« …У тілі як в трюмі,
В собі як тюрмі…»
(М. Цвєтаєва)
Люди – істоти живі. Їм властиво любити життя. Якщо вже не любити (коли воно нестерпне) то хоча б прагнути жити. Я завжди думав, що це істина. Незаперечна як швидкість світла в теоріях Айнштайна. Я помилявся. Саме життя показало мені нетривкість будь-яких постулатів. Серед нас завжди живуть фаталісти для яких саме життя – забавка, з якою прощаються легко, викидають на смітник часу як непотріб. У «батальйоні смерті» такі люди були лакмусовим папірцем буття. Я дивився на них і думав – невже справді все це: людина, тіло, життя – ніщо? Невже справді вони вірять що дух незнищенний і мандрує з одного буття в інше? Чи може їх так зачарувало небуття, що вони захотіли злитися з ним? Пройшло більше чверті століття, але мені все згадуються обличчя тих солдат, що добровільно, без будь-якого примусу обірвали своє життя як нитку. Не можу забути вираз обличчя одного солдата…
Нас відправили в лісовий караул «на Пиру». Серед солдат був рядовий Ф., якого служба особливо морально гнітила. Буття в там-тому війську він вважав нестерпним і несумісним зі своїм "Я". Інколи він кидав у простір фрази, що «звідси я все одно втечу…» - «Як?» - «Та є один спосіб…»
«Пира» зустріла нас як завжди пронизливим холодом. Щоб зігрітися в тамтешній караулці для ненажерливої пічки, що майже не гріла, треба було постійно заготовлювати дрова. Нам видали сокири і пилки і відправили в ліс. Серед лісу ми знайшли суху березу – ціле сховище тепла. Тягнути в караулку далеченько, але якщо розпиляти… Тай на то нема ради… Але рядовий Ф. замість того щоб долучитися до справи поклав праву руку на пеньок, сокиру взяв в ліву. Вираз обличчя став у нього якийсь безмежно спокійний, зрівноважений, відсторонено-байдужий. Навіть наповнений якоюсь зневагою до оточуючих. Обличчя випромінювало: «Ви всі нічого не розумієте, а от я – вільніший від усіх вас…» Потім він якось спокійно-зосереджено махнув сокирою і відтяв собі пальці. Це виглядало настільки моторошно як саме життя в цьому батальйоні. Потім він звичайно кричав, руку бинтували, «начкар» брудно лаявся і таке інше.
Відправили рядового Ф. у шпиталь. Солдат наївно думав, що його відпустять додому! Каліка як не як – стріляти не може. Але він помилився – замість «додому, до хати» загудів він під трибунал. За «члєноврєдітєльство» (ну не знаю як це слово перекласти! Не знаю! Багато слів із тодішнього життя просто не піддаються перекладу!) світило йому чимало років в’язниці. Проте він вперто запевняв, що, мовляв, випадково… Ми теж не хотіли йому зла – і так себе покалічив на все життя – ми, звісно, нічого не бачили як… Кінчилось тим, що його не посадили, але додому не пустили – відправили служити «на точку». Потім він знову повернувся служити в частину. Його постійно ставили в наряд на кухню. Спостерігати як він обрубком руки мив посуд було страшно. А вираз обличчя в нього був все той же – зневажливо-байдужий – так і не змінився з тої миті як він одним помахом руки вирішив змінити свою долю.
Ще більш безглуздий акт фаталізму вчинив рядовий Н. Комусь в частині прийшло в голову модернізувати процес нарізки хліба для солдат. Привезли механічну електричну хліборізку якоїсь дивної конструкції – з великим косим ножем. Монтували. Солдат Н. щось там прилаштовував, але раптом хліборізка автоматично вмикнулася і відтяла нещасному обидві руки по лікті. Він навіть не закричав – якось спокійно подивився на обрубки, на фонтанчики крові, що заляпали білий кафель та й запхнув під хліборізку голову і гукнув: «Вмикайте!» Колеги по службі люди прості – просить людина вмикнути, може йому так краще – та й вмикнули. Голова по їдальні покотилась.
Я досі не можу зрозуміти – як можна було людей – молодих, здорових, повних сил і енергії довести до такого стану психіки, щоб вони вибирали небуття, чорну порожнечу, замість того щоб дихати, радіти, думати. Може справді вони вважали, що так судилося і нічого вже не зміниш? І це огидне і нестерпне життя, ця совітська влада, цей потворний совок буде тривати вічно?
(Написано на основі реальних подій 1983-1985 років.)
