| © Оксана Борис, 23-06-2012
|
Коли довго плачеш, то з часом вчишся завивати, використовуючи по максимуму свій голос, вчишся плакати – як співати, вчишся ридати для себе і під час цієї симфонії розумієш, що плачучи, ніколи не виберешся з цього кола...
Це було по-дурному – весь час плакати, коли тебе не стало. Ти, напевне, сказав би, що плакати – відкриватися біді, яка стоїть на порозі, яка ось-ось зайде і гляне прямо у вічі. Бо «коли приходить біда, її потрібно зустрічати у всеозброєнні». Ти часто любив це повторювати. І я уявляла, ніби біда стоїть на порозі (оце вже дійсно смішно – ніби вона без запрошення не заходить) і чекає, поки я відкрию, а я біжу на кухню і шукаю «зброю», щоб від неї відбиватися, шукаю ніж-пилку для хліба, і ще на кілька секунд затримуюсь біля шухляди з каструлями, думаючи про те, що одна з них могла б стати у пригоді у ролі шолома (ану ж біда вирішить спочатку оглушити мене ударом по голові, як навіжений ніндзя), але передумую вдягати каструлю, бо як не крути, я хочу дати біді відбій, а не насмішити її до сліз...
Відколи тебе не стало, мені дуже важко ходити по місту, заходити у магазини і кав’ярні, у театри і банки, бо ці приміщення здаються мені чужими і темними, бо я боюся, що вони пам’ятають нас, а тепер є тільки я. Може, їхні стіни зберігають відбитки тіней всіх своїх відвідувачів, може наша спільна тінь ще й досі вештається десь там, намагаючись знайти нас. Наша загублена тінь шукає нас, щоб повернутися додому. І що я їй скажу, коли вона запитає про тебе?
Я боюся спати, бо раптом прокинуся вночі і, напівсонна, гарячими від сну руками шукатиму тебе поряд і не знайду. І першу мить не зрозумію, де ти, куди так несподівано дівся з нашого ліжка. І коли намацаю коло себе холодну другу подушку, раптом все згадаю і знов, як у страшному сні, змушена буду пережити все спочатку, змушена буду знов звикати до твоєї відсутности.
Люди дивляться на мене так, ніби вони все знають, ніби вони розуміють, ніби співчувають, бо теж знали тебе. Ніби вони – це я. Мені остогидли ці скривлені мармизи, ці псевдостраждальницькі всерозуміючі маски. Якого дідька – думаю я – якого дідька робити вигляд, ніби вас вже який тиждень тривожить його зникнення, його смерть. Хіба ви, як я, теж не можете дихати цим повітрям, яке більше ніколи не буде пахнути ним? Та пішли ви!!!
Коли згадую щось, що стосується нас, щось таке ж мило-сентиментальне, як твоя зубна щітка поруч з моєю (так і не змогла її викинути), на очі мимоволі навертаються сльози. І я стрімголов лечу в туалет або надвір, мало не збиваючи когось на бігу, бо я не хочу плакати на людях. Бо мені бридко і страшно, коли подумаю, що через мене знов повторюватимуть твоє ім’я, і скоро воно перестане бути тобою, бути твоїм; твоє ім’я зітреться і потоншає, а потім світитиме дірками, вже не означаючи нічого, стане лише безглуздим кодом, набором букв, несвіжим видихом повітря в буденній розмові.
Я втікаю в гори. Ти любив гори. Я ж ненавиджу їх мовчазну погорду, їх самовпевнене хизування тим, що вони завжди дивитимуться на нас згори. Ненавиджу за те, що для них всі ми – лише маленькі нікчемні мурахи.
Але зараз вони ближчі до тебе. Може, навіть, ти десь тут,бродиш серед цих похмурих чорних лісів, і голос згори каже тобі: ти перший чоловік на цій землі. Називай всіх тварин і все живе, що побачиш тут. І ти щасливий. Ти в раю.
Закинувши торбу з одягом в шафу, йду шукати одкровення. Може, гори знають, куди ти подівся? Може, ти лишив тут якесь послання (як у голівудських фільмах залишають послання шпигуни – в камерах зберігання на вокзалах, в банках, в готелях)?
Шукаю твої сліди на ледь помітних стежках, якими ходять тільки вовки і гуцули, гуцули і вовки, вовки-гуцули… Туристи бояться заходити так далеко. Бояться вовків? Колись я би боялася. Боялась би тільки через те, що поряд був ти, ти б мене заспокоював і захищав. Ти, як і всі чоловіки, любив жінок, які вміють бути слабкими (синдром лицаря на білому коні?).
Йду вовчою стежкою. І боюся не вовків. Боюся, що десь наткнуся-таки на твій слід – тоді прийдеться погодитися з внутрішнім голосом, який вже декілька годин повторює, що ти тут.
Раптом це – таки рай. Може, хтось там, зверху, заглянув тобі в душу і сказав, що для тебе рай – то Карпати, і відправили сюди, щоб ти став Адамом, щоб ходив по горах і не їв тільки з одного дерева.
Болять ноги. Ногам байдуже, що в мене велика мета, що в мене нав’язлива, а отже – хвороблива – ідея – знайти тебе, знайти хоч твій слід, щось, що залишилось від тебе, коли ти пропав у цих чортових горах, знак, що ти дійсно мертвий. Можливо, тоді я заспокоюся, перестану ридати і ненавидіти всіх за їхні намагання зрозуміти. Може, гори, ці волохаті потвори, вирішать дати мені спокій, і я знайду твоє тіло, погризене вовками, або прибите до берега хвилями божевільної гірської річки.
Голос в голові весь час єхидно повторює: «То сотня гуцулів і міліція, шукаючи тиждень, не змогли його знайти, а ти, ти, яка у горах другий раз, яка навіть не знає, в який бік треба повернути, щоб вернутися в село, ти, наївна ідіотко, хочеш його знайти?»
Стало сіро. Сонце швидко зникало, і було відчуття, що я у велечезному чорному казані. Не вистачало тільки, щоб хтось запалив знизу вогонь, аби мене підсмажити. Раптом звідусіль голосно залунав рев, могутній звук, що, здавалось, заглушив мене. Він відбивався від однієї гори до іншої, рекошетив у третю, четверту, п’яту… я була схожа на дурнувату дитину, яка вибігла на футбольне поле під час фіналу чемпіонату світу. І ніхто не збирався зупинятти ГРУ тільки тому, що мені було страшно, бо м’яч може попасти в голову. Футболісти продовжували грати, зиркаючи сердито на мене. Гори продовжували сердито відбивати той рев, продовжували естафету. Я закрила руками голову, бо чомусь раптом подумала: якби в голову потрапив м’яч – це б трохи пом’якшило удар. Хоча навряд чи якби вголову потрапив цей дикий моторошний рев, я змогла б вижити.
Прокинулася по обіді. Жінка, в якої я оселилася в літній кухні, зиркала на мене з підозріливою цікавістю. З острахом в голосі запитала, як я поверталася вночі «з горів». Їй було дивно, як я, приїжджа, з міста, знайшла сама дорогу назад.
Я не знала, що відповісти. І мені було дивно, бо я пам’ятаю лише, як просто йшла навмання, не розбираючи нічого перед собою і прийшла так аж до її хати.
- Я чула якийсь звук, коли була там. Такий протяжний, страшний… Не знаєте, що то могло бути?
Вона глянула на мене, як на розпещену міську незнайку, якій все приходиться пояснювати, тобто як на ідіотку.
- То – трембіта. Вчора в сусідньому селі вмер Нечай. Він був мольфар.
Шкода, що він вмер. Якби я знала про нього раніше, то, може б, запитала про тебе у нього. Може, він би сказав, де гори тебе заховали. Але вже пізно гадати. Від нього залишився лише той моторошний звук, який, напевне, ще й досі відбивається від однієї гори до іншої. Як м’яч.
Сьогодні нікуди не піду. Ляжу швидше спати, щоб завтра, тільки встане сонце, йти тебе шукати, шукати титла про тебе на соснах і на смереках, на вовчих стежках і у опалому гнилому листі; шукати свій спокій.
Дивно, але відколи я тут, я менше думаю про тебе. Це, напевне, збоченство шукати свій спокій у стовідсотковому доказі твоєї сметрі, але я нічого не можу з собою вдіяти – тільки так я зможу жити далі, жити з думкою, що ти знайшов те, що шукав, що ти став гірським Адамом,, що ти – щасливий.
Перед тим, як вийти з хати, на кілька хвилин заходжу з телефону в інтернет. Навіть сюди, в це глухе село, забуте людьми (але не Богом, бо ці люди, напевне, до нього значно ближче, ніж інші) простягнула липкі пальці НТР, зі своїми невпинними потоками інформації, зі своїми інтернетами і телевізіями.
«Вконтакті» в списку друзів «онлайн» світиться твоє усміхнене відкрите лице. На мить здається, що ти глузуєш з мене, потім – що повільно, по одній черепиці, з’їжджає дах.
Невже там, де ти зараз, в раю, теж відбулася НТР, і в тебе є вільний, відкритий, цілодобовий доступ в інтернет? Може, і з Деміургом можна поспілкуватися тепер в мережі, а не вистоювати в довгій черзі в церкві, щоб поставити свічку (серед тих, хто ще не знає про нововведення)? Тепер можна просто написати йому повідомлення в Isq чи в Qip, або просто, напряму – поспілкуватися в Skype – попросити: «Слухай, чувак, не поможеш прокрутити одне дільце?», а потім, коли все «на мазі», все «ґуд», «кульно», «рульно», «кльово», «класно», коли все «схвачєно», «замьотано», коли бажання твоє здійснено («Ваш запит прийнято»), можна буде просто, по-контактівськи написати Йому: «Спс», що нормальною мовою мало б виглядати як «Спасибі».
І раптом, в секунді, приходить розуміння, що хтось просто зламав твою сторінку, і тепер розсилає з неї різні дурнуваті спами, а я нічого не можу зробити, не можу видалити твій аккайунт, бо не знаю пароля, і змушена буду кожного разу з жахом і заціпенінням дивитися, що від тебе знов повідомлення, і хоч розумітиму, що це спам, але відкриватиму з дурнуватою надією, що це ти, що ти – ось він – пишеш мені: «Привіт! Як ти? Як справи?»
Піднімаюся вище і вище вгору. Дихати складно. Повітря вологе, важке, густе. Від кожного вдиху болять легені. Болять руки і ноги. Болить голова. Хочеться кричати, бо і так ніхто не почує. Не подумає, що я здуріла. Не засудить. Я думаю, що тут усі кричать, коли ходять по лісі. Ми, в місті, ходимо до психологів і психоаналітиків, вони – ходять в гори; ми сповідаємося у кабінетах із затишними м’якими кріслами, вони – сповідаються грізним похмурим вершинам, могутнім вічним смерекам, які ще при народженні дали обітницю мовчання. Їм краще – вони, діти гір, можуть кричати. Ми мусимо говорити півголосом, думаючи над кожним словом, щоб не поставили діагнозу – божевільний.
Все тіло ниє. Хочеться впасти і плакати. Але я йду вперед. Я мазохістка. Я думаю, що коли не зупинятимуся і не скиглитиму, що мене щось-там болить, то спокутую свою провину за твоє зникнення.
Ти б запитав, немов насміхаючись: «Ну і що ти могла зробити?» - Не знаю! Я могла б зв’язати тебе. Могла б сховати твій рюкзак з усіма речами, бо без нього ти точно нікуди не пішов би. Я могла б роздягтися і спокусити тебе. Але я просто дивилася, як ти збираєшся і нічого не робила...
Сідаю під дерево. Ні, не сідаю. Я ще б йшла, якби слухалися ноги, але вони підкошуються, і я паду на листя. Майже зразу поринаю в марево. Ввиджається, що за метрів двадцять від мене мелькнула твоя спина. І знов, за наступним деревом. Я піднімаюся і йду за тобою. Я впевнена, що це хтось інший, хтось дуже схожий, бо звідки тобі б тут узятися? Ти вже п’ятий тиждень мав би косити райську траву на райських полонинах, щоб райські кролики мали що їсти. Бо якщо є рай, і ти туди потрапив, то ти обов’язково мав би розводити там кролів, не для того, щоб їх вбивати і їсти, а просто так, для краси, бо ти любиш кролів.
Спина мелькає то за одним деревом, то за іншим, я спішу за нею, я мушу переконатися, що в мене глюк, що мені тільки здається, ніби ліве плече трохи вище за праве (так, як у тебе), і ця хода: широкі, наче перступаєш через величезну калюжу, кроки – що все це не ти, а якийсь гуцул, дуже схожий на тебе. Я кричу, хриплю, кашляю, захлинаючись своїм криком, який застряг у горлі, бо немає часу, щоб віддихатися і відкашлятися, бо спина віддаляється, все далі і далі з’являється за якимось деревом і знов пропадає. Панічний вереск наростає в мені, як цунамі, як велетенська хвиля, яка накочуючись, затуляє все, забираючи з собою уламки здорового глузду, залишки сили, останки інстинкту самозбереження… коли спина вже дуже далеко, мені чомусь починає здаватись, що це таки ти, і чим вона далі, тим більше, сильніше, фанатичніше росте в мені це переконання.
Я репетую: «Зачекай!!!» Спина завмерла. Чиясь (а, може, все-таки, твоя) спина чекає, поки я підбіжу ближче, поки я побачу її майже перед собою, а потім кидається чимдуху в інший бік, аж я розгублююся, шпортаюся і падаю на землю. В голові макітриться, перед очима темніє. Я вже не можу бігти, не можу, але щось продовжує гнати мене вперед, і я продовжую погоню.
Бачу, що спина зупинилася. Я такав томлена, що, здається, ще мить – і зомлію, так ніколи і не дізнавшись, чи це дійсно був ти, мій заблукалий карпатський Адаме, чи просто якийсь дурнуватий гуцул, котрий вештається горами і зводить з розуму порядних міських панянок.
Спина вже близько. Стоїть, завмерла, як кам’яна. Щось шумить. Може, то шумить в моїх вухах, але роздумувати над цим зараз було б ідіотизмом, бо можна все прогавити, злякати спину, і вона знов почне бігти, а я ледве стою на ногах. Кидаюся вперед, розуміючи, що це останній шанс. Простягаю руки, але під пальцями лише липке вологе повітря, і я чомусь не падаю, точніше, падаю, але якось надто довго, і шум у вухах все гучнішає і гучнішає, я вже не чую власного крику, не чую нічого....
Я знайшла тебе в горах. Я була тут першою жінкою, я була твоєю Євою, Адаме. З кожним днем я все менше пам’ятаю, що було до того, ніби вночі, коли сплю, стирається кілька файлів і програм із жорсткого диска. Мені спокійно в цих горах, коханий, мені добре з тобою. Давай разом погодуємо кролів, Адаме?
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
