1.
Ти стоїш, заюшена листям, а в моєму домі все перевертається догори дном: мої вірші, моя молодість, мій самотній вигляд, з яким я старанно стою навпроти вікна, і через товщу страшного непролазного літа цілую щоглу твого корабля серед уламків наших втонулих літніх місяців. Власне, ми тоді танцювали з тобою вперше, то був перший день осені, перший день копання картоплі, під моїми ногами солодко тріщав огуд, ти ходила до колодязя по воду, носила її в пляшці через сад, через білих курей, через твою бабу, що оббивала з заступа землю, через сині жигулі за воротами. До твого босоніжка прилипла стеблина дерези і тягнулася за тобою, ще жива, а я в цей час зминав зашкарублими п’ятами огуд, щасливо вганяв у землю заступа, розбивав грудки, і діставав обережно пальцями важкі картопляні серця, що гупали й гупали, і не могли зупинитися. Пляшка в твоїх руках тремтіла, вода в тій пляшці грілася, вже майже кипіла, волосся твоє ворушив щойно викопаний мною вітер, а я повертав обличчя в різні боки, крутив обличчям, наче вітряком, намагався втрапити в ту саму вологу прогалину, в ту саму соту, на протилежному кінці якої дихали твої рожеві вуста. Зі шворки за хатою той самий підземний вітер зірвав твій сарафан і жбурнув на кущі смородини, кури помовкли, і бузина коло болота, яка до цього пильно розправляла пружки на широких рукавах, знітилась і поклала руки на груди. А я все згинав і згинав коліна над заступом і діставав скривавлені картопляні серця. Тому я й досі чую той танець, чую його завжди, навіть зараз, коли немає ні щоденних навернень до радості, ні шатер моїх летючих циган. А я не жалкую. Адже твоя хата і твої шарлатанські небесні баби, що тріпочуть над садом, уже давно і непоправно змінили все. І якось ти прокинулася серед ночі і заспівала, сидячи на ліжку. А тоді вийшла на поріг і дивилася вгору. Я проходив десь біля воріт, де я завжди потай проходив того літа, зриваючи ваші чорні шовковиці, топчучи ваш прибитий пилюкою спориш. Я мимоволі поцілував тебе десь межи брів і обгорнув рукавами твій стан. А ти усміхалася, сонними синіми очима вдивлялася в місяць, а мене не бачила. Не бачила, як я поранив ногу об камінець, як мій одяг пахнув ялицею і талиною, ніби справді почалася весна. А потім лунали чиїсь сторожкі кроки, стукала клямка, глухі удари мого серця озивалися десь уже далеко за річкою, а сама річка була наче долоня з поламаними лініями.
2.
А потім, уже наступного дня, ми пасли корови біля Псла. Навкруги було повно лопухів, вони цвіли і задушливо пахли, а ти сиділа серед них у розстебнутій синій сукенці, повінь підступала мені під горло, я захлинався, але не смів тебе торкатися. Довкола було стільки завгодно сонця і літа, цілі оберемки юної неторканості і недоторканності, багато-багато живої, мов смола на сливах, млості, в яку можна було занурити руки, та й врешті – зануритися з головою, і жити тільки цим, і вдихом передчувати видих, але ж ні. Довкола все було не таким, не молодим і не щасливим. Звідусюди тягнулися ножі, і сонце було кривавим, і навіть на великі камені між бурунням можна було дивитися, лише нестримно бажаючи розбити об них голову. І то не сонце, о ні, то зовсім не сонце ішло над глинистиою стежкою між глодом, то смерть там ішла – полуденна і шовкова, несучи над головою два великих білих вітрила, з напіврозплетеним волоссям, найкрасивіша смерть у моїм житті. То тоді я не знав, а тепер знаю – не тебе я любив, зовсім не тебе. Не на твої кроки я чекав, цілі ночі просиджуючи під вашими шовковицями. І зовсім не для тебе я беріг свої слова, як оберемки жухлої трави. Мені потрібні були тільки вибухи, тільки сліпучі зблиски трагедій, тільки передчування смерті, про яку я тоді так багато писав і думав. А тіло твоє, твоє обличчя з напнутими вустами і жариною язика мало лише привести мене до неї. Тому я сидів у лопухах і уявляв темний і гнилий осінній вечір, коли ти приходиш у нашу з тобою квартиру, і я роздягаю тебе і несу до ванної. Я намилюю твоє тіло, а потім здуваю з нього піну і цілую, і дивлюся як по ньому стікають крапельки рожевої або зеленої води – чомусь мені хотялося тоді, щоб та вода неодмінно мала якийсь колір, аби я міг кожного разу дивитися на тебе голу ніби заново. Тоді, в шістнадцять років, мені здавалося, що ті думки, нав’язливі і безжальні, обов’язково мали достукатися й до тебе, опанувати й тебе, опанувати так само як мене. Щоб це була повінь, щоб вона перепинила тобі дорогу назад, щоб стояла ти знічена серед осокорів, і щоб не знала як тобі жити далі. А далі я би просто потягнувся до тебе і поцілував у вуста. І тоді б довкола були тільки скалки розтрощеного сонця, тільки нитки і камені сонця, як на засвіченій плівці. А після того ми б, наче ляльки, пошматовані дітьми, заново збирали свої руки, ноги, голови, і плуталися б – де чиє. І це був би початок і привід для наступної трагедії – трагедії знання, переситу і втоми, яка так ніколи й не настала, бо я тоді не потягнувся до тебе і не поцілував твоїх вуст.
3.
Якогось вечора мене так наповнило те тремтіння, та безнадія, що я напився самогонки з хлопцями, на обніжку дороги, біля самокатів. Я сидів на пилюці, жлуктив те пійло прямісінько з пляшки, нічим не закушуючи, часто піднімав голову, щоб поодинокі машини, які проїжджали мимо, не засвітили фарами моїх сліз, бо мені тоді здавалося, що з очей течуть сльози, рясно, покотом, хоча насправді їх не було. Тільки машин після кожного ковтка ставало більше й більше, вони загрозливо гуркотіли, насувалися на мене, а чиїсь сильні руки хапали мене і кидали назад, у пилюгу, на обніжок. Через дорогу на лавочці була ти, ти там сміялася і розсипала з кінчиків пальців росу. Мої несамовиття, здавалось, сягнули в якусь уже дуже страшну глибину чи висоту, бо я спершу схопився на ноги і за лічені секунди побив на друзки свого самоката об дорогу, а потім побіг до лавочки, де сиділа ти, і ні слова не кажучи, і не дивлячись на тебе, почав качатися в пилюзі, скрутившись, як від болю в животі. Я не торкався тебе і тоді, не наважувався, хоч поділ твоєї сукні був так близько, і так боляче пахнув тобою, що я, так ні на що й не зважившись, покотився до дороги. Мені хотілося дістатися до заповітних величезних коліс вантажівки, які б нарешті втишили моє сум’яття, розірвали мої настренчені м’язи, як кавун поламали голову. Мені хотілося лежати розчепіреним, у неприродній позі, з вивернутими ногами, зверху на калюжі крові, і поступово згаснути, так як згасає літня ніч, але перед тим таки побачити, як ти стрепенешся і затремтиш, як розширяться твої очі від жаху. Мене схопили ті ж сильні руки і понесли до річки. На березі пахло лікарською ромашкою і болотом. Хлопці мене вмовляли роздягнутись і зайти в воду, щоб хоч трохи вийшов хміль. Я нахилявся, щоб роззутися, але моя налита думками й пульсами голова переважувала, і я падав на траву. Врешті вони вкинули мене у воду одягненим. Наступного дня я прокинувся не рано…
4.
Чим далі, тим між нами ставало все більше осені, все більше піщаних, але дуже глибоких ровів, що швидко сповнювалися водою і листям. Люди вже ходили по гриби і продавали їх по узбіччях доріг, разом з яблуками і пізніми вишнями. Ми теж ходили до лісу, то великим гуртом, то просто удвох з тобою. Проходили літню ферму, потім скотомогильник у великій сосні, і нарешті заходили в сосну малу. Ми мовчали. В той час уже ми найчастіше мовчали, а якщо хтось із нас і говорив яке слово, то воно було колюче, як глицева голочка, падало за комір і неприємно там ворушилося.
- Ось тут, дивися, скільки грибів, підніми гілку.
- Не треба мені твоїх грибів. Я свої знайду.
І знову зависала мовчанка. Я чув, як застигає все у грудях, рівномірно із застиганням у природі. Пісок під босими ногами був холодний і вологий. Крихітні сосонки, здавалося, зовсім не ворушилися. Мох під ногами лежав уже як мертвий. Тільки грубі стебла пижма та деревію ще хиталися, пахли і нагадували про те, що ми ще, на жаль, не вмерли. І треба брати повне відро маслюків і повертатися додому, відчуваючи як давить долоню тонка дужка, і як короткими раптовими спалахами виривається з середини роздратування і злість на себе, бо ми ж знову не сказали нічого одне одному. Ми йшли сюди, самі, без нікого, лише для того, щоб сказати те, що вже три місяці стояло в горлі. Але воно не казалось. І скільки ми не робили натяків, скільки не черкалися одне об одне гарячим одягом, скільки не вкривалися холодним потом, скільки не зустрічалися болючими очима, які все-все розуміли, - все одно. Ми востаннє сідали на пагорбі, порослому хвощами, дивилися на хати, пальцями перетрушували пісок, зривали товсті зелені стебла і розминали їх у руках, і гризли зубами, але мовчали. І якщо зараз хтось би в мене спитав, чого мені вартувало просто простягнути до тебе руку і стиснути твою долоню, я би відповів – нічого, але водночас – усього життя. Бо ніхто й ніколи, ніхто й ніколи не зможе зробити того, що йому зробити надсилу. Скільки б не літали і не гукали, скільки б не дзвеніли над його головою осінні бджоли. То вже потім, далеко потім, коли і пагорб цей, і скотомогильник, і німі крихітні сосонки вкриє зима, кожен з нас схоплюватиметься серед ночі, похитуватиметься на ліжку, і вперто, і впевнено шепотітиме до вікна ті слова, що хльостким вітром порвали колись його літні вітрила. То вже потім, у глухому й задубілому місяці січні, я чогось схоплюся у шостій ранку і побіжу на другий кінець села, до ваших воріт. Чекатиму, поки в хаті засвітяться вікна, здираючи в кров обличчя об мерзлий стовбур шовковиці. Але жодна штахетина не схитнеться від цього на вашому паркані, і жодна бурулька не розіб’ється перед порогом…
5.
Одначе ж саме тоді, в кінці серпня, видався божий день, коли була ти мені найближче. Того дня я пішов по гриби сам, і чогось не туди, де було тих грибів багато. Я бродив між старими соснами по товстому килимі рудої глиці, і навіть не намагався їх шукати. Розігріта хвоя пашіла мені в обличчя, змішуючись із гострим духом хвилинника. Десь оддалеки пиляли сосну. Під ногами снувало живе мотуззя вужів. Я відчував себе малим і покинутим, я солодко перекочував це відчуття в роті, як добре вино, і вже немало сп’янів. Незчувся як вийшов на піщану дорогу і добрів до альтанки, поставленої лісниками на краю сосни. Я підняв очі і побачив, що в альтанці сидиш ти, синіє твоя сукня, ворушиться твоє волосся. Я застиг на коротку мить, але оговтався, і, зібравши в кулак усю волю, яка в мене була, пішов до тебе. Ти сиділа, похиливши плечі, і ламала в руках великий шматок чорної кори. Я сів поряд, голосно кинувши порожнє відро на землю. Ми знову мовчали. І цього разу вже, здається, ніхто й не чекав ніяких слів. Ми обоє знали, що ти прийшла сюди шукати мене. Я відімкнув замок, відкинув ланцюг, на якому тримався мій самокат, повісив відро на руля, і зупинився в очікуванні. Ти просто встала з лавочки, просто підійшла і сіла на багажник, обережно взявшися руками за мій стан. Ми їхали жовтою дорогою повз ліс, повз поле з колючою стернею, повз цвинтар і повз село. Я чекав, що твої пальці заворушаться, що ти обнімеш мене міцніше, і я тоді випущу з рук руля, і ми впадемо з тобою в пилюку. Цього не сталося, твої пальці були нерухомі. Але ти усміхалася ззаду. Мені дуже гостро відчувалася та усмішка, і я усміхався тобі у відповідь. Отак ми їхали, їхали і усміхались, ми їхали так років п’ятдесят, а може й сто п’ятдесят, махали рукою знайомим, але не зупинялися біля них. Бачили кольорові ворота з лебедями, тіток на грядках у білих запраних хустках, нереально великі гарбузи, дітвору, що куйовдилася в піску. І раділи всьому, що бачили. Хотілося підійти до кожної тітки і обійняти її, хотілося взяти на руки кожного малюка. Але не зараз. Не зараз! Трохи пізніше, трошки, через п’ять хвилин, через десять, бо зараз – ніяк. А коли ми доїхали до зупинки, ти якимось нелюдським зусиллям відірвалася від мене і пішла, не озираючись, лишаючи на дорозі червоні сліди. Я вдарив по педалях і поїхав у протилежний бік. Набравши достатньо швидкості, я скинув з ноги шльопанця і застромив пальці між спиці.
6.
То вже потім, глибокої осені, коли жигулі вже надовго одвезли тебе од ваших воріт, я навчився думати про тебе по-іншому. Ідучи до школи, сидячи на уроці, зневажливо дивлячись на вчительку, яка розповідала про якісь функції, і навіть не підозрювала, що в мені зараз стільки сонця і літа, що якби я захотів, то спалив би зараз увесь клас, усю школу, все селище. Лежачи вдома на канапі обличчям в подушку. Виводячи надвір собаку. Виносячи сміття і пишучи якісь щоденники і вірші, я затято думав і уявляв тільки одне, лише одне: що було б, якби ти тоді не зістрибнула з мого самоката на повороті, боляче відірвавшись від мене. Що було б… Ми б не зупинилися, не цілували б тіток, не брали б на руки дітей, ні. Ми б думали тільки про себе, тільки одне про одне, тільки про одне. Я б різко загальмував біля ваших воріт, шарпонув би гілку шовковиці так, що в руках зосталося пожмакане листя. Зайшов би за тобою у хвіртку, відкинув би мітлу, яка підпирала ваші хатні двері – впевнений, злий, готовий на все. Пропустив би тебе перед собою і прямо в веранді шарпнув би твою сукню так, що гудзики розлетілися хтозна куди. А потім би, коли твої груди засвітилися мені навстріч, я б утратив і силу, і впевненість. Я б опустився перед тобою на коліна, і не знаючи що робити з руками, цілував би твого живота – міліметр за міліметром. У жовту шибку билася б муха, за вікном сокоріли б ваші білі кури, і сутінки опускалися б між нами. І те квоктання курей, і шум шовковиці, і сутінки, і шинель твого діда на вішалці під рядниною були б такими реальними і непоборними, що могли скам’яніти. І піт на моїй шиї скам’янів би, і волога долина твого живота. Тому я ніколи не насмілювався думати про це далі. Я просто перевертався на другий бік, або перегортав зошит на чисту сторінку і починав малювати там великі квіти, а потім перекреслював їх жирними хрестами. Невдовзі, в листопаді, слизького вечора після шкільної дискотеки, я таки переспав із якоюсь, вдавлюючи її тіло в ліжко, куйовдячи ногами простирадло. Я сміливо роздягав її і роздивлявся. У ній не було геть нічого осіннього, вона не пахла ні огудом, ні псільськими лопухами, її не берегли всемогутні небесні баби. І юність не стояла коло її ліжка і не перепиняла мені дороги велетенським ножем…
7.
Усе минуло не скоро. Ще років три або чотири, ночами, я ходив до ваших воріт, жадав і боявся побачити там ваші жигулі. Ходячи містом, сахався кожної синьої сукні, тамуючи серцебиття, втікаючи від тебе. Зрідка ти ще приїздила до баби в село. І ми зустрічалися. Тільки випадково і тільки у великому гурті. Ми ні разу не говорили одне з одним. Більше ні разу. Наша любов, що спершу була джерельною водою, переграла потім як вино, загусла, перебрезкла і стала оцтом, який ми пили і видихали кожен окремо, поодинці.
Ми зустрілися в березні. Кругом ще лежав сніг. Я курив і відвертався від тебе, ти робила вигляд, що мене тут узагалі немає. Всі пили тоді горілку, бо всі вважали себе з біса дорослими. Коли все було випито, ти дістала з кишені крихітну пляшечку і тицьнула її мені. Я взяв і одним духом випив, не помічаючи того, як помовкли і наче знітились усі навколо. Через лічені хвилини мені в голову вдарили гарячі струми, темне зимове небо засвітилося невіданими барвами, я кидався всіх цілувати, стрибав, сміявся, горлав щось, словом – дурів. Здається, тоді я поцілував і тебе. І ти, здається, нічого не мала проти – з готовністю відповідала, обпікаючи мені піднебіння жариною свого язика. А далі все змішалося, і я вже зовсім не пам’ятаю, що я робив. Наступного ранку прокинувся з важкою головою і незрозумілим присмаком у роті. Ввечері мені розповіли, що в тій горілці були якісь пігулки. Ми знову пішли гуляти, тебе вже не було того вечора, ти поїхала. Пірнувши рукою в кишеню за цигарками, я натрапив на якийсь папірець. Розгорнув і прочитав. Там було троє слів, усім відомих і для всіх жаданих. Але я не зрадів уже тим словам. Безнадійно черкнув сірником – і вже через мить вони впали на сніг невагомим чорним клаптиком. Я піднявся і важко пішов додому.
А коли ми зустрілися наступного разу, ти знову робила вигляд, що не бачиш мене, що мене тут немає і ніколи не було в твоєму житті. Я курив і шкірився на всіх злісною посмішкою. Хоч насправді не було в ній ні злості, ні посмішки. Уже тоді нічого в ній не було.
