скакуна. На лівому боці в козака звисала шабля. На сідлі була прив`язана велика торба.
Вершник виїхав на пагорб, звідки було видно хутір, що розкинувся в долині. З правого боку, хутір огинала блакитна стрічка річки. Козак уважно вдивлявся в білі цяточки хат, що виднілися серед дерев. Впізнавши свою, він посміхнувся, ховаючи посмішку в довгих, чорних вусах. Козак пришпорив коня і ще швидше помчав у низ.
Посеред величезного подвір`я, стояла вкрита соломою хата з білими як сніг стінами. Біля неї гралися двоє хлопчаків. Один чорнявий інший білявий. Почувши стукіт копит біля паркану, вони підняли голови.
- Тату, тату! – Закричали вони в один голос, біжучи до козака.
Той скочив з коня і схопив дітей на руки. Хлопці навперейми обіймали та цілували тата.
- Ну як тут мої соколята? – Заговорив козак гучним голосом. – Повиростали! Скоро ви батька на руках носитимете.
З хати вийшла молода жінка, у вишиванці і в білій хустці на голові.
- Гнате! – Вигукнула вона зі сльозами, обіймаючи козака. – Нарешті ти повернувся. Я думала, що цей похід ніколи не закінчиться.
- Мамо, не плач. Тато ж повернувся. – Промовив білявий хлопчик.
Жінка засміялася, обіймаючи та цілуючи хлопчика.
- Так, Івасику. Тато повернувся.
Гнат опустив дітей на землю і обійняв дружину.
- Не плач, люба. У нас все буде добре. – Він подивися їй в очі. – Чуєш? У нас все буде добре.
Гнат чаклував над золотою арабською монетою. Він розколов її навпіл. Проробив в кожній половині по дірочці і протягнув крізь них мотузки. Хлопчаки, сидячи на лавці коло матері, уважно спостерігали за його діями.
- Ось, тримайте. – Промовив Гнат. – Це тобі половинка. А це тобі. Носіть їх завжди. Колись доля вас розлучить. А ці частинки монети будуть вам нагадувати про те, що ви брати і повинні берегти один одного. Ви є оберегами один для одного.
Хлопчаки слухняно вдягли мотузки з половинками монети на шиї. Гнат поцілував їх в чоло.
- Тату, можна ми підемо гратися до річки? – Запитав чорнявий хлопчик на ім`я Роман.
- Ідіть. – Кивнув Гнат.
- Але у воду не заходьте. – Гукнула їм у слід мати. Коли вони вже були на порозі.
Івасик та Роман стрімголов бігли до річки. На березі вони зупинилися.
- Давай у хованки. – Запропонував Івасик.
- Давай. Але ти будеш шукати.
Івасик відвернувся до дерева, рахуючи до десяти. Роман пробіг вздовж річки і сховався у річкових чагарниках. Івасик припинив лічити, роздивляючись навколо.
Стояв спекотний літній день. Аж раптом повіяв холодний вітер. Сонце зайшло за хмару. Івасик боязко йшов вздовж берега. Він почув як десь тріснула гілка.
- Ромцю, ти де?! – Гукнув Івась. – Виходь, мені страшно!
Роман спостерігав за ним зі своєї хованки. Він теж відчував, що відбувається щось незвичайне. Але йому було так страшно, що він неміг вимовити й слова. Він лише спостерігав.
Івасик зупинився. Він відчував у себе за спиною чиюсь присутність. Страх скував усе його тіло. Він відчував на своїй шкірі чиєсь холодне дихання. Івасик змусив себе обернутися.
- А-а-а! – Закричав він, впавши на землю і відсовуючись від чудовиська яке він побачив.
Перед Івасиком стояла людиноподібна істота вдягнена у штани та жилетку, вкриті сірою шерстю. Стан підперізував шкіряний ремінь на якому висів короткий меч. Обличчя було вкрите татуюванням. На голові в нього була шапка у вигляді вовчої голови.
Істота схопила Івасика і помчала у степ. Вона робила неймовірно довгі стрибки. Здавалося, що ця істота ось-ось полетить.
Роман спостерігав як істота, разом з Івасиком, віддаляється все далі й далі. Він ще довго сидів в очереті невзмозі поворухнутися.
Істота довго несла Івасика степом. Потім вони потрапили в ліс. Чудовисько вправно і швидко пересувалося між деревами. Від страху Івасик навіть не пручався. Чудовисько притисло його до грудей. Від нього пахло як від собаки. Та й поводилось воно як собака або вовк. Час від часу зупиняючись, щоб понюхати повітря і землю.
Коли повністю стемніло вони дісталися до якогось селища. Навколо селища стояв високий паркан зі стовбурів дерев, загострених у горі. Істота підійшла до дерев`яних воріт і постукала в них. Ворота відразу відчинилися. І вони потрапили в середину.
Це був великий майдан на якому стояло декілька довгих, дерев`яних будинків. Івасик побачив істот, подібних до тієї, що його вкрала. Івасик здогадався, що його викрали вовкулаки. Про яких йому розповідала мати. Крім вовкулаків він побачив ще й жінок різного віку. Але їх було не багато.
Вовкулака приніс його до одного з будинків. Він зачинив Івасика у самій дальній кімнаті. Місячне світло не сміливо пробивалося крізь заґратоване вікно.
Звикнувши до темряви, Івасик побачив, що він тут не сам. Під стінами лежали якісь люди. Здається це були такі ж діти як і він. Хтось стогнав у вісні. Хтось кликав маму. А хтось плакав. Івасик розгублено стояв посеред кімнати. До нього хтось доторкнувся.
- Тебе теж вкрали вовкулаки? – Запитав Івасика хлопчик, якого він не бачив у темряві.
- Так. Але мій тато мене врятує.
- А хто твій тато?
- Мій тато козацький отаман. А в тебе тато хто?
- Коваль з Арограда.
- Коли тебе сюди привезли?
- Вчора. Вовкулаки збирають собі нових братів. З нас зроблять таких самих вовкулаків.
- Я не хочу бути вовкулаком! – Крикнув Івасик, скочивши на ноги. – Не хочу!
Від його вигуку останні діти прокинулися. Всі почали голосно плакати. В кімнату зайшов вовкулака.
- Ану тихо! – Гаркнув він. – Всім спати!
Івасик став перед вовкулакою.
- Відпустіть нас усіх до дому! – Крикнув він.
- Ах ти ж, щеня!
Вовкулака спробував вхопити Івасика, але той ухилився і проскочив у нього між ногами. Він біг, перестрибуючи через сплячих вовкулаків, втікаючи від охоронця. Івасик вискочив з будинку, біжучи до воріт. Вовкулака, що за ним гнався, за один стрибок наздогнав його, опинившись перед Івасиком. Він вдарив вовкулаку по нозі. Той заскавчав мов пес. Івасик побіг далі. Раптом якась сила зупинила його і кинула на землю. Івасик уткнувся обличчям в землю. Мотузка з половиною монетки злетіла з його шиї і лежала перед ним. Він згріб її в жменю.
Біля нього хтось зупинився. Івасик відчув, що якась сила піднімає його над землею. Він висів у повітрі. Перед ним стояв чоловік у чорній накидці з капюшоном. Чоловік мав довге, чорне, як і його накидка, волосся. Їхні погляди зустрілися. Чоловік уважно дивися на Івасика. Злегка усміхнувшись, він кивнув повернувшись до Івасика спиною. В цей момент Івасик впав на землю.
- Забирай його, Хрящ. –Промовив чоловік у чорному.
- Так, пане Фалук. – Вовкулака схопив Івасика і відніс в будинок.
Їх було десять. Хлопчиків такого ж віку як Івасик. У шкіряних накидках, шерстю до гори, вони стояли перед багаттям, яке розпалили посеред подвір`я. Над багаттям висів великий казан, в якому щось булькотіло. Фалук ходив навколо вогнища, то підіймаючи руки до гори то опускаючи їх. Він був голий по пояс. Вогнище освітлювало його могутній торс, міцні руки та плечі. На які спадало довге чорне волосся. Декілька вовкулаків танцювали навколо багаття якийсь химерний танець, під барабанний бій. Ритм барабанів то вповільнювався то прискорювався. Вони, час від часу, викрикували бойові кличі, і всі інші повторювали за ними. Так продовжувалось досить довгий час. Івасик вже змерз і втомився. Інші хлопчаки почали плакати. Вони намагалися присісти на землю але Хрящ, що стояв за ними, не дозволяв їм цього.
Врешті решт, Івасик, не витримавши втоми, сів. Відразу ж, до нього підійшов Хрящ і поставив його на ноги. Але не встиг він відійти, як Івасик знову опустився на землю. Загарчавши, вовкулака схопив Івасика, намагаючись його підняти. Івасик закричав і вкусив Хряща за руку. Той заскавчав від болю а потім вдарив Івасика по обличчю. Той, як клубок покотився по землі. З його носа хлюпнула кров. Барабани продовжували бити а вовкулаки танцювати.
На Хряща та Івасика ніхто не звертав уваги. Церемонія продовжувалась Тільки Фалук, припинивши свої молитви, уважно спостерігав за ними..
Вовкулака схопив Івасика під руки, щоб поставити його до інших хлопчиків. Івасик пручався, дриґаючи руками та ногами.
Раптом вовкулаки припинили танцювати. Барабани замовкли. Настала повна тиша. Навіть Івасик, від несподіванки, перестав пручатися та кричати.
Фалук зачерпнув з казанка рідину, яка там варилася і підійшов до хлопчаків. Він по черзі підходив до кожного з них і давав їм пити вариво з казана. Після того як хлопчик робив ковток, Фалук давав йому нове ім`я. Сина коваля з Арограда він назвав Молотом. На сам кінець Фалук підійшов до Івасика. Він перелякано переводив погляд то на Фалука то на чашу.
- Пий! – Промовив Фалук.
Івасик не сміливо захитав головою.
- Пий! – Штовхнув його Хрящ.
- Ні! – Закричав Івасик, відсовуючись назад. – Я не хочу.
Хрящ міцно стиснув його голову і відкрив силою рота. Івасик ледве не захлинувся гіркою рідиною, яка до того ж, ще й дуже погано пахла. Від питва перед очима Івасика , все попливло. Звуки долинали наче звідкись з далеку. Фалук пильно дивився Івасикові в очі.
- Ти - Лютий. - Оголосив він нове ім`я Івасика. І повернувшись до громади вовкулаків, промовив. – Віднині, вони ваші брати.
Вовкулаки підняли свої короткі мечі в нічне небо і закричали всі в один голос. В цей час до Фалука підійшов один з вовкулак. В руках він тримав велику, гостру голку.
- Починай. – Сказав йому Фалук.
Вовкулака наблизився до Івасика. Той спробував зробити крок назад але не зміг. Тіло його не слухалось. Івасик спробував закричати. Це в нього теж не вийшло. Хрящ поклав Івасика на землю, міцно його притиснувши. Вовкулака доторкнувся голкою до чола Івасика. Зібравши останні сили він закричав.
- А-а-а-а!…
Пройшло двадцять років
Лютий схопився з місця від власного крику, що вирвався в нього у вісні. Він важко дихав. По тілу стікав холодний піт. В нього нестерпно боліло місце на чолі де було витатуйована вовчу морду. Лютий вийшов на подвір`я. Все селище вовкулаків спало. Навкруги була мертва нічна, тиша. Місяць і зорі вкривали своїм блідим світлом селище та густий ліс навколо нього.
Лютий дістав половину арабської монети та довго дивився на неї. Раптом з його могутнього тіла вирвався страшний, вовчий вий. Здалося, навіть зорі та місяць потьмяніли від туги, що відчувалася в ньому.
2
Батько та троє його синів косили пшеницю в полі за селом. Солом`яні, широкополі капелюхи захищали їхні голови від жаркого сонця. В батька, з під капелюха, стирчали довгі сірі вуса. На кінчиках яких, звисали крапельки поту. Чорні від засмаги тіла, вкрилися рясним потом. Коси ритмічно шурхотіли по яскраво-жовтих колосках пшениці. Час від часу люди зупинялися на мить перепочити. А потім знову ставали до роботи.
Але, одного разу батько занадто довго перепочивав. Помітивши це, сини зупинились.
- Що таке, батьку? – Запитав один з них.
Старий вдивлявся кудись за обрій, у якусь сіру хмару. Яка наближалася.
- Що це там таке? – Промовив батько, вказуючи кривим пальцем на хмару.
Сини стали уважно вдивлятися в далечінь. Хмара росла. Від неї почав долинати глухий стукіт.
- Це кочовики! – Здогадався найменший син.
Всі троє заклякли від страху. Першим отямився старий.
- Швидко біжіть в село! – Наказав він синам. - Треба попередити людей.
- Батьку, а ви? – Запитав старший син.
- Я вже старий, і не встигну за вами. А вам треба врятувати свої сім`ї.
Деяку мить сини вагалися. Потім, обійняли на прощання батька і побігли в село.
Старий дивився їм у слід, поки вони не зникли з поля зору. Він провів рукою по пшениці, що хвилювалася на вітрові, взяв косу і пішов на зустріч кочовикам. Він ступав босими ногами по сірій стрічці дороги, гордо піднявши голову.
Кочовики наближалися дуже швидко. Старий вже міг роздивитися перший ряд вершників. В гостроверхих, шкіряних, коричневих шапках та чорних сорочках. Вони їздили на не великих конях.
Старий зупинився і став чекати. Кочовики його помітили. До нього під`їхали п`ятеро вершників. Не сходячи з коней вони зробили навколо нього декілька кіл, сміючись та розмовляючи між собою на своїй власній мові. Від сміху, їхні і так вузькі очі ставали ще вужчими. Старий незворушно стояв на місці, тримаючи обома руками косу. Як по команді кочовики зі скочили з коней. Один з них почав наближатися до старого.
- Гей, покласти коса! – Промовив кочовик, ступивши ще один крок.
В цю мить коса дугою просвистіла в повітрі, перерізавши кочовику горлянку. Кров бризнула в різні боки. Смертельно поранений кочовик захрипівши, схопився обома руками за горло і впав до дідових ніг. Вражені кочовики вихопили свої мечі але нападати не поспішали. Старий поволі повертався, намагаючись вгадати, який з супротивників нападе першим. Не витримавши напруження, один з кочовиків кинувся вперед. Ухилившись від удару, старий увігнав косу кочовикові в живіт. Але одразу ж дід відчув гострий, нестерпний біль у правому плечі. Він випустив косу і впав на коліна. Ще один удар меча старий отримав у лівий бік. Він закричав від болю. Один з кочовиків вже підняв руку з мечем, щоб відрубати старому голову, аж раптом до них під`їхав молодий кочовик на білому коні, прокричавши щось на власній мові. Кочовики слухняно сховали мечі і, підхопивши старого під руки, потягли його підводи хана. Старий безпорадно звісив голову на груди. Все його тіло пронизував біль, що виникав при будь-якому русі.
На підводі стояла юрта. Вхід у яку був завішений картатою ковдрою. Кочовик, той що був на білому коні, підійшов до юрти і тихо щось промовив. Ковдра відсунулась і з юрти вийшов товстий кочовик. Він мав абсолютно лису голову. Чорні, тоненькі вуса звисали до грудей. На пальцях рук він носив декілька золотих, з коштовним камінням, перснів. Кочовик, який його покликав, вказав йому на старого. Хан на нього подивився. Кочовики, що притягли діда, впали перед ним на коліна, припавши обличчям до землі. Ліва брова хана піднялася в гору. Це говорило про те, що її власник здивувався. Хан підійшов ближче до старого і зазирнув йому в очі.
- Як тебе звати, діду? – Промовив хан.
- Всі кличуть мене дід Хмель. – Прохрипів старий.
- Хмелю, для чого ти вбив моїх людей? Хіба ти не чув, що за кожного вбитого кочовика я мщуся його вбивці.
- Я бачу як твоя голова спостерігає за тим як твоє тіло пливе по річці. – Хмель спробував засміятися але замість сміху з нього вирвалось лише хрипіння.
Від цих слів хан збентежився. Але швидко отямившись він махнув кочовику, який його покликав з юрти. Кивнувши у відповідь, той дістав меч і відрубав Хмелю голову.
Сини діда Хмеля підняли на ноги все село. Люди запрягали підводи, садовили на них свої сім`ї і не беручи з собою нічого такого, що могло б затримати їх у дорозі, швидко втікали на захід. В княже місто – Ароград.
- Мамо, ми вже не повернемось до дому? – Запитала маленька дівчинка, дочка молодшого сина Хмеля, сидячи з матір`ю на підводі.
- Не знаю, доню. – Відповіла жінка, дивлячись як над їхнім селом підіймаються чорні стовпи диму.
- А де дідусь Хмель? – Невгавало дівча.
- Він нас наздожене. – Промовила мати. По її щоках текли сльози.
Князь Максим стояв над східною брамою і спостерігав за тим як біженці входили в місто. Їх було дуже багато. Тисячі. Його вкрите сивиною волосся, куйовдилось від вітру. Князь мав міцну статуру. Половину обличчя приховувала акуратна борода. Інші пів обличчя було вкрите зморшками. У сірих очах князя можна було розгледіти сум та тривогу. Він перевів свій погляд на Борисфен, що протікав не далеко від східних стін Арограда. Могутня річка несла свої води далеко на південь, наповнюючи ними Чорне Озеро. Вигляд річки трохи заспокоїв князя. Тривога відступила але не зовсім. Вона ніби причаїлась у далеких закутках свідомості. До князя підійшов Аскольд, тисяцький княжого війська.
- Князю, біженці повідомили, що впала застава на Росі.
Князь глибоко зітхнув.
- Отже перед нами залишилася лише одна Васильківська застава. – Промовив князь, ніби сам до себе. Тисяцький кивнув. – Скільки в нас війська?
- Три тисячі. І ще тисяча прийде із західних застав.
- Відправ сотню на Васильківську заставу.
- Але князю, - заперечив Аскольд, - Васильківська застава все одно не встоїть. А в нас кожний вояк на вагу золота.
- Треба потягнути час, поки не підійдуть вояки з західних застав. Відправляй сотню.
- Так, князю. Дозвольте мені її очолити.
- Ні, Аскольде. Ти потрібний мені тут. Виконуй.
- Так, князю. - Тисяцький кивнув і побіг готувати сотню.
До князя підійшла його дочка Ольга. Молода, вродлива дівчина, з білосніжною шкірою та чорним як смола волоссям, що було заплетене в косу. Та такими ж чорними очима. Вона поклала свою руку йому на плече. Декілька хвилин вони стояли мовчки і не рухаючись.
- Нам потрібна допомога, тату. – Промовила Ольга.
- Де ж її взяти, доню? – Зітхнувши, сказав князь.
- Ти сам знаєш де.
Князь рвучко відступив від неї.
- Ні! Це не можливо. Я не можу просити про допомогу наших ворогів. Козаки, горяни та жінки-воїни знищать нашу державу та народ.
- Скоріше за них, наш народ знищать кочовики. – Гірко промовила Ольга. – Тату, пора переступити через свою гординю і спробувати об`єднати всі племена. Зараз саме слушний час. Адже небезпека загрожує і їм також. Ти ж сам казав, що про це мріяли наші пращури. Вони мріяли про міцну Дулібію. А це не можливо без єдності.
Князь задумливо дивився в далечінь, туди у степ, за обрій. В душі у князя відбувалася боротьба між гординею та здоровим глуздом. Так могло продовжуватись безкінечно довго. Але рішення треба було приймати зараза. Та навіть не зараз, а набагато раніше. Набагато. Ольга не відводила від нього погляду, очікуючи на відповідь.
- Писаря до мене! – Вигукнув князь.
За мить писар стояв перед князем.
- Записуй. – Наказав князь. – Я, Максим, князь арів. Перед великою небезпекою, що нависла над нашими племенами та нашою країною. Запрошую тебе Гнате, отамане козаків, і тебе Ядвіга, головна сова жінок-воїнів, і тебе Юрко, вождю всіх гірських кланів, через п`ять днів, до себе в Ароград, щоб домовитись про спільний виступ проти Хан-Чака, хана всіх кочовиків. – Писар все записав. – Розіслати гінців з цим листом в усі племена.
- Так, князю. – Промовив писар і миттєво зник.
Ольга задоволено всміхнулася, обійнявши свого батька.
- Ми вистоїмо, тату. – Промовила вона. – Дулібія обов`язково стане сильною.
Кий був найменшим у сотні. Він зовсім не давно потрапив у військо. Йому доводилося виконувати найбруднішу роботу. Ось і зараз Кий прибирав у приміщенні де розташовувалась їхня сотня. Всі вояки в цей час відпочивали, одні на подвір`ї біля приміщення, інші у шинку на центральному майдані Арограда. У приміщення увійшов сотник Дмитро.
- Негайно біжи у шинок, поклич наших! – Наказав сотник.
- Так, пане.
Кий дуже швидко знайшов потрібний шинок. Всередині стояв гамір і було повно народу. Кий пробирався крізь натовп, шукаючи Марка та Івана, помічників сотника. Йому пощастило. Вони сиділи вдвох за одним столом. Навколо них крутилися дівчата а стіл був заставлений наїдками та кухлями з пивом.
Іван та Марко були братами близнюками. Низькі на зріст, але широкі в плечах. Обоє носили однаковий одяг і мали однаковісінькі, руді бороди. Проте Марко мав одне око інше він втратив у бою. І це була єдина відмінність.
- Чого тобі? – Невдоволено запитав Іван.
- Сотник всіх скликає. – Промовив Кий.
Марко та Іван перезирнулися. Не промовивши ні слова, вони одночасно висушили по кухлю пива. Марко стер рукавом піну з вус та бороди і виліз на стіл.
- Тихо! – Громовим голосом заволав він на весь шинок. Голоси поволі стихали – Хто з сотні Дмитра, всім на службу.
В шинку почулося невдоволене гудіння але більшість потягнулася до виходу.
Ніч опустилася на місто. Вся сотня вишикувалась перед брамою. Кий стояв у строю, слухаючи притишені розмови вояків.
- Кажуть, що застава на Росі розбита. – Промовив кремезний вояк, якого звали Степан.
- Васильківська застава залишилась останньою. Якщо вона впаде, Ароград буде дуже важко захистити. – Сказав Михайло, високий, худорлявий вояк.
- Васильківська застава не встоїть. - Зітхнув Степан. Він був повна протилежність Михайлові. Не високий і опецькуватий, мов шар. – І ми всі там загинемо.
- Припни язика. – Штурнув його Михайло. – Рано ще нам помирати.
Але в його голосі не відчувалося впевненості. Кий ще ніколи не був у бою. І від таких розмов Києві стало страшно. По спині пробіг холодок. Йому захотілося все покинути і втекти подалі. Але брама відчинилася, пролунала команда рушати і вояки зробили крок у темряву.
Ольга молилася, стоячи навколішках перед вівтарем, в храмі бога Ієшуа. Її голос луною розносився під куполоподібною стелею храму.
- Святий Ієшуа, допоможи нашому народу в цій боротьбі. – Зверталась вона до божества. – Дай сили та мужності нашим воїнам. Воюй на нашому боці. Зупини та вижени ворога з нашої землі.
Закінчивши молитву, Ольга ще декілька хвилин стояла мовчки. Потім встала і вийшла з храму. Настала літня ніч. Зорі освітлювали площу перед храмом. Людей не було. Не далеко від храму Ольга помітила двох жерців Молоха. Вони були на службі у Фалука, радника князя. Щось не приємне ворухнулося в душі Ольги. Їй не подобався Фалук. По якійсь, не відомій навіть їй причині вона йому не довіряла. Ольга перетнула майдан перед храмом і увійшла в князівський палац. До неї підійшов служник.
- Княгиня Ольго, вас викликає князь до себе в покої..
Ольга пройшла в покої батька. Князь був не сам. З ним був Фалук. Коли вона увійшла, він вічливо вклонився.
- Ти мене кликав, батьку? – Промовила Ольга.
- Так, доню. Сідай. – Князь вказав на місце поруч з собою. Ольга сіла. – Я вже старий, Олю. У наш не спокійний час все може статися. Тобі одній буде важко керувати державою.
- Про, що ти говориш, батьку? – Запитала Ольга, вже розуміючи чому батько завів цю розмову.
- Ми вже давно знаємо Фалука. Він довів свою відданість нашій сім`ї. – Князь зупинився, не знаючи, як сказати наступні слова.
- Дозвольте мені, князю. – Промовив Фалук. Князь кивнув. – Пані, Олю. Я давно вас кохаю. Ви це знаєте. Тому я прошу вас, станьте моєю дружиною. І ви будете самою щасливою жінкою на землі.
Ольга подивилась спочатку на батька потім на Фалука. Так. Вона знала, що вона йому не байдуже. Але чи кохає він її по справжньому? Вона відчувала, що Фалук хоче заволодіти нею з якоюсь не доброю метою. Але хай там як, вона його не кохає, і ніколи не вийде за нього заміж.
- Пане, Фалук. Я вас поважаю і мені приємна ваша увага. Але я не кохаю вас. Тому вийти за вас заміж я не зможу.
Промовивши це, вона вийшла з покоїв. У кімнаті повисла не зручна тиша. Першим її порушив князь.
- Ольга молода. Вона ще поміняє свою думку.
Фалук подивився на князя, від чого тому стало не пособі. Так ніби чиясь важка рука опустилася йому на плечі.
- Так, князю, вона ще змінить свою думку. – Він помовчав. – Я чув, що ви запросили сюди представників інших племен.
- Я хочу домовитись з ними про об`єднання наших військ проти Хан-Чака.
Фалук пройшовся по кімнаті.
- Я хотів би попередити вас. Козаки, горяни, та жінки-воїни дуже підступні. Вони можуть скористатися нашою слабкістю і завдати удару в спину.
- Сподіваюсь вони розуміють, що це буде початком їхнього кінця. Кочовикам потрібна наша земля а не ми.
- А ви не допускали такої думки, що хтось із них може об`єднатися з Хан-Чаком.
Князь замислився.
- Що ти пропонуєш, Фалук?
Фалук відповів не відразу. Деякий час він мовчав.
- Укласти мир з Хан-Чаком. І разом з ним завоювати інші племена. Таким чином ви об`єднаєте Дулібію.
Почуте князя вразило. Він був збентежений. Як точно Фалук озвучив його бажання. Адже десь глибоко всередині йому хотілося зробити саме так. Бути володарем всієї Дулібії – ось його давня мрія. Але чи виправдовує мета, засоби?
- Ні. Треба спробувати об`єднати країну в мирний спосіб – Промовив князь.
3
Роман їхав поруч з батьком. Спереду й позаду їх оточували охоронці отамана. Старий отаман, батько Романа, дрімав у сідлі. Його сивий оселедець погойдувався в такт крокам коня. Вже зовсім стемніло. Від чого ліс, що стояв з обох боків дороги, здавався загадковим і небезпечним. З лісу долинали якісь звуки, від яких Роману ставало трохи моторошно.
Десь далеко попереду блимнуло світло.
- Батьку, - промовив Роман, - майже приїхали.
Отаман протер очі, розганяючи залишки сну. Вони під`їхали до однієї з застав арів.
Посеред великої галявини стояв високий паркан, зроблений зі стовбурів дерев, загострених зверху. За парканом виднівся пагорб, на верхів`ї якого було накладено купу хмизу. Роман постукав у браму.
- Хто це там гупає серед ночі? – Відізвався хтось зверху.
- Гнат, отаман козаків їде до князя арів. – Вигукнув Роман. – Відчиняй браму.
За парканом почулися голоси, кроки, стукіт. Нарешті брама відчинилася. Козаків зустрічав сотник застави. Поруч з ним стояли декілька воїнів, тримаючи в руках смолоскипи.
- Вітаю вас, пане Отамане. І ваше товариство. Я, Василь, сотник цієї застави.
- Вітаю й тебе, сотнику. – Промовив Гнат, скочивши з коня. – До вашої застави кочовики ще не діставалися?
- Ми помічали їхні розвідувальні загони. – Відповів сотник, йдучи поруч з отаманом. – Але вони швидко відступали. Основне військо наступає на Васильківську заставу.
Вони увійшли в дерев`яний будинок з великою передньою кімнатою. Там були люди. З лівого боку сиділи декілька горян а праворуч розташувались жінки-воїни. Посеред кімнати стояв довгий стіл, біля якого були дві лави.
- Вітаю, шановне товариство. – Перехрестившись на образи Ієшуа, привітався Гнат.
- Вітаємо. – Почулися відповіді з обох боків.
- Вечеря зараз буде готова. – Промовив сотник.
Отаман та козаки повсідалися на лави під стінами. В кімнаті повисла гнітюча тиша. Роман з цікавістю розглядав людей у кімнаті. В першу чергу він звернув увагу на горян. Йому ще ніколи не доводилось їх бачити. Горяни мали довге, до плечей, волосся. Вишивані сорочки та шкіряні жилети. Зі зброї вони мали короткі мечі та кинджали. Також у кожного на поясі висіла бартка - маленька сокира. Їх було п`ятеро. Четверо молодих воїнів і один старий. Мабуть головний серед них.
Потім Роман перевів свою увагу на жінок-воїнів. Їх він знав досить добре. І стару жінку Роман теж зустрічав, коли козаки укладали мир з жінками-воїнами. Це була головна сова племені жінок-воїнів - Ядвіга. З нею мандрували шість чоловіків, її охоронців та три жінки-воїни. Одна з них була дуже гарна. Вона мала біляве волосся та блакитні очі. З під хутряного одягу виднілися міцні але від цього не менш красиві руки, засмаглі під степовим сонцем. На голові жінка-воїн носила чорну тоненьку стрічку.
Всі жінки-воїни мали луки, мечі та кинджали а чоловіки охоронці, списи та мечі.
В кімнату увійшли служники несучи в руках наїдки. Вони швидко накрили на стіл.
- Прошу всіх за стіл. – Запросив сотник.
Увесь гурт поволі зайняв місця. Ядвіга, отаман та старий горянин сіли в голові столу. Сотник почекав поки всі улаштуються і промовив.
- Пане отамане, благословіть цей стіл.
- Козаки тут, що найближче до Ієшуа? – Обурливо промовив один з горян, не високий, з міцними плечима.
На нього суворо подивився старий горянин. Від цих слів сотник трохи знітився.
- Я не проти того, щоб їжу благословив Юрко. – Гнат вказав на старого горянина.
- Наша Велика Матір теж достойна того, щоб про неї згадали за столом. – Промовила білявка.
- А дівок тут взагалі ніхто не питав. – Відрізав їй молодий горянин.
- Припни язика, дурню. – Процідила крізь зуби дівчина.
Молодий горянин взявся за меча. Але не встиг він його витягти як в руках дівчини опинився лук із зарядженою стрілою. Всі за столом повскакували і схопилися за зброю. Напруга в кімнаті зростала. Необережний рух, в будь який момент міг спричинити бійню.
- Всі опустіть зброю. – Голосно сказала Ядвіга. - Олеся, ти мене почула?!
Дівчина повільно опустила лук. Всі інші зробили те саме.
- Мій син Ярич трохи погарячкував. – Промовив похмуро Юрко. – Нехай кожен молиться до свого бога. Та й по всьому.
В кімнаті стояла все та ж гнітюча тиша. Під час вечері Роман помітив як Ярич та Олеся перезиваються. Це Романа чомусь трохи насмішило. Раптом почувся протяжний вий. Сотник завмер. Його обличчя зблідло.
- Вовкулаки. – Кинув сотник, вибігаючи з кімнати. – Григір, буди сотню! Піднімай всіх на стіну!
На дворі почулися крики і бряцання зброї. Гнат швидко підвівся.
- Козаки, до бою! – Скомандував він.
Козаки миттю вибігли з кімнати. За ними поспішили горяни та жінки-воїни. Ядвіга залишилася в будинку разом з одним охоронцем.
- Паліть багаття! – Волав сотник. – Смолоскипи на стіни!
Роман з батьком піднялися на частокіл. Перед заставою була галявина залита місячним світлом. До застави наближалися зо три десятки вовкулаків. Вони стояли на чотирьох кінцівках, роблячи довгі стрибки. Кожний стрибок скорочував відстань до паркану.
- І часто у вас таке буває? – Запитав Роман у сотника, що стояв поруч.
- Вони вперше підходять так близько в таких кількостях. – Відповів сотник. – Лучникам приготуватися! Стріляти по моїй команді!
Роман витягнув шаблю з піхов, і роззирнувся навколо. Його батько стояв поруч з ним. За отаманом, витягнувши свої мечі, завмерли горяни. Далі розташувались охоронці Ядвіги. Вони виставили списи, приготувавшись до зустрічі вовкулаків. Жінки-воїни натягли тятиву луків, чекаючи наказу стріляти.
- Давай!! – Що сили закричав сотник.
Хмара стріл знялася в гору, зробила дугу і впала на зграю вовкулаків. Почулося виття, скавуління і крики. Декілька вовкулаків залишилися лежати на галявині.
- Давай!! – Прокричав сотник зірваним голосом.
Друга хмара стріл накрила зграю. Іще декілька вовкулаків впали замертво. Але останні вже наблизились до стін.
- Тепер починається пекло. – Промовив сотник, витягуючи меча.
Вовкулакам достатньо було одного стрибка, щоб опинитися на стінах застави. Перші вовкулаки потрапили на списи охоронців Ядвіги. Їхні перед смертне скавуління злилося з брязкотом зброї та криками нападників та охоронців.
Перед Романом виникла вовча морда. З вишкірених, жовтих зубів стікала слина. Не роздумуючи, Роман махнув шаблею. Голова вовкулаки полетіла в низ. Чорна, як смола, кров бризнула на обличчя Романа. Він стер її рукавом. Навкруги вирував бій. Всі вовкулаки були на подвір`ї застави. Вони були сильніші від людей. Вовкулаки розривали воїнів на частин своїми лапами та зубами. Деякі з них, миттєво, перетворювались на людиноподібних істот. Замість вовчих морд виникали татуйовані обличчя. А замість лап з`являлися руки, в яких тут же ж опинялися мечі. Один вовкулака був озброєний важким молотом. Це був Молот той самий хлопчик якого посвятили у вовкулаки разом з Івасиком. Зброя, в його руках, мов блискавка літала в повітрі, розбиваючи голови воїнам, що спробували битися з ним.
Гнат махав шаблею, відбиваючись від вовкулаків. Незважаючи на свій вік, отаман швидко рухався і ухилявся від важких лап з гострими пазурами. Вловивши момент, Гнат рубонув шаблею по лапі вовкулаки. Той заскавчав і перетворився на людиноподібну істоту. Орудуючи мечем вовкулака став насідати на Отамана. Не устоявши, отаман упав. Вовкулака підняв меч але в цю мить Роман встромив йому шаблю в спину. Вовкулака випустив меч і впав поруч з Гнатом. Роман допоміг батькові підвестися.
- Ти, як, батьку?
- Добре. Будь обережний.
Вовкулаки повільно але впевнено перемагали. Перетворившись на людиноподібну істоту, Лютий з одного удару вбивав своїх супротивників. На нього напали два охоронці Ядвіги. Вони хотіли проколоти його списами але Лютий ухилився, вбив мечем одного охоронця, його списом проколов іншого. Помітивши, що одна жінка-воїн цілиться в нього з лука, Лютий кинув у неї спис. Здригнувшись від удару, дівчина опустилась на коліна потім впала набік.
У кімнату, де сиділа Ядвіга, увірвалися два вовкулаки. Першого охоронець вбив списом. Іншого він зустрів мечем. Від ударів іскри сипалися на підлогу. Охоронець випустив з рук меча. Уникнувши смертельного удару, охоронець збив вовкулаку з ніг. Вони покотились по підлозі. Вовкулака притиснув охоронця до підлоги і заніс над ним меч. Ядвіга схопила меч і зрубала вовкулаці голову. По кімнаті бризнула чорна кров.
Юрко бився пліч-о-пліч з двома горянами. На них нападало п`ятеро вовкулаків. Серед них був Молот. Всі троє горян стікали кров`ю. Юрко вбив одного з вовкулак. Але одразу ж товариш Юрка впав від удару смертоносного молота.
Ярич з усіх сил відбивався від двох вовкулаків. По його обличчю стікала кров. Мечі свистіли в повітрі поруч з Яричем. Зробивши зусилля, він перерізав вовкулаці горлянку. Той захрипів і впав на землю. Потужний удар іншого вовкулаки, вибив з рук Ярича меч. Горянин вже приготувався зустріти смерть, аж раптом стріла, зі свистом, пробила горло вовкулаці. Він ніби спіткнувся але продовжив опускати меч на Ярича. Наступна стріла знову потрапила в шию вовкулаки і довершила справу. Ярич озирнувся, щоб подивитись хто його врятував. То виявилась Олеся.
- Сама не знаю, чому я це зробила. – Промовила вона.
Ярич швидко відчепив від пояса бартку і кинув її в напрямку Олесі. Вона не встигла нічого зробити, як сокира пролетіла поруч і влучила в голову вовкулаки, що збирався вбити Олесю.
- Тепер ми квити. – Сказав Ярич, підіймаючись з колін.
Він підібрав свій меч і меч вовкулаки. Озирнувшись навколо, Ярич побачив, що навколо них з Олесею, звужується кільце вовкулак. Ярич та Олеся стали один до одного спинами. Олеся випустила останню стрілу у вовкулаку, що підійшов найближче. Відкинувши лук в бік, вона витягла меч та кинджал. Вовкулаки наближалися. З їхніх горлянок виривалося гарчання. Очі блищали злим, потойбічним вогнем.
- Дивно. – Промовив Ярич, пильно стежачи за кожним рухом вовкулак. – Зовсім не давно ти ладна була мене вбити. А тепер прикриваєш мою спину.
- Наша розмова ще не закінчена. – На вустах Олесі з`явилася усмішка.
На диво, Роман був не ушкоджений. Але він увесь вимазався в кров вовкулак. Роман встиг убити п`ятьох вовкулак. Важко дихаючи, він стояв над їхніми трупами. Поглядом Роман натрапив на Лютого, який бився з шістьма арськими воїнами. Він їх швидко подужав. Роман пішов Лютому на зустріч. На його шляху виріс вовкулака. Не стишуючи ходи, Роман вбив його одним ударом шаблі. Лютий став до нього обличчям. Між ними залишилося декілька кроків. Лютий зробив стрибок, намагаючись влучити в Романа мечем. Той відскочив у бік. З під ніг Лютого піднялася курява. Не чекаючи поки він отямиться, Роман махнув шаблею. Лютий відбив удар. Залізо скреготіло та дзеленчало.
Роман та Лютий не поступалися один одному ні в силі ні в майстерності. Очі світилися азартом та бажанням перемогти супротивника. Лютий вибив шаблю з рук Романа. Але ногою Роман влучив Лютому в руку. Меч відлетів далеко в сторону. На декілька миттєвостей вони завмерли. Після чого почався рукопашний бій.
Напружені м`язи тремтіли мов струни. Руки, стиснуті в кулаки, зі свистом пролітали в повітрі, влучаючи або не влучаючи в ціль.
Роман збив Лютого з ніг. Але як тільки він наблизився до нього, Лютий вдарив його ногою. Роман впав на спину а Лютий на нього навалився, схопивши міцно за горло. Роман намагався розщепити руки вовкулаки, але Лютий продовжував стискати його горло. Романові стало нічим дихати. Перед очима попливли кольорові кола. Він безпорадно намагався звільнитися, та з кожною секундою сили покидали його.
Раптом Лютий помітив половинку монетки, що висмикнулась з під сорочки Романа. В його очах блимнув короткий спалах світла. Лютий побачив білу хату, жінку в білій хустині та у вишиванці, двоє хлопчаків, які граються на подвір`ї.
- Ромцю, Івасику! – Кличе жінка дітей.
Лютий повернувся до реальності. Він відпустив Романа і відстрибнув у бік. Ошелешений Роман, закашлявся, жадібно хапаючи ротом повітря мов риба яку викинули на берег.
Лютий підняв голову до неба, випустивши з грудей тягучий, вовчий вий.
Вовкулаки припинили бій і здивовано подивились на Лютого. Молот зупинив свою зброю в повітрі над головою у Юрка. Він невдоволено засопів а потім закричав від злості. Лютий махнув своїм воїнам рукою, наказуючи відступати. Вовкулаки за один стрибок опинялися за огорожею. Зовсім скоро в заставі не залишилося жодного вовкулаки.
Ярич та Олеся вже прощалися з життям. Аж раптом вовкулаки, що їх оточили, кудись зникли.
- Що трапилось? Куди вони поділись? – Важко дихаючи та тримаючись за поранену руку, запитала Олеся.
- Не знаю. Головне, що їх немає. – Полегшено зітхаючи, промовив Ярич. – Ти й досі хочеш мене вбити?
Олеся знесилено опустилась на коліна.
- Пізніше. – Видихнула вона.
Ярич засміявся. Спочатку тихо потім голосніше і голосніше. Він впав на землю і качався по ній, продовжуючи реготати. Глянувши на нього Олеся усміхнулася а потім і сама залилася нестримним сміхом.
Роман підвівся. В нього паморочилась голова і він ледве стояв. Якби батько його не підтримав він би впав.
- Ти як, синку?
- Я не розумію, батьку. – Прохрипів Роман. – Чому вони нас не повбивали?
- Не знаю, синку. Не знаю.
Роман озирнувся навколо. Подвір`я було вкрите трупами людей та вовкулаків. Чулися стогони поранених та конаючих. І над цим усим розносився дівочий та парубоцький регіт.
4
Васильківська застава стояла на шляху з варягів у грецьке царство. Цей шлях проходив через усю Дулібію і спускався до Чорного Озера. Він пролягав дещо східніше Арограда. Арські князі побудували тут заставу для захисту Арограда а також для охорони караванів іноземних купців, які платили їм данину.
Сотня Дмитра увійшла в заставу о півдні. Воїни були виснажені. Їм довелося йти всю ніч. Їх зустрів сотник застави кремезний, чорнобородий чоловік.
- Вітаю тебе, Дмитре! – Звернувся він до сотника.
- Здоров був, Петре! – Відповів той. Вони обнялися.
- Князь прислав нас до вас на допомогу. – Промовив Дмитро.
- Я сподівався, що вас буде більше. – Похмуро зауважив Петро. Дмитро розвів руками. – Ну, слава Ієшуа і за це. – Він махнув рукою, ніби відганяючи смуток.
- Кочовики вже були тут? – Запитав Дмитро.
- Розвідувальні загони. – Відповів Петро, ведучи сотника Дмитра через двір застави. – Два загони ми знищили. А так, поки що нічого. Ось тут ти будеш жити. – Петро привів сотника в будинок, що стояв окремо від інших. В центрі двору. – Одна кімната моя одна твоя.
Хоча Кий дуже втомився, але він ніяк не міг заснути. Він лежав серед воїнів своєї сотні, дивлячись у стелю над собою. Суперечливі почуття переповнювали його душу. Страх змінювався цікавістю. Смуток від розуміння того, що він може загинути, змінювало задоволення від нових вражень. Думки проносились мов вітер в степу, не відбиваючись у пам`яті. З рештою Кий заснув.
Його розбудив гуркіт навколо. Воїни швидко збирались і вибігали на двір. Протерши очі, Кий схопив зброю і вибіг за ними. Ніч вже давно змінила день. Високо в темному небі зорі блимали людям своїм блідим світлом. Кий біг за своєю сотнею нічого не розуміючи, що відбувається. Так він потрапив на стіну.
Перед заставою лежала широка галявина. Вона впиралася в густий ліс, через який пролягав шлях до Чорного Озера. Десь там біля лісу Кий помітив якісь фігури.
- Що це там? – Запитав Кий, не відриваючи погляду від фігур.
- Кочовики. – Відповів йому Степан, що стояв поруч.
- Вони будуть нападати зараз?
- Хто їх знає. – Знизав плечима Степан. – Навряд. Це розвідники.
Поруч з ними пройшов Марко.
- Степан, Михайло, Кий. – Тихо сказав він. – За мною.
Вони попрямували за ним. Марко покликав ще декількох воїнів. Разом з Марком їх виявилося одинадцять. Вони спустилися зі стіни. Там їх зустрів сотник Дмитро.
- Воїни! – Промовив він. – Разом з Марком вам треба розвідати кількість кочовиків які наступають на заставу. Отже з Богом!
Марко вивів своїх солдат через потаємний хід. Вони спустилися у глибокий яр і пішли по його дну. Під ногами воїнів хлюпав струмок. Кущі чіплялися за одяг. Яр був такий глибокий, що Києві видно було лише небо. Навіть місячне світло не проникало сюди. Яр звертав ліворуч. Воїни зупинилися. Марко прислухався до нічних звуків. Він махнув рукою і став підніматися в гору по правому схилу. Воїни, ланцюжком, піднімалися слідом.
Раптом Марко завмер. Всі почули в себе на головами притишені голоси і дим від багаття. Марко підізвав до себе Степана і щось шепнув йому на вухо. Той кивну і зник у темряві. Не зважаючи на свою фігуру, він рухався безшумно. Воїни стали чекати. Степан довго не з`являвся. Холод почав пробиратися під одяг. Кий стиснув зуби щоб не за цокотіти ними. Нарешті Степан з`явився. Він прошепотів, щось Маркові. Степан взяв з собою п`ятьох воїнів і повів їх тією ж дорогою, якою повернувся. Марко підкликав до себе останніх воїнів, серед яких були Кий та Михайло.
- Там на горі двадцять кочовиків. – Зовсім тихо промовив Марко. – Двоє охоронців сидять біля багаття. Останні сплять. По моїй команді, нападаємо.
Воїни витягли мечі і приготувались до бою, чекаючи наказу. Вони принишкли під самим краєм схилу. Було видно, як світло від багаття відбивалося на обличчях двох кочовиків. Вони сиділи біля вогню, мирно розмовляючи.
Свист стріли, що влучила кочовикові в груди, порушив спокій. Уражений кочовик впав обличчя у вогонь. Не встиг інший кочовик зрозуміти, що сталося, як друга стріла вкоротила йому віку. Марко підняв своїх воїнів. З іншого боку вискочили Степан та решта воїнів. Вони вбивали сонних кочовиків. По лісу розносився запах горілої людської плоті. Кочовики нарешті отямились і стали чинити опір. Один з них кинувся на Кия. Він заціпеніло стояв, невзмозі поворухнутися. Кий розумів, що йому треба захищатися але не міг наказати своїм рукам скористатись мечем. В останню мить кочовика зупинив Степан. Він нахромив того на свій меч, мов галушку на шпичак.
- Не стій як вкопаний. – Промовив Степан, відкидаючи труп кочовика. – Інакше ти не доживеш до старості.
Воїни швидко розправились з кочовиками, не втративши нікого зі своїх. Лише одного кочовика вони залишили при житті. Марко покликав Михайла.
- Спитай його: як далеко їхні основні сили.
Михайло переклав запитання. Кочовик перелякано дивився з низу до гори на воїнів. Він щось швидко пробелькотав.
- Два дні ходу. – Пояснив Михайло. – Окремі загони пішли на південь, в землі жінок-воїнів та козаків. Але головний удар Хан-Чак нанесе по Арограду.
- Яке в них військо? – Запитав Марко.
Кочовик відповів. Михайло переклав.
- Три тисячі кінноти і десять тисяч піших воїнів вийшло з монгольських степів. Яка їхня кількість зараз він не знає. Тому що вони багато воювали на своєму шляху. Час від часу до війська приєднуються нові сили.
- Зв`яжіть його! – Наказав Марко. – Кий, відведеш його на заставу. А ми роздивимось тут все навколо.
Посланці від усіх племен в`їхали в Ароград о півдні наступного дня, після нападу вовкулак на заставу. Минувши першу південну браму вони опинилися в передмісті. З обох боків дороги стояли кам`яні, дерев`яні та глиняні хатинки. Більшого чи меншого розміру. В залежності від достатків господарів. Всюди чувся людський гомін, скрипіння возів та стукіт ковальських молотів. Роман помітив також багато людей, які жили на вулиці, в зроблених нашвидкуруч, наметах. Це були ті хто втік в Ароград від кочовиків.
За другою брамою картина була інша. Тут стояли двоповерхові будинки. Вузенькі вулиці вимощені бруківкою. На перших поверхах розташовувалися швейні майстерні, пекарні, різні крамниці та шинки. Люди були вдягнені багатше ніж ті, з передмістя. Роман з цікавістю роздивлявся по сторонам. Адже він вперше був в Арограді. Його дивували високі будинки, вимощенні бруківкою вулички. На Запоріжжі, де він родився та виріс, такого бачити йому не доводилося.
Тим часом, вони доїхали до князівського палацу. Це було місто в місті. Його оточував триметровий мур. За яким розташувався власне сам князівський палац, Головний храм Ієшуа, будівля для охорони князя та господарські приміщення.
Посланці зупинилися на майдані між палацом та храмом. Князь, разом зі своїми радниками вийшли їм на зустріч. Ольга несла на рушнику хліб та сіль. Вона відразу помітила серед гостей, чорнявого, молодого козака з широкими плечима та веселими очима.
- Вітаю вас, шановне панство! – Привітався князь до гостей. – Ласкаво просимо в Ароград. Прошу скоштувати хліб, сіль, з руки моєї доньки Ольги.
Посланці по черзі відламували шматочки паляниці і вмочали їх в сіль. Роман з самого початку не відводив погляду з Ольги.
- Будь ласка. – Опускаючи очі, тихо промовила вона. Підійшовши до Романа.
Він відломив шматочок. На щоках в Ольги з`явився легкий рум`янець. Вона знітилась від погляду сірих очей молодого козака з золотою сережкою у правому вусі.
- Прошу всіх в палац. – Промовив князь. – Служники відведуть вас у ваші покої.
У вечері ми поговоримо про наші справи.
Зала освітлювалась десятками свічок та смолоскипів. Князь Максим з Ольгою, Гнат, Ядвіга та Юрко сиділи на стільцях з високими спинками. Роман, Ярич та Олеся сиділи трохи позаду. Князь Максим взяв перше слово.
- Шановне панство. – Почав він. – Всі ви знаєте чому ми тут зібралися. Хан-Чак веде сюди майже двадцять тисяч своїх воїнів. Спочатку він збирається взяти Ароград. Потім інші землі Дулібії.
- Звідки такі відомості? – Промовив Юрко.
- Ми взяли полоненого. – Відповів князь. – Як ви бачите. Рано чи пізно кочовики прийдуть і в ваші домівки. Ви бачили у передмісті людей у наметах? Ці люди встигли втекти зі своїх осель, перед тим як їх знищили кочовики. Вони не жаліють нікого. Після них залишається гола, спалена земля.
- Що ти пропонуєш, князю? – Запитала Ядвіга.
Князь помовчав. Він обвів поглядом усіх присутніх. Потім сказав.
- Об`єднатись і виступити проти Хан-Чака.
Після цих слів отаман, Юрко та Ядвіга перезирнулися. Кожний з них очікував такої пропозиції. Іншого князь, в данній ситуації, запропонувати і не міг.
- Останній раз наші племена об`єднувались багато столітть тому. – Промовив Юрко. – І в результаті, горяни втратили десять тисяч своїх воїнів. Проти нас тоді вийшли ари та жінки-воїни. Ваше військо переважало в два рази.
- А ви згадайте що трапилось перед тим Ви викрали скарбницю жінок-воїнів. І нам довелося її відбивати. – Заперечила йому Ядвіга.
Юрко знервовано за совався на стільці.
- Це все брехня! Ми нічого не крали. Хтось навмисно навів на нас підозри.
Гнат примирливо підняв руку.
- Я думаю зараз не час ворушити давні справи.
- До речі про твоїх козаків, отамане. – Ядвіга перевела погляд на Отамана. – Чому ви нападаєте на наші південні землі?
- Теж саме, я хотів би запитати у тебе, Ядвіго. Адже це ваші загони першими заходять на нашу землю. А ми просто захищаємось.
В кімнаті піднявся галас. Горяни, козаки та жінки-воїни сперечалися між собою. Доводячи один одному свою правоту. Князь мовчки спостерігав за цим, не знаючи, що йому робити. Від суму та безсилля на очах Ольги з`явилися сльози.
- Припиніть!! – Не витримавши, закричала вона, підхопившись зі стільця. – Припиніть! Схаменіться! Погляньте, що ви робите?
Всі замовкли. Голос Ольги звучав в абсолютній тиші. Вона вийшла в центр кімнати.
- Що ви робите? – Запитувала Ольга, обводячи поглядом присутніх. – Поки ви сперечаєтесь про нікому не потрібні речі, наші землі спалює ворог. І якщо ми не домовимось, то зовсім скоро кочовики все знищать. Тоді вже не буде ні наших міст, ні нашого золота, ні нас самих. А той, хто залишиться, буде рабом Хан-Чака. І хто знає, що краще. – Ольга перевила подих. – Так, у нас є за, що ображатися один на одного. Я також знаю, що ці причини вагомі. Але нам треба… просто необхідно прощати тих хто скривдив нас. Хіба не цього вчить Ієшуа? Хіба не цього вчить Велика Матір? Ми кричимо про те, що готові захищати нашу віру, наших Богів. Але не виконуємо їхню основну заповідь.
Роман зачаровано спостерігав за Ольгою, поки вона говорила. Ще ні одна дівчина так глибоко не западала йому в душу. Щось нове, незнайоме досі спалахнуло в його серці.
Не в змозі втримати сльози, Ольга заплакала і вибігла з кімнати. Пройшовши коридором, між смолоскипів та голів вбитих тварин, що висіли на стінах, вона потрапили на балкон. З відси відкривався чудовий краєвид на князівський двір та західну частину Арограда. Вона вдихнула повні груди свіжого нічного повітря. Сльози потроху висихали і холодили щоки. Ольга почула кроки в себе за спиною. Вона озирнулася. Перед нею стояв Роман. Легке хвилювання охопило її.
- Хіба такі прекрасні очі створені для того, щоб з них текли сльози? – Промовив Роман.
Ольга поглянула кудись далеко, за міські мури.
- Краще б я була сліпа та глуха, щоб не бачити і не чути цього жахіття.
Роман підійшов ближче і глянув в той же бік, куди дивилась і вона.
- Насправді, не все так погано як тобі здається. – Сказав він, після деякої паузи.
Ольга нічого не відповіла, вона лише сумно всміхнулася. Подивившись на неї, Роман і собі всміхнувся.
- Вони домовились. – Ніби ненароком промовив він.
Спочатку, Ольга ніби не почула того, що сказав Роман. Але згодом вона почала розуміти сенс його слів. Вона схопила Романа за руку.
- Це правда? – Перепитала вона.
Роман кивнув. Від радості вона його обняла і поцілувала в щоку. Романа обдало жаром. Піддавшись якійсь невідомій силі, він ніжно взяв Ольгу за плечі та поцілував її в уста. Вона не пручалася. В коридорі почулися кроки. Ольга відсахнулася від Романа. На балконі з`явився князь.
- Ось ти де, доню. – Промовив він, обіймаючи дочку. – Не треба плакати. Все гаразд.
- Тату, ви справді домовились? – Запитала Ольга, заглядаючи батькові в очі.
- Домовились. І на честь укладення унії про спільні військові дії, я влаштовую сьогодні бенкет. Сподіваюсь це тебе розважить.
В залі для прийомів виставили стіл літерою П. Від наїдків та питва на ньому майже не було місця. Тут можна було знайти птицю домашню, дичину, рибу різних видів, галушки, вареники, оладки, млинці, борщ, квас, пиво, вино. Всього було наскільки багато, що розбігалися очі.
Музики беззупину грали веселі мелодії. Танцюристи витанцьовували перед гостями. Князь, Ольга, Ядвіга, Гнат та Юрко сиділи в голові столу.
Роман підвівся, поправив одяг і попрямував до Ольги.
- Князю, дозвольте потанцювати з вашою дочкою! – Підійшовши, промовив він.
Князь уважно подивився на Романа.
- Можна. – Дозволив він.
Роман подав руку Ользі і вони вийшли на центр зали. Роман та Ольга швидко пересувалися по майданчику, в такт музиці. Їхні обличчя розчервонілися від напруження. Вони станцювали один танець. Потім інший. Третій, четвертий. Нарешті вони втомилися.
- Спекотно. – Важко дихаючи, сказала Ольга. – Вийду на повітря, в сад.
- Я з тобою. – Промовив Роман.
Ольга нічого не сказала, лише загадково усміхнулася.
Увесь цей час, Фалук уважно спостерігав за ними. Коли Роман та Ольга вийшли з зали, він кивнув чоловікові в чорній накидці, що стояв в кутку зали. Чоловік кивнув у відповідь і вийшов слідом за ними. Фалук покинув залу через інший вихід. Він пройшов довгим коридором до дверей, що вели в приміщення де проживали служники князя. Фалук зупинився біля однієї з кімнат, двері якої були привідчинені.
- Чому ви не вбили посланців? - Звернувся він до тиші.
- Вони змогли відбитися. – Відповів хриплий голос з кімнати.
На обличчі Фалука з`явилося легке роздратування.
- А може причина в чомусь іншому? Молот сказав, що ти припинив бій тоді коли вже майже вбив сина отамана.
- Молот просто дурний. Кажу ще раз: вони виявилися сильніші на той момент.
- Погано. Дуже погано. Через тебе, мені доводиться міняти свої плани. Мене це дратує. – Фалук зробив паузу, щоб заспокоїтись. – Відвезеш Ольгу в селище. Тримай її під вартою, поки я не приїду. І ще одне, Лютий. Я дуже не люблю коли мене дурять. Краще цього не роби.
Фалук повернувся в залу де відбувалося святкування, тим же шляхом.
Ярич гуляв по князівському саду. Він повільно йшов по алеї між деревами, час від часу піднімаючи голову в зоряне небо. На одній з галявин він несподівано зустрів Олесю. Почувши його кроки, вона підхопилася з землі, вихопивши меча.
- А це ти. – Вона сховала меча. – Я ледве тебе не вбила.
Ярич усміхнувся.
- Я вже звик.
Вони разом сіли на зелену траву. Деякий час вони мовчали, дивлячись на білий місяць.
- Чому ти не танцюєш? – Запитав Ярич.
- Вчора вбили мою близьку подругу. – Не відводячи погляду від неба, відповіла Олеся після паузи. – Тому зараз, мені якось не до танців. Та і взагалі, я не дуже полюбляю танці. Ну, а ти чому тут?
- Мабуть з тих же причин.
Олеся та Ярич одночасно подивилась один на одного. При місячному світлі було видно як блищать їхні очі.
Роман та Ольга не поспішаючи прогулювались по саду. Несміливо, ніби боячись налякати дівчину, Роман взяв Ольгу за руку. Вона вдала, що цього не помітила. За увесь цей час вони не промовили жодного слова. Вони зупинилися біля старого дуба. Ольга схилилася на шорстку кору давнього дерева. Ліву сторону її обличчя освітлював місяць. Легкий вітерець пестив її волосся.
- Як тут добре. – Промовила Ольга, примруживши очі. – Цей дуб росте тут з тих пір, коли заснували Ароград. Його посадили керівники всіх племен Дулібії, як символ єдності нашої країни. Нажаль їхні сподівання не справдились. – Сумно зітхнула вона.
- Чому ж не справдилися? – Заперечив Роман. – Унія укладена. Все добре.
- В мене не добре передчуття. – Ольга подивилась на Романа. – Щось має статись погане. З усіма нами.
Роман нахилився до неї і торкнувся її уст своїми устами. Ольга відповіла не сміливим поцілунком. Її очі заблищали а на щоках, навіть при місячному світлі, Роман розгледів рум`янець.
- Що це? – Запитала Ольга, вказуючи на половину арабської монети, яка висіла в нього на шиї.
- Цю половинку монети, подарував мені батько, коли я був маленьким хлопчиком. – Відповів Роман.
- Чому тільки половину?
- Інша частина була в мого брата.
- Чому була? Де твій брат зараз?
Роман тяжко зітхнув.
- Мого брата, в дитинстві, викрали вовкулаки.
- Пробач. Я не знала. – Ольга провела рукою по його щоці. – І ти більше його ніколи не бачив?
В цей момент Роман, чомусь, згадав вовкулаку, що ледь не вбив його там на заставі, а потім несподівано відпустив.
- Ні. Не бачив.
- Пробач. – Ще раз повторила Ольга.
- Нічого. Нажаль, вже нічого не можна змінити. – Промовив Роман, беручи її руку в свої долоні.
П`ять пар очей спостерігали за ними, ховаючись за деревами.
Ярич схилявся до Олесі все ближче і ближче. Він відчував її часте дихання на своєму обличчі. Раптом десь у саду пролунав дівочий крик.
- Що це було? – Запитала Олеся, вслухаючись у тишу. Але крику більше не було.
Ярич підхопився на ноги.
- Здається кричали там.
Вони побігли по саду, натикаючись в темряві на гілки та кущі. Ярич та Олеся опинилися на галявині на якій стояв старезний, високий дуб. Біля нього вовтузились якісь невідомі, тягнучи на руках двох людей.
- Це Роман та княгиня! – Вигукнув Ярич. – Ану стій!
Зрозумівши, що їх помітили, незнайомці швидко зникли в глибині саду. Ярич та Олеся кинулися за ними. Вони знову натикалися на гілки та кущі. Викрадачі впевнено прямували кудись у глиб князівського саду. Ярич та Олеся намагалися не відставати від них. Викрадачі дісталися муру і зникли в дверях, що були приховані в мурі. Ярич ледве встиг підперти двері плечем, щоб їх не зачинили. З того боку хтось намагався не допустити переслідувачів в середину. Разом з Олесею Яричу вдалося відчинити двері. Вони опинилися в темному тунелі. Їх зустрів один із викрадачів. Іскри, від ударів мечів, на мить освітили тунель. Ярич вбив викрадача. Вони намагалися швидко йти у суцільній темряві. Нарешті попереду Ярич та Олеся помітили вогні смолоскипів. Тунель виходив далеко за місто. Там викрадачів чекали коні. Ярич та Олеся наздогнали їх тоді коли ті сідали на коней. Один з викрадачів перекинув Ольгу через сідло і помчав разом з іншим викрадачем. Двоє інших намагалися посадити, зв`язаного Романа, на коня. Той з усіх сил пручався. Ярич та Олеся зав`язали з ними короткий бій. Викрадачі впали замертво. Ярич звільнив Романа.
- Швидко за ними! – Вигукнув Роман, сідаючи на коня викрадачів.
Ярич та Олеся в двох сіли іншого коня. Не втрачаючи зайвого часу вони помчали за викрадачами.
Дорога пролягала по густому лісові. Місячне світло ледь пробивалося крізь листя. Роман скакав по переду, нещадно стьобаючи коня. Викрадачів майже не було видно. Роману доводилось їхати навмання. Врешті решт, викрадачі зовсім зникли. Здавалося ніби вони розчинилися в повітрі. Проїхавши ще деяку відстань вони зупинилися. Роман зіскочив з коня.
- Де вони поділися? – Роман безнадійно вдивлявся в темряву. – Нічого не розумію.
- Схоже на чаклунство. – Промовила Олеся.
- Кому потрібно викрадати княгиню? – Запитав Ярич. – Для чого?
Роман сів на коня.
- Не знаю. Але обов`язково дізнаюся. Треба повертатися в Ароград.
Бенкет закінчився далеко за північ. Гості розійшлися по своїх покоях. Князь зайшов у кімнату Ольги. Там її не виявилось.
- Де Ольга? – Запитав він у служниць.
- Під час бенкету княгиня вийшла в сад. З тих пір ми її не бачили.
- Знайдіть її! – Наказав князь.
- Це марна справа. – Фалук з`явився невідомо з відки. Він ніс в руках якусь річ.
- Я тебе не розумію, Фалук. – Насторожився князь. – Про, що ти говориш.
Він показав князю те, що тримав у руках. То виявилась козацька шапка.
- Ольга вийшла в сад разом з Романом, сином отамана. Я особисто бачив як він її викрав. Горянин та жінка-воїн йому допомагали. Нажаль я не зміг врятувати княгиню.
- Цього не може бути. – Вражений князь схопився за серце і обіперся на стіну. – Але чому, чому?
Фалук підійшов до князя.
- Я попереджав вас. Це негідні люди. З ними не можна мати справу.
Князь не міг прийти до тями.
- Що ж робити? – Бурмотів він. – Що ж робити?
Фалук провів рукою перед обличчям князя. Той відразу заспокоївся. Обличчя стало нерухомим та блідим. Наче в мерця.
- Покличте в тронну залу гостей. – Наказав князь служникам.
Гнат, Ярич та Ядвіга чекали князя, здивовано перезираючись між собою. Вони не могли зрозуміти чому, серед глупої ночі їх покликали до князя.
Всі підвелися, коли в залу зайшов князь у супроводі Фалука.
- Що з його обличчям? – Ледь чутно промовила Ядвіга.
Юрко, що стояв поруч стиснув плечима. Князь зайняв своє місце на троні. Фалук став поруч з ним. Князь обвів усіх присутніх холодним, мертвим поглядом.
- Я запросив вас у свій дім як добрих друзів. – Заговорив він. – Ви ж вчинили зі мною негідно.
- Ти про, що, князю? – Запитав отаман.
Князь кивнув Фалуку. Той кинув під ноги отаману шапку.
- Впізнаєш її, отамане? – Промовив Фалук.
Гнат підняв шапку.
- Це шапка мого сина. – Збентежено сказав він.
- Твій син викрав мою дочку. – Голос князя звучав рівно, ніби відсторонено. – Шапку знайшли на місті злочину. Ярич та Олеся йому допомагали.
- Що?! – Одночасно вигукнули Ядвіга та Юрко.
- Шапка ще ні про що не говорить. – Заперечив Гнат. – Її могли підкинути.
- Я все бачив на власні очі. – Відповів йому Фалук.
В залі повисла напружена тиша. Князь підвівся.
- Я оголошую своє рішення. Унію, яку ми підписали сьогодні, я розриваю і оголошую війну тобі Гнате, тобі Ядвіга і тобі Юрко. Війна не закінчиться, поки ви не повернете мені дочку. Прошу вас покинути Ароград. Негайно!
Князь і Фалук покинули залу. Всі хто залишився, заклякло стояли на місті, намагаючись осмислити те, що трапилось.
