У твоєму малюнку відбились мої очі. Дивляться на тебе з твоєї осені. Кольору потемнілого сухого листя. Похмурого осіннього дня. Кольору опалого на землю смутку. Дивляться на тебе з глибини твого малюнку. З темно-жовтої осені. На крилах зірваного листя знайшли собі притулок. Знайшли собі дім серед сумно-осінніх фарб. Блудять поглядом по голих вітах. Дивляться на тебе. Глибоко в твої очі занурюють погляд з відтінками пізньої осені.
Ти малюєш сумно-пожовкле листя. Ще не зівяле. Не все. Ще трохи зелені. Лише кілька листочків. Тріпочуть, як серце. Не впадають у осінь. Тримаються за надію. Може, вже не пожовтіють? Може, так і залишаться тріпотіти? Що їм до осені, коли на них дивляться твої очі.
Голе гілля не прикрите солодким цвітом. Вільне від густо-зелених мрій. Шукає у хмарах сонячний усміх. Самотня пташка лоскоче крилом його оголене тіло. Не збирається злітати у вирій. Щебече, що залишиться тут. Щебече, що вільна дивитися у твої очі, що вільна любити цю пізню осінь.
Ти вдивляєшся у мій погляд. Підправляєш вигляд пізньої осені. Змінюєш відтінки, домальовуєш чіткіших контурів різнобарвному листю: темно-жовтому, золотистому, зеленому... Вправними рухами перемішуєш смуток з надією, дозволяєш оголеним вітам знайти сонячний дотик. Листя тріпоче від очікування. Насичено-осінній погляд збирається в твоїх бажаннях.
З твоєї осені дивляться на тебе мої очі.
